Блог Богдан Бо

Вид:: короткий; повний

Замітки:

Успешная украинская айтишница, основатель и президент общественной организации “Разом” Любовь Шипович вернулась из США, чтобы работать в команде губернатора Одесской области Михаила Саакашвили. В интервью изданию “ГОРДОН” она рассказала, как разочаровалась в Украине и уехала из страны семь лет назад, как помогала участникам Евромайдана, почему решила работать в Одессе и чем займется в ближайшее время на должности технического директора областной госадминистрации.

Елена ПОСКАННАЯ

Мы встретились с Любой Шипович в офисе “Агентства имиджа Украины” на третий день ее пребывания в Киеве. В расписании сложно найти лазейку. Встречи идут одна за другой с самого утра до поздней ночи. Невысокая худенькая девушка говорит быстро, четко и эмоционально. С первых минут общения становится понятно, что этот человек – безнадежный оптимист, который не боится трудностей и способен вдохновлять людей.

Шипович окончила Киево-Могилянскую академию по специальности “Компьютерные науки” и сразу же, в 2008 году, уехала из Украины в США по программе Green card. Будучи амбициозным молодым IT-специалистом, быстро нашла работу и устроила свою жизнь в Нью-Йорке. Она начинала с должности инженера-программиста и за семь лет выросла до технического директора. При ее участии в 2011 году в Киеве открылся офис американской компании EzTexting.

О стране, которую покинула, девушка предпочитала не думать – слишком сильным разочарованием стало для нее поражение Оранжевой революции. Все изменилось после 30 ноября 2013 года. Среди активных участников студенческого Майдана оказалась ее младшая сестра. К счастью, от действий “Беркута” она не пострадала. Но Шипович почувствовала, что ее опыт и знания могут пригодиться участникам протестов. Она инициировала сбор средств в помощь Евромайдану, а затем и создание общественного объединения украинцев в США “Разом”. После начала российско-украинской войны организация стала помогать семьям людей, погибших на Майдане и в зоне АТО, военным госпиталям и беженцам.

Вернуться в Украину и заняться государственным строительством Шипович решила после просмотра первой пресс-конференции нового губернатора Одесской области Михаила Саакашвили. Она убеждена, что сейчас нужнее в Одессе и сможет здесь сделать намного больше, чем сидя в американском офисе.

В Украине у людей намного больше пессимизма, чем я ожидала. Но видно, что они не совсем утратили надежду, небезразличны к происходящему, заинтересованы в переменах и готовы действовать

– Вы прилетели в Киев несколько дней назад. Как впечатления?

– В первый день было немного сонно и не верилось, что все происходит наяву. Потом начались одна за другой встречи с разными людьми, которые длились с девяти утра и до двух ночи. Утомительно, но помогло быстрее включиться в работу.

Тут, в Украине, у людей намного больше пессимизма, чем я ожидала. Но видно, что они не совсем утратили надежду, не погасли, небезразличны к происходящему, заинтересованы в переменах и готовы действовать. Искры оптимизма есть. Хорошо, что начали из разных стран приезжать люди и включаться в процессы государственного переустройства. Это эмоционально подпитывает украинцев. Новички нужны, чтобы поддерживать и подтягивать тех, кто долго варится в этом котле.

– Какое у вас сейчас гражданство?

– У меня их два. Украину я уведомила о получении американского гражданства, в паспорте есть отметка о том, что я состою на консульском учете. Основанием для этого является американский паспорт. По закону о гражданстве я выполнила все процедуры.

– Уже решили, где и как будете жить в Одессе?

– За время Майдана я настолько обросла друзьями и здесь, в Украине, и в Америке, что все бытовые вопросы легко решились. Мои друзья из Нью-Йорка, в прошлом одесситы, имеют тут квартиру. В ней я и буду жить, так что тратить на аренду жилья не придется. Бюджет – самое серьезное из всех ограничений, которые у меня есть. Его размер – ноль. Я приняла это условие. Все, что нужно, буду искать сама. Я могу год-полтора прожить тут за счет собственных сбережений, при этом выплачивая кредит за дом и оплачивая свои счета в США.

– Недавно объявили о наборе людей в вашу команду. Много получили откликов?

– Намного больше, чем способна обработать. Неожиданно для меня. После того, как я опубликовала в Facebook объявление, пришло 150 анкет из самых разных уголков мира и городов Украины. Одесситов всего 20 процентов. Наверное, это логично, что на работу без зарплаты скорее соглашаются люди из других стран. Потому что в последние годы украинцам было сложнее откладывать деньги. Зарплаты здесь небольшие, Майдан, война и финансовый кризис. Я считаю, сейчас важно использовать ресурс, который есть за границей. Не потому, что иностранцы лучшие специалисты, а потому, что они могут себе позволить жить, не получая зарплату. Конечно, люди из Украины лучше понимают реалии, но они не могут отдавать себя и свое внимание полный рабочий день. Поэтому Одессе нужны симбиозные команды, где будут и украинцы, и иностранцы.

Процесс отбора кандидатов в мою команду уже идет. Он абсолютно прозрачен, я не набираю друзей и знакомых. Все резюме пересылаю специалистам по кадрам при ОГА. Они рассматривают, отбирают соискателей, потом я провожу техническое интервью, и в заключение мы вместе решим, кого брать.

Политических амбиций у меня нет, мне лучше иметь свободу и возможность что-то делать, тогда я принесу больше пользы

– Почему вы решили приехать в Одессу и пойти именно в команду Михаила Саакашвили?

– Все не так однозначно, как кажется. Еще в начале июля я сидела на работе, была куча встреч и звонков. Пришло осознание, что еще долго у меня будет такая жизнь, что никакой жизни, кроме работы и общественных обязанностей. Значит, надо что-то отсечь. Тут же пошла к руководителю и сообщила о своем уходе.

В обед я уволилась, а вечером, когда ехала домой, запаниковала: “Блин, что же я сделала! Что дальше? 12 лет жизни потратила на IT. Это единственное, что я умею делать профессионально, и мне за это платили деньги”. Это, конечно же, шутка, но доля правды все же есть. Волонтерить нужно с умом – применять умения и знания направленно. Поэтому я решила сосредоточиться на своей основной специализации – IT.

Тогда я даже не помышляла об Одессе. Успокоилась и решила, что нужно определить критерии своей идеальной работы: она должна быть связана с IT, иметь отношение к Украине (я не бросаю дело, не доделав его) и определенным образом менять жизнь людей, причем речь о реальных и заметных переменах. Я подумала, что E-government (электронное правительство) вписывается в эти рамки идеально.

Уже дома, когда заглянула в Facebook, увидела пресс-конференцию в Одессе, где Михаил Саакашвили, его соратники Саша Боровик и Юля Марушевская говорили о необходимости автоматизации государственных процессов. "О! Это оно", – решила я.

Подождала, когда в Украине наступит утро, и начала звонить всем знакомым с просьбой связать меня с Саакашвили. Я написала ему е-мейл. Он не ответил. Понятно, ему таких писем приходят тысячи. Тогда я зашла с другой стороны: ему стали звонить люди и рекомендовать меня. Но и это не продвинуло дело. Написала Марушевской. Она ответила: “Приезжай”. Но это так непонятно и неопределенно. Поэтому я связалась с Боровиком. Мы два часа говорили в скайпе. Он тоже сказал: “Приезжай”. Я готова, но мне нужна конкретика, в каких границах я буду работать, что я могу делать. Тогда он рассказал о возможностях. На выбор было всего два варианта. Если есть политические амбиции, идти на госслужбу, получать 100 долларов зарплаты и иметь множество ограничений. Вторая опция – работа на общественных началах с большей автономией. Поскольку политических амбиций у меня нет, мне лучше иметь свободу и возможность что-то делать, тогда я принесу больше пользы.

Боровик сообщил о моем приезде. Пути назад нет. Еще будучи в США, я начала общаться с выходцами из Одессы, с людьми, которые в Украине занимаются реформами и E-government, спрашивать, какие есть наработки и проблемы. Они рассказали о ситуации в сфере IT в целом по Украине и в Одессе. Нашла специалистов в Америке, которые смогут консультировать нашу команду.

Также мы запустили проект “Разом – Одесса” и стали проводить мозговые штурмы в Нью-Йорке. Интересно, что к нам присоединилось множество бывших одесситов, которые до этого были довольно пассивны. Они давно живут в Америке, но готовы участвовать в модернизации родного города. Я многого об Одессе не знаю, но теперь у меня есть консультанты, успешные и разумные люди, которых я могу привлечь к решению любой проблемы. И я чувствую себя намного увереннее.

– Вы уже представляете, какие задачи и как будете решать?

– Я иду на место Chief Technology Officer (технического директора). Сейчас формируется команда Одесской облгосдминистрации. Люди еще плохо знакомы между собой, и как в каждой новой команде, существуют определенные трудности взаимодействия и общения. Поэтому первое, что меня попросили сделать, – инструментарий для внутренней коммуникации, который также позволит видеть, кто, что и как делает.

Среди других задач – автоматизация процессов, в том числе E-government, IT-образование и IT-кластер. Все они между собой связаны. Я определяю цель, но она может изменяться в процессе реализации. В современных условиях нужна большая гибкость. Не надо писать план на пятилетку и упорно его реализовывать. Надо не бояться отказываться от чего-то. Если ты работаешь над задачей и видишь, что это никому не надо или не принесет нужный результат, не стоит дальше продавливать проект. Надо просто отбросить и делать то, что более актуально.

Я увидела, как тяжело это дается многим в Украине. Люди, начав что-то делать с любовью, продолжают идти до конца, даже если понимают ошибочность своего пути. Это очень мешает в командной работе, человек теряет чувствительность к окружающим и провоцирует конфликты, в итоге снижается качество работы. Важно уметь адаптироваться.

– Страшно браться за новое дело?

– Уже не так, как пару недель назад. Тогда была неизвестность. Я пообщалась с людьми из Америки и Украины, узнала, сколько уже сделано и пройдено до меня, и поняла, от чего можно отталкиваться. Когда все прояснилось, страх исчез.

