Польский автогол

  • 21.06.13, 16:59
"Дурість, навколо сама дурість! Як можна керувати таким народом?"
Юзеф Пілсудський про поляків


До речі епіграф можна віднести не тільки до поляків. До українців я б також відніс, дурість у нас спільна і масштабна, але зараз не про це. Про поляків. Сьогоднішнім рішенням Сейму та Сенату з приводу чи геноциду, чи то не геноциду поляки зіграли на всіх -  і на Брюселль, і на Москву, однак точно не Варшаву. Загалом поляки в ХХ столітті (і в періоди раніше), за виключенням певного періоду диктатури Пілсудського, взагалі показували повне не розуміння тактики, стратегії, а інколи відсудність здорового глузду. Гоноровість перекривала в них все. Але коли приходив час довести власний гонор, виявлялося, що це дешевий понт. 

Згадаємо історію, котра вперто доказує нездатність поляків (окрім Пілсудського) до політичного мислення. 30-ті роки, Польща була затиснута між Третім Рейхом та СРСР. Пілсудський разом з Ріббентропом розробили договір про не напад між Рейхом та Польщею. Вони ж розробили договір, котрий мав дати Рейху прохід крізь Данциг (де в той час мешкало більше німців ніж поляків і Гітлер був вже готовий поступитись ідеєю Фатерлянд для всіх німців, аби дали "польский коридор"). Там були до речі і ряд секретних домовленностей щодо чужих територій. Але Пілсудський помер. В 1938 почався конфлікт навколо Чехословаччини. Польща мала б зрозуміти, що в неї два виходи: або підтримати Чехословаччину, котра була готова до війни, або підтримати Рейх і виконати домовленності Пілсудського. Польща обрала другий і під шумок забрала собі кусок пирога - Тешинську область. Гітлер, розуміючи, що інкорпорація Тешинської області є політикою, обумовленою домовленністю Рейха та Польщі щодо коридора, цілком слушно попросив поляків договорчик то підмахнути, якщо вже хапнули чужої території. Але "геніальніший" Юзеф Бек показав фріцам кукіш. Якби ж цей кукіш хоч чимось був підкріплений. Юзеф Бек поїхав в Лондон і заключив англо-польський договір, направлений проти Німеччини. Як бахвалявся сам Бек, що "він обвів німців навколо пальця". Тупості поляків в цій ситуації не міг пояснити навіть Черчилль, котрий виступив проти цього договору. Він казав пізно пити Боржомі. Коли Черччиль їм сказав, що в цій ситуації вже хоча б підпишіть договір з совєтами, поляки показали кукіш і совєтам. Що цим хотіли зробити поляки Черчилль пояснити не міг, я теж пояснити не можу. Кінець кінцем все як скінчилося знаємо. Замість коридора в Данцигу, вони отримали коридор "поліш-унтерменш-штрассе" від Щецина до Любліна. І теплі слова підтримки від британського уряду.

Це лише епізод, таких епізодів в історії Польщі було багато, але він показовий. Так як політика Польщі в 30-х, просто містично-абсурдна, так і зараз зрозуміти польську політику вкрай складно з раціональних точок зору, зокрема навіть з польського національного інтересу це не можливо. На кого вони грають? Польський президент Броніслав Коморовський єдиний, хто залишає почуття здорового глузду. Зокрема ще у 2008 році, бучи маршалом сейму, Коморовський не дав прийняти подібну заяву. В інтерв'ю він зокрема зазначав:

Я, по крайней мире, наполовину кресовяк, сын и внук кресовяков. Мое сердце оттуда. Однако, для меня попытка переложить ответственность за несчастья польских Крессов на кого-то другого, нежели Советы, совершенно неприемлема. Попытка установить день Кресовяка в годовщину Волынской трагедии я считаю попыткой переложить ответственность на украинцев. Я не могу с этим согласиться. День памяти о Крессах - это 17 сентября, то есть годовщина советского нашествия в 1939 году. Попытка переложить ответственность с Советов на украинцев заставляет меня задуматься, не имеем ли мы тут дело с длинными руками России. Убийства на Волыни - это фрагмент событий после 17 сентября 1939 года.

Але голос президента - це "глас галасуючого в пустелі". Соціалісти, Крестьянська партія та псевдопатріотична партія Качинського "Право і справедливість" (дощента наповнена євреями, згадати хоча б, що сам Качинський єврей, хабарник єврей Леппер з цієї партії) та частина правлячої НП роблять цю провокацію. Радіють мов забили гол і не розуміють, що насправді це автогол. Хоча близько 30 депутатів Сейма проголосували проти, більшість була на боці провокаторів.

І який сенс? Вони зіграли на Брюсель, де єврейське лоббі та неокомуністи об'єдналися в боротьбі з націоналізмами всіх країн. Вони зіграли на Москву і це зрозуміло чому. Вони кинули мотив в середину України, де тепер певні кола і сили будуть махати цим рішенням. От тільки ці сили в Україні ніколи не були, не є і не будуть "пропольськими", я б навіть сказав вони є "антипольськими", бо взагалі це сили проросійські. Поляки їм підкинули козир в колоду. В той же час патріотична частина населення України тепер ще більше має прав кивати в бік поляків. І зокрема налаштовують проти себе українців, які якраз живуть біля кордонів Польщі і з якими їм би навпаки налагоджувати стосунки. Але ні, вірішили погоноритись таким дурним рішенням. "Умом Россию не понять" казав Тютчев. Польщу також. Замість того, щоб налагоджувати стосунки на Сході Європи і створювати міцний блок проти як Росії, так і проти комуністичного і глобалістського Заходу, вони посварились з білорусами, з литовцями і тепер ще хочуть вбити цвях в домовину україно-польських відносин. І думають, що чогось цим досягнуть. Політика в стилі Бека може і скінчитись таким самим результатом. І де логіка?

