Іван Миколайчук – кінозірка 60-70-х років, тоді майже жоден фільм не обходився без його участі. 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи, пише інтернет-видання «Коло».

Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком, натхненником повернення до власного коріння. А нині декомунізований провулок Ярослава Галана у Полтаві перейменували на його честь. Для української нації він – творець безсмертного образу позитивного героя, який протягом тривалого часу пробуджував національний дух.

У фільмі «Пропала грамота» (1972), який знімався на Полтавщині, Миколайчук був не лише виконавцем ролі козака Василя, а й співрежисером. Проте на екрани цей фільм вийшов тільки наприкінці 80-х. Існує кілька версій причини, чому картину не випустили. Перша – не оминула цензури в Держкіно СРСР, оскільки, крім розкішної природи Полтавщини, у фільмі також є кадри, відзняті у Петергофі. Кажуть, постановка саме цих сцен стала причиною заборони картини: ляпас Катерині ІІ, який потім замінили на ляпас її придворному, у Москві сприйняли як образу всього російського народу. Друга – картину поклали на полицю вже в Києві.

Загалом зйомки почали наприкінці травня 1972 року й закінчили у вересні. Працювали в селах Красногорівка та Білоцерківка на трасі Київ-Полтава.

Кажуть, значний внесок у режисуру картини вніс саме Іван Миколайчук. На рахунку актора і музичне оформлення: він запросив до роботи тріо «Золоті ключі» (Марічка Миколайчук (його дружина), Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська), підібрав народні пісні й «Козацький марш», що звучить лейтмотивом усього фільму.

Народився Іван Васильович Миколайчук 15 червня 1941 року, в селі Чортория Чернівецької області в родині Василя Миколайчука, залізничника-обхідника. Іван був четвертою дитиною із 10 у сім’ї.

Своє майбутнє визначив ще в ранній юності, вступивши до музичного училища Чернівців на спеціальність «Хормейстер художньої самодіяльності». Під час навчання в училищі актор опанував гру на багатьох інструментах, але в подальшому вирішив дещо змінити рід діяльності. Він вступив до театру-студії, яка працювала при українському драматичному театрі імені Ольги Кобилянської в Чернівцях.

1962 рік – одружився з Марією Карп’юк.

1963-1965 роки – навчався на акторському факультеті в Київському інституті театрального мистецтва  імені І. Карпенка-Карого.

1964-1981 – працював у кіно як актор, сценарист, режисер, композитор.

3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало. Його поховали на Байковому кладовищі в Києві.

Під час роботи в театрі актор знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Марією. Незабаром побралися, час зйомок «Тіней забутих предків» став для них медовим місяцем. З тих пір він називав її лише Марічкою.

Весілля молодих людей пройшло без особливої помпезності, у нареченої навіть не було традиційної білої сукні і фати. Побратися вирішили швидко, до цього вони спілкувалися кілька років. На церемонію наречена одягла яскраво-салатову сукню з капрону, замість фати вона прикріпила до зачіски білу квітку. Але молодятам було неважливо, як вони виглядають, їм обом 21 рік, і факт одруження був головним.

Спочатку молоде подружжя жило в гуртожитку. Через деякий час сім’я отримала однокімнатну квартиру в центральній частині столиці. У тісноті, але в незмінно приємній атмосфері Миколайчуки прожили 10 років, після чого переїхали в трикімнатну квартиру на Лівому березі. Довге очікування Марічка Миколайчук пояснювала тим, що чоловік кілька разів за 10 років віддавав свою чергу на отримання квартири друзям. Більш того, акторові Аліму Федоринському він віддав чергу на автомобіль, але потім колега підвозив подружжя при необхідності.

Не могла молода сім’я похвалитися і достатком, хоча за знімальний день Миколайчук отримував 50 карбованців – непогані на той час гроші. Більшу частину зароблених грошей актор, який виріс у багатодітній родині, віддавав рідним. Однак балувати дружину подарунками актор любив, хоча під час відсторонення від зйомки було нелегко зводити кінці з кінцями.