После Оранжевой революции, когда стало понятно, что ничего не вышло, наступило страшное разочарование. Я не хотела ничего общего иметь с этой страной и решила уехать

– IT-специалисты везде высоко ценятся, и в Украине в том числе. Почему вы уехали в США?

– Это случилось в 2008 году и было для меня совершенно логичным решением. Я активно участвовала в Оранжевой революции. Мы ездили наблюдателями куда только можно. И я верила в возможность перемен, надеялась, что у нас все получится. Потом, когда стало понятно, что ничего не вышло, наступило страшное разочарование. Я не хотела ничего общего иметь с этой страной и решила уехать. Безусловно, сыграл свою роль юношеский максимализм: все или ничего. Сейчас я более гибко отношусь к жизненным ситуациям.

Я еще училась и работала в IT-компании. Политическая ситуация в стране непонятная, экономическая – неадекватная. При приличном уровне зарплаты я себя даже средним классом не чувствовала. Покупать квартиру в кредит на сотню лет под бешеные проценты – это бред. Было страшно и непонятно: вот закончу университет, и что далее? Поэтому я подала документы на Green cаrd, хотя и не особо рассчитывая на успех. Ответ из США с разрешением на иммиграцию я получила в тот день, когда защитила диплом. Решила, что так даже проще, и с легкой душой уехала в США. Я вышла на работу, полностью переключилась и отбросила все мысли об Украине.

– Вы быстро освоились в незнакомой стране?

– Я приехала в Нью-Йорк, потому что там живет сестра моего отца. Родня меня приняла в первое время. Я не привыкла жить с другими людьми, поэтому как только нашла работу, сразу сняла себе жилье. А работать я начала на 10-й день пребывания в США.

Перед отъездом меня все тут пугали, что найти работу будет сложно, потому что нет американского опыта. Я посмотрела на статистику отклика на резюме – в среднем 7-10 процентов. Прикинула, что если буду отправлять примерно 100 резюме в день, получу 7-10 звонков. Со второго дня я начала рассылать резюме. В процессе выяснилось, что в IT-сфере отклик намного выше – около 40 процентов. Откуда ты, где раньше работал, совсем не важно. Главное – что умеешь делать.

Через пару дней я уже просто выключала телефон, потому что поступало до 40 звонков в день. Я физически не могла провести столько разговоров и принять столько приглашений на интервью. В итоге выбрала две компании, сходила на собеседование и сразу вышла на работу.

Когда в моем родном Энергодаре закрыли единственный украинский класс, идти в российскую школу я не захотела и устроила родителям скандал

– Интересно: как ваши родители восприняли переезд сначала в одну сторону, потом – в другую?

– Мои родители – это мой надежный тыл. Люди, которые в любой момент меня могут подстраховать. Помню, во время прошлого Майдана со мной случилась такая ситуация. Я была наблюдателем во время выборов в районах на границе с Донецкой областью. Меня среди ночи вывезли и бросили на трассе. Я звонила и в штаб, и юристам. Те сказали, что приняли сообщение, но помогать не собирались. Тогда я набрала родителей, они за 450 км приехали и забрали меня.

Они живут в городе Энергодар, работают врачами в медчасти самой крупной в Европе Запорожской атомной станции. Меня отпустили из дома еще в десятилетнем возрасте. Тогда в Энергодаре закрыли единственный украинский класс. Идти в российскую школу я не захотела и устроила скандал. Политика ни при чем, и патриотизм тоже. Просто я до этого училась в украинском классе и, как любой ребенок, боялась изменений.

Ближайшая школа нашлась в 120 км от Энергодара, в Запорожье. Представьте, давно независимая страна, 1996 год, на почти миллионный город всего одна украинская школа! Это был Запорожский сечевой коллегиум-интернат при Киево-Могилянской академии. Там я и училась. Привыкла обходиться без родителей, а они привыкли, что я самостоятельная. Поэтому когда пришло время уезжать в США, никаких проблем не возникло.

Когда я решила вернуться, мама разволновалась: “Как ты бросила работу, где ты будешь деньги брать, кто будет за твой дом платить?” Папа отреагировал более спокойно, мол, "приезжай, если что, поддержим". Они знают, что меня тяжело переубедить, остановить, поэтому смирились.

– Вы успели повидаться?

– Конечно, они приехали за мной в Киев, в аэропорт. Свой первый день в Украине я провела с ними.

Представители крупных американских компаний предложили неофициальную помощь в защите информационного пространства. Их специалисты отражали атаки, которые шли на сайты Евромайдана

– Почему вдруг решили вернуться? Разочарование прошло?

– Еще когда Майдан был. Но если в декабре 2013 года я считала, что больше могу сделать из США, то теперь вижу, что буду эффективнее здесь.

– Как после полного неверия вы снова включились в украинскую действительность?

– В студенческом Майдане принимала участие моя младшая сестра Анна, тоже IT-шница. Мой опыт ее ничему не научил, у нее было свое право на перемены. Я, учитывая прошлый опыт, не обращала на это никакого внимания. Еще 30 ноября 2013 года мы с моим бойфрендом Юрой (он тоже украинец) катались на лыжах и ни о чем не думали. Мы спустились на обед, и начались звонки. Мне рассказали, что избили студентов. Я бросилась звонить сестре, но она не отвечала. Тогда я набрала родителей. С облегчением узнала, что Аня буквально за полчаса до разгона уехала домой.

Юра решил все бросить и поехать в Украину, но я его остановила. Сказала: “Чем ты поможешь? Ты программист, драться не умеешь. Чай и бутерброды будешь носить? Давай подумаем, может, отсюда мы сможем больше сделать”. Я вспомнила, как на Майдане в 2004 году нам больше всего не хватало электрики. Не было возможности телефон зарядить, воду подогреть. И мы решили купить генератор. Перебросили деньги сестре, она тут же заказала, и к вечеру генератор работал. Для меня задача была выполнена.

На следующий день меня добавили в группу “Закордонні українці --- ЄвроМайдан”. Там истерика, мол, мы далеко, в Киеве людей бьют, ничем помочь невозможно. Меня это сильно задело. Я зло ответила в комментариях: "Почему вы плачете, возьмите пошлите деньги и попросите друзей купить что-то для Майдана, и это будет достойный вклад", – и рассказала о покупке генератора. Они начали писать, что уехали 20–30 лет назад, никого из знакомых нет, "можно, мы тебе перешлем деньги?".

Началось все с украинцев в Японии. У них большая группа в Facebook, в которой объявили сбор денег на мощный генератор и за два часа собрали нужную сумму. Потом переслали деньги мне, я – сестре. Она тут же заказала генератор, через пару часов он уже стоял на Майдане, мы выложили фотоотчет. И тут началось что-то невероятное. Когда люди своими глазами увидели, как быстро и эффективно можно помогать, на мой счет хлынули деньги. Мне стало страшно. Я еще не думала тогда о налоговой, просто чужие деньги – это же невероятная ответственность! Решили вести подробный учет, когда, сколько, от кого пришло, сестра собирала все чеки и квитанции, составляла фотоотчеты.

Мы отправляли деньги в Украину каждый день, и в какой-то момент моя сестра просто физически больше не могла закупать все необходимое. Тогда мы бросили клич по знакомым. К середине декабря у нас в Киеве была группа активистов и каждый день по восемь машин на дежурстве. Сначала мы покупали то, что просили. В 20-х числах декабря поняли, что надо упорядочить деятельность, и создали инфоцентр. Люди из разных стран, в разных часовых поясах, от Японии до Гавайских островов, каждые два часа обзванивали все приемные пункты Евромайдана (Дом профсоюзов, Октябрьский дворец, деревянные домики, Михайловский собор и так далее), спрашивали, что есть и чего не хватает. Тогда мы узнали, что между этими точками отсутствует простейшая коммуникация, у кого-то что-то в избытке, а у кого-то – дефицит. Мы начали проводить между ними обмен. Инфоцентр составлял списки, перераспределял, что-то еще докупали и развозил. То есть всю координацию и логистику мы осуществляли из-за океана.

Потом на меня стали выходить представители крупных компаний, которые желают оставаться неизвестными. Они предложили неофициально помочь в защите информационного пространства. Их специалисты отражали DDoS-атаки, которые постоянно велись на сайты Евромайдана.

Деньги продолжали идти на мой счет PayPal. И были такие смешные моменты, когда люди из Киева присылали. Я просила: идите занесите на Майдан. Они же отвечали, что не доверяют наличку передавать. Постоянно присылали переводы из России, Беларуси, Молдовы, США, Австралии, Канады… Когда сумма на моем счету перевалила за 20 тысяч долларов, я поняла, что так продолжаться не может. Сначала мы обращались в существующие общественные организации, чтобы они взяли нас под крыло. Но безуспешно. На тот момент уже собралась определенная группа людей в Нью-Йорке, и мы зарегистрировали организацию “Разом”. Все формы заполнили онлайн, и уже через два дня стояли в банке и открывали свой счет. Официально зарегистрировались 21 января 2014 года, подали заявку на освобождение от налогов и начали действовать более организованно.

Американский офис “Разом” будет поддерживать одесскую команду, консультировать, решать сложные задачи и находить инвестиции

– Вы, один из вдохновителей объединения ”Разом”, все бросили и приехали в Украину. Что будет с организацией?

– Она продолжит деятельность. У нас много проектов. Только если раньше они все осуществлялись исключительно из США, теперь часть задач будем решать здесь. Наш проект “Разом – Одесса” – по сути, это фронт-офис в Украине, чтобы на месте ориентироваться и проектировать. В США – бэкинг-офис, который по необходимости будет проводить анализ, делать нужные разработки, консультировать, решать сложные задачи, находить инвестиции.

“Разом” создавалась несколько хаотично. Мы решили, что это не классическая организация, а платформа для проектов. Есть идея, нужен инструментарий? Пожалуйста, приходите и реализовывайте свои задумки. Сейчас у нас несколько ключевых проектов.