Напевно в нас справи краще, ніж у поляків. Бо в нас немає ідей, стратегії, тактики, навіть думок політичних пристойних немає. Але всі хто більш менш розумний це знає. В поляків цього також немає, але саме страшне, що вони думають, що це все в них є. Схід Європи продовжує бути просто якимось вакуумом від здорового глузду. І це всім вигідно і Заходу і Росії, тільки країнам Східного регіону не вигідно, але вони тупо прозябають в якихось дріб'язкових, утилітарних і провінційно-примітивних суперечках. Як павичі всі розправляють хвости і не бачать, що за яскравим хвостом гола дупа. Ні ідей, ні потуг, тільки павичий гонор.

І на останок, чомусь в неті якась дивна інформація, що в прийняті цієї постанови брали участь якісь міфічні "польські націоналісти". Це що єврейська "Право і справедливість" націоналісти? Хочу зазначити, що польсьских націоналістів ані в Сеймі, ані в Сенаті немає. Польська націоналістична партія носить назву "Національне відродження" і входить в Європейський націоналістичний фронт. А всі "парламентські" польські партії - це ліберасти і социки.

Дезертир і пацифіст раптом став яструбом?

  • 20.06.13, 17:02
Джон Керрі робить сьогодні все, щоб втрутитись у Сирійський конфлікт. Хоча для цього лицеміра це не дивно. Деякі штрихи до портрета цього вилупка

Когда подошел его черед призываться на воинскую службу, старшекурсник Йеля Джон Форбс Керри попросил у призывной комиссии год отсрочки, чтобы отправиться на учебу во Францию. Его ходатайство было отклонено. Тогда Керри, уже известный своими антивоенными выступлениями, поступил добровольцем на флот, чтобы избежать призыва в сухопытные силы с опасностью попасть в пекло. Об этом он сам откровенно признал впоследствии в интервью газете “Бостон Глоб”: “Я не хотел участвовать в этой войне. Поэтому я попросил зачислить меня в прибрежный флот, поскольку он нес патрульную службу, имевшую к войне лишь косвенное отношение ”. Но затем его дивизион был неожиданно переброшен в дельту Меконга, и пришлось пафицисту взять в руки оружие. 

Флотская служба обладала в его глазах еще одним достоинством: она открывала перед ним перспективу пойти по стопам его кумира и аббревиатурного тезки Джона Ф. Кеннеди, который во время Второй мировой войны командовал торпедным катером на тихоокеанском театре военных действий. Керри вообще не скрывал своих политических амбиций и во всеуслышание заявлял во Вьетнаме: «Я буду вторым Джей-Эф-Кеем из Массачусетса» (JFK – аббревиатура, под которой все американцы знают президента Джона Кеннеди). У многих из его боевых соратников сложилось впечатление, что Керри поставил себе задачей быстренько приобрести военную биографию (в те годы нечего было и думать о выборной должности, не имея за плечами опыта военной службы), а затем при первой же возможности снять военную форму. 

Это впечатление подкреплялось тем, что лейтенант Керри привез во Вьетнам любительскую кинокамеру и старательно запечатлевал с ее помощью самого себя в героических позах. Правда, в боевой обстановке не до киносъемки, и потому ему приходилось воспроизводить острые ситуации лишь по прошествии некоторого времени, а иногда, как утверждают его недоброжелатели, просто инсценировать придуманные эпизоды, сопровождая кадры пространными описаниями своей отваги. 

Кстати, часть отснятого им материала ученик и протеже Стивена Спилберга – Джереми Молл – использовал в официальной видеобиографии Керри, показанной на номинационном съезде. В одном из таких эпизодов моряк Керри непонятным образом предстает перед зрителями в форме пехотинца. Режиссер фильма также признал, что перестрелки, которой сопровождается показанная в ленте операция, на самом деле не было, и что он подмонтировал боевые кадры из другого документального фильма, не имеющего отношения к Керри.

Самострел Керри?

Джон Керри прослужил во Вьетнаме не год, как полагалось, а 4 месяца и 12 дней. Он добился ранней демобилизации на основании малоизвестного положения о том, что три боевых ранения, отмечаемые медалями “Пурпурное сердце”, дают право требовать перевода в тыл. Ветераны Вьетнамской войны категорически отказываются верить, что можно за какие-то четыре месяца получить три “Пурпурных сердца”, да еще не проведя ни одного часа в лазарете. 

Преемник Керри на посту командира его патрульного катера Джон О’Нил во время предвыборной кампании 2004 года выпустил книгу о своем предшественнике с сенсационными разоблачениями, где он, в частности, утверждает, что два из трех ранений, за каждое из которых Керри получил “Пурпурное сердце», не были причинены огнем противника. 

Врач в санчасти, куда обратился за лечением после первого ранения Джон Керри, вспоминает, что то была царапина на руке чуть повыше локтя (“вроде тех, что можно получить, возясь с розами”, – поясняет капитан-лейтенант в отставке Луис Летсон), из которой торчал крохотный кусочек металла. Доктор Летсон наложил на царапину полоску лейкопластыря Band-Aid, и на сем лечение закончилось. Из санчасти Керри прямиком направился к командиру дивизиона – капитан-лейтенанту Гранту Хиббарду – и потребовал, чтобы тот представил его к медали за ранение.

