Через дощі і через спеку,

Перевантажені добром,

Пливли човни Дніпром у греки,

Ще неприборканим Дніпром.

Ліворуч – степ, праворуч – гори,

Пісень плететься виноград,

І жде за круговидом море,

І на порогах жде номад.

картина Реріха "Заморські гості"

Стояти просто і мовчати,

І пити небо аж до дна,

Де синє поле розілляте,

Та ходить долом тишина.

Шукать на виднокраї зливу,

Пускать думок солодкий дим,

Та почуватися щасливим,

І навіть трішечки святим.

Ми перетнемося нескоро,

То буде зовсім інший світ,

Нові устромить в небо гори

Всесилля тектонічних плит,

Старі розсипляться кумири,

І стануть ближчими зірки.

Ми перетнемося, я вірю,

Не може буть, щоб навпаки.

Стояла нічка, сиза і похмура,

Літали духи пізньої весни,

Блискучий грім вихоплював фігуру

Стрункої, кучерявої сосни.

Сміливо вітру піднімались крила,

Страху маленький ворушився біс,

А дощ ішов, здається, через силу,

Напевне, літу клятву вже приніс.

Все ніби є, а людство знову бідне,

Бо світ уже не тоне в чудесах,

Дощі бурмочуть казочки нуклідні

В сплюндрованих жадобою лісах.

Кар’єрів скрізь накидано стигматів,

І пластиком залита кожна п’ядь.

Кого тепер, мій Божечко, карати?

Кому тепер ковчега будувать?

Велике поле, вічне поле,

Ані машин, ані дротів,

О, скільки тут згубили солі,

І скільки випито життів.

Сказати б щось – немає слова,

Змовчати б щось – думок нема,

Є тільки небо білоброве,

І маку стишена юрма.

Піти до неба і у небі,

Де добрих снів чатує рать,

Межи часів тендітних стебел

Тебе невпізнану впізнать.

І, на краю людського світу,

Ковтнувши подих висоти,

З тобою небом говорити,

Передчуття передкраси.

Таємні натяки на зміни.

Прозорі світяться ліси,

І сонце бігає в хустині.

Іще морозу сяє сіль,

Іще бракує небу слова,

А вже гуде діжкатий джміль,

І навіть настрою медово.

буде день буде ніч

буде небо і низ

для моїх протиріч

місце знайдеться скрізь

буде з розумом спір

птах печінку склює

а дрімоті не вір

не моє не моє