Іди собі. Я не примножу люті,

І викинь злі думки із голови,

Я не із тих, хто ловить в каламуті

Звабливий блиск тяжкої булави.

Чи я дурний? Можливо й так. Не знаю.

Та не вчеплюся у чужі чуби.

Пощо той гонор, якщо кінь чекає,

Свобода, шабля, вітер і степи?

Навіщо той тягар отруйний влади?

Я сам собі господар на землі.

Пусти! Мене чекають зорепади,

А ти готуйсь варитися в котлі.

Я дуже люблю пензлики дерев,

І голубу небесну нескінченність,

Текучий час дороги без перерв,

Смарагдову полів благословенність.

І як в полях, що хмари підпира

Горбатими хребтами мезозою,

Червоний день потроху догора,

І плаче за перейденим росою.

У місті мостів і Біг-Бену,

Й автобусів височезних,

Є паркові плями зелені

І тіні будівель помпезних.

Там класика – бізнес і хобі,

Там кожен камінчик – то спадок,

І ходять по вулицях боббі,

А поруч крокує порядок.

Це місце розваги і праці

Де завтра до вчора пасує,

І десь в Букінгемськім палаці

Бабуся старенька чаює.

Про те, що реально важливо,

Без чого прожити непросто,

Відверто сказати б змогли ви,

Спустившись з вершин свого зросту?

Навіщо вам магія слави?

В простому відчуйте потребу,

Бо там, унизу, теж цікаво,

Не гірше, ніж в вашому небі.

Як стану сон в долонях колисати,

У горло заливати чай терпкий,

Чиясь душа блукатиме по хаті

І крилами трусити супокій,

Зітре опівніч застарілу дату,

У вікнах блисне фарами авто,

А я дивитись буду і мовчати,

Бо вивчив мову тиші як ніхто.

Я ніч розрізав лезом ліхтаря

(простий ліхтар, недорога робота),

Ховались в хмарах зоряні моря

І тінь кота тулилася до плота.

Поснулий дім терпець великий мав –

В під’їзді вили про печаль гуляки,

Я теж так міг, але не верещав

І не чекав за те мовчання дяки.

А потім дощ із вітром (хай їм грець!

хіба такий малий для зливи глобус?)

І грівся у кишені гаманець

З одним квитком. На ранішній автобус.

Дивилось сонце у калюжу,

Ішли мовчазні покупці,

Я віддавав сьогодні… душу,

Торбинку стиснувши в руці.

Сусіди торгували крамом,

Якесь ганяло циганча,

Життя нові сплітало драми

(неначе їх не вистача).

Агов! Візьміть її без грошей,

Бо та душа немов дитя:

Їй треба тільки рук хороших

І серця чистого биття.

Та не робіть ви, люди, хиби,

Тілесне – це порожній дим!..

Та натовпу хотілось хліба,

І він уперто йшов за ним.

Ще трохи слів, ще трохи днів,

Ще трохи Всесвіту німого,

А я до неба зголоднів,

Отого почуття святого.

Земля – це кров, земля – межа,

Колиска бруду та гордині,

Землі – магніт, земля – іржа…

Я хочу неба… Небо  - синє…

Ще мить, ще крок

І місто зникне,

Потоне в глибині

Чорнил,

Проріжуть ніч

Вогнями вікна

Та світло зоряних

Горнил.

І муза зійде урочисто,

Підставить почуттям

Плече,

Замісить слів

Пухнасте тісто

Та ще й молодика

Спече.