Но у командира сразу же возникло подозрение, что Керри лукавит: судя по показаниям членов экипажа, его катер в указанный день не подвергался обстрелу противника.Да и кусочек металла, причинивший царапину, не был похож на осколок вьетнамского боеприпаса. Хиббард заключил, что Керри сам нанес себе “рану”, чтобы получить заветную медаль. К такому же выводу пришел и доктор Летсон. 

Хиббард отказался представить Керри к «Пурпурному сердцу”, но у Керри нашелся в Сайгоне приятель-штабист, который спустя два месяца и представил его по знакомству к медали за ранение. Как бы там ни было, точно известно, что Джон Керри не провел ни одного дня в госпитале из-за своих ранений, что набрасывает еще более густую тень на их подлинность.

Аналогичные сомнения существуют и в отношении двух боевых наград Керри – медали «бронзовая звезда» и ордена «серебряная звезда». Контр-адмирал в отставке Рой Хоффман, командовавший Прибрежным дивизионом № 11, убежден, что наградные рапорты, которые Керри представлял на самого себя в качестве старшего по званию на своем корабле, фальсифицированы. 

Разрешить спор раз и навсегда можно было очень просто – для этого Джону Керри нужно было только дать разрешение на предание гласности своего личного дела и истории болезни, хранящихся в архиве ВМС США. Именно этого и потребовали в открытом письме бывшие военнослужащие Прибрежного дивизиона № 11, выступившие против его кандидатуры. Но сенатор упорно делал вид, что не слышит их требований.

Более того, О’Нил издевательски призывал Керри подать на него в суд за клевету, но и тут сенатор не снизошел до того, чтобы заметить «назойливую мошку». Он объяснил свою странную сдержанность тем, что считает ниже своего достоинства опускаться до уровня своего недруга. Не потому ли, что в случае иска ответчик получил бы право затребовать у ВМС личное дело истца и, соответственно, получить доступ к его наградным документам и истории болезни. 

Спустя пару лет после выборов 2004 года техасский нефтяной миллиардер Бун Пиккенс предложил Керри миллион долларов, если он документально опровергнет хотя бы одно из «клеветнических измышлений» его противников. Техасец во всеуслышание объявил, что «уже занес перо над чековой книжкой», и как только Керри представит требуемое доказательство, чек будет тут же выписан. Занесенное Пиккенсом перо по сей день без движения висит в воздухе.

Непригоден для командования

Книга О’Нила носила красноречивое название: «Непригоден для командования”. Она предназначалась послужить стержнем энергичной кампании, которую развернули против Джона Керри свыше 250 его сослуживцев по Вьетнаму. Предвыборный штаб Керри широко разрекламировал коллективный снимок командиров 20 из 23 патрульных катеров Прибрежного дивизиона № 11. Но из 19 других офицеров, запечатленных на снимке, лишь один поддержал кандидатуру Керри. Остальные обвинили Керри в жульничестве и потребовали, чтобы он снял фотографию. 

Старшие командиры давали крайне нелестные характеристики лейтенанту Керри, обвиняя его в безрассудстве, позерстве, бахвальстве, склонности к саморекламе, неспособности к трезвой оценке ситуации. Особенно убийственен был их единодушный приговор: “Нуждается в постоянном присмотре”. “Этому человеку нельзя доверить пост главнокомандующего”, – убежденно сказал адмирал Хоффман, возглавивший комитет “Вьетнамские ветераны против Керри”. 

Ветеран-орденоносец – находка для радикалов

Чем же объясняется такой яростный антагонизм по отношению к Керри со стороны его боевых товарищей? Он был вызван не столько поведением Керри во Вьетнаме, сколько его деятельностью по возвращении домой. Добившись перевода в Нью-Йорк, лейтенант Керри, оставаясь на военной службе, примкнул к антивоенному движению. А в октябре 1969 года он подал рапорт о демобилизации, указав в виде основания свое желание баллотироваться в Конгресс на антивоенной платформе. Его ходатайство было удовлетворено.

Попытка Джона Керри успехом не увенчалась – ему противостоял куда более известный и популярный в радикальных кругах католический священник Роберт Драйнан. Однако предвыборная кампания 1970 года дала свои плоды: высокий, импозантный моряк-орденоносец был взят на заметку численно небольшой, но исключительно влиятельной организацией«Вьетнамские ветераны против войны”, активно ратовавшей за поражение Америки во Вьетнаме. 

Керри нашел свое призвание. Он стал штатным сотрудником и членом исполкома этой организации, а к началу 1971 года выдвинулся на роль одного из самых заметных лидеров умеренного крыла антивоенного движения (революционное крыло выступало за насильственное свержение американского правительства, умеренное – за захват власти мирным путем).

Звездный час Джона Керри

Затем Керри вновь повезло: на светском рауте в Вашингтоне он был представлен председателю сенатского комитета по иностранным делам Уильяму Фулбрайту. Сенатор Фулбрайт, поначалу горячо ратовавший за войну во Вьетнаме, к тому времени уловил, куда ветер дует, и перешел в стан активных противников войны. Он пригласил ветерана с созвучными ему взглядами выступить перед своим комитетом со свидетельскими показаниями. 

То был звездный час Джона Керри: 22 апреля 1971 года на заседании сенатского комитета, которое транслировалось по телевидению на всю страну, он подробно и со смаком описал, какие зверства чинили во Вьетнаме американские военнослужащие, в том числе и он сам, при попустительстве командования. 

