Увечері 17 квітня 2009 року відбулася далеко не перша сутичка між наці та антифа зі смертельним наслідком. Але так сталося, що саме ця смерть стала політичною подією міжнародного масштабу та викликала інформаційний вибух такої сили, що складно до нього додати щось нове.
Однак ми спробуємо.
Бесіди з однокласниками Максима Чайки
САША ТА ОЛЕКСІЙ
Максим Чайка
Максим Чайка
— Чи Максим був скінхедом?
- Наскільки я знаю, ні.
— А ось це на фотографіях він? Чи не підробка?
- Так, це він, безперечно. Таке складно підробити.
— Це скінівський прикид. А ось це він зигує.
— Ну, це мало... Я взагалі не звертав уваги на ознаки. Бачив їх на футболі — багато, усі лисі... але не вдавався до тонкощів.
— Згоден, чи мало... може тенденційно підібрані фотографії... мало який жест людина може зробити, та хоч із пустощів, із протесту. Давайте подивимося відео, де Максим викладає своє кредо. То він? Ви не відчуваєте якихось ознак, що запис може бути підробкою?
(Максим на відео): «... Мене дратує їхня хамська поведінка. У нашій країні вони дозволяють собі творити різні безчинства, поводяться хамськи по відношенню до нас, по відношенню до слов'ян, по відношенню до білих. Білих людей планети залишилося менше 8-10%. І ми терпимо їх тут. Я вважаю, що в нашій країні їх не повинно бути...»
- Так, це він. Не знаю про скінхед, він називає себе націоналістом. Як я розумію, до цієї організації націоналістів він потрапив після школи. А наше спілкування після школи обмежувалося випадковими зустрічами чи зустрічах випускників. Але всі ми, колишні однокласники, знали, що він націоналіст, що є якесь згуртування людей навколо нього.
- Націоналіст - який? В Одесі повно націоналістів різних націй.
— Українською.
— Але ж говорив російською?
- Так, завжди. З нами принаймні. Я його останній раз бачив два місяці тому — ми російською говорили. І іноді випадково зустрічалися, коли він ішов із новими друзями — вони теж російською мовою говорили.
— Судячи з публікацій, він був одним із лідерів націоналістів. Він вас не намагався залучати до своєї організації?
— Ну, ні... ми інші... нас важко... «залучити» до будь-якої «організації».
— Він завжди виділявся на краще. І в навчанні, і взагалі як особистість він, безсумнівно, виділявся в школі, але не можна було припустити, що він стане таким лідером.
— Не можу сказати, що у школі він виявляв завдатки лідера. Це, можливо, почалося з часів так званої «помаранчевої революції». Ми тоді бігали з помаранчевими прапорцями... Але не можна було сказати, що це переросте в такий націоналізм... ні про негрів, ні про китайців — нічого такого не було. Ми просто втрьох бігали... скидали владу.
— Єдині із усього класу?
- Ні, були ще. Третина класу, напевно, була за помаранчевих. Але ми втрьох із Максимом — окрема група. Одесою бігали — агітували голосувати за Ющенка. З бабусями спілкувалися... з бабусями важче було. На концерти «Океану Ельзи» ходили з помаранчевими стрічками. У мене батьки теж підтримували помаранчевих, а на думку батьків я завжди покладався. Нам здавалося, що ми скидаємо трясовину, в яку ми зав'язли.
— То була ініціатива особисто ваша? Ніхто зверху чи збоку?
- Ніхто! Ми самі! Ми тільки потім довідалися, що десь є штаб помаранчевих і прийшли туди... Але ж почали самі. І Максим серед нас трьох не був лідером. Ми не мали лідера. У нас було «три мушкетери».
— У нас у класі були суперечки з тими, хто за Януковича, але ніколи того ж Максима це не переростало навіть у крик. Ми частіше навіть сміялися з цього. Жодної агресії. Був у нього в класі опонент, вони вічно сперечалися і не дуже один одного любили, але ніхто ні на кого з кулаками не кидався. Та й бився Максим, далеко не найкращим чином. У нього була якась хвороба... підвищений черепно-мозковий тиск, щось таке. Якось він побився — і одразу кровотеча. Не був він забіяком.
