Цей краєвид мов писаний пером,

Що Бог сховав від розуміння миру,

По небу хмарний ковзає пором

Та сонячного возить пасажира.

Вклопотані скінчилися жнива,

Потік думок в душі зриває греблю,

До вирію збираються слова

Та падають, знесилені, на землю.

Їх підбирати, бавити – пусте,

Нехай повзуть до майбуття у поті,

Бо результат – весною зацвіте

І дасть плоди, але це буде потім.

Ще літо хоче розтягнути мить,

Ще музика вистукує серцева,

А осінь тут. А осінь вже не спить

І вохрою притрушує дерева.

Ідоли острова Пасхи,

Що витріщились на океан,

Не знають ніякої ласки,

І жодних серцевих ран.

У них і сердець немає –

Суцільний камінь різаний,

Не обіцяють раю,

А тішать людей мармизами.

Без радості, без тривоги,

Без прокльонів і без подяки,

Це є еталонні боги –

Сліпі, глухі і ніякі.

Пусті думки. Порожня філіжанка.

Гарячий чайник стигне у кутку.

По снах мандрують денні забаганки

Та мрію причаровують хитку.

Втекти б кудись… та вислизає втеча.

Завмерли руки. Ходить тільки час,

Заповнюючи тиші порожнечу

Схвильованими римами. Для Вас.

Коли життя покінчить

Із негодою,

Що забирає душі

І тіла,

Ми візьмем репарації

Свободою,

Свободою від сірості

І зла.

Гука до себе ніч дрімотна,

Дарує втому та журу,

Мовчазний вітер прохолодний

Тумани варить у яру.

У світу вкрадена основа,

Хвилин розірвана петля,

І я не тут. Я – Всесвіт знову

І що мені ота Земля?

Клаптики дня – врізнобіч,

Темрява лляється відрами,

Божаться сни бути світлими,

Вікна підкреслюють ніч.

В небо не хочуть чомусь

Тіні з крильми незворушними,

Ритми шепочуть в навушниках,

До підвіконня тулюсь.

Контури хмарні – тонкі,

Колір – розмазаний й ягідний,

Муза торкається лагідно.

Руки у музи – м’які.

Якби зібрати кам’яні серця.

Сталеві душі.

Погляди холодні,

Які не знають

Теплого лиця,

Та кинути у всесвіту безодню.

Вони в житті

Не хочуть дивини,

Для них кохання з мріями –

Порочні.

Чи зможуть звідти

Виповзти вони,

Чи пропадуть, нарешті, остаточно?

Холодне блищить залізо,

Пророчить криваву лють,

І котиться день донизу,

Й життя добігає путь.

Хапають повітря коні,

Чека на смертельну мить,

Ненависть тепер в законі,

Допоки небесне спить.

І множаться цим потвори,

Дітиська лихих стихій.

Он ворог іде. Вже скоро

З’ясуємо, хто правий.

Я з неба зняв світанку стрічку,

Поклав до ночі у ліхтар,

Пило ранкове сонце річку

Та в очерет пускало пар.

Ходили зголоднілі коні,

Губами шарпали траву,

Хилились верби у поклоні

І бігав вітер по ставу.

Давай-но, вітре, давній друже,

Складем історії нові,

Нехай почують небайдужі

Що ми ще є, що ми живі.

Хай знають, ми є недаремно,

Хай душ своїх потішать жар,

А згине день і стане темно,

Тоді я увімкну ліхтар.

Який красивий вечір за вікном,

Та кольорова гама неповторна,

І я дивлюсь і ще не марю сном,

Навіщо ця примара ілюзорна?

І я живий – небачений етюд,

Така картина, що ціни не скласти,

А унизу повзе мовчазний люд,

І топиться в своїм мовчазнім щасті.

Малюнок Ніно Чакветадзе