Если Керри говорил правду, он изобличил себя и подлежал суду военного трибунала по двум статьям: за совершение военных преступлений и за нарушение обязанности немедленно доложить по инстанциям об известным ему фактах подобных преступлений. Но антивоенные настроения были настолько сильны и в обществе, и в Конгрессе, что никому и в голову не пришло предъявить обвинения «герою войны», которому совесть не позволила покрывать преступления своих боевых товарищей. 

Список “зверств американской военщины”, зачитанный на слушаниях в Сенате Джоном Керри, настолько абсурден (некоторые из них откровенно попахивают азиатчиной и вряд ли пришли бы в голову простодушным американцам), что его происхождение не вызывает сомнений – это явный продукт коммунистической пропаганды. 

К тому же вскоре выяснилось, что многие из “вьетнамских ветеранов”, утверждавших, будто они сами совершали военные преступления или лично наблюдали, как они совершаются, либо не служили во Вьетнаме, либо вообще не имели никакого отношения к воинской службе. И ни один из них не согласился дать письменные показания под присягой с описанием конкретных фактов. 

Позднее в тот же день лейтенант Керри принял участие в политическом спектакле, разыгранном на ступенях Капитолия: несколько сот ветеранов по одному подходили к микрофону, называли себя и свои награды, срывали их с груди и демонстративно бросали через высокую ограду в знак протеста против войны. Позднее оказалось, впрочем, что ордена и медали Джона Керри в целости и сохранности висят на почетном месте в его кабинете в Сенате, и он с большой охотой демонстрирует их своим гостям и посетителям. 

Пойманный с поличным, Керри долго и путанно объяснял, что, дескать, он выбросил не свои ордена, а чужие (они якобы принадлежали ветерану, который не смог приехать в Вашингтон и попросил его об этом одолжении), затем вернулся к первоначальной версии, но в несколько измененном виде: он, мол, все-таки выбросил не чужие, а свои награды, но не ордена, а орденские планки, а это, нужно понять, совершенно другое дело…. Но все это выяснилось много позже. А в тот день звезда Джона Керри ярко сияла на американском политическом небосводе. 

Политическая карьера на крови товарищей

Далеко не у всех Керри вызывал симпатию. Его честолюбие настолько било в глаза, что многие бросали ему в лицо обвинения в оппортунизме и попытках сделать карьеру на крови своих боевых товарищей и на слезах их вдов. Керри отпирался, торжественно заявлял (а заявлять неторжественно он просто не умеет), что им, дескать, движут сугубо идеалистические побуждения и что он не питает никаких политических амбиций. Впрочем, впоследствии в интервью с «Вашингтон Пост», он признал, что «в то время я был просто одержим стремлением попасть в Конгресс». 

Одна бостонская газета писала: «Красивая мантия идеализма и чести, в которую драпировался Керри во время своих показаний в Сенате, соткана исключительно из нитей личного честолюбия и политической целесообразности… Это очередной ловкий болтун с дипломом престижного университета, эгоцентрист и политикан, просто умирающий от желания видеть свое имя на предвыборных транспарантах, а свой облик – на телевизионных экранах”. 

Оборотная сторона славы – следы, оставляемые ее избранником на песке времени. Как бы ни хотел Керри скрыть свое радикальное прошлое, запись его показаний в Сенате, изобличающая его как антиамериканского радикала или – хуже того – как марионетку в руках ханойских пропагандистов, сохранилась и была использована его противниками в ходе дальнейшей кампании. 

Сохранилась, невзирая на все старания Керри откреститься от нее, и выпущенная на гребне его антивоенной деятельности книга “Новый солдат”, в которой участвовал и будущий сенатор. Обложка книги достаточно выразительна: несколько бородатых хиппи глумливо наклоняют к земле американский флаг – презрительная пародия на самую знаменитую фотографию времен Второй мировой войны: запечатленный фотокорреспондентом “Ассошиэйтед Пресс” Джо Розенталем момент водружения морскими пехотинцами американского флага на горе Сурибати при штурме острова Иво Дзима. 

Что же касается содержания “Нового солдата”, о нем достаточно красноречиво выразился сенатор-демократ от Западной Вирджинии Роберт Бёрд, которого издательство «Макмиллан» попросило дать отзыв об опусе радикалов-пацифистов: «Я полистал книжку и выбросил ее в корзину для мусора – самое подходящее для нее место». 

Нелишне упомянуть, что, еще не демобилизовавшись, Керри с группой других лидеров антивоенного движения, съездил в Париж на встречу с северововьетнамской делегацией на мирных переговорах – следует полагать, чтобы скоординировать свою деятельность и получить инструкции. Поскольку ко времени парижского вояжа Керри еще не демобилизовался, тем самым он совершил уголовное преступление по статье, карающей за «пособничество врагу», но и это сошло ему с рук.

Вклад Джона Керри в поражение Америки во Вьетнаме был по достоинству оценен врагами его страны. В экспозиции Военного музея в городе Хошимин (бывший Сайгон), посвященной наиболее ценным иностранным пособникам вьетнамских коммунистов, на видном месте, рядом со снимком Джейн Фонды, висит фотография, на которой сенатор Керри запечатлен в 1993 году бок о бок с генеральным секретарем вьетнамской компартии тов. До Муоем. 

Потерпев поражение на выборах в 1970, сопровождавшееся унизительным скандалом (брат Керри был пойман при попытке установить подслушивающее устройство в кабинете его соперника), Керри поступил в юридическую школу Бостон-Колледжа, окончил ее и был назначен помощником окружного прокурора, затем избран вице-губернатором в администрации Майкла Дукакиса. 