Прямая гуманитарная помощь для семей людей, погибших на Майдане и в АТО, пострадавших во время боев и беженцев, – RazomToyDrive. Есть списки семей, которые мы постоянно пополняем, делимся информацией с Министерством социальной политики. Первая часть – когда конкретная украинская семья связывается с американской семьей-опекуном. Они между собой решают, какая помощь нужна, мы только оплачиваем пересылку и контролируем процесс, чтобы семью не забросили. Второе направление этой программы – гуманитарный контейнер. Мы собираем помощь, сортируем, пакуем и передаем организациям – нашим партнерам в Украине.

Шипович: “Разом” – это не классическая организация, а платформа для разных проектов. Офис в США будет делать разработки для одесситов. Фото: Sofia Dumansky / Facebook

Также мы поддерживаем госпитали. Нашли компанию в США, которая может поставлять медтехнику в Украину. Ее специалисты собирают оборудование, которое не может использоваться в американских медучреждениях. Это либо новые, либо немного бывшие в употреблении медицинские аппараты, но исправные, которые можно эксплуатировать в других странах, где есть специалисты с определенной подготовкой.

Компания передает медицинское оборудование бесплатно, привозит, подключает, учит врачей и техников, периодически проверяет, как пользуются аппараты. Мы только оплачиваем услуги по сборке, оформлению и доставке груза. Уже привезли два контейнера с оборудованием, оба – в Днепропетровск: в больницу им. И.Мечникова и военный госпиталь. Сейчас собираем третий контейнер для больницы в Запорожье.

Еще одно направление деятельности команды “Разом” – мониторинг иностранных СМИ на предмет упоминания Украины, проект “Око”. Сейчас покрываем восемь языков, в том числе арабский. Мы хотим понимать, какой образ страны формируют иностранные медиа, как нас воспринимают люди из разных стран, почему нас поддерживают или не поддерживают. Имея такую информацию, мы можем влиять на это восприятие.

Интересный момент мы заметили в арабских странах. Выяснилось, что информацию об Украине они получают исключительно по спутниковому ТВ, в основном от телеканала Russia Today. Стало понятно, почему они больше симпатизируют РФ. Чтобы повлиять на информационную картинку в этом регионе, уже начали выпускать украинские издания на арабском языке.

Еще “Разом” сотрудничает с Нью-Йоркской юридической школой, которая готовит независимые отчеты. Первый они сделали в прошлом году. Это был анализ ситуации на Майдане с юридической точки зрения, насколько смена власти соответствовала международному и украинскому законодательству. В апреле 2014 года мы его распечатали и вручили дипломатам разных стран. Когда в Совете Безопасности или на Генеральной Ассамблее в ООН представитель России Виталий Чуркин говорил о нелегитимном отстранении президента, все имели на руках заключение юристов и могли делать собственные выводы, основанные на экспертных оценках. В сентябре собираемся представить в ООН еще один отчет по аннексии Крыма и правам человека в регионе.

Также у нас есть проект по распространению украинской культуры в Америке. Приглашаем звезд, устраиваем выставки, показы фильмов, тематические вечера. Плюс проводим конференции и поддерживаем научное сотрудничество. И еще много разных мелких проектов, каждым из которых руководят заинтересованные люди. Так что независимо от того, где я нахожусь, организация продолжит работать.

http://gordonua.com/news/society/Sovetnik-Saakashvili-SHipovich-Koordinaciyu-i-logistiku-vseh-priemnyh-punktov-Evromaydana-my-osushchestvlyali-iz-za-okeana-94772.html

Коментарі: 7

Богдан Бо

22-й Форум видавців у Львові

Культура проти пропаганди – профільна тема Форуму видавців, що стартує незабаром у Львові

Прес-конференція на тему: «До Форуму видавців – 1 місяць». Олександра Коваль, президент ГО «Форум видавців». Фото: Роман Балук/ZIK

22 Форум Видавців у Львові відбудеться 9-13 вересня. Профільною темою цьогорічного Форуму видавців буде «Культура проти пропаганди», також обговорюватиметься важлива тема цінностей. Саме на цих двох аспектах цього року сконцентрують свої зусилля організатори.

Про це сказав сьогодні під час прес-конференції програмний директор Львівського міжнародного літературного фестивалю Григорій Семенчук, – передає кореспондент ІА ZІК.

Загалом, у Форумі видавців-2015 візьмуть участь 22 країни-учасниці. Під час Форуму відбуватимуться такі акції: книжковий ярмарок, премія «Найкраща книга Форуму-205», львівський міжнародний літературний фестиваль, Львівський бібліотечний форум, благодійна акція «Третій вік: задоволення від читання», гала-концерт конкурсу Молода республіка поетів, українсько-єврейські зустрічі, тиждень сучасної драматургії, дитячий Форум. На форумі будуть представники з 22 країн світу.

Григорій Семенчук, зокрема, розповів, що почесним гостем цьогорічного Форуму і Літературного фестивалю є Франція. Окрасою французької делегації буде відома мистецтвознавець Франсуаза Барб Грааль, книжки якої з’явилися півроку тому від видавництва Старого Лева. Будуть також представлені французькі письменники, які наразі ще не видані в Україні, – Катрін Кюссе, Мішель Лезбре, відомий французький комікс-художник Еміль Браво, видавець – Сабіне Веспесьє, віолончелістка Леонор де Рекондо.

За словами Григорія Семенчука, цього року Літературний фестиваль у рамках Форуму видавців відбуватиметься вдесяте. Приїдуть надзвичайно цікаві гості – польський письменник Марек Бьєнчек, британський нейрохірург Генрі Марш, Адам Міхнік (Польща), Маріуш Машкевич (Польща), вперше на фестиваль завітає китайський поет Бей Лінг. Також буде німецька письменниця Крістіне Кошель, перекладач і письменник з Нідерландів Ганс Боланд, одна з перспективних молодих німецьких письменників з українським походженням Катя Петровська, відомий журналіст медіаексперт Пітер Померанцев. Серед українських спеціальних гостей – Оксана Забужко, Сергій Жадан, Юрій Андрухович.

Григорій Семенчук розповів що, традиційно, найбільшою подією літературного фестивалю буде «Ніч поезії і музики нон-стоп», що відбудеться 12-13 вересня. На ньому цьогоріч буде виступати литовська група «Орбіта, яка надзвичайно популярна в Європі. Буде також презентована нова програма Юрія Андруховича і групи «Карбідо» – Atlas Estremo». Під час Ночі поезії можна буде побачити і почути музикантку, яка творить на слова сучасних українських письменників – Олесю Здоровецьку.

Президент Форуму видавців Олександра Коваль зазначила, що загальний бюджет форуму становить 4 млн грн. «Нашою метою проведення всіх цих заходів є збудження суспільної думки, потреби в читанні, рості та розвитку. Ми не будемо втомлюватися спілкуватися з владою, громадськістю для того, щоб у нас була затверджена і прийнята програма підтримки і розвитку читання. Це потребує величезних зусиль всіх, хто має на це вплив», – зазначила Олександра Коваль.

Квитки на Форум видавців можна придбати заздалегідь на сайті bookforum.ua та на платформі 2event. Квиток на на всі події – до 15 серпня коштуватиме 50 грн, з 15 серпня – 70 грн. На акцію «Ніч поезії і музики нон-стоп» квитки продаються окремо, їх також можна буде придбати завчасно. Є кілька видів безкоштовних квитів – на першу і останню годину роботи ярмарку, а також для представників пільгових категорій.

Співорганізаторами Форуму є: Львівська обласна державна адміністрація, Львівська обласна рада, Львівська міська рада, Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів, Українська бібліотечна асоціація, медіа-холдинг ZIK.

Коментарі: 0

Богдан Бо

Щиро про Франка

Іван Франко

Серпень 27, 2015 від Галина Пагутяк

Українське суспільство ще не доросло до Франка.Воно боїться його правди про себе.Воно безсило гупає кулачками по цій скелі, щось цитує, а потім відходить від гріха подалі й молиться на інші постаті, які вдалося одягти у тоги й поставити на котурни.У рідному селі Франка Нагуєвичах його не люблять, називають »вошивим дідом».Бо пам’ятають, я його вели в кайданках до Дрогобича, як він босий ходив по гриби і ловив рибу.Бо не їздив у фіакрі, а ходив з жінкою й розпитував про опирів.Записував пісні. Серед них є одна:

Не йди, дітино, горою,

Бо стрінешся із бідою.

А йди, дітино,долинов,

Будеш добров дитинов.

Це про нього. Бо він бачив гори, що називають Діл, і хотів злетіти на сам верх,хоч там нічого немає, крім суворих ялиць,повзучої ожини і грубого шару сухої хвої. Він так любив своє село,що простив їм спалену церкву,де його хрестили, де тепер стоїть потворна споруда в стилі московського патріархату.Я певна,що простив.Всі ці дефіляди на Війтівській горі, що проводить кожна влада, не мають нічого спільного з цим чоловіком, який ніколи не продавався за кусень сала.Від’їдуть кортежі, вмовкнуть співи – і якась моторошна тиша залягає у лісі.Франко добре відчував демонічність цього місця. Він простив своїм землякам і дуб, який та багато для нього значив,який отруїли і тепер стоїть лише сухий обрубок.Думаю,що простив.

Усі ці речі не стали загальновідомими. Я все це дізналася від своєї колишньої однокласниці, яка відмовилась від блискучої кар’єри, щоб стати вчителькою у рідному селі.Вона розповіла про Ганну Гром, яку я теж добре знала, яка жебрала по копійці, щоб видати книгу про Нагуєвичі, а з неї в селі сміялись і не хотіли купувати книжку своїм дітям. Вона писала іншу, але не встигла – впала в лікарняному коридорі і померла.

Все це дуже сумно, і стосується тих людей, що кровно і некровно пов’язані з родом Франка.

