Через двадцять хвилин у мене клієнт, я вже при параді, налаштовуюсь на сеанс, і воодночас, ненавиджу своїх сусідів. Не те що я ненавиджу конкретних людей, що вони мені сверлять у мізки вже 100 місяців, а просто саму ситуацію. Вибиває з колії.  Як можна допомагати людям, коли перворатор пробурює у мені всі моральні дамби, які захищають цей світ від моєї агресії..

Коли я перестала в постійному режимі слухати музику? Після університету? Після одруження? Хоч це сталось майже одночасно. А раніш, я втикала в вуха наушники і йшла по вулицях мого коханого Києва приспівуючи і пританцьовуючи. Згадую всі ці погляди перехожих... Ех. Це зникло. Я 6 років була немов в іншому вимірі... Ті ж люди, тільки інша Я. Як дурний DC-ний серіал.. Всі події в державі, трагедії в родині, внутрішні проблеми -  все це зжирало мене кілька років. Сьогодні рука, після довгих роздумів голови, на якихось забутих інстинктах полізла в пошуках музики. 

Тааак, старий добрий кофеїн і погнали. Заочка - це зло. Особливо моя заочка, бо моїм викладачам, як то говориться, з високої гори на те все. Перша сесія в магістратурі. Я тих езаменаторів ловила як мій батько карасів на ставку, от тільки в нього з карасями були якісь результати. Коли все ж ти зловив їх, ти здаєш один екзамен без підготовки, а потім через 5 хвилин, бо викладач спішить, здаєш другий усно і без підготовки. Раз було, викладач вийшов на 30 хвилин, бо йому там хтось халявні яйця приніс. І я така, як єбобо, сижу і думаю про високі матерії і ловлю співчутливі погляди прибиральниці. А ще було, що за 15 хвилин я здала і екзамен і залік і курсову в двох викладачів. 

50 мг кофеїну і мозок запускається. Тільки треба пити постійно воду. В квартирі прохолодно і навіть шкарпетки з тапками не гріють, треба покласти під ноги кота. А де кіт? Певно знову лежить на ліжку. Ну його, лінь. Може знову поставити чайник? 5 чашкок чаю - це багато чи ні? Треба щось безкофеїнове, бо знову не засну. В голові думки, немов бджоли у вулику, (пфф, яка банальщина), як перемішані пікселі, які не можуть скластись в щось єдине (теж хєрота, аж бісить). Так чайник, точно. Пакетик "Поліського лугу", 9 трав. Цікаво, якого бур"яну туди намішали? Ладно без кофеїну і то добре.. В голові крутиться лампові "Я помню белые обоооиии".. Запускаю руки в волосся, і радісно згадую, що нарешті сьогодні підстриглась, тепер я не Чубака, чоловік сказав, що схожа на Бібера, я жодної його пісні наспівати не можу. Може Скайрім поганяти, нє, краще Героїв ІІІ, хоч певно теж ні, ооо..мені книженцію цікаву скинули. Стопудов, треба почитати. ...почитати. А потім курси, чи спочатку курси а потім книга. Хочу їсти, хочу но не буду. Лавка закрита, норму вже залопала. Які руки у мене холодні... "Заграє нам красень Травень" - згадались слова з дитячої казки. Заграє, на вулиці дубак і холод, щось пісенька не радує. Ладно, чайник вже свистить, буду пити бур"ян. Здибаємось.

   Я серйозно кажу, що тут нічого цікавого. Можете закривати. 

Продовжую займатись йогою по Скайпу) Почала ловити кайф. Ще пару днів тому, я огризалась на все і на всіх, навіть на одвірки, а сьогодні  прям наче праскою пройшлись по моєму пожмаканому настрою. Можливо сусід взяв менший перфоратор і понизив мій ступінь агресії. Любомир Перфораторович. Будинок новий і малозаселений. МИ на 7-му поверсі, а він, як виявилось (Боже хто б міг подумати, ми думали, що ще мить і він в зуби нам залізе тим сверлом) - на 10 поверсі. І так 4 місяці. Слава сучасним новобудовам.  Ну нічого, беруші - це великий винахід в умовах сучасних мегаполісів. Сьогодні спостерігала за великою пожежою. Горів склад шкіряної фабрики: 200 м2 дерев"яних піддонів. Багаття було знатне, дим чорний, і відвага пожежників безкінечна. Ось так і минають дні. Виявляється я є прихильником джазу. Він єдиний мені не давить на мізки в чотирьох стінах. Ну ось наче і все. Здибаємось)

