Коли від щастя

Серце калата

Або воно на нитку

Сходить сумом,

Я люблю музику.

Вона… Вона свята,

Найбільш щирішого

Ніхто ще не придумав.

Вона все знає

Про моє життя,

Слова відверті,

Думки потаємні,

У мене з нею

Спільні почуття,

Єдині, своєрідні

Та взаємні.

Чом ти лежиш, хорунжий?

Прапор і шабля де?

Ти ще потрібний дуже,

Тебе дружина жде,

Тебе чекають коні,

Тебе чекає син,

Вишні в садку червоні,

І у степу полин,

Сонце на виднокраї,

І веселковий рай,

Темрява хай тікає,

То ж не лежи, вставай!

Тиша… Немає руху.

Взята душа в полон.

Тільки літають духи

В образах злих ворон.

Ілюстрація - картина Сергія Васильківського "Козак в степу. Тривожні ознаки" (1905 р.)

Молоде, несміливе листя,

Вітер з небом веде розмови,

Я втопився у цьому місті,

Рятувати не треба, що ви!

Де знайду я таку бруківку?

Де знайду я дахи лускаті?

Мабуть це є ота домівка,

Звідкіля не будеш тікати.

Тут завжди відчуваєш волю,

Тут тривоги не б’ють сполохи,

Рятівне не давайте коло,

Я побуду отут. Ще трохи.

Як тільки ніч почує волю

І зробить у майбутнє крок,

Розкриє небо парасолю

З жовтавим поглядом зірок,

Помастить сріблом плин річковий,

Гукне совою далину,

То місяць випливе казковий

І сяде знов на мілину.

Пише липа тінь на плоті,

Миє кіт вологий ніс,

Ходять дяді, ходять тьоті,

Сонце котиться униз.

Виє радіосопрано,

Хлопці граються в м’яча,

Не беруть. Сказали: «Рано!

Нам малих не вистача!»

І гасають з диким криком,

Розсипаються на сміх…

От я виросту великим

Й не покличу вас, старих.

Неси вода мої думки

туди, де їх чекає хтось,

Розмий забуті сторінки

усього, що колись збулось,

Усього, що було в душі,

примари снів, примари мрій,

Хіба що тінь мою лиши,

то співрозмовник давній мій.

А сьогодні місяця не видко,

А сьогодні сумно, як ніколи,

Дощ усе спіймав в прозору сітку,

Почуттям додав краплинку солі.

А сьогодні роздуми і тиша

Запорошать сни мої до краю,

А сьогодні будуть знову вірші,

Може і про тебе, я не знаю.

Святі не ті,

Кому так німб пасує,

Чий одяг яскравіше снігу

Білого,

А ті, чия душа весь час

Пульсує

У темряві суспільства

Здичавілого.

Малюнок Ніно Чакветадзе

Король втомився. Більше не веде

До пекла загартовану дружину,

Не хоче покоління молоде

Потрапити в сталеву хуртовину.

Розбіглися по замках паничі,

Хто на бали, хто навіть по науках,

Іржавіють негострені мечі,

І тліє тятива на древніх луках.

І побратими вже якісь чужі,

І роздуми блука на самотині,

І йдуть охороняти рубежі

Лише легенд напівзабуті тіні.

У сивому місті, де рай

Любив ночувати не раз,

Видзенькував третій трамвай,

Уміє спинитися час.

Там море торкнулось небес,

Будинки оплів виноград,

Шумить у полоні чудес

Старезний оливковий сад.

Там змістом наповнена мить,

Там швидко минає сумне,

Наївне дитинство бринить

І досі чекає мене.