Щодо українського суспільства, скажу лише одне. Якби раптом знищили усю культуру під корінь, нашу і світову, ми могли б відновити її лише з текстів самого Івана Франка, настільки він був універсальним.Він як той персонаж з роману Бредбері. Тільки їх там був гурт, а Іван Франко – один тримав у своїй пам’яті все, що спалювали тирани.Він вписав українську літературу в реєстр світових літератур ще до того, як почались розмови про це серед українських інтелектуалів.А ті думають, що це їхні дискурси допомогли.

Він бачив цей світ очима сільської дитини і очима Того,що знає все. Як Гільгамеш він подався шукати зілля, щоб зцілити світ, але те зілля, задля якого він пірнув аж на морське дно, вкрала у нього змія.

Книги – морська глибина,

Хто в них пірне аж до дна,

Той, хто хоч труду мав досить,

Дивнії перли виносить.

З Днем народження, земляче!

http://pahutyak.com/%D1%96%D0%B2%D0%B0%D0%BD-%D1%84%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE/

Коментарі: 2

Богдан Бо

Івану Франку - 159-ть!

ІВАН ФРАНКО: ЖИТТЄВИЙ ТА ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

На Львівщині відзначають 159-ту річницю від дня народження Івана Франка.

Сьогодні, у день народження Каменяра, покласти квіти до його пам’ятника та прочитати вірші поета прийшли представники Франкового університету, Львівської обласної ради та громадськості міста.

«Ми звернулися до Президента, щоб оголосити 2016-й роком Івана Франка. Готуємо низку заходів до цієї ювілейної дати», – розповів заступник голови Львівської облдержадміністрації з гуманітарних питань Юрій Підлісний. Він також побажав українським військовим, щоб їх не полишав «дух, що тіло рве до бою».

Іван Якович Франко (1856 - 1916) - знакова постать вітчизняної та світової історії й культури.

Поет, прозаїк, драматург, вчений, етнограф, фольклорист, історик, філософ, соціолог, економіст, журналіст, перекладач, громадсько-політичний діяч.

Народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі, тепер Львівська область, в родині коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, Львівському (філософський факультет), Чернівецькому та Віденському університетах.

Брав участь у роботі студентського „Академічного гуртка" „Друг". За громадсько-політичну діяльність, яку було кваліфіковано як соціалістичну пропаганду. Франко чотири рази був ув'язнений австрійською владою (у 1877, 1880, 1889 і 1892).

У 1870-1880-х Франко провадив активну журналістську та публіцистичну діяльність. Разом із М. Павликом видавав журнал „Громадський друг" та альманахи „Дзвін", і „Молот (1878), спільно з І. Болеєм - журнал „Світ" (1881-1882), із гуртком львівського студентства молодіжний журнал „Товариш" (1888).Співпрацював також у виданнях українських народовців: газеті „Діло (1883-1886), Журналах „Зоря"(у 1883-1886) та „Правда (1888); багатьох польських та австрійських часописах". Протягом 1894-1897 рр. редагував літературно-науковий журнал „Життє і слово".

В 1890 р. І. Франко став одним із засновників та першим головою (до 1898) радикальної партії в Галичині, що згодом переросла у національно-демократичну, редактором її друкованих органів - газет „Народ" (1890-1895), „Хлібороб" (1891-1895), „Громадський голос" (з 1895). У 1887-1897 рр. працював у редакції польської газети „Kurjer Lwowski". За участю І. Франка видані альманахи „Ватра", „Веселка", „Перший вінок".

У 1899 р. Франко вийшов зі складу РУРП і став членом Української національно-демократичної партії. Завдяки підтримці М. Грушевського став дійсним (1899; 1904 - почесним) членом наукового товариства ім.. Т. Шевченка, відтак відійшов од активної політичної діяльності і присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898-1901; 1903-1912) та етнографічну комісію НТШ (1898-1900; 1908-191); був співредактором журналу „Літературно-науковий вісник" ( 1898-1907; спільно з М. Грушевським та В. Гнатюком).

Громадська і творча діяльність, особисте життя Івана Франка тісно пов'язані з історією і культурою колишньою Станиславівщиною. На Прикарпаття привела його любов до подорожей, прагнення до пізнання світу, замилування красою природи.

Тісні зв'язки мав Франко з членами таємного гуртка захоплених соціалістичними ідеями станиславівських гімназистів. У 1892 р. Франко виступив у Станіславі на селянському вічі, яке було розігнане поліцією. Через декілька місяців разом з М. Павликом він організував з'їзд радикальної партії.

Всебічно підтримував Франко починання Н. Кобринської, яка в 1884 році заснувала у Станіславі Товариство руських жінок. Франко двічі виступав перед жителями міста з доповідями про свого великого попередника й вчителя Т. Г. Шевченка (1889, 1890).

З Коломиєю пов'язані - громадська та політична діяльність (1893 р., виступ на перших зборах радикального політичного товариства „Народна воля", передвиборних зборах до Галицького сейму; видання журналу „Народ"); неодноразове ув'язнення письменника та літературна творчість.

В 1874 р. вперше побував у Лолині, де познайомився з сім'єю Рошкевичів. Тут Франко записував етнографічний і фольклорний матеріал. До збирання матеріалів він залучав і своїх лолинських знайомих - Ольгу і Михайлину Рошкевич. Під його впливом Ольга Рошкевич зібрала й за допомогою Івана Франка видала „Обряди й весільні пісні українців села Лолин Стрійського повіту". Окрема сторінка біографії Франка, яка пов'язана з Лолином - це взаємини з Ольгою Рошкевич.

Від 1901, а з 1909 - щорічно Франко виїздив із родиною на відпочинок у с. Криворівню на Гуцульщину, де щоліта збиралися видатні діячі української культури: М. Грушевський, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, Г. Хоткевич та ін.

Неодноразово Франко відвідував і інші населені пункти Прикарпаття: Калуш, Долину, Болехів, Снятин, Вовчківці, Белую, Галич, Нижній Березів, Яблунів, Косів, Яворів, Довгопілля, Голови, Верховину, Буркут, Бубнище, Шевченкове, Микуличин. Перебування в краї, знайомство та спілкування з людьми залишило помітний слід в громадській та творчій діяльності Івана Яковича Франка.

За власним зізнанням Франка, значний вплив на його життя та творчість мали взаємини з жінками. Він пережив три глибокі кохання: до Ольги Рошкевич, Юзефи Дзвонковської та Целіни Журовської, кожне з яких знайшло вияв у художній творчості. Дружиною письменника стала киянка Ольга Хоружинська, шлюб із якою він узяв 1886 року в Павлівській церкві при Колегії П. Галагана в Києві. У подружжя було четверо дітей: Андрій (1887-1913), Тарас (1889-1971), Петро (1890-1941) і Анна (1892-1988).

З 1908 року різко погіршився стан здоров'я. 28 травня 1916 року Іван Якович Франко помер. Похований на Личаківському кладовищі Львова.

Упродовж своєї більш ніж 40-літньої творчої активності Франко плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик, і публіцист, багатогранний учений - літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист. Його творчий доробок, писаний українською, німецькою, польською, російською, болгарською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами з'явилося понад 220 видань у т. ч. більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Лише частина спадщини великого українського письменника опублікована в 50 томах, що є лише половиною творчого доробку І. Я. Франка. Але й при цьому вражають незвичайні здобутки: 7 томів оригінальної поезії, 6 - перекладної, 9 томів оригінальної прози, 2 томи драматичних творів.

Франко - поет - автор 10 прижиттєвих книг віршів, до складу яких увійшло понад півтисячі окремих творів. Багатий творчий доробок - близько півсотні творів складають поеми. Окрім того, Франко - автор своєрідних антологій поетичних переспівів-варіацій. Прозова творчість Франка - це „новелістичний Декамерон" - понад 100 оповідань, новел і казок, які склали 18 збірок малої прози. Іван Франко автор 10 творів великих прозових жанрів - повістей та романів. Драматургія франка збагатила українську літературу зразками історичної, психологічної драми, соціальної комедії, неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки, філософського діалогу, одноактної п'єси.

Перекладацький доробок Франка охоплює величезний діапазон світового письменства та усної народної творчості від найдавніших часів до поч. ХХ ст. Письменник переклав українською мовою близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур, у т. ч. зразки вавилонської, єгипетської, староіндійської, староарабської словесності, античного письменства, ліричної та епічної поезії народів світу, твори класиків зарубіжжя.

Франкові належать переклади українських народних пісень та поезій Т. Шевченка німецькою мовою. Класикою українського перекладознавства стала праця „Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання" (1912).

Франко - вчений - автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства. Франко - автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру. Важливе культурологічне значення мають його релігієзнавчі дослідження. Франкові належать і кількадесят економічних, соціологічних та історичних праць.

Франко - етнограф, фольклорист, дослідник. Діяльність Каменяра як фольклориста і етнографа займає особливе місце в біографії вченого. Великий внесок зробив Франко у вивчення історії Галичини, зокрема, Прикарпаття. За підрахунками академіка М. Возняка праці І. Франка з народознавчої тематики складають не менше третини всієї його спадщини. Сучасний дослідник його етнографічної діяльності О. Дей зазначає, що Іван Франко написав загалом 50 праць з фольклору, а лише на 90-і роки ХІХ ст.. припадає близько 100 народознавчих публікацій і повідомлень. Найбільші його монографії „Студії над українськими народними піснями" та виданий в 1905-1910 рр. тритомник „Галицько-руські приповідки" в основному базуються на зібраній на Прикарпатті усній народній творчості.

Франко - видавець був ініціатором, координатором та редактором видавничих серій „Дрібна бібліотека" (1878-1880), „Наукова бібліотека" (1887-1888), „Літературно-наукова бібліотека" (1889-1898), „Хлопська бібліотека" (1896-1898), „Міжнародна бібліотека" (1912-19140 та „Всесвітня бібліотека" (1914-1916).

Твори І. Франка перекладені багатьма мовами світу.

Величною є постать Івана Яковича Франка в українській літературі, історії та культурі. Його ім'ям названий Львівський університет, Київський драматичний театр, багато установ освіти, науки, культури в Україні та за кордоном.

