Тут грусна говоряща лошадь з конюшні іностранних дєл вчора сказала, що брацкій урод "паможет украінцам сбросіть прєступний рєжим Зєлєнского". Саме того не усвідомлюючи, це непарнокопитне створіння, що переїло лаврового листа, проіржало значно більше ніж хотіло:

1. Саме це брацкій урод хоче бачити у наших підручниках з історії в майбутньому.

2. Саме це було зроблено сто років тому: дикуни з Цєнтрального Нєчєрнозємья, прикриваючись "свєрженієм антінароднава рєжима" (і не без допомоги наших корисних ідіотів) знищили нашу (хай і недосконалу, але створену нами) державу, що дає їм підстави й досі звиздіти про "сатварєніє Лєніним Украіни".

3. Мрія фантастів про створення приладу, що викривляє простір-час, давно реалізована, називається цей прилад "пропаганда" і базується в районі Останкіно.

4. Ким би ви не були ("баригою на крові" чи "зеленим чмом"), ви будете призначені на посаду "зла, с каторим нада бароцца", адже диктатура не може без образу ворога, інакше вона не може пояснити власному населенню, чому "нада потєрпєть да пабєди".

5. Жодна диктатура в Україні не була автохтонною, її завжди приносили зайди під красивими гаслами.

Мораль:

Чим більше ви нехтуєте історією, тим кривавіші іспити.

Червоний вечір пилом пах,

Дива ходили світом,

У жовтооких гарбузах

Лягло спочити літо.

Стояли тіні край ріки,

Тремкі і нетутешні,

І спали втомлені думки

Та бачили прийдешнє.

Вночі сьогодні пахло сіном,

І небо зорями текло,

І все було таким невинним,

Таким замріяним було.

Про океан шуміла річка,

Про кораблі і про китів,

А в полі зайчик хрумкав гичку,

Та од сміливості тремтів.

Я Вас люблю. Пробачте мою душу,

І слабкість не засуджуйте мою,

Допоки небо очі тихо мружить,

Допоки на землі іще стою,

Допоки я в життєвій павутині –

Терпіть мене і слів моїх полин,

А там як є, не Ваша то провина,

Що я у Вашім світі не один.

Мовчи і думай. За світи

Зібралось сонце яснолике,

Ідуть у ніч тумани дикі,

І місяць пробує цвісти.

Мовчи і мрій. В твоїм віку

Якась неповторима милість:

У слові слово народилось

І вже агукає в рядку.

За сонцем – сон, за місяцем – тумани,

Та я не сплю – без Вас які тут сни?

Ви – береги печалі-океану,

Ви – перший блиск моєї сивини.

Піду у ніч – там зорі Вами світять,

Піду у степ – там Вами все цвіте,

І я не я, і літо вже не літо,

І в серці щось ворушиться святе.

Предивний люд – живе у несвободі,

І несвободі тій поклони б’є,

І хоч у нього швидше сонце сходить,

В серцях пустих світліше не стає.

Там всі раби – пани і посполиті,

У них не дух – у них покори смрад,

Їх сенс життя – в болоті вічнім жити,

Їх божество – самодержавний кат.

Зверни мене на добрий люд,

На добрий дім, на пам’ять чисту,

У світі болю і облуд,

Шляхів пекельних і тернистих.

На цій трипроклятій війні,

В годину чорну і буремну,

Воскресни вірою в мені

У те, що я тут недаремно.

У непам'ять не йди,

Там немає нікого,

Там не квітнуть сади,

Там самотньо і вбого,

Розум губить сліди,

І любові немає.

Не іди.

Не іди

У непам'ять,

Благаю.

Ізнов привиділось мені,

Як степ стоїть в солодких росах,

А понад степом скачуть грози

На чорнохмарному коні.

І благодать, якої мало,

Така пречиста благодать,

Отам, де з неба сонце впало

Гарячу землю цілувать.

І я сказав: зажди, не згинь,

Такого треба як ніколи,

Нехай твоя пребуде воля,

І чорнохмарний скаче кінь.