А в 1984 году он выставил свою кандидатуру в Сенат. Как и в 2004 году, краеугольным камнем его кампании стал Вьетнам. Керри снялся для рекламного постера на фоне Мемориала ветеранов Вьетнамской войны в Вашингтоне в нарушение правил, воспрещающим использование мемориала в политических целях, и вопреки прямому запрету Парковой службы США, в чью сферу компетенции входят национальные памятники.

Его предвыборная кампания 1984 года снова всколыхнула старые страсти. Вьетнамский ветеран генерал-майор в отставке Джордж С. Паттон-третий выступил со статьей, где он писал, что «выступления против войны типов вроде Джона Керри производили угнетающее впечатление на наших солдат и вдохновляли противника… Он оказывал прямое содействие врагу и вероятно, был причастен к гибели многих моих ребят. Нет в мире такого мыла, которое смыло бы их кровь с его рук”. Бывшие военнопленные во Вьетнаме вспоминают, что вьетнамские надзиратели издевались над ними, цитируя клеветнические измышления об американских военнослужащих лидеров антивоенного движения, в том числе и Керри. 

Массачусетская газета Lowell Sun поместила карикатуру, на которой был изображен Керри, тщетно пытающийся смыть кровь со своих рук. В редакционной статье, которую иллюстрирует карикатура, говорится: “В годы своей антивоенной деятельности Джон Керри был, вероятно, наиболее близким мужским аналогом Джейн Фонды во всей стране, а госпожа Фонда, не будучи осуждена по суду, больше, чем кто-либо, заслуживает звания преступницы, повинной в государственной измене”. В 1984 году Керри победил на выборах в Сенат . Но, выставив свою кандидатуру в президенты страны 20 лет спустя, он распахнул ящик Пандоры, и его прошлое вылетело наружу.

Политические обозреватели не сомневаются, что сенатор Керри будет без всяких проблем утвержден на должность госсекретаря. Сенат – это эксклюзивный клуб, членов которого связывают дружеские отношения. Среди них считается неэтичным подставлять ножку друг другу, и нужно очень постараться, чтобы настроить против себя своих коллег в такой степени, чтобы они нарушили принцип коллегиальности. 

Другое дело – общественность. Бывшие боевые товарищи сенатора от Массачусетса, сыгравшие ключевую роль в его поражении 8 лет назад, не собираются сидеть сложа руки. Прошлое осталось в неизменности, и они по-прежнему считают, что Керри – морально нечистоплотный политикан-оппортунист, которого нельзя пускать во власть. В 2004 году они сочли его «непригодным для командования», таковым, с их точки зрения, он остается по сей день .


Отак щур, гнида і боягуз закликає до того, щоб американські вояки втручались у конфлікт і домогали ісламістам у боротьбі із законною владою, хоча саме воно дезертир і зрадник своєї країни

Чуркестан і "патріоти"

Розмова про чур..еее татар навіяла.  

Нещодавно в Києві відбулося чудове дійство круглий стіл на тему: "Тюрський фактор в Україні: чого хотят корінні народи?". Лицемірство організаторів вражає. На слуханні брали участь татари (типу корінні) і азери. Яким боком азери в Україні стали корінними незрозуміло. Але в них є хотіння, так само як і татарви. Але не обійшлось і без "патріотів", котрих відрізняє від патріотів (без лапок) патологічне бажання поцілувати тюрка в дупу. Тут засвітився Юрій Збітнєв, який дійшов до того (а він же позиціонує себе як патріот), що заявив, що "майбутнє України визначить тюрський фактор". Загалом завдяки старанням "патріотів" задній прохід тюрків блищав як яйця в кошака. 

Конференцію влаштувала не просто стурбована "громадськість", а впливові особи Туреччини та Азербайджану, що показує звідки ростуть пейси, в сенсі звідки росте тюрбан за цим всім дійством. Присутній на конференції колишній посол Азербайджану в Україні Талят Мусеїб огли Алієв заявив не мало, не багато: "Тюрські народи мають заявити про себе голосно". Що це значить поки не зрозуміло, але чур...ой тюрки працюватимуть в цьому напрямі. Але порішили на тому, що створять "Конгрес тюрських народів України". Але просто ізюмом зустрічі була заява Збітнєва, про те, що Україна "має стати спостерігачом в Міжнародній ассамблеї тюрських народів". Це об'єднання Туреччини, Азербайджану, Казахстану і Киргизстану. Мля ось воно, це навіть краще за Митний союз, браття по-крові просто.

Хоча відмітився не тільки Збітнєв. Ще 18 травня на мітингу, що організовував Меджліс, появився народний депутат Едуард Леонов (Свобода). Мало того, що народний депутат бере участь у тусовці, що організувала незаконна і нелегальна організація Меджліс, котру давно вже треба було розігнать, так виявилось, що депутат підтримує "природні бажання татарського населення". Це які цікаво? Захоплення земель, міграція татар і створення Чуркестана? В сенсі Туркестана. Треба було ще депутатам взяти участь у жалобній ході Хізб-ут-Тахрір. Мало хто звернув увагу по чому такі жалілись бідолахи кримські татари. А шкода їм була падіння останнього Халіфату. А останній Халіфат - це Османська імперія, султан якої мав титул халіфа. Тобто сучасна Туреччина, без деяких территорій, в тому числі і Крима. Але жаліють татари, що "Блискуча порта" не бере їх під руку. Хоча судячи по конференціям, які організовуються за турецькі та азербайджанські гроші, халіфи не забули про свої "втрачені коліна".