Особлива пошана і любов мешканців Івано-Франківщини до величної постаті Каменяра, адже громадська і творча діяльність, особисте життя І.Франка тісно пов'язані з історією і культурою нашого краю. Мешканці міст і сіл області зберегли яскраві спогади про зустрічі з письменником, про місця, які він відвідував, про його спілкування із тутешнім населенням. Розповіді про І.Франка передаються з покоління у покоління як найвища духовна цінність. Багатогранність постаті Івана Франка спонукає науковців, дослідників, краєзнавців, письменників Івано-Франківщини до нових дослідницьких пошуків.

З 1980 року започатковано Івано-Франківську міську премію ім. І. Франка.

Щорічно, з нагоди дня народження Великого Каменяра в краї організовуються наукові форуми, літературні читання, мистецькі свята. Все що пов'язане з великим іменем Каменяра шанобливо оберігається. У нашому краї можна почути: "Явір Каменяра", „Камінь Франка", а численні пам'ятники в його честь є найкращим доказом любові краян до великого сина української нації.

На прохання громади області 1962 року Верховна Рада УРСР перейменувала назву обласного центру на Івано-Франківськ, а область - із Станіславської на Івано-Франківську.

Його ім'я носить обласний український музично-драматичний театр, освітні заклади та інші установи краю.

Ім'ям Івана Франка названо вулиці в обласному та районних центрах, в селах та селищах області.

З нагоди 100-річчя від дня народження Каменяра (1956 р.) обласній бібліотеці було присвоєно ім'я Івана Франка.

http://lib.if.ua/franko/1250252476.html

Коментарі: 0

Богдан Бо

Про Донбас чесно без прикрас

В Україні два найгірших сценарія: програти війну за Донбас та виграти її, - О.Заводюк

26.08.2015 13:11

На слуху

Автор: Ольга Ксьонз

Гість - Олексій Заводюк, блогер

(Телефоном) - Сергій Джердж, голова громадської Ліги «Україна – НАТО» «Який сигнал Захід шле Росії. Чого чекати від зустрічі Путіна і Порошенка у Нью-Йорку.

Тема: «Чи можна взагалі домовлятися з Донбасом»

О.Заводюк: Це війна не за Донбас, а за Україну

Без «карателів» тут не обійтись – це бандитський анклав

Про відсоток підтримки антиукраїнських настроїв: Там 37 рік. Хто рахував відсоток підтримки Сталіна?

Йде процес лікування Донбасу: Спочатку кримінальний зброд, а потім - психологія нормальних людей
Про раціоналізм люмпена: Це суспільство, яке не має моралі. Тому однією рукою вони тримають плакат «за путіна», іншою – "Україно, дай пенсії!"

Про так звану легітимізацію терористів: Нехай собі проводять будь-які вибори чи референдуми. Вони не протримаються і тижня без путінської підтримки. Щойно ослабне Путін, ми цей конфлікт вирішимо без будь-яких переговорів та нормандських форматів

Про підтримку світу і Америки зокрема: Нам не треба плювати в колодязь...

Джерело: Ера Медіа

2015-08-26 14:07:42

http://www.eramedia.com.ua/article/224678-v_ukran_dva_nayigrshih_stcenarya_prograti_vyinu_za_donbas_ta_vig/

Богдан Гордасевич: Дуже розумно про ситуацію щодо Донбасу. Особисто я поділяю майже всі головні тези, які озвучив пан Олексій Заводюк, тому рекомендую прослухати уважно цей запис радіоефіру.

Правильно говорить Заводюк

50%, 3 голоси

Не згоден з більшістю його тез

17%, 1 голос

Своя думка

33%, 2 голоси

Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Коментарі: 10

Богдан Бо

Газета "День" про Галину Гордасевич

Українська націоналістка із Донбасу

До 70-ліття створення УПА

Петро КРАЛЮК

Вояки Української Повстанської Армії не лише воювали. Вони творили пісні, легенди. Одним словом - свою культурну атмосферу. І в цій атмосфері зростали тисячі людей. Навіть після того, як УПА припинила своє існування, ця атмосфера не відразу зникла. Вона дала свої плоди. І одним з таких плодів стала поява донбаської письменниці Галини Гордасевич.

Ця жінка прожила непросте життя. Народилася 1935 р. в сім’ї православного священика в містечку Кременець. Тут працювала українська гімназія, в якій незадовго перед тим навчався Улас Самчук та Оксана Лятуринська. Тут же Сергій Даушков, цікавий, але, на жаль, не поцінований український письменник, пробував організувати українське видавництво.

Правда, батькові Галині Гордасевич, отцю Леоніду, не дали змоги працювати ні в Кременці, ні в його околицях. Він не цікавився політикою. Але свідомий був свого українства. І цього було досить, щоб зазнати переслідувань з боку міжвоєнної польської влади. Його послали працювати на далеке Полісся - спочатку в село Язвинки під Лунінцем (нині це територія Білорусії). Галина Гордасевич у свої спогадах «Мій батько - православний священик» описала такий епізод: «...раптом викликає його до себе в Лунінець пан староста і починає розпитувати, якою мовою «пан ксьондз» спілкується зі своїми прихожанами - чи часом не українською? «Це не чиста українська, - відповідає мій батько, - але її не назвеш і білоруською. Там є трохи тієї, а трохи тієї, та й польські слова зустрічаються». - «Ні, пан ксьондз має розмовляти з усіма тільки польською мовою. У себе в сім’ї також». А коли батько відмовився, то почув погірдливе: «Я з більшовиками воював не для українців чи білорусів, а щоб була Польська для поляків!» Після цього отця Леоніда перевели аж під Пінськ. Йому запропонували написати меморандум про ставлення до польської влади. Він вже готувався до ув’язнення в концтаборі Берези-Картузької. Однак початок Другої світової війни, в результаті якої зникла Польська держава, врятував його від цього страшного ув’язнення.

Натомість прийшли «радянські визволителі», які поводилися не краще, а то й гірше польських окупантів. Отця Леоніда не раз викликали й вимагали, щоб зрікся своєї віри в Бога. Він вперто відмовлявся. Ці відмови, небажання співпрацювати з радянською владою рано чи пізно мали привести до в’язниці. Отця Леоніда врятувала німецько-радянська війна, що почалася в 1941 р. Прийшли чергові, на цей раз - німецькі окупанти, яких мало цікавило питання релігійності українців.

У часи німецької окупації сім’я Галини Гордасевич жила на Поліссі, на півночі сучасної Рівненської області - в Дібровиці (офіційно зараз це місто іменується Дубровиця), селах Городок і Кричильськ. Репресії німців, створення української партизанки (УПА) - все це лишилося в пам’яті письменниці та її батьків.

Ось один воєнний епізод, який оповів отець Леонід: «...почав я службу, як підходить староста і каже: «Батюшка, з Антонівки до села їдуть німці». Ну, що мені було робити? Я не знав, що в німців на умі, адже вже були випадки, коли німці спалювали церкви, з усіма людьми в них. Вийшов я до людей і сказав: «Люди добрі, мені сказали, що до села наближаються німці. Але я вже почав службу Божу і ні під яким приводом не можу її лишити незакінченою. А ви робіть, як знаєте. Проте я закликаю вас покластися на милість Божу. Он межи вами моя жінка і мої діти, що вже нам судилося, те нехай і буде». І всі люди залишилися в церкві, а я правив і думав про те, яку відповідальність за них взяв я на свою душу. Закінчив службу, виходжу, а там німці розкопують могилу, яку минулої ночі почали насипати повстанці. Офіцер зупинив мене і почав допитуватись, що там закопано, - хтось їм доніс, що там заховано зброю, - потім сказав: «Ну, добре, можете іти». Я йду з жінкою і дітьми і буквально відчуваю, як у мене волосся на голові сивіє. Думаю: зараз одна черга з автомата - і всіх нас немає». Правда, ця історія скінчилася щасливо. Німці розкопали могилу, знайшли там поховання - і ніякої зброї. Тому жителів села не зачепили.

Життя української священицької родини за часів німецької окупації зображене Галиної Гордасевич у повісті «Ноїв ковчег», яка вперше була опублікована в 1998 р. Певно, це найсильніший твір письменниці. До того ж твір, який має чимало автобіографічних моментів. На Різдво 1944 р. у хаті волинського священика Іларія, в силу обставин, збираються різні люди - це православний священик зі своєю родиною, який втік від німецької розправи, представники збіднілої польської та російської аристократії, прості українці, побиті злою долею, і навіть маленьке циганча, яке випадково врятувалося від німецького розстрілу. Фінальна сцена - це вертепне дійство. «Більшість були зодягнені, - читаємо в повісті, - просто в кожухи чи свитки, але були серед них і ряжені. І в тому, як вони були одягнені, змішалася вся тисячолітня історія Руси-України... Вони розігрували невибагливу виставу - колись обрядове дійство, сповнене символічного значення та магічної сили, а тепер наївну фольклорну виставу, де було намішано всього потрохи». Так само й вірш, що його прочитав хлопець у формі вояка УПА, був сумішшю, «у якому рядки Шевченка, Франка, ще якихось поетів переплелися з явно слабкими рядками якихось любителів», і закінчувався цей вірш рядками «Верни нам, Боже, Україну!» Це був ніби проблиск непевної надії.

Якщо ви хочете довідатись про життя волинян за часів німецької окупації, читайте «Ноїв ковчег». Цей твір поєднав майже документальну точність описуваних подій з високою художністю. Водночас він«позапартійний» і глибоко гуманістичний. Якщо не знайдете його в паперовому варіанті (він кілька разів перевидавався), то можете легко відшукати в мережі Інтернет.

