Не чекай на дива, мій сину,

не буває судьба м’яка,

вороженьки самі не згинуть,

якщо в них не всадить кілка.

Той, хто вірить лише надії,

той втрачає даремно час:

усміхається доля діям,

а не снам інфантильних мас.

Реальність вибивається із рук.

Блукає снів примарних світом сила.

Нема уже на клоунах перук,

і грим з мармиз потворних справи змили.

Немов опара сходить пишно лють.

Думки поволі гаснуть кольорові,

бо упирі з минулого повзуть

на запах недосмоктаної крові.

А потім – літо, літо, літо!

Троянди вляжуться на тин,

і вибиватимуть копита

зірки з асфальтових глибин.

Замерехтять роси карати,

напнеться пругу тятива,

і жовті розсипи курчаток

схова від шуляка трава.

Де під аґукання луни

Рибалка місяць ловить хмару,

Де сон собі шукає пару

І тіней ковзають човни,

Де всі загублено слова,

Де в них уже нема потреби,

Бо зорі захопили небо,

Ти чуєш, як росте трава?

мал. Юрія Нагулко

До чого та зимова мова?

Морозу нащо ті сліди,

як хвиля падає квіткова

на розкуйовджені сади?

І вже під небом ясно-синім,

де сонце плаває руде,

першомедове ворожіння

у душу солодко гуде.

Під керівництвом прагматичності,

Яка панує в цьому світі,

Залиште трішечки дотичності

До того, що не пояснити,

Що не дає втопитись в побуті,

Переступить через паскудство,

Що відрізняє нас від роботів

Небо вечірнє зімкнуло вуста.

Множаться тіні у світлі ліхтарнім.

Перша на подіум вийшла звізда,

і дефілює у платтячку хмарнім.

Гаснуть хвилини. Скінчився їх час.

Пустка надійно тримає за руку.

Вражень мовчить словниковий запас,

Навіть в думок не лишилося звуку.

У сонця добрий посміх на лиці.

Дзвенить від світла небо кришталеве.

Городами пробіглись зеленці,

І абрикоса світиться рожевим.

Під оплітком кульбабка розцвіла.

Весна пташині співи щедро сіє.

На призьбі сонна гріється бджола

І думає про мед солодку мрію.

Пливе у невість хмарна борода.

Калюжа множить промені колючі.

І добрий сад у вікна загляда,

Він за людьми за довгу зиму скучив.

Були в минулому Софокли,

Казки буяли не в книжках,

І Діогени мовчки мокли

Під куцим дощиком в діжках.

Мінялись у театрах лиця,

Роїлись тисячі ідей,

І гартувалась віком криця,

Та не з металу – із людей!

І не було у світу краю.

І не було у мрії меж.

А тебе потім хто згадає?

Чи щось величне спалиш теж?

А світ неначе в плейстоцені

І не зробив до світла крок,

Не всі історією вчені,

Не всі позлазили з гілок.

Нетям й невігласів – без ліку,

Достойність коштує мідяк,

Епоха кам’яного віку

Чомусь не скінчиться ніяк.