Гуляй! Гуляй! Твій час настав:

Його Невігластво – на троні!

Воно не має інших справ,

Як тільки тішитись короні.

Це ти ж не дав терпінню сил,

чого ж тепер ти стогнеш, люде?

Для пилу все довкола – пил,

він шкодувать тебе не буде.

Такі глибокі очі сині,

І губ усміхнених муар,

Із Вас писати би картини,

Шкода, що я не Ренуар.

Для мене фарби й пензлі – мука,

А полотно - реальний кат,

Ще не знайшлася та наука,

Яка дала би результат.

Не йдуть мені чомусь і гами,

Я навіть з фото не на «ти»,

Напевне, спробую рядками

Вас в цьому світі зберегти.

Про печалі не говори,

Міжсезоння таке коротке,

Скоро квітень впаде в двори,

І думки принесе солодкі.

І надії зростуть малі,

Буде небо яскраво-синім,

Стануть знову по цій землі

Босоногі ходити тіні.

За голубими вітражами,

в одвічнім царстві горобців,

де сонце грається ножами

доволі гострих промінців,

де підле спокою не рушить,

де вчинки зовсім не масні,

Сидять на хмарці білі душі,

і теж втішаються весні.

і буде те що неможливо

що у думки не загляда

усе віджите змиють зливи

річок оновиться вода

зістарять вік прийдешні дати

отрима зміст новий старе

когось ще будуть пам’ятати

а хтось і тінь свою зітре

Які іще там політеси?

Тепер тактовність – то дурня,

І першу скрипку грають стреси,

Що кров у жилах розганя.

А там, у плетиві артерій,

Де у душі немає дна,

Усі позачинялись двері,

І де ключі – ніхто не зна.

Близькосхідне сонце мліло,

Спраглу землю зігріва,

Плакав Син в кутку за діло –

В вихідний творив дива.

А ті ж нерви не залізні,

Бо роботи – цілий віз,

Ще не випрана білизна,

І доїти треба кіз.

От послав Господь дитину,

Не привчиш до хатніх справ,

Хліб створив би, чи рибину,

Ні, малечу розважав.

 Ілюстрація - картина Макса Ернста "Діва карає Ісуса в присутності А.Б., П.Е. та художника" (1926 р)

Мене спіймала ніч в тенета,

Зірковий збудувавши міст,

Летіла в космосі комета,

І задирала пишний хвіст.

Тихенько бомкали колонки

Та розливали ніжний джаз,

З душі зривалась оболонка,

Я забував про світ і час.

І настрій був таким природним,

Не дивувала дивина,

І пахло березнем холодним

З напіврозкритого вікна.

Глупої ночі,

в холодну годину,

там, де дрімають

весняні вітри,

Березень ходить,

і зорями блима,

і підбирає нові кольори.

Бути чи ні?

Без вагань –

звісно бути!

Годі чекати,

пора вже іти, поки сусід,

невдоволений лютий,

слізні складає до неба

листи.

Поліська невибагливість соснова.

Без поспіху, без планів та адрес.

Там дивляться озера волошкові

у волошковий затишок небес.

Туди як зайдеш просто, без причини,

в короткий, наче подих, вихідний,

А там уже зніма свої шапчини

і кланяється виводок грибний.