Клаптики дня – врізнобіч,

Темрява лляється відрами,

Божаться сни бути світлими,

Вікна підкреслюють ніч.

В небо не хочуть чомусь

Тіні з крильми незворушними,

Ритми шепочуть в навушниках,

До підвіконня тулюсь.

Контури хмарні – тонкі,

Колір – розмазаний й ягідний,

Муза торкається лагідно.

Руки у музи – м’які.

Якби зібрати кам’яні серця.

Сталеві душі.

Погляди холодні,

Які не знають

Теплого лиця,

Та кинути у всесвіту безодню.

Вони в житті

Не хочуть дивини,

Для них кохання з мріями –

Порочні.

Чи зможуть звідти

Виповзти вони,

Чи пропадуть, нарешті, остаточно?

Холодне блищить залізо,

Пророчить криваву лють,

І котиться день донизу,

Й життя добігає путь.

Хапають повітря коні,

Чека на смертельну мить,

Ненависть тепер в законі,

Допоки небесне спить.

І множаться цим потвори,

Дітиська лихих стихій.

Он ворог іде. Вже скоро

З’ясуємо, хто правий.

Я з неба зняв світанку стрічку,

Поклав до ночі у ліхтар,

Пило ранкове сонце річку

Та в очерет пускало пар.

Ходили зголоднілі коні,

Губами шарпали траву,

Хилились верби у поклоні

І бігав вітер по ставу.

Давай-но, вітре, давній друже,

Складем історії нові,

Нехай почують небайдужі

Що ми ще є, що ми живі.

Хай знають, ми є недаремно,

Хай душ своїх потішать жар,

А згине день і стане темно,

Тоді я увімкну ліхтар.

Який красивий вечір за вікном,

Та кольорова гама неповторна,

І я дивлюсь і ще не марю сном,

Навіщо ця примара ілюзорна?

І я живий – небачений етюд,

Така картина, що ціни не скласти,

А унизу повзе мовчазний люд,

І топиться в своїм мовчазнім щасті.

Малюнок Ніно Чакветадзе

Звична, як вічність, історія:

Хмари півнеба обклали,

Місяць рахує калорії,

Схуднути хоче надалі.

Тихо складається фабула,

Блимають світлом оселі,

Ходить двірник мов сомнамбула,

Жовтень змітає з панелі.

Туї застигли у готиці,

Вітер бурмоче промову,

Час зупинивсь і не котиться,

Певне, йому тут чудово.

Небо півдня, глухе і кирпате,

Замоталося в чорну парчу,

Я вчепився за подих пасату,

І на пошуки індій лечу.

Хай пробачать альтанки і клумби

Прохолодних толедських садів,

Бо не в моді там нині колумби,

А фанатики мрій – поготів.

Там інтриги й характери сірі,

Там кубло для гордині і зрад,

А у мене – команда і віра,

Та м’який, наче дотик, пасат.

Я загинув увечері вчора,

Під волання останніх новин,

І душа піднімалася вгору

Із відверто пекельних глибин.

У містах, під гарячим неоном,

У ревінні танцюльок гучних,

Розуміння було моветоном,

Цінувалися гроші і гріх.

Підставляв хтось цілункові щічку,

Хтось втомився від давніх забав…

Я загинув. І снайпер насічку

На прикладі тихцем вирізав.

Країна по імені «Ом»,

Країна великого спокою,

Чи твій десь існує фантом,

Не битий людською толокою?

Де тінь прохолодна твоя?

Де серце, яке не морочиться?

Країні по імені «Я»

До тебе торкнутися хочеться.

У нескінченній зміні декорацій,

В якій сплелись початок і кінець,

Я відчуваю дотики вібрацій

Ніким іще не пізнаних сердець.

Мовчать думки, голосять телефони,

Орбіти не міняються планет,

А ті серця ламають всі канони,

Й потроху Всесвіт рухають вперед.