А в Туреччині є певні еліти, котрі споглядають з ностальгією і надією на ідею Туркестана. Наприклад нинішній президент Туреччини Абдулла Гюль, котрий вже заявляв в Казахстані, що "тюрський народ єдиний і в нього спільне майбутнє". Хоча Гюль вже стільки всього наговорив, що начштаба Туреччини Яшар Бююканит змушений був попередити Гюля, що якщо він ще щось подібне ляпне, то армія відреагує. Це до речі показово, що Гюль несподівано підтримав протестувальників в Туреччині "проти ісламізму та Ердогана" (будучи сам ісламістом, що Ердогану і не снилось), що вже говорять про розкол правлячої партії. Але про взаємну нелюбов Ердогана та Гюля вже всі знають, в тому числі і потурання Гюля своїм ідеям Туркестана (ще у 90-х він почав говорити свої думки про Туркестан в зв'язку з війною в Чечні і саме він, користуючись своїми потужними зв'язками з крупним турецьким бізнесом і маючи власний банк організував експорт вакхабітів і зброї чеченцям), тому скинення прем'єра йому тільки на руку. І тим паче Гюль вже має досвід з Чечнею тому Крим для нього вдалий мийданчик. Що до речі і свдчить активізація отаких от "круглих столів тюрського народа".

Або такі заходи, як наприклад минулого року в Симферополі якась "активна громадськість" влаштувала "Дні тюрської молоді в Україні", куди з'їхалась молодь з Туреччини, Азербайджана та місцеві татари. І тримали вони такі плакати:


Тобто для них Крим це не Крим, а Східний Туркестан.  
Оце лизання татарам дупи деякими "патріотами" вражає. Соплі в сторону. Татари не корінний народ Криму. Чому забувають наприклад про греків? Крим був місцем європейської культури, культури грецької, готської, руської (не російської, а від Русі, згадаємо князівсто Тьмутараканське в складі Русі). А татари загарбники, що прийшли разом з Ордою і знищили європейську культуру в Криму. Все пускаємо соплі за депортованими татарами. А хто пустить соплі за грецькою культурою Криму? А хто пустить соплі за готами в Криму? А хто пустить соплі за мільйонами вкрадених татарами в рабство українських дівчат? За мільйонами загиблих козаків, що воювали з цим Чуркестаном? Всі ці "патріоти-татаролюби" забувають історію. Історія в тому, що як Хмельницького, так і інших татари завжди кидали і зраджували, суючи ніж в спину. Так і з сучасними "патріотами-кафірами" вони поступлят. Цілючи вас в губи, їхній х... біля вашої дупи, шановні татаролюби. І для них ви такі ж "кафіри", не важливо якою мовою ви їм співаєте дифірамби. Мустафа Джемільов вже йде, він був не риба, не м'ясо, намагався виглядати пристойно. Замість нього прийде Рефат Чубаров, відомий своїми блазнівськими війнами з дитячою літературою, котра начеб то "ображає іслам", а ще тим, що в нього під крилом завжди грілося радикальне крило з татар. 

А правда в тому, що депортація татар з Криму була історичною справедливістю, бо вони не "корінні", а загарбники. І сьогодні вони себе ведуть як загарбники. Влада закриває очі на Меджліс і Хізб-ут-Тахрір, а "патріоти" цілюють їм дупи. А я скажу в дупу татар і їхні соплі про "гноблення", цих ординських потомків, що палили українські села. Як казав Сірко, з татарином не може бути і мови. Хай забирають з собою своїх "рускіх", ще одних "гноблених" і дають деру до Татарстану, а не качають в Україні права. 

Консервативна революція

  • 14.06.13, 15:43
"Наш плід має визріти у людині, а не в системах...
В нашій голові, в наших грудях знаходиться та арена, де під покровом часу вступають в двобій доля та свобода...
Накопичилось така маса протиріч, що вирішити їх можна тільки вогнем...
Наша надія на тих молодих людей, котрі страждають від лихоманки, що їх пожирає зелений гній відрази, на ті молоді душі, котрі є справжніми господарями, але змушені хворобливо тягтися крізь стрій свинячих корит".

Ернст Юнгер


Антисистемність консерватизму

Консерватизм виник як реакція на Французьку буржуазну революцію, тому поставив себе поза рамками тих "ідеалів" і суспільних інституцій, що побудувала система демократії. Зараз це можна окреслити таким модним словом як антисистемність. Консерватизм був антисистемним. Тому він не йшов на компроміс (за винятком англо-саксонського) з новою ерою. Тому власне він не був ніколи на політичній арені, він був поза нею. Консерватизм не міг брати участь у загальних виборах, оскільки відкидав сам принцип "вільних демократичних виборів". Дійсно зважаючи на те, що було сказано, то виглядає безглуздям вирішувати справи державної ваги суто арифметично - звичайною більшістю голосів. Консерватизм ніколи не був за кількість, а лише за якість. 

Хоча демократія річ ефемерна і це розуміли консерватори. Ще Платон писав про те, що система демократії неминуче приводить до олігархії, а та в свою чергу до тиранії. Платон протиставляв демократії-олігархії державу аристократії-монархії. Дійсно дуже швидко олігархат, що піднявся на хвилі нової ери економіки, заволодів всіма засобами маніпуляції свідомістю більшості. Гюстав Ле Бон писав: "Натовп ніколи не прагнув до правди; він відвертався від очевидності, що йому не подобалась і віддає перевагу схилятися перед оманою, якщо ця омана його спокушає. Хто вміє вводити натовп в оману, той легко стає його володарем, той же хто намагається напоумити його, стає його жертвою". Тому власне все, що треба при демократії - це маніпулювати суспільною думкою. Розгалужена система масової пропаганди, тим паче сьогодні, дозволяє це зробити з легкістю. Іоганн Вольфганг фон Гете вірно зауважував: "Найкращий раб той, хто думає, що він має свободу". Ця сентенція Гете є ілюстрацією системи демократії і комунізму.

