Нема сусіда. Взяв Всевишній.
Гуляє вітер на току.
Нема кому збирати вишні,
Траву косити у садку.
Порожній хлів. Порожня хата.
Ніхто не стане на поріг.
Кому печаль, а пустці – свято,
Де знайде ще такий барліг?
Тут навіть час уже не плине,
І сонце не спішить руде,
Лише чиїсь літають тіні
І джміль над квіткою гуде.
Місяць на літеру «сі».
Ніч розілляла снодійне.
Ходять останні таксі,
Блимають меланхолійно.
Майже не видно зірок
(тих золотавих родзинок),
Рипнув у дверях замок,
Тінню в калюжі будинок.
Вдало ховає пітьма
Щось невелике й хвостате,
Мене для світу – нема,
Йду із собою гуляти.
Сьогодні в душі
Блюз
І плескає дощ
В долоні,
Це примха така
У муз,
Я знову у них
В полоні.
І легкі думок
Сліди,
І шепіт далекий
Бога,
Бо знову в душі
Ти.
Нічого, утім,
Нового.
Щезнуть мільйони років,
Зникне все, що було:
Місяця тихі кроки
І перманентне зло,
Зникнуть, нарешті, люди,
Різноголосся вир,
Битиме вітер в груди
Залишки давніх гір.
А як небес не стане,
Щастя, кохання, мрій,
Слово тоді вустами
Видихне світ новий.
Все відбувається востаннє:
Світанок, вечір, сміх та гнів,
Відверта ненависть, кохання,
І теплий дотик літніх днів,
Багряно-жовті падолисти,
Морозні вікна, довгий сон,
Години без людей і змісту,
Розмови доброї полон.
Приходять хмари, сяють грози,
За горло спекою бере,
Наївна щирість сіє сльози,
Поваги вимага старе,
Душа лікується вустами,
Ламає між людьми стіну…
Все відбувається востаннє
Й життю підвищує ціну.
Мій друг сьогодні розіп’ятий,
Пощо йому така судьба?
Вже теплий вітер лиже п’яти,
І згасла змучена мольба.
Зібрався дощ, але не плаче,
Немає сліз від гіркоти,
Чого ти тут забув, юначе?
Твої зраділи чом кати?
Вони ж тобі додали слави,
Мій тезка* – стішив неба гнів,
Мене ж клянуть, мовляв, Варраво,
Чому ти вижити посмів?
*за деякими джерелами повне ім'я Варрави - Ісус Варрава, але використовується скорочена форма задля уникнення плутанини
Це древній сад. Його сухе гілля
Сплелося з павутиною тонкою
І ворони пожадливо кружля
Під сірою небесною рікою.
Час золотий для цього саду сплив
Тут спокою не мешкає розрада,
Не родить він гранатів та олив,
Його плоди – невпевненість та зрада.
Я тут давно. Я вивчив сад цей весь.
Не хочеться питва чи крихти хліба,
Бо назву цього саду чув я десь.
Така знайома… Гетсиманський ніби…
Ніч чекала кінця, як наснивсь дивний сон
На межі простоти і омани:
Я стола накривав на тринадцять персон,
Розставляв тарілки та стакани.
Трохи сиру і хліб, ще й вино молоде,
І оливки зелено-жовтаві,
Меду, втім, не було, але мед – то пусте,
Якщо будуть розмови цікаві.
І прийшли їдоки, і гули голоси,
Говорили про небо і чудо,
І питали мене: «Ти чого не їси?
Ти неначе не свій нині, Юдо…»
Я цвях гострив. Робота не тяжка,
Настільки примітивна – учень зможе,
Стирала піт замащена рука,
І місяць у вікно дививсь вороже.
Він знав для чого плід моїх трудів,
Тому і не приховував емоцій,
Палав червоним неприкритий гнів
Та вітер застигав на кожнім кроці.
А я гострив. Для мене то був хліб,
А не забава зовсім, не спокуса,
Залізна крапка до віджитих діб
Якогось хлопця. Кажуть, що Ісуса.
Ліхтар і вітер. Світла колисання.
Старий пергамент з пилом днів колишніх.
Я вічність пізнаю через Писання,
Без слів порожніх, пафосних і лишніх.
Пішов сусід. Давно уже гуляє.
(у нього ніч і вулиця – кумири)
А в мене тих кумирів і немає,
Я замінив їх на питання віри.
Нащо мені ота земна мінливість?
Дзвін золота обернеться луною.
Я пізнаю і сподіваюсь: милість
Тепло долонь тримає наді мною.
За Лютером людина може бути врятована:
- sola scriptura - "лише через Писання";
- sola fide - "лише через віру";
- sola gratia - "лише через милість"
