Коли життя покінчить

Із негодою,

Що забирає душі

І тіла,

Ми візьмем репарації

Свободою,

Свободою від сірості

І зла.

Гука до себе ніч дрімотна,

Дарує втому та журу,

Мовчазний вітер прохолодний

Тумани варить у яру.

У світу вкрадена основа,

Хвилин розірвана петля,

І я не тут. Я – Всесвіт знову

І що мені ота Земля?

Клаптики дня – врізнобіч,

Темрява лляється відрами,

Божаться сни бути світлими,

Вікна підкреслюють ніч.

В небо не хочуть чомусь

Тіні з крильми незворушними,

Ритми шепочуть в навушниках,

До підвіконня тулюсь.

Контури хмарні – тонкі,

Колір – розмазаний й ягідний,

Муза торкається лагідно.

Руки у музи – м’які.

Якби зібрати кам’яні серця.

Сталеві душі.

Погляди холодні,

Які не знають

Теплого лиця,

Та кинути у всесвіту безодню.

Вони в житті

Не хочуть дивини,

Для них кохання з мріями –

Порочні.

Чи зможуть звідти

Виповзти вони,

Чи пропадуть, нарешті, остаточно?

Холодне блищить залізо,

Пророчить криваву лють,

І котиться день донизу,

Й життя добігає путь.

Хапають повітря коні,

Чека на смертельну мить,

Ненависть тепер в законі,

Допоки небесне спить.

І множаться цим потвори,

Дітиська лихих стихій.

Он ворог іде. Вже скоро

З’ясуємо, хто правий.

Я з неба зняв світанку стрічку,

Поклав до ночі у ліхтар,

Пило ранкове сонце річку

Та в очерет пускало пар.

Ходили зголоднілі коні,

Губами шарпали траву,

Хилились верби у поклоні

І бігав вітер по ставу.

Давай-но, вітре, давній друже,

Складем історії нові,

Нехай почують небайдужі

Що ми ще є, що ми живі.

Хай знають, ми є недаремно,

Хай душ своїх потішать жар,

А згине день і стане темно,

Тоді я увімкну ліхтар.

Який красивий вечір за вікном,

Та кольорова гама неповторна,

І я дивлюсь і ще не марю сном,

Навіщо ця примара ілюзорна?

І я живий – небачений етюд,

Така картина, що ціни не скласти,

А унизу повзе мовчазний люд,

І топиться в своїм мовчазнім щасті.

Малюнок Ніно Чакветадзе

Звична, як вічність, історія:

Хмари півнеба обклали,

Місяць рахує калорії,

Схуднути хоче надалі.

Тихо складається фабула,

Блимають світлом оселі,

Ходить двірник мов сомнамбула,

Жовтень змітає з панелі.

Туї застигли у готиці,

Вітер бурмоче промову,

Час зупинивсь і не котиться,

Певне, йому тут чудово.

Небо півдня, глухе і кирпате,

Замоталося в чорну парчу,

Я вчепився за подих пасату,

І на пошуки індій лечу.

Хай пробачать альтанки і клумби

Прохолодних толедських садів,

Бо не в моді там нині колумби,

А фанатики мрій – поготів.

Там інтриги й характери сірі,

Там кубло для гордині і зрад,

А у мене – команда і віра,

Та м’який, наче дотик, пасат.

Я загинув увечері вчора,

Під волання останніх новин,

І душа піднімалася вгору

Із відверто пекельних глибин.

У містах, під гарячим неоном,

У ревінні танцюльок гучних,

Розуміння було моветоном,

Цінувалися гроші і гріх.

Підставляв хтось цілункові щічку,

Хтось втомився від давніх забав…

Я загинув. І снайпер насічку

На прикладі тихцем вирізав.