Участь у "демократичних виборах" суперечила суті консерватизму. Я вже писав про відношення консерваторів до ідеології. Партійна система як така є антиконсервативною за своєю суттю. Партія (з латини частина) - це клуб по інтересам в ліпшому випадку, секта з тоталітарним вождем в гіршому. Консерватори не визнавали нічого іншого ніж Традиція та традиційний устрій держави. Устрій держави мав бути за Еволою "органічним", по-суті всі системи інтегральними в єдиному організмі. Наявність в державі декількох ідеологій та цілей суперечила органічному устрою держави. Це як уявити в організмі людини скажімо коаліцію печінки і серця проти коаліції нирок з мозком. Абсурд, що вносить хаос у суспільне життя. Суспільство ділилось на певні стани, котрі становлять єдине ціле. Тому для консерватора єдиним можливим устроєм парламенту був парламент становий, на кшталт іспанських кортесів або генеральних штатів у Франції, де кожний стан мав своє представництво і відповідно один голос і питання вирішувались не кількістю голосів, а органічно в інтересах суспільних станів. Варто зазначити, що українська Традиція не знає демократії. Вся писанина сучасних істориків, котрі порівнюють руське Віче та козацький устрій з демократією є профанація. Віче складалося з "найкращих синів Русі", ще була старійшина, еліта держави або місцевого поселення (Віче існувало на всіх рівнях) і скажімо на місцевих рівнях для вирішення поточних проблем селища допускала більший рівень демократії, адже населення вирішувало не питання державної ваги, а лише свої місцеві проблеми, котрі безумовно найкраще знало місцеве населення, а не десь там в Києві. Але чим вище статус Віче, тим менше там власне демократії, на державному рівні вона вже перетворювалося на подобу римського Сенату, парламенту оптиматів - кращих. Якщо це можна назвати демократією, то це була органічна демократія, а не як не егалітарна сучасна демократія. Загальних виборів не існувало і навряд чи вони могли комусь приснитися. Вічовий устрій був характерним для всіх індоєвропейців, у германських племен він мав назву Тінг, у римлян - Сенат. У Великій Римській імперії германської нації він також зберігався у вигляді Рейхстагу, але знову ж таки до сучасних егалітарних форм він немає відношення. Еволюційними формами вічового-тінгового устрою були ті ж кортеси або генеральні штати. Але називати Верховну Раду правонаступницею Віче - це блюзнірство. Як і будь який парламент Європи, хоч британці, на їхнє щастя, зберегли Палату лордів, але її повноваження все більше звужуються на вимогу лейборістів і вона перетворюється на карикатуру. Те саме і стосовно козаків. Козаки не були народом, козаки були станом - воїнською аристократією. Не можна уявити, щоб на козацькому голосуванні брали участь не козаки. І серед самим козаків був розподіл наприклад на старшинську раду, на загальну раду, Січ завжди користувалася взагалі окремою автономією і вирішувала свої справи голосування січовиків. Власне демократичною можна назвати Чорну раду (як козаки до неї ставились можна судити хоча б з назви, бо чорна вона від слова "чернь"), але Чорна рада це занепад, Руїна і смерть Гетьманської України, знищила Україну не Москва, Москва добивала залишки, знищила Україну Чорна рада.

Погляд на державу як органічне утворення теж був суто архаїчним Традиційним поглядом. "Все у взаємозв'язку - мікрокосм і макрокосм, все є відображенням один одного" - це грецький погляд на Всесвіт. Все органічно - це девіз греків. Як кажуть буддисти - все у гармонії і головне це досягнення гармонії. Такий органічній погляд навіть виявлявся у декотрих лібералів, яскравіше всього у Герберта Спенсера, котрий також дивився на державу як на живий організм. Традиційний погляд на державу виражений наприклад у законах Ману в Індії. Він переплітається зі скандинавськими епосами і міфами. Відповідно до Едди, держава виникла з тіла велетня (Ману у індусів), з голови народився стан конунгів, з плечей - ерлів (воїнської аристократії, кшатріїв в Індії або дружини в Русі), з живота - трудівник, третій стан (Вайші в Індії). В Індії це існували Шудри, котрі виросли з ніг Ману, однак для Європи стану шудр не існувало (хіба що в рабовласницький період Риму), адже Шудри були поза кастами і пов'язано воно з вторгненням Аріїв в Індію, котрі були білими, а Шудри скоріш за все потомки місцевих дравидських племен. Втім Скандинавія, германські племена та слов'янство такої касти не знали, адже жили в монорасовому суспільстві. Головний мотив стародавнього епосу - це боротьба порядку і хаосу. У греків світ народився з Хаосу, коли порядок, котрий уособлювали олімпійські Боги, переміг титанів, носіїв хаосу. Це дуже рельєфно виражено у зороастрійській Авесті, де світ є боротьбою добра-порядку Ахура-Мазда з силами темряви-хаосу Арімана. Органічність держави була для древніх перемогою порядку на хаосом. Це устрій, де кожен на своєму місці і виконує свій обов'язок. Платон це окреслював  такими словами: "Найкращій державний уcтрій це такий, де правитель править, воїн охороняє кордони, а гончар ліпить горщики. Занепад держави починається, коли гончар починає правити державою, а воїн ліпити горщики". Власне для консерваторів, те що відбулося після буржуазних революцій - це була перемога хаосу над порядком, там де все змішалося, де кожен вже не мав місця і не виконував своїх обов'язків. Погляд консерватора вдало висловив Вячеслав Липинський: "Міщанин для своїх, від природи одірваних, спекуляцій гандльових, промислових, фінансових чи врешті розумових вимагає якнайширшої політичної свободи. Інтелігент комуніст чи фашист для опанування й проводу сучасних орд мусить душити всяку політичну свободу. Хлібороб і культура хліборобська займають середину між цими двома бігунами. Тяжка боротьба хлібороба з природою вимагає поступу, дисципліни організації, але при цьому не може вона обійтися вона без індивідуальної свободи...пункт рівноваги хлібороба, це хліборобська ідеологія правова, ограничуюча надмірну свободу й сама правом ограничена, оперта на лицарському, але продукуючому осілому хліборобському елементі - монархія".