Карантин вносить корективи. Займаюсь фізою зі своєю подругою по скайпу, замість залу. Боже, я така дровеняка. Особливо коли тренер на відео говорить "Опускайте попу на мат повільно і обережно", моя "попа", яка розміром з катамаран з дзоном гепається на підлогу ще на перших двох скаладах фрази. Ну подруга не краще, тому це втішає. Все тремтить: руки, ноги, живіт, думки. О, треба продовжувати, бо 30 я буду розміром з Запорожець, поки мої 66 кг мене тримають на планці мотороллєра. Жесть, чому постійно хочеться їсти. Я майже не їм цукру.  Не купляю всіляку гидоту: чіпси, йогурти, соки. Хм.. після карантину треба сходити до ендокринолога., хоч можливо це від малої активності, ще 5 років тому я була менша на 10-ку. Фріланс швидко дав про себе знати.  Як там співається : "Люби мене дрищом і люби жиробасом". Нє, ну його на х%р. Це капець, моя свекруха вже не вміщується в камеру скайпа, а чоловік (який зараз на біговій дорожці) не бриє бороду, бо боїться побачити своє 2-ге підборіддя. Хех.. у мене завжди перший удар на себе бере задниця. У моїй родині всі панянки жопаті, але всі вони з цим боролись гектаром городу, і я з цим боролась таким чином, але не цього року. Йоптин дрин твою на ліво. Чому баришні з суцільним цукром в козинках в АТБ такі стрункі, куди вони продавали свою душу?? 

Вже n-й день карантину, я вже і не рахую. Занадто багато цифр я бачу останнім часом: кількість хворих, одужавших, летальні випадки, політична статистика, робочі звіти. Крізь всю цю суху вертикальну матрицю до мене пробираються екзистенціальні питання, які стають  гострішими, коли стоїш все ближче до 30-ти літньої позначки) Я думаю, що більшість, коли причісуються, або чистять зуби, всі ми ловимо поглядом нові маленькі зморшки на обличчі, і всі трішки засмучуються) Ці хвильки під очима наче підписи на річних звітах)  Зізнаюсь, я довго приводила до ладу ці депресивні думки: "я старію", "юність вже минула", "треба знайти толкового косметолога".  Іноді у мене це виходило, проте бували дні, коли накривало мене знатно. Мене бісила моя ж радість від нової сковорідки, голова розривалась від протиріччь. Доводили до сказу малознайомі люди, яких чомусь дуже цікавило, чому у нас немає дітей. І немов вірусною інфекцією ці думки проникали мені в голову. І це були ті питання, на які я знала відповідь, проте в голові вони лунали чужими голосами і чужими емоціями. Тому одне з наймудріших рішень було свідомо ігнорувати таких людей, не намагаючись пояснити їх мотивацію. Згодом, до мене стало доходити, що не потрібно з"єднувати своє ставлення до світу, свої причини для радості з цифрою в паспорті. Я отримую неймовірний кайф, коли бачу, як дорослий дядечко щось мугикає собі під носом, або бабуся, яка освоює XBox. Так, ось чого я боюсь - постаріти емоційно. Я хочу отримувати від нових пісень теж задоволення, як і від Бумбокс в 2000-х, хочу дивитись на молодих акторів не як на "молокососів", а як на талановитих особистостей. До мене нарешті дійшло, що дорослішання дозволяє поєднати нове з вічним. Слухати нові музикальні композиції, а вечорами переглядати такий "олдскул" як "Пропала грамота", або  "Кішка на розпеченому даху". Той факт, що моє покоління застало часи касет і бабін, стаціонарних телефонів, листів з вітальними картками від бабусь, а потім поспішно занурилось в шквальну бурю технологій з усіма VR-окулярами, та соцмереж, - демонструє мінливість усього: часу, людей, цінностей. Треба сприймати себе теперішнього, і що ти можеш зробити для себе майбутнього. А всі ці зморшки, сиві волосини чи пару зайвих кіло - це всього сценічний грим, а за ним ми все одно залишаємось тими, ким ми самі себе бачимо.   

Останні 2 роки зі мною твориться щось дивне: будь який, що найменший привід, і на очі навертаються сльози, ба , навіть ридання і всхлипування. Будь то ролик в Ютубі, будь то стаття про щось сумне, або веселе, прояв доброти.... і плачу, здебільшого від проявів благородства, любові, суму, прощань. Завжди. Мені це набридло. Раз навіть нервовий зрив був. А розпочалось це після того як я зустріла свого чоловіка. Він прекрасна людина, і біля нього мені неймовірно хороше..але я розм'якла. Я була кремінь-БАБА. І в вогонь і воду, а зараз наче паралонова подушка. Бляха.(

 СКАЖІТЬ МЕНІ, ЧОГО ВИ БАЖАЄТЕ?