Звинувачення в націоналізмі почали надходити на адресу Миколайчука ще у 1968 році, під час його зйомок в картині «Анничка», де актор грав роль вояка УПА. У перерві між зйомками актор прямо в костюмі вийшов пообідати в один із закладів громадського харчування. У ресторані якраз був якийсь військовий чин, який звинуватив Миколайчука в націоналізмі. Незабаром цей же військовий і до Києва повідомив про побачене. А через 2 роки почалися утиски носіїв української культури, зокрема арештували відомого режисера Сергія Параджанова.

Майже на 10 років Миколайчук був позбавлений можливості брати участь у кінозйомках, що стало причиною перебування його в стресовому стані практично постійно. Актор днями сидів удома.

Людиною, яка допомогла Миколайчуку повернутися до зйомок, став Володимир Івашко, секретар з питань ідеологічної роботи в Харківському обкомі компартії. Завдяки протекції партійного функціонера акторові вдалося отримати дозвіл на початок зйомок фільму «Вавилон ХХ».

Від депресії на деякий час Миколайчука врятувала маленька племінниця, яка попросила дядька написати для неї казку. В результаті на світ з’явилися «Небилиці про Івана». Після написання цього твору почалася довга історія з отриманням дозволу на зйомки, який видали тільки за місяць до смерті Миколайчука.

Ще з молодих років актор страждав на сильні болі в шлунку, у 30 років лікарі діагностували виразку. Після кожних зйомок він сідав на дієту, що допомагало вгамувати біль. Остаточно здавати позиції здоров’я Миколайчука почало під час роботи над фільмом «Вавилон ХХ», він став скаржитися на болі в шлунку, іноді через це не міг навіть на зйомки приїхати, після картини йому стало зовсім погано.

Сильно хворів Миколайчук і в останній рік життя. Деякий час актор навіть сам пересуватися не міг, дружина змушена була носити його на руках. Щоб відволікти Миколайчука від постійного болю, Марічка перенесла його диванчик у кімнату з телевізором. Дружина переконана в тому, що наближення власної смерті Миколайчук відчував.

В останні дні, коли метастази охопили багато внутрішніх органів, актор не відпускав дружину від себе й на хвилинку. Говорив, що згоден навіть не їсти, тільки б Марічка не йшла від нього в магазин.

У молодості сільська віщунка, яка давала напрочуд правдиві пророцтва, сказала акторові, що судилося йому жити 25 років. Щоб відволікти актора від похмурих думок, Марічка сказала, що мати Миколайчука написала лист із проханням її провідати. У рідних місцях і родинному колі про погане пророцтво Миколайчук забув, але воно все-таки збулося. Правда, дещо згодом і несподівано. У ніч після дня, коли подружжя відзначало 25 років спільного життя, у актора стався напад. Абсолютно знесилений, посеред ночі він раптом сів на ліжку, ліва рука актора тремтіла, він чітко вимовив: «Тепер я знаю, як знімати кіно». Після 3 днів перебування у непритомному стані Миколайчук помер.

Через багато років після смерті чоловіка Марія Євгенівна не називає себе вдовою. Вона каже, що залишається дружиною Івана, все тією ж Марічкою, яку він любив. Померлого чоловіка жінка часто бачить у снах, особливо перед важливими подіями. Вона впевнена, що чоловік її оберігає. У 2006 році Марічка, яка, до слова, має звання народної артистки, записала диск, присвячений чоловікові. Збірник народних пісень має назву «Прощаюсь, ангеле, з тобою».