Власне з цих передумов, антисистемності до всіх цінностей, породжених Французькою та іншими буржуазними революціями, виникла така течія як "Консервативна революція". Виникла вона в Німеччині після "листопадової зради", котру демократи і соціалісти оголосили революцією. Консерватори її революцією ніколи не вважали - це була лише зрада і путч. Консервативна революція була представлена широким спектром мислителей, основні з них це Освальд Шпенглер, Ернст Юнгер, Артур Меллер ван ден Брук, Готфрід Бенн, Штефан Георге, Карл Хаусхоффер, Поль Лагард, Ернст Нікіш, Ернст фон Саломон, Макс Шеллер, Карл Шмітт, Вернер Зомбарт, Отмар Шпанн, Гуго фон Хофманстль, Мартін Хайдеггер, Армін Моллер та інші, ще напевно близько сотні їх.

Представники консервативної революції вважали, що зараз на часі творити нову революцію - революцію, як бунт проти буржуазної та комуністичної ери. Консервативні революціонери вже не вимагали повернути старі інституції, перетворивши це все на "декорації", а вимагали повернутися до суті. Як казав Юнгер, тепер форми треба було замінити сутністю. Стоячи на консервативних принципах, треба було державі надати нових форм. Треба було порвати з системою, не шляхом угоди з нею, а шляхом її зміни. "Підірвати всі основи" - як казав Юнгер. В цьому плані консерватори себе поставили в опозицію і до лівих, і до демократів. Консервативна революція сказала, що вона немає нічого спільного з будь-якими проявами ідеалів, що виникли після буржуазних революцій. Вони спиралися лише на Традицію, все системне було для них чуже.

Рух консервативної революції не був масовим. Консервативні революціонери взагалі не шанували нічого масового. Як казав Юнгер: "Вид мас мене гнітить".  Вони не створювали партій. Максимум вони створювали військові формування з ветеранів війни, як наприклад організація "Сталевий шолом". Консервативні революціонери в основному спиралися на юнкерство та Вермахт. До речі в останньому воно мало неабиякий успіх. Наприклад сповідували ідеї Консервативної революції Ханс фон Сект (автор відродження Вермахту), Вернер фон Бломберг та Вернер фон Фріч. До речі "Заколот 20 липня" люблять прославляти демократи, але вони не кажуть, що цей заколот ніякого відношення до демократії не мав. Всі учасники були з течії Консервативної революції, в тому числі і Клаус Шенк фон Штауффенберг, Хеннінг фон Тресков, Людвіг Бек, Рудольф- Крістоф фон Герсдорфф, Ервін Роммель і власне планувалась вона не щоб "втілити демократичні принципи", а закінчити консервативну революцію.

Звісно, що в Україні ані юнкерства, ані Вермахту немає, тому для України більш придатним є ідеї Ернста Юнгера. Юнгер, на відміну від більшості консервативних революціонерів, направляв свої думки та ідеї не до якогось стану або народних мас, а до певного типу людини. Юнгер скористався давньою традиційною формулою, котру колись оголосив Ганді: "Хочеш змінити світ - почни з себе". Саме до особливого типу людини, котра не мала нічого спільного і вважала себе чужим в цій вакханалії ідеалів буржуазних і марксистських закликав Юнгер. Він казав: "Новий тип може марширувати зліва, справа або в центрі, але він вже відчуває себе одним цілим". Саме на цей новий тип людини покладав надії Ернст Юнгер і власне в Україні цей тип, андеграудний і що буде завжди у меншості, але він і один, котрий зміг би втілити ідеали консервативної революції, якби достатньо визрів.

Консервативна революція

  • 13.06.13, 12:03
Людина - це нещодавній винахід. І кінець його може бути недалекий...людина зникне, як зникає обличчя, намальоване на піску

Мішель Фуко


Боротьба за особистість проти особи

Поверхово кажуть, що у куті поглядів консерваторів стояла завжди боротьба за "старий лад", розуміючи під старим ладом деспота-монарха і "ожирілу" феодальну аристократію. Це в канві марксистської історіографії (сучасна історіографія від марксистької нічим не відрізняється). Втім консерватори дивились на це по іншому. В куті поглядів консерватора завжди стояла "особистість" і саме за права особистості, її право бути нерівним, боролися консерватори.

Французька революція вичленувала нову істоту - людину. Раціональне мислення просвітників давало зрозуміли висновки - ось є істота з однаковими біологічними даними, причому біологічно поверховими. Дві ноги, дві руки, один анальний отвір - людина, одним словом. І це навіть не дивлячись, що об'єм мозку "людини" змінний - від 800 грамів до 2300 грамів. Але на це мало звертали увагу. Так з'явилася особа - суто юридичний термін, абстракція якої не існувало або існувала лише в головах просвітників. Що