Галині Гордасевич належить ще один чудовий твір, який має стосунок до подій Другої світової. Називається він «Їх звали просто - «хлопці». У ньому органічно поєдналися мемуаристика й публіцистика. Там поданий незаангажований погляд на УПА як на явище, породжене реаліями німецької та радянської окупації. Наведу деякі уривки з цього твору. Починається він такими словами:

«У Городець ми приїхали під час війни, точніше, під час окупації, коли німці вже на фронті почали зазнавати невдач та й в тилу в них виникло багато партизанських загонів. Партизани ділилися на українських, польських і совєтських (згідно з правилами української мови, слід би говорити «радянських», але ж ніхто їх так не називав). А ще були якісь окремі особи, які воювали з німцями самі по собі. Наприклад, пам’ятаю, як ще в Дібровиці розповідали про легендарні вчинки якогось Бугая. А ще були просто грабіжники, яким було однаково - поляк ти чи українець, аби було чим поживитись. Усякі були.

Ми - українські партизани,
Не знаєм, що таке є страх,
Живемо в полі - обрій знаний,
Живемо в полі та ярах.

Ще одну строфу з тієї пісні я пам’ятаю, а от звідки я її знаю? Мабуть, співали хлопці, а я почула і запам’ятала. Тільки це неправда, вони жили не в полі. Спочатку вони жили просто в хатах, хоч під хатами вже копались бункери. Майже під кожною хатою, бо ж усі хлопці з Городця були в українських партизанах. Тому, власне кажучи, ніхто й не говорив «українські партизани», говорили простіше - «хлопці». Хлопці приходили, хлопці переказували, хлопці витримали бій».

Галина Гордасевич відзначала не лише хоробрість «хлопців», але й їхню природню селянську культурність. Наприклад, вона розповідає про упівця Карпа Лозу. На Різдво 1945 р. він прийшов у справах в селоКричильськ, де тоді жила сім’я Гордасевичів. Полагодивши справи, спеціально зайшов до їхньої хати, привітав з Різдвом батька й матір Галини. При цьому сказав матері: «Вибачте, матушко, але ж не міг я піти з вашого дому, не привітавши вас зі святами». Здавалось, дрібниця, але яка промовиста.

Коли в село прийшли «радянські визволителі», «хлопцям» спеціально радвлада протиставила «яструбків» чи «стребків», членів т.зв. «истребительных отрядов». Ось яку характеристику дає Галина Гордасевич цим людям:

«В «яструбках» були різні люди, бо, зрештою, туди насильно мобілізували тих, кого за віком чи за станом здоров’я не можна було забрати на фронт. Але ядро цих загонів складали люди, які в селі не користувались повагою через свою ледачу вдачу, схильність до чарки та інші гріхи. Про кривогоСергія, який став першим головою сільради, говорили, що він при Польщі сидів у тюрмі за злодійство, а тепер видає себе за політичного борця. Воно, мабуть, так і було, бо навіть я, дитина, слухаючи його розмови з моїми батьками, бачила, яка це немудра людина. Визначально: він відразу почав говорити тільки російською мовою, а що знав її погано, то не раз виходило дуже смішно. Так, він почув, що батько не завжди вимагає від прихожан довідку з загсу, як це мав би робити, і заїхав провести «виховавчу бесіду». Ні, правда вимагає визнати, що він не гримав і не погрожував, він лише докірливо сказав: «Батюшка, не нарушайте наших беспорядков».

На жаль, такі люди за радянських часів становили немалий відсоток управлінців на Волині. І не тільки на Волині. А їхні нащадки і далі продовжують керувати. Мит ж лише дивуємося та патетично вигукуємо6 «І що ж ми за народ такий!»

Галина Гордасевич з іронією описує «бойові подвиги» «яструбків». Ці ж «яструбки» поводили себе як дикуни. Ось один епізод зі спогадів письменниці. Енкаведисти розгромили упівський загін Борсука, що діяв у околицях села Кричильськ.Упівців застали сонними в лісі й без бою просто перестріляли. Рідні «поїхали в ліс, забрали вбитих (їх чомусь там і залишили), привезли в село і поховали на кладовищі. А десь наступного дня приїхали «стребки», довго топтались по могилах і стріляли в них. Для чого це вони робили? Хотіли помститись на мертвих за той страх, в якому весь час жили? Я це бачила своїми очима, бо кладовище було проти нашого дому, десь так метрів за триста». Думаю, це свідчення коментувати не варто.

Пише Галина Гордасевич і про псевдоупівців, які вбивали простих українських селян. Говорячи про звірячі вбивства, які приписувалися УПА, письменниця говорить: вона не вірить, що це робили упівці. Вони, на її думку, «могли вбити голову сільради, викритого сексота чи бодай того, кого запідозрили в сексотстві, та для чого було партизанам, які ховалися в лісі, але годувалися з довколишніх сіл, а отже, були залежні від їхніх мешканців, для чого їм було вчиняти... безглузду жорстокість і настроювати людей проти себе? Це потрібно було енкаведистам...» Для цього створювалися спеціальні загони. «Саме вони й грабували, й палили, й убивали, і цим упольовували відразу двох зайців. Знову ж таки, з одного боку, вночі вбивали тих, кого запідозрили у зв’язках з бандерівцями, а з іншого - вдень заарештовували і вивозили інших, звинувачуючи їх у таких зв’язках і у тих самих вночі скоєних злочинах».

Майбутня письменниця сама мала гіркий досвід спілкування з такими псевдоупівцями. Вона розповідала:

«Я пам’ятаю, як до нас у дім зайшов молодих хлопець зі зброєю, українською мовою привітався і сказав:

- Батюшка, нам потрібен кінь, ми знаємо, що у вас є.

- Так, кінь у мене є, - відповів батько, - але хто ви такі, щоб я мав вам коня віддати?

- Ми? - перепитав хлопець і затнувся. - Ми українські партизани.

Я не пам’ятаю обличчя того чоловіка і в що він був одягнений, але я добре пам’ятаю, як він розгубився, почувши батькове запитання, як довго він мовчав після того «Ми?» і з яким зусиллям сказав оте: «Ми - українські партизани». Але що міг тут вдіяти мій батько? Сказати: «Не дам»? А може, на це вони й розраховували, щоб був привід його розстріляти? Коня вони забрали, а коли через кілька місяців мого батька заарештували, то серед інших звинувачень було і таке: постачав бандерівцям коней».

Радянське «визволення» принесло Галині Гордасевич чимало страждань. У 1946 р. арештували її батька. Лише чудом вдалося йому вижити в таборах. Сім’я бідувала, ледь зводячи кінці з кінцями. Часто Галина залишалася без шматка хліба. А в 1952 р. її, ще неповнолітню, заарештували й засудили «...за складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». Насправді, звинувачення було цілком надумане. Але не можна було тримати на волі доньку священика, до того ж ще «ворога народу».

Правда, Галині Гордасевич пощастило. Невдовзі помер «батько» Сталін. І майбутня письменниця потрапила під амністію. У кінці 1954 р. вийшла на волю. Про свої митарства, пов’язані з арештом і перебуванням в ув’язненні вона описала в автобіографічній повісті «Соло для дівочого голосу». Це вражаючий твір, який сильно й водночас спокійно передає жахіття сталінської доби. Не буду звертатися до сюжетів повісті, наведу лише один уривок:
«Люди добрі! Давайте будемо жити, як живеться, можемо сваритись і миритись, але нізащо в світі не допустімо, щоб знову повторилася та ситуація, коли весь народ ділиться на чотири частини: ті, які вже сидять за колючим дротом; ті, які саджають за колючий дріт; ті, які ще наразі не сидять за колючим дротом; і, нарешті, ті, які шпигують за тими, хто ще наразі не сидить за колючим дротом. Це був страшний час, і страшно, що він втягнув у свій вир десятки мільйонів людей, і страшно, що він тягнувся не рік і не два, він посіяв у душах стільки зла, що я і не знаю, коли ми його подолаємо. Одні ставали жорстокими, другі ставали підлими, треті ставали переляканими. А зло породжує зло. Жертви жорстокості починають плекати надію на відплату, це здається їм справедливістю, і вони самі не помічають, як бажання справедливості переростає у жорстокість».

На жаль, ці слова в Україні не втратили своєї актуальності...

Після ув’язнення Галина Гордасевичза «оргнабором» поїхала на Донбас. Спочатку працювала різноробочою на будівництві, потім - у Макіївці на труболиварному заводі, керівником драмгуртка в шахтарському селищі Ханжонково, друкарем в Донецькій обласній друкарні. Тут же, на Донбасі, здобувала освіту - заочно навчалася в школі робітничої молоді, Донецькому індустріальному інституті, на театральному відділенні культосвітнього училища. Тут також стала на письменницький шлях - закінчила Московський літературний інститут, працювала редактором в Донецькому обласному управлінні по пресі, сценаристом у Донбитрекламі. У 1984 р. стала членом Спілки письменників України й перейшла на творчу роботу.

Щоправда, життя україномовного письменника на Донбасі не було солодким. Про це писав Василь Стус: «Я знаю нещасних українських прозаїків, які живуть у Донецьку й змушені самі «збирати» собі тираж, ідучи з однієї книгарні до іншої, бо їхні твори, бачите, не прибуткові».

У часи перебудови Галина Гордасевич стала відома як громадська активістка. Вона належала до ініціаторів створення на Донбасі Товариства Української Мови, Народного Руху. У 1990 р. переїхала до Львова. Їй було відведено ще якихось десять років життя. Саме тоді вона написала свої найкращі твори. Це згадувані повісті «Ноїв ковчег», «Соло для дівочого голосу», спомини «Із сімейного альбому». Особливо хочеться відзначити її документальну розвідку «Степан Бандера: людина і міф». Як на мене, це найкраща популярна біографія провідника ОУН - до того ж написана без якоїсь партійної заангажованості.

Померла Галина Гордасевич у 2001 р. Відспівували її в церкві Чесного Хреста в Кременці, де свого часу хрестили. Тут же, в Кременці, вона була похована.

