Не знаю що там на меті

У світлих янголів небесних,

Та світ закінчиться тоді,

Коли кохання з нього щезне.

Коли розвіється печаль

І радість втратить плавність грацій,

Коли розкришиться кришталь

У душах нових генерацій.

Коли в серцях не стане мрій

І почуття накриє крига,

Тоді і буде суд страшний,

Який пророчиться у книгах.

Нема сусіда. Взяв Всевишній.

Гуляє вітер на току.

Нема кому збирати вишні,

Траву косити у садку.

Порожній хлів. Порожня хата.

Ніхто не стане на поріг.

Кому печаль, а пустці – свято,

Де знайде ще такий барліг?

Тут навіть час уже не плине,

І сонце не спішить руде,

Лише чиїсь літають тіні

І джміль над квіткою гуде.

Місяць на літеру «сі».

Ніч розілляла снодійне.

Ходять останні таксі,

Блимають меланхолійно.

Майже не видно зірок

(тих золотавих родзинок),

Рипнув у дверях замок,

Тінню в калюжі будинок.

Вдало ховає пітьма

Щось невелике й хвостате,

Мене для світу – нема,

Йду із собою гуляти.

Сьогодні в душі

Блюз

І плескає дощ

В долоні,

Це примха така

У муз,

Я знову у них

В полоні.

І легкі думок

Сліди,

І шепіт далекий

Бога,

Бо знову в душі

Ти.

Нічого, утім,

Нового.

Щезнуть мільйони років,

Зникне все, що було:

Місяця тихі кроки

І перманентне зло,

Зникнуть, нарешті, люди,

Різноголосся вир,

Битиме вітер в груди

Залишки давніх гір.

А як небес не стане,

Щастя, кохання, мрій,

Слово тоді вустами

Видихне світ новий.

Все відбувається востаннє:

Світанок, вечір, сміх та гнів,

Відверта ненависть, кохання,

І теплий дотик літніх днів,

Багряно-жовті падолисти,

Морозні вікна, довгий сон,

Години без людей і змісту,

Розмови доброї полон.

Приходять хмари, сяють грози,

За горло спекою бере,

Наївна щирість сіє сльози,

Поваги вимага старе,

Душа лікується вустами,

Ламає між людьми стіну…

Все відбувається востаннє

Й життю підвищує ціну.

Мій друг сьогодні розіп’ятий,

Пощо йому така судьба?

Вже теплий вітер лиже п’яти,

І згасла змучена мольба.

Зібрався дощ, але не плаче,

Немає сліз від гіркоти,

Чого ти тут забув, юначе?

Твої зраділи чом кати?

Вони ж тобі додали слави,

Мій тезка* – стішив неба гнів,

Мене ж клянуть, мовляв, Варраво,

Чому ти вижити посмів?

*за деякими джерелами повне ім'я Варрави - Ісус Варрава, але використовується скорочена форма задля уникнення плутанини

Це древній сад. Його сухе гілля

Сплелося з павутиною тонкою

І ворони пожадливо кружля

Під сірою небесною рікою.

Час золотий для цього саду сплив

Тут спокою не мешкає розрада,

Не родить він гранатів та олив,

Його плоди – невпевненість та зрада.

Я тут давно. Я вивчив сад цей весь.

Не хочеться питва чи крихти хліба,

Бо назву цього саду чув я десь.

Така знайома… Гетсиманський ніби…

Ніч чекала кінця, як наснивсь дивний сон

На межі простоти і омани:

Я стола накривав на тринадцять персон,

Розставляв тарілки та стакани.

Трохи сиру і хліб, ще й вино молоде,

І оливки зелено-жовтаві,

Меду, втім, не було, але мед – то пусте,

Якщо будуть розмови цікаві.

І прийшли їдоки, і гули голоси,

Говорили про небо і чудо,

І питали мене: «Ти чого не їси?

Ти неначе не свій нині, Юдо…»

Я цвях гострив. Робота не тяжка,

Настільки примітивна – учень зможе,

Стирала піт замащена рука,

І місяць у вікно дививсь вороже.

Він знав для чого плід моїх трудів,

Тому і не приховував емоцій,

Палав червоним неприкритий гнів

Та вітер застигав на кожнім кроці.

А я гострив. Для мене то був хліб,

А не забава зовсім, не спокуса,

Залізна крапка до віджитих діб

Якогось хлопця. Кажуть, що Ісуса.