Ігор Козловський, недавній російський в’язень, релігієзнавець, виголошуючи цьогорічну «Лекцію свободи» в УКУ, зауважив, що банальність є «ковдрою для повсякденної брехні». Саме так. Аби надати ваги своїм не надто правдивим тезам, люди часто послуговуються звичними, затертими поняттями, штампами для визначень тих чи інших речей. Так брехня легше проникає у мізки, не потребуючи зайвих зусиль мозкових звивин. Аякже — все зрозуміло, пройдено і засвоєно…

Марцін Круль, польський історик ідей, пише, що коли політик для здобуття влади «готовий продати свою душу дияволу брехні, а ми не реагуємо на це, це означає, що стаємо спільниками у брехні. А брехня робить з нас ідіотів».

На кожному етапі історії нашої незалежності, особливо на її вирішальних зиґзагах, скажу навіть пафосно, коли визначається майбутнє країни, у лексиконі опозиційних політиків виринає округла фразеологема «злочинна влада». Така собі «паличка-виручалочка», винахід політтехнологів (правда, геть пронафталінений), який не зобов’язує ні до чого — ані до аргументації своїх тез, ані до дискусії, зрештою, до відповідальності теж. Бо як може відповідати «опозиціонер» за свої слова? Жодним чином, — заклики до відповідальності завершуються воланням про «політичні репресії»…

Якщо йти за логікою «незгодних», то в Україні не було інших влад, лише злочинні. І жоден із президентів не вдарив палець об палець, окрім як дбав про власні збагачення, здирство, тиранію і сибаритство. Як оце ми вижили 27 літ у такому несприятливому середовищі?

Щойно опозиція лаштується взяти президентську вершину, знову і знову на її знаменах свіжими фарбами (залежно від партійних кольорів) малюють гасло про ту ж таки «злочинну владу». У Львові на зборах, де проголошено спільну платформу «Громадянської позиції» Анатолія Гриценка та «Народного контролю» Дмитра Добродомова, цей вислів звучав рефреном. Про Юлію Володимирівну годі й казати — для неї всі влади злочинні, окрім однієї, — такої бажаної, у якій вона була б і президентом, і прем’єр-міністром, і урядом, і парламентом, і начальником жеку.

Але оперуючи заяложеними штампами, персонажі із давно перетасованої української політичної колоди транслюють на публіку власні комплекси. Для них кожна владазлочинна, бо у ній немає місця для них. Що б не робив Порошенко чи хтось інший на його посаді — в ЄС заволік Україну на налигачі, приймав парад на Красній площі, зірку з неба дістав — однак він залишатиметься «злочинною владою». Без пояснень, без апеляцій. Усі біди пересічного обивателя виставлять йому на карб, маніпулюватимуть настроями, тішитимуться з невдач країни (не тільки її чинних керівників), аби лише подати себе у тозі месій, рятівників, героїв.

Між тим, одне суттєве зауваження. Більшість з нинішніх опозиціонерів вже були владою. Хтось свого часу сидів у прем’єрському фотелі, хтось піжонисто гонорувався міністерським кітелем, хтось упродовж років носить у кишені піджака депутатський мандат… Що ж це за мазохісти такі, — спраглі влади, державного керма, — щоб завтра, коли їхні мрії раптом стануть реальністю, чути на свою адресу: «злочинна влада»?

Країні, без сумніву, потрібна опозиція та незгодні. Але вони мають розірвати зачароване коло системи, у якій що не новий режим, то старі методи і порядки. Вони направду мають дати країні конструктивну програму, а не популізм і нарцисизм окремих персонажів. Опозиція, здатна зрозуміти, що проблеми — не тема для зловтіхи (бо, бачте, влада промахнулася), а поле для роботи усіх. Колись це називалося «відчути країну». Не виборця, а країну. Є різниця?

У відомстві вважають безмежним цинізмом продовження підконтрольним Кремлю судом арешту українському активісту Володимиру Балуху.

Про це на своїй сторінці у Twitter написала речник МЗС Мар'яна Беца.

«Чи є межа російському цинізму? Політв'язень В. Балух в критичному стані. Час пішов на дні. В цей час окупант незаконно продовжує його арешт», — написала Беца.

Також вона зазначила, що МЗС України вимагає допустити до українського політв’язня Балуха міжнародних лікарів та його негайного звільнення.

