О, диво! Диво дивокосе!

О, очі! Очі неземні!

Чи не за вами сіяв сльози

котрийсь хлопчина навесні?

Чи то не ви пекли морозом,

що леденіли ручаї?

Чи не тому губили розум

у верболозах солов’ї?

Про вас нічні шепочуть зливи.

За вами з туги сохне без.

О, диво! Дивокосе диво,

творіння пекла чи небес.

Стара русалко, не чекай на диво,

бо час стоять на місці не привик.

Минуло все і коси твої сиві

розчеше ну хіба що лісовик.

Залиш на інших марну цю турботу,

нехай вона молодших стереже,

Та й озеро твоє давно болото,

і шлях сюди загублено уже.

А ти була колись така красива!

А як співав довкола світлий ліс!..

Русалко сива, о, русалко сива,

не витрачай на марне зайвих сліз…

Де сива мати сіє мак,

Де сонця золото черлене,

На свіжій латці сірозему

Шука поживи гордий грак.

Десь ходять табором віки,

Комашка кожна хоче жити,

Сюди ж приходять тільки діти

Хитати спогадом думки.

Хай будуть тут хоча б отак,

Хай знають радощі і міру,

І буде мак дивитись щиро,

І про своє мовчати грак.

Де хатка-білобока

не зводить оченяток

з розпатланої грушки

і сивий світить без,

Двором гаса жовточки

незграбних каченяток,

і пес дріма у буді,

старий, розумний пес.

Там сонце на паркані

поволі сушить глека,

і вітер тихо пестить

голівоньки суцвіть,

А у садку блукає

задумливий лелека,

чи в брилику гніздечка

морзянку цокотить.

Там навіть в день спекотний

є прохолоди ласка,

бо у яру струмочка

видзенькує хода,

І в тім краю давненько

живе старенька казка,

що слухачів з дороги

постійно вигляда.

чи ти взуваєш

потерті берці

чи модні «кроси»

чи зовсім босий

чи грає радість

в твоєму серці

чи дика тиша

мовчить морозом

чи можеш легко

ушкварить Баха

отак що світ

перекине дригом

чи ти лежиш по роботі

лахом

і ноги виють

холодним криком

якщо ти й досі

іще не покруч

якщо на совість

лишилась сила

то значить янгол

з тобою поруч

блука і зараз

он чуєш крила?

Приймаю день. Йде до скарбнички решта.

Шосе уже автівками гуде.

Риплять асфальтом старомодні мешти,

цілуючи калюжі де-не-де.

Пускає в небо музику генделик.

Цікавинки вигулюють кота.

Моя ж душа сьогодні як метелик:

вона живе, а решта – суєта.

мал. Петра Козловського

коли день новий

то неначе прокляття

і шансів спливає крізь пальці

пісок

коли із думок

догорає багаття

і пам’ять катує

незроблений крок

і виють довкола

потворні химери

і сіє мовчання

небесна блакить,

рибалки із теслею

стукають в двері

і просять до себе

погрітись пустить

Не мовчіть барабани і труби!

Сійте щедро мелодію справ!

Забуття переможених любить,

а не тих, хто свій острах здолав.

Не давайте всевладдя століттю,

бо затопче, знеславить, зітре.

Розсипайтеся громом і міддю,

омолоджуйте звуком старе!

Розганяйте у спогадах морок!

Вкорінитись не дайте ганьбі!

Бо інакше історію ворог

забере неодмінно собі.

Нічної мряки сіється бальзам.

Шукає час прикмети узбережжя.

Порожня тиша молиться лісам,

та чорній досконалості безмежжя.

Повітря мов панянка в паранджі.

Сліпа триває світом одіссея,

і світиться хіба що у душі

дарунок негасимий Прометея.

Міняються і сутність, і фасади,

Під доброчесність мімікрує зло,

А людство наче щойно з зоосаду

Із яблучком надкушеним зійшло.

Втрачає на непотріб зайві сили,

Штовхає прикрих вчинків доміно,

І бідкається з того, що зробило,

Коли усе поламано давно.