Як бачимо, письменниця більшу частину свого життя прожила на Донбасі. Проте цей край так і не зробив з неї «радянську людину», не витравив українську душу. Спомини про своє дитинство, юність, той час, коли на Волині воювала УПА, Галина Гордасевич пронесла до кінця своїх днів. І лишалася, попри складні життєві обставини, українською патріоткою.

http://incognita.day.kiev.ua/ukrayinska-naczionalistka-iz-donbasu.html

Теги: УПА, Особистість

2012-10-12 10:05:00

Коментарі: 0

Богдан Бо

Доповідь про Галину Гордасевич

Про письменницю Галину Гордасевич на час її 80-річчя

Виступ Богдана Гордасевича на Всеукраїнському науковому семінарі

«Галина Гордасевич: силует на тлі історії» приурочений до 80-річчя з

дня народження письменниці в Кременецькій гуманітарно-педагогічній

академії ім. Тараса Шевченка.

Шановне товариство, я щиро вдячний всім присутнім, а також всім учасникам та організаторам цього поважного заходу на вшанування моєї мами Галини Гордасевич. На моє особисте враження кращого заходу за такого важкого часу в державі неможливо й бажати, бо стіни славетного Кремянецького ліцею є найурочистою залою, а присутність тут таких прекрасних людей, як Дмитро Павличко, Ємма Бабчук, Микола Пшеничний – це просто найвищий ареопаг пошани з усіх можливих! Бо саме ці люди були найбільш близькими та дорогими для мами як сподвижники і друзі. Вагомою також є присутність тут професора з Острозької академії пана Петра Кралюка, а ще дуже важлива і приємна є присутність на нашому зібрані голови міста Кремянця п. Романа Ванжули.

Скажу ще сповна щиро: я дуже тішусть, що головним організатором всього заходу є молодий науковець Роман Дубровський. Приємно бачити присутність тут великої кількості студентів, тому що це все для вас і відбувається. Ви наше майбутнє і це вам потрібно знати з першоджерел, щоб потім переповідати і поширювати. Я вже дещо занадто часто повторюсь на тему, що моя мама писала не для мене – вона писала для людей, для всіх вас. Отже і вам визначати вартість її літературного доробку. Не мені, бо я тільки син. Просто син і не більше того. Тому коли мені кажуть, що я можу написати книгу спогадів про Галину Гордасевич, то я у відповідь тільки розвожу руками і відповідаю: - Не можу нічого написати, бо не знаю про що. Для мене ж вона була просто мама. Тому і сказано, що немає пророка серед своїх. Або ще: хто стоїть на горі – гори не бачить. Подібна ситуація і в мене: я не здатний охопити велич таланту Галини Гордасевич, а можу оповісти тільки якісь унікальні епізоди, які мало хто знає.

Одним з таких є зміна прізвища з Гардасевич, яке мав її батько Леонід, на Гордасевич. Зі слів мами, коли вона вийшла з ув'язнення і їй мали видати паспорт, то вана заповнила бланки на Гордасевич, а оскільки довідка копії метрики була виписана не чітко, то паспортистка вирішила, що Гордасевич є правильніше за незрозуміле Гардасевич, отож мамі і видали паспорт з новим прізвищем, яке так і залишилось її на все життя у тому числі й в літературі. Можливо, що Гаврило Чернихівський, шукаючи церковну метрику мами, не знав цього і тому її не знайшов. Принагідно зазначу, що і в своїй публікації про Галину Гордасевич в книзі «Портрети пером», а також і на могильній плиті письменниці в поданій ним цитаті з вірша Галини Гордасевич «Заповіт Ганни Блажкевич», Гаврило Черніихівський зробив прикру помилку, бо пропустив одне слово, отже і порушив ритміку строфи, бо у мами:

Життя нелегке. Часом i круте.

І все ж нам на шляху не зупиниться.

Хай вiчно буде сад, i в нiм криниця,

І виноградне гроно золоте!

У варіанті цитати Гаврила Чернихівського у другому рядку відсутнє слово «нам», отже рядок є таким: «І все ж на шляху не зупиниться» – і це є досить відчутна дисгармонія, яку, на жаль, вже не виправити ні там, ні там.

З основних парадоксів творчого процесу в Галини Гордасевич було те, що вона дуже багато вчилась і досить мало писала суто як письменник за робочим столом. Наскільки я знаю від мами, то свої вірші вона складала в голові, що могло бути досить довго, а потім тільки записувала, коли все вже склалось. Десь собі йшла або їхала, аж раптом щось заримувалось в кілька рядків і закрутилось в новий вірш. Тобто вона не робила чорнеток, які потім правила і дописувала, а фактично виношувала поезії, як жінка виношує дитину, а потім народжує вже цілу і сформовану. Всі поезії Галина Гордасевич писала виключно за внутрішнім натхненням і не могла себе змусити щось написати поетичне з примусу чи на замовлення, бо ось треба. Не могла і не хотіла могти.

Ще особливістю поезій Галини Гордасевич є те, що фактично немає жодного однакового вірша за строфікою і ритмікою, причому це не було зумисним бажанням, а скоріше виходило само-по-собі, але Галина Гордасевич цим пишалась. Іншу властивість її поезій вже підмітив я і сказав мамі про це, чим досить приємно здивував: всі вірші в Галини Гордасевич мають драматургічну циклічність, тобто: є зав'язка - подія - розв'язка. Кожен вірш, як окремий драматичний твір, а своєрідна поема «Станція «Ворожба» складається ось з таких мініатюр-сценок, якими є кожен вірш. Не знаю, наскільки це унікальна знахідка в українській літературі, проте вона досить оригінальна і цікава.

Прозу Галина Гордасевич писала одразу начисто, тільки іноді робила незначні правки і фактично ніколи не переробляла. На жаль, але тут було сильне втручання редакційної правки, бо такою була тенденція в радянські часи, що редактори видавництв вважали своїм і правом, і навіть обов'язком правити авторський текст для його «поліпшення», тому майбутнім дослідникам буде цікаво відтворити правдивий текст за рукописами, які Галина Гордасевич завжди зберігала. Великих прозових творів Галина Гордасевич не писала через загальну завантаженість різними справами, а ось публіцистикою займалася охоче, особливо за часи Незалежної України. Любила писати різні літературні рецензії, але суто для часописів за власним бажанням, а не на замовлення видавництв тощо.

З появою вдома друкарської машинки, Галина Гордасевич дуже багато друкувала, але ніколи не заробляла на тому, а виключно своє щось передруковувала з рукописів і розсилала по видавництвах, бо вважала, що то має бути завжди тільки перший примірник.

Любила Галина Гордасевич різні публічні виступи та зустрічі з читачами, тому радо відгукувалась на всі запрошення. Була дуже активна в громадській та політичній діяльності, але попри всі намагання і балотування так і не стала депутатом жодного разу ніде.

Також вважаю за потрібне зазначити, що Галина Гордасевич ніколи не була в шлюбі, як і ніколи не жила з чоловіком в так званому «громадянському шлюб» чи «на довіру». Не знаходилось такого чоловіка, якого б мама допускала б до щоденного співжиття разом, що зовсім не означає про її абсолютну усамітненість. Галина Гордасевич закохувалась щиро і не один раз за життя, тому мала дві позашлюбні дитини, але перший син Сергій помер ще немовлям, а другий син Богдан – живе і сповна вдячний мамі за життя, як і ніколи не нарікав за відсутність батька. Просто за умов, коли виникала потреба обирати чоловіка або творчість, Галина Гордасевич обирала те, без чого не уявляла свого життя, тобто українську літературу та поезію. Поєднувати не знайшлося можливим.

Дуже складними були родинні стосунки в Галини Гордасевич, особливо з своєю мамою Оленою, що важко пояснити інакше, як психологічною несумісністю, тобто дві сильні вольові натури не могли порозумітись і за найменшої незгоди виникали серйозні чвари. Мало контактувала Галина Гордасевич з своєю рідною молодшою сестрою Ноною, як і з іншою родиною, яка залишилась на Костопільщині. В середині 70-х Галина Гордасевич разом з батьком о. Леонідом з'їздили в Польщу до своєї родини Гардасевичів, яких є досить багато, але в подальшому зв'язок не мав підтримки і загубився. Від часу переїзду до Львова і відкриття кордонів мама жодного разу не з'їздила до Польщі до родини чи навіть просто туристом при тому що досконало володіла польською мовою і навіть працювала екскурсоводом для делегацій з Польщі ще за часи життя у Донецьку. До речі, робота в Донецькому бюро екскурсій та туризму є окрема велика тема з життя Галини Гордасевич, яку варто дослідити. Тільки один раз в 1994 р. Галина Гордасевич з'їздила до Німеччини в Мюнхен на запрошення Ігоря Качуровського, де познайомилась особисто з Еммою Авдієвською, але в подальшому все також не мало продовження і обмежилось листуванням. Більше за кордоном Галина Гордасевич не була, бо і її не запрошували, і вона не бачила в тому якоїсь потреби.

Варто вказати, що в Галини Гордасевич було багато знайомих, з якими вона мала добрі стосунки, але фактично не було друзів як таких, або близьких подруг, щоб разом проводити час дозвілля. Особливо це стосується періоду життя у Львові, де мама жила переважно усамітнено і дуже рідко приймала в себе вдома гостей. Єдиною удачею було те, що я жив поряд і майже щодня заходив до мами, що не дозволяло бути їй зовсім самотній. Приходила часто і мама також до нас в особняк, але завжди коротко і по-справах, тому що стосунки з невісткою, теж, до речі, Галиною Гордасевич, тільки Володимирівною, на жаль не відзначались взаємною приязню. Хоча варто зазначити, що Галина Гордасевич не сприймала свою самотність як щось погане, а навпаки тішилась комфортом і затишком свого життя, можливістю багато читати та займатися самоосвітою, вивчати іноземні мови тощо. Всю свою суспільну енергію вона викладала в активній політичній та громадській діяльності, особливо місцевій організації Демпартії та осередку Товариства «Меморіал», а ще майже щодня бувала у Львівській Національній Спілці письменників України.

Ось майже всі мої можливі спогади сина про маму, як письменницю Галину Гордасевич і, як бачите, для книги спогадів це надто мало.

А тепер на завершення свого виступу я хочу зачитати кілька віршів Галини Гордасеви, які знайшов в її архівах і не бачив ще опублікованими.

Доля поета

Минули дні поразок й перемог,

Верхів'я щастя й урвища розпачні.