Про це журналістам повідомив прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков, передає УНІАН.

«Я не зможу вам відповісти на це питання (чому Денисову не пускають до Сенцова — ред). Цю тему веде моя колега Москалькова, вона знаходиться в контакті з українськими візаві на цей рахунок. Ми сподіваємося отримати детальну інформацію та пізніше я зможу вас поінформувати», — сказав він. «Що стосується Сенцова, в будь-якому випадку — його, звичайно, не можна вважати утримуваною особою, тому що він засуджений, причому за досить тяжкою статтею», — додав Пєсков.

У свою чергу уповноважений з прав людини в Р Ф Тетяна Москалькова заявила, що Денисова нібито знаходиться на території РФ незаконно, передає «ТАСС».

15 червня Денисова заявила, що їй відмовляють у зустрічі з незаконно ув'язненим українським режисером Сенцовим в колонії міста Лабитнангі в Ямало-Ненецькому автономному окрузі. За її словами, вона зустрілася з начальником колонії і начальником управління виконання покарань Ямало-Ненецького автономного округу, який повідомив, що український омбудсмен не може ні за яких обставин отримати зустріч з Сенцовим. Крім того, їй відмовили в наданні інформації про стан здоров'я і попросили покинути територію колонії.

Співробітники ФСБ РФ затримали Сенцова в Криму навесні 2014 року. Його переправили до Росії, де судили за сфабрикованим звинуваченням в організації терактів і підпалів офісів партій на півострові. Російський суд у серпні 2015 року засудив його до 20 років ув'язнення. Сенцова утримують в колонії в місті Лабитнангі на Ямалі.

14 травня він почав голодування з вимогою до Кремля звільнити всіх українських політв'язнів. За підсумками останньої зустрічі глав МЗС країн «нормандської четвірки» 12 червня міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров заявив, що омбудсмени України і РФ розробляють «дорожню карту» щодо звільнення утримуваних осіб.

Напередодні, 14 червня, Денисова виступила проти пропозиції представників Російської Федерації 22 червня відвідати в колонії Сенцова, який вже місяць голодує, і вимагає негайного допуску до нього.

Російські режисери підтримали Олега Сенцова під час вручення престижної премії «Кінотавр».

ФАКТ. Члени журі конкурсу Олексій Попогребський і Андрій Плахов вийшли на сцену, де зачитали звернення з вимогою відпустити українського режисера Олега Сенцова та його російського колегу Кирила Серебреннікова.

«Ми вважаємо обидва процеси над російським і українським режисерами суто політичними… Ми приєднуємо свій голос до голосів тих у Росії, Україні й у світі, хто бореться за свободу Серебреннікова та Сенцова», – сказав Плахов.

ПІДСУМОК. Відео було показано на телеканалі «Росія» о третій годині ночі, однак уранці скандальний фрагмент запису було видалено.

Відзначимо, що на врученні премії «Кінотавр» були присутні зірки російського шоу-бізнесу.

https://uk.etcetera.media/kolegi-ta-druzi-sentsova-vlashtuvali-telekanalu-rosiya-syurpriz-video.html

Знаходьте відео на Ютюбі і коментуйте!

Українська гривня посіла перше місце в рейтингу валют, які за перше півріччя 2018 року більше інших зміцнилися по відношенню до американського долара. Про це повідомило видання Bloomberg.

ЗМІЦНЕННЯ. З початку 2018 року гривні вдалося зміцнитися по відношенню до долара на 7,5%, що дозволило їй обійти грузинський ларі і колумбійське песо. Відзначається, що значне зміцнення української національної валюти відбувається всупереч військовому конфлікту на сході держави, високому рівню корупції, нестачі міжнародної фінансової підтримки та інших проблем в економіці країни.

Як стверджують в НБУ, досягти такого результату вдалося завдяки жорсткій монетарній політиці, яку пом’якшать після того як буде зафіксована тенденція до зниження інфляції.