— 2004 року ви були у 10-му класі, потім ще півтора роки навчалися разом із Максимом. Якось змінювалися ваші настрої?
— Я пам'ятаю, що я чекав чогось... Я був переконаний, що ось що у нас 80% економіки в тіні, і ось прийде чесна людина, і ми прямо розквітнемо... Відразу в нас усі — зарплати, робочі місця... А воно начебто було, так і залишилося... Максим як був за Ющенком, так і залишався. Але ми з ним менше спілкувалися. Компанії у класі переформувалися. Не те, щоб інші турботи перевалили нашу увагу... просто якось... інтерес пропав до політики. Як революція закінчилася, ми про політику у класі майже не говорили. Навіть коли не було іспитів, середина року, навчання-навчанням... але якось минуло воно, та й усе... Але воно колись було... відчували, що ми комусь потрібні... Виявилося, що ми були жорстоко обдурені... Батько зараз каже, що він голосував за Ющенка, щоб не голосувати за Януковича. А мати померла... ...Так, чого я це все. Ми з Максимом агітували за помаранчеву революцію, але агресії у нього не спостерігалося, він був досить адекватним чоловікомВи хоч щось знаєте про те, хто його вдарив ножем?
Абсолютно нічого. Вже на похороні Максима чули, що націоналісти та антифа всі знають один одного в обличчя і, швидше за все, вони були знайомі з тими, з ким вони билися. Ще знаю такий нюанс... мені розповідали люди, які ближче з Чайкою спілкувалися, що останні два тижні його життя в нього почалася якась манія переслідування, десь він писав, що після інституту за ним троє людей йшли до самого будинку... Не знаю, чи це параноя, чи справді хтось за ним стежив.
— А кого він підозрював? Влада чи якісь інші угруповання?
— Точно не знаю... але, певно, якихось своїх опонентів.
— У будь-якому разі, якщо за тобою ходять три людини одні й ті ж постійно, стежать за тобою...
— Ми маємо спільний товариш, він частіше з Максимом після школи спілкувався. Він дотримується категорично іншої думки щодо націоналізму. Вони сперечалися з цих питань. Але Ілля каже, що не було нічого неадекватного. Ну, людина з протилежною позицією, але Максим ніколи не дозволяв собі хамити. Побалакали, посперечалися... Ніяк не можна сказати, що в нього очі наливались кров'ю, і він йшов напролом. Мені його перш за все шкода. Він розумний чоловік був. Мені здається, що він міг би знайти більш розумне застосування своїм талантам. Його радикальні націоналістичні погляди ніколи не підтримував.
Настя
Я побачила в інтернеті повідомлення, що в Одесі вбили скінхеда, і тут же згадала про Максима... ну просто у мене немає більше знайомих скінхедів... Почала читати далі і.
— Тобто ти так знала, що він скінхед? І взагалі знаєш, хто такі скінхеди, як вони виглядають?
— Звісно, знаю! У нас в Ізраїлі також якось з'явилися скіни. Якось вони відмочили: «Ізраїль для росіян!». Тепер вони сидять - усім по сім років, а один був неповнолітній, його не посадили, він виправився і пішов служити до ізраїльської армії, до бойових військ. Бувають ще ред-скіни, їхній символ Че Гевара, вони не антисеміти, а інтернаціоналісти.
Але Максим був дуже розумний та просунутий хлопець. І не можна так просто говорити, що він лише скінхед. Йому подобався Чак Паланік. До того як він став скінхедом, він був анархістом. До того як він змінив в аське нік на «Брудний чобіт», у нього був нік «Анархіст». Я сама колись панувала, і знаю, що панки зі скінхедами б'ються. А Максим слухав «Нірвану» — панківський гурт.
