Як тільки ніч почує волю

І зробить у майбутнє крок,

Розкриє небо парасолю

З жовтавим поглядом зірок,

Помастить сріблом плин річковий,

Гукне совою далину,

То місяць випливе казковий

І сяде знов на мілину.

Пише липа тінь на плоті,

Миє кіт вологий ніс,

Ходять дяді, ходять тьоті,

Сонце котиться униз.

Виє радіосопрано,

Хлопці граються в м’яча,

Не беруть. Сказали: «Рано!

Нам малих не вистача!»

І гасають з диким криком,

Розсипаються на сміх…

От я виросту великим

Й не покличу вас, старих.

Неси вода мої думки

туди, де їх чекає хтось,

Розмий забуті сторінки

усього, що колись збулось,

Усього, що було в душі,

примари снів, примари мрій,

Хіба що тінь мою лиши,

то співрозмовник давній мій.

А сьогодні місяця не видко,

А сьогодні сумно, як ніколи,

Дощ усе спіймав в прозору сітку,

Почуттям додав краплинку солі.

А сьогодні роздуми і тиша

Запорошать сни мої до краю,

А сьогодні будуть знову вірші,

Може і про тебе, я не знаю.

Святі не ті,

Кому так німб пасує,

Чий одяг яскравіше снігу

Білого,

А ті, чия душа весь час

Пульсує

У темряві суспільства

Здичавілого.

Малюнок Ніно Чакветадзе

Король втомився. Більше не веде

До пекла загартовану дружину,

Не хоче покоління молоде

Потрапити в сталеву хуртовину.

Розбіглися по замках паничі,

Хто на бали, хто навіть по науках,

Іржавіють негострені мечі,

І тліє тятива на древніх луках.

І побратими вже якісь чужі,

І роздуми блука на самотині,

І йдуть охороняти рубежі

Лише легенд напівзабуті тіні.

У сивому місті, де рай

Любив ночувати не раз,

Видзенькував третій трамвай,

Уміє спинитися час.

Там море торкнулось небес,

Будинки оплів виноград,

Шумить у полоні чудес

Старезний оливковий сад.

Там змістом наповнена мить,

Там швидко минає сумне,

Наївне дитинство бринить

І досі чекає мене.

Моя емпатія похована в новинах,

У тих кривавих звістках про біду,

Коли вертались хлопці в домовинах,

Спинивши ненажерливу орду.

Коли від бруду гнулись телевежі

Та охлос втіху від того ловив,

Коли отрута плавила мережі

Та пиха не підшукувала слів.

Ви Богом прикривались, у багатті

Спаливши віру в праведність життя,

То ж годі потім, нелюди, чекати

До себе хоч якогось співчуття.

Бруківка. Вечір.

Схилена акація.

Вітрини ваблять

Блиском золотим.

Гуде меланхолійно

Ресторація,

І підпирає небо

Сивий дим.

Холодні вікна

Поглядами синіми

Пророчать ніч

І снів передчуття,

І я мов тінь

Просочуюсь між тінями,

Та осягаю сутність небуття.

Як добре там, де спокій небо має,

Де ліс старий біжить до видноколу,

Де хмарами світанок вишиває

Червоно-синій краєчок подолу,

Де сказані слова немов причастя,

Роки не помічаєш та години,

Де вітер завжди теплий і для щастя

Однісінької вистача людини.

 (малюнок Ніно Чакветадзе)