Це наче чари ворожбита,

Чи голос янгола згори,

Оця пронизлива сюїта,

Печаль забутої пори.

В ній із безмежністю розмови,

Тендітні грації сліди,

Бо що сказать не може слово,

То зможе музика завжди.

Іде весна. Їй хочеться краси.

Пустить в сади цвітіння біле мрево.

Їй хочеться пташині голоси

Мов ліхтарі розвішать на деревах.

Та тільки дня закінчиться політ,

І ніч крилом торкнеться небокраю,

Душа зими виходить із боліт,

І як було до ранку повертає.

Куди не кинь – довкруж самі страждальці,

в думках на місяць виє темнота.

На слово «треба» дивимось крізь пальці,

а слово «хочу» - вище за Христа.

Де варто битись – там гниє покора,

де треба йти – там лінощів диктат.

Століття неприродного відбору

дало, нарешті, прикрий результат.

мал. Петра Бєлова

Пахне небо весною.
Зорі крутять спіраль.
Лютня ріже струною
тиші чистий кришталь.
Тягне з річки морозом.
Поспіх мирно дріма.
Десь на світі є сльози,
але тут їх нема.
Тут – натхнення і звуки,
і гармоній колаж,
Не чекайте, розлуко,
я нарешті не Ваш.
Вам тепер не збороти
дивовижну струну.
Ви ці чуєте ноти?
Я уже в них тону.

І снився дощ, такий холодний.

Старий мінявся світу зміст.

Дуби стояли благородні

і випускали перший лист.

Весна свою являла силу,

прощала скоєні гріхи,

а ти чомусь уже не снилась,

напевне, дощ розмив шляхи.

Тиха вечора втома.

Сну не видно слідів.

Небо падає громом

у долоні садів.

З вікон сіється світло.

Чути десь голоси.

І чомусь пахне квітнем

в березневі часи.

Вітер тугою дише,

хмарні місить ряди.

Поспішати? Навіщо?

Та й… немає куди.

Холодне безлюдне поле.

Небес збайдужіле дно.

Застигли камінням тролі

З казок, що пішли давно.

Калюжі схопила крига.

Наливсь виднокіл свинцем.

І бавиться вітер снігом,

Що хмари трясуть тихцем.

За спомини сон тримає

(даремний, насправді, труд),

І часу давно немає.

Що треба йому отут?

Що боятись земного?

От було – і нема.

Все, що сталось сумного –

Промине крадькома.

Людства сонм переоре

Плуг прийдешніх століть,

Тільки лишаться зорі

Іншим мріям світить.

Смертю зоране поле.

Нескінченність і бруд.

Люди доброї волі,

скільки вас нині тут?

Є у вас досі сила?

Є до ворога лють?

Бо ж свої, ті, що з тилу,

вже у спини плюють.

Що нікчемам відвертим

сенс й ціна боротьби?

Хто боїться померти

не боїться ганьби.

Що до вашого болю

послідовникам юд?...

Люди доброї волі,

скільки вас нині тут?

Гуляй! Гуляй! Твій час настав:

Його Невігластво – на троні!

Воно не має інших справ,

Як тільки тішитись короні.

Це ти ж не дав терпінню сил,

чого ж тепер ти стогнеш, люде?

Для пилу все довкола – пил,

він шкодувать тебе не буде.