Сьогодні йшли зі мною двоє,

Куняли в пазусі літа,

Із неба чорною дірою

На нас дивилась пустота.

Не вороги і не герої,

Не привиди моїх хотінь,

Зі мною йшли сьогодні двоє:

Моя душа і просто тінь.

Чи воно було колись, те літо?

Може й так, а може й зовсім ні.

Та свіча, яку не погасити,

Місяцем блукає у вікні.

Без чудес. Немає в світі чуда.

Тільки думи, та й вони не ті,

Та зима, яку не оминути,

Що свічу несе у пустоті.

Не прокидайся.

Тиша тиш

У вікна дивиться і мліє.

Мовчить потомлена завія,

І все мовчить

Для тебе лиш.

За снігом сніг,

А там – сади,

За небом –

Небо тридев’яте,

Все налаштоване

Мовчати

І сон твій чистий

Берегти.

Ніч читає Псалтир,

Сяє місяць химерний,

На березі заснув

Зачарований крук,

І виходить на двір

Престарий Юленшерна,

Та ховає в тепло

Відпрацьованість рук.

Над горою вітри

Колихають заграву,

Там життя молоде,

Веселяться міста,

І в далекі краї

Неполохана слава

На корогвах несе

Золотого хреста.

І новим королям

Ще чомусь невідомо,

Що не зможе ніхто

Вікувать молодим.

Позіхає старий,

Топче сніг і солому,

І покручена тінь

Пританцьовує з ним.

чи то є ти чи то є просто вітер

і чим його привабило сюди

до тебе серце тягнеться радіти

крізь ночі неподолані льоди

і… тишина в душі немає крику

у ній щось непримітне залягло

прийшла зима здається що навіки

і шибкою вистуджує чоло

Це ж день, це ж день! Чого іще хотіти?

Бажань навіщо кликати примар?

У цьому зворохобленому світі

Вставати зранку – немаленький дар.

І неважливо – заметіль чи тиша,

Чи ясно, чи то дощ стоїть навскіс,

Хто на ногах, той значно щасливіший

За того, хто у ліжко міцно вріс.

Мал. Чаріна Анна

То був не я, то ніч була лукава,

Незвичного хотілося душі,

Душа шукала в дрімки переправу,

А сни її несли у комиші.

І звідтіля ніяк не йшлося, ніби

Її піймав на чари водяник,

І місяць в річці мовчки вудив рибу,

І хмарний янгол зорі в небі пік.

Пора, пора душі зробити свято,

Без приключок і зайвих заморок,

Пора піти за снами полювати

Туди, де кожен сам собі панок.

Куди не потикаються безчинства,

Де все таке знайоме і своє,

Світловолосе бігає дитинство,

І пряника солодкого жує.

Не засмучуйся, доволі

Спліном тішить несвяте,

Білий вітер в чорнім полі

Осінь мітлами мете,

І дощити вже не модно,

Тихо рипнувши дверми

Сходить сонце прохолодне

Кучерявої зими.

А де у душах надто мілко,

Де силу втратили слова,

Там верховодить цар Дурилко –

Пустопорожня голова.

В царя Дурилка охорона

Поволі губить береги,

Бо не дай Бог його корону

Колись поцуплять вороги.

Його міністри – скоморохи,

Його діла – ні те, ні се,

І слава сушеним горохом

Над вухом радісно трясе.