Ми Максимом були в одному дитячому садку. А потім потрапили до одного класу до 62-ї школи. Навчалися разом до 5-го класу, потім я перейшла до іншої школи, але оскільки живемо поряд, то часто випадково зустрічалися. Відносини були доброзичливі, як із однокласником. Жодних розмов про євреїв не було — мене ніхто не приймав за єврейку, і прізвище у мене російське. У мене лише бабуся єврейка. Я й сама усвідомила себе єврейкою значно пізніше за п'ятий клас.
Потім я поїхала до Ізраїлю, але буваю в Одесі, у батьків іноді подовгу. Кілька років тому ми з Максимом випадково зустрілися, обмінялися телефонами та аськами. Нічого скіновського в ньому помітно не було, він був у джинсах та футболці «Нірвана». Через якийсь час він подзвонив мені, покликав мене погуляти ввечері. Я пішла. Говорили про те, хто як. Я, природно, розповіла про своє життя — про Ізраїль, про свою релігію, про кашрут, про Суботу... І почалася напруження. Він поводився досить пристойно, але не приховував свого ставлення до євреїв... але не стосовно мене, на кшталт: «Вони такі, але ти — нормальна, сподіваюся?» І весь час якось... Я його пам'ятала, як гарного хлопця, свого однокласника, була налаштована доброзичливо. А він, мабуть, використав знайомство з якоюсь іншою метою. Я розповіла, що підробляю вчителькою молодших класів у єврейській школі, і він запитав: «Ну і як поводяться маленькі семіти?». Загалом... Я йому сказала, що мені треба йти, що я поспішаю на тренування з рукопашного бою. Я справді ходила в Одесі на ці тренування.
Другого дня я зустрілася з Максимом по дорозі з тренування, я йшла разом зі своїми хлопцями-рукопашниками. Вирішила з ним привітатись. Він подивився на мою компанію... і поводився пристойно. Ми поговорили трохи, нормально, він йшов на урок гітарою.
А одного разу я його зустріла на Сегедській, і він був з другом. Ось тоді я точно врубалася, що вони скінхеди, хоча вони були в кепках, але одягнені були по-скіновськи. І з'ясувалося, що коли ми з ним були вдвох, він поводився відносно пристойно. А коли з другом, він одразу запитав: «Ну що, багато жидів в Ізраїлі?». Я йому відповіла: «Ну, ти сам логічно подумай — багато жидів в Ізраїлі чи ні?». Він почав наїжджати, намагався мені загрожувати... ну це все недомовками, але всім же зрозуміло, на кшталт: «Дивись я все про тебе знаю! Ти там дивися! Щиро кажучи, я злякалася навіть. І натякнула, що я теж добре його знаю, і нехай краще наїжджає на тих, хто його не знає.
Взагалі коли він був один, він поводився відносно в рамках, тримався в руках. А коли він був зі своїм товаришем-скіном — зовсім інакше. Може зображував перед другом крутого скіна. Взагалі, він колись був у натовпі, то не контролював себе.
— А це звідки ти знаєш? Ти бачила його в юрбі?
— І бачила, і знаю з його власних розповідей про те, як вони трощили магазини після матчу. Того разу, коли ми гуляли, він розповідав з великою гордістю: «Ми за «Чорноморець»!!! Ось нещодавно був матч і «Чорноморець» переміг, а коли «Чорноморець» перемагає, ми йдемо і трощимо все на своєму шляху, ми б'ємо всі вітрини магазинів, а це так класно!..» Одного разу я випадково виявилася недалеко від Шевченківського парку після матчу, і побачила Максима — він ішов у натовпі фана. Як не дивно, він мене впізнав здалеку і гукнув... але я вирішила не підходити до нього.
Потім, я вже знову була в Ізраїлі, він свої погрози переніс в аську... Ну, може, не погрози, просто гидоти всякі — з приводу єврейства та Ізраїлю. Він мені кидав якісь посилання на свій блог, але я їх не зберегла. Зрештою, я закинула його в ігнор-лист.
— Ти не турбуєшся про те, що якщо я все це опублікую, то тебе дізнаються навіть без прізвища... ну однокласниця, дитячий садок, рукопашний бій — багато особистих прикмет?
— А що мені турбуватися? Я ж в Ізраїлі.
