Сьогодні бачила Одарка,

Від поту витерши чоло,

Як в небі Бог полоще хмарку,

Над поворотом на село.

Носили бджоли липня злото,

Далекий сріблом блимав став,

А в полі нудилась робота,

Допоки Бог забаву мав.

Поклич мене, моя від світу втечо

Туди, де ночі родять таїну,

Туди, де гнізда дивляться лелечі

У всесвіту безсмертну глибину.

Поклич мене у безвість первозданну,

Від сотворіння бідну на біду,

І я, твоя дитина неслухняна,

Розкаюся, нарешті, і прийду.

Вже липень грозами гуде,

Нагнівавшись неначе,

І яблунята де-не-де

Попадали з гілляччя.

А для голодної душі,

У тихій прохолоді,

Туманні варяться борщі

На буряковім сході.

І чорний біль,

І лють,

І дим,

І божевілля хиже

Бою.

Сьогодні кожен був

Святим.

Сьогодні кожен був

Собою.

І все.

І все.

Закляк свинець,

Пробігся нишком

Дощик босий,

Де смерть зустріла свій

Кінець,

Об крицю душ

Зламавши косу.

І не спиняюся, і гину,

І воскресаю, і живу,

Міняю тишину невинну

На мить яскраво-грозову:

У днину дику і тривожну,

Яка не відає жалю,

Люблю тебе як тільки можна,

І як не можна – теж люблю.

Не бійся, спи, не все трагічно:

Хвилини меле часу млин,

А за порогом ходить вічне

І спину чухає об тин.

У нього роги - місяць ясний,

У нього очі - дві зорі,

У нього помисли прекрасні,

І тінь, і кіт на димарі.

Ще триста літ і знову триста,

І скільки там пробуде світ,

Не бійся, все давно на місці -

І тінь, і помисли, і кіт.

Не ходи-но, осене, за нами,

І дощу за руку не веди,

Нині літо ковзає човнами

По долоні ясної води.

А як схочеш подивитись в очі

Та рухнути споминів світи,

Стань вогнем самотнім поміж ночі,

І у сон тихенько посвіти.

У сиву ніч, де думи – сині,

Де у туманах мліють сни,

Де ходить Слово триєдине

Під тихі оклики луни,

Де самота не знає краю,

І вічність тоне вдалині,

Я бачив те, чого немає,

Та бракувало так мені.

Ішла весна по правий бік,

По лівий – літо шелестіло,

І падав синій молодик

Над виднокраєм посинілим.

А я між ними ніс любов,

Не оглядався на вчорашнє,

І світ зі мною мій ішов,

І говорив ранковопташно.

Стою мов перст, схвильований стою.

Безвітряно, і сонячно, і сухо,

Зелений ліс поклав зелене вухо

На землю зачаровану мою.

А там – віки, і люди, і дива,

Яких не знати – бути бідним духом,

І я знімаю мовчки капелюха

Та слухаю загублені слова.