За кожен день, який тобі дарує Бог,

Будь вдячний.

Що влада? Натовпи німих нікчем!

Що слава? Заздрість, схована під усміхом!

Той, що укрився за твоїм плечем,

Твоїм, не порадіє успіхам.

Це все, відомо, суєта суєт.

Не називай цього ні горем, ні бідою.

Якщо не віршомаз ти, а поет,–

Їж черствий хліб і запивай водою.

І хай тебе штовхають у юрбі,

Пускають плітки й дотепи солоні,–

Відкрий вночі вікно – і Бог тобі

Найкращу зірку покладе в долоні.

***

І учні не вчать, і дорослі не знають,

Та ще мене визнають, ще запізнають!

Вийде юнак із отецького дому –

Я стану в пригоді йому,молодому

Дівчина буде з кохання марніти –

Я її втішу: – Рідна мені ти!

Старим засвічуся промінням весіннім,

Отим, що сіяло на їхнім весіллі.

Вспокійся, моє самолюбство, мовчи ти!

Ну, хай і не будуть у школах учити,

Та будуть читати, і в голову класти,

І юні поетки рядки мої красти.

***

Не покладу перо, хоч стомилась рука,

Додам ще свою казку до довгого ряду.

А як буду голодна – спечу собі колобка,

А як буду сумна – заведу собі курочку рябу.

Така моя доля. Ну, що поробиш? Така!

Їдуть, мої літа, постукуючи колесами.

А як буду бідна – змайструю з соломи бичка,

А як буду самотня – витешу дерев’яного Телесика.

***

Покинуте гніздо, мов хата опустіла,

Де вибиті шибки і на порозі сніг.

Скажіть: куди та дташка відлетіла,

Що так його мостила навесні?

Було ж: від сонця шибка золотіла

І в хаті пахло хлібом і теплом.

Скажіть: куди та пташка відлетіла,

Що зносила стебельце за стеблом?

А час прийшов – від холоду тремтіла.

І в небі тих доріг – лиш вибирай!

Скажіть: куди та пташка відлетіла –

У вирій а чи в Рай?

Богдан Гордасевич

31 березня 2015 р.

м. Кремянець

Стисла біографія Галини Гордасевич

Галина Гордасевич народилась 31 березня 1935р. в м. Кремянці на Тернопільщині в родині священника Леоніда Гардасевича та матінки Олени з роду Хомчуків. Дитинство поетеси пройшло на Рівненщині (Костопіль, Дібровиця, Остріг) під час послідовної окупації її польськими, радянськими та німецькими військами; юність – за колючим дротом сталінських таборів за ст.54 КК УРСР («антирадянська агітація»); молодість – на індустріальних будовах Донбасу, переважно в м. Макіївка; основна частина життя – в місті Донецьку на різних посадах літературного редактора; в останні роки проживала у м. Львові разом з сином Богданом, невісткою Галиною та внучкою Соломією.

За фахом Галина Гордасевич – професійний письменник. 1971 року закінчила Літературний інститут ім. Максима Горького у Москві. Член Національної Спілки письменників України з 1984 р. (точніше: спершу "Союза писателей СССР", куди її дуже довго не приймали, а України - з 1991 р.) Брала участь в русі дисидентів, була членом оргкомітетів та делегатом установчих з'їздів Товариства української мови, Народного Руху України та Демократичної партії України.

Галина Гордасевич є лауреатом: літературного конкурсу «Шестидесятники» за 1996 р., премій ім. Олександра Білецького в галузі критики та ім. Валерія Марченка в галузі публіцистики за 1997 рік. Посмертно нагороджена: Почесна відзнака-хрест «За заслуги в боротьбі за волю України» від Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих; Нагрудна відзнака-орден «За вірність» імені Василя Стуса від Всеукраїнського товариства «Меморіал»; Почесна державана відзнака за № 2303 «Хрест звитяги».

Галина Гордасевич була обрана членом правління Львівського товариства «Тернопільщина». Плідно працювала в редакціях часописів «Демократ» та «Поклик сумління», часто публікувалась в газеті "Літературна Україна" та журналі "Жінка".

Життєвий шлях Галини Гордасевич скінчився 11 березня 2001 року. Вона похована згідно заповіту у своєму рідному місті Кремянці на старовинному Монастирському цвинтарі поряд з могилою Січових стрільців та загиблого розвідника УПА.

Богдан Гордасевич: з технічних причин не зміг оприлюднити цей матеріал раніше, але як кажуть: "Краще пізно, аніж ніколи"

Коментарі: 0

Богдан Бо

Слава Незалежній Україні!

Парад побажань – західні політики та дипломати вітають Україну з Незалежністю

Європейська правда _ Понеділок, 24 серпня 2015, 14:33

24 серпня Україна святкує 24 роки від проголошення Незалежності.

Цього дня соціальні мережі заповнили привітання європейських та американських партнерів нашої держави.

Часом політики та дипломати ніби змагаються в оригінальності, коли передають вітання Україні :)

Традиційно одним з "найкреативніших" стало посольство Сполучених штатів Америки. Своє привітання до українців дипломати США записали з різних куточків України.

Посол Джеффрі Пайєтт записав звернувся до глядачів, стоячи поблизу знаку на межі Донецької області. Інші співробітники посольства привітали українців з Полтави, Харкова, Чернігова, Ужгорода, з цеху заводу Мотор-Січ в Запоріжжі, з Яворова, з Миколаєва, зі Львова, з низки інших міст та навіть з вершини Говерли.

Теплих слів заслуговує посольство Британії.

Там підготували також окреме привітання до Дня прапору.

Окрім цього, посол Саймон Сміт, що який на початку вересня має завершити свою роботу в Києві, заспівав гімн України з нагоди нашого свята.

А перед тим посольство Великої Британії оприлюднило ще один кліп.

В ньому англомовні британські дипломати – по одному рядку кожен – прочитали дві перші строфи вірша Володимира Сосюри "Любіть Україну".

До слова, згодом до посольства долучився британський міністр Девід Лідінгтон, який теж привітав нас зі святом.

Не всі посольські привітання з'явилися за ініціативи дипломатів.

Один з найяскравіших відеокліпів, в якому задіяні 8 західних послів та дипломатів, п'ять послів України в європейських державах та один український консул, оприлюднила радіостанція Радіо ЄС.

Всі запрошені дипломати (а також, поміж них – професійні українські співаки) виконали гімн України.

"Зіркою" цього відеоролика став посол Канади Роман Ващук – виявилося, що він має непоганий голос, а також схильний до розкутої, яскравої жестикуляції.

Натисніть, щоби відкрити відео

Держсекретар США Джон Керрі привітав Україну з Днем Незалежності і заявив, що Сполучені Штати США були і залишаються вірним партнером і другом нашої країни.

"За два десятки років, ми підтримували зусилля ваших громадян, щоб побудувати сильну, стабільну та демократичну країну. Незважаючи на величезні труднощі, ви досягли вражаючих успіхів на шляху до цієї мети. Ви протистояли деспотичному режиму, корумпованої бюрократії, і агресивного сусіда - все в ім'я вільного, демократичного і процвітаючого майбутнього", - зазначив Керрі..

Повідомлення про це опубліковане сайті Держдепу США.

Традиційно - як й торік - Україну привітала президент Литви Даля Грибаускайте, яку вважають одним з найвідданіших захисників України серед європейських політиків.

До речі, якщо хто не знав, пані Грибаускате розмовляє та розуміє українською.

Також на брифінгу в Брюсселі Україну привітала речник Високого представника ЄС з питань зовнішньої політики та політики безпеки Федеріки Могеріні Катрін Рей.

"Сьогодні - День Незалежності України. Ми вітаємо український народ. Ми продовжуємо підтримувати територіальну цілісність України та зусилля, спрямовані на проведення реформ, які є кращим шляхом посилення Української держави, що стоїть перед викликами", - сказала вона.

Заступник міністра закордонних справ Польщі Конрад Павлік, який нещодавно опублікував редакційну статтю на "Європейській правді", привітав нас зі святом українською.

Президент Європарламенту Мартін Шульц у вітальному твіттер-повідомленні пообіцяв, що ЄС продовжить надавати підтримку заради свободи, незалежності та економічного відновлення України.

Також з твіттер-привітанням до українців звернувся співголова Парламентського комітету асоціації Україна-ЄС, депутат Європарламенту Андрій Пленкович.

А український посол в Польщі Андрій Дещиця повідомив, що до вітань доєдналося ціле місто – польська столиця Варшава. Ввечері 23 серпня найвідоміший хмарочос Варшави – будинок Культури та Науки - було підсвічено кольорами українського прапору.

А мерія "європейської столиці", міста Брюссель, на честь українського свята одягла свою найвідомішу скульптуру – "пісаючого хлопчика" – у костюм "українського козака".

Посольство України в Бельгії та українська місія при Євросоюзі опублікували фото цього дійства.

І, нарешті, українців привітала компанія Google:)

Логотип компанії протягом доби буде замінений жовто-блакитним "вишиваним рушником".

Не лишилися ми також без привітань від українців, що працюють за кордоном.. Зокрема, вже згаданий вище Андрій Дещиця оприлюднив відеозвернення з нагоди свята

"За роки незалежності ми маємо чим гордитися і маємо ким гордитися. Я схиляю голову перед тими, хто загинув за наше європейське майбутнє, а зараз – відстоює нашу незалежність на Сході України", - заявив дипломат.

БГ: Прочитайте більше і точніше за посиланням, бо твітер не копіюється

http://www.eurointegration.com.ua/articles/2015/08/24/7037347/

Коментарі: 8

Профіль

Шукати в архіві

Важливі замітки

Останні статті

Свіжі фотографії

Свіже відео

Замітки:

Ще раз просто подивіться

Просто подивіться

Советник Саакашвили Шипович

22-й Форум видавців у Львові

Щиро про Франка

Івану Франку - 159-ть!

Про Донбас чесно без прикрас

Газета "День" про Галину Гордасевич

Доповідь про Галину Гордасевич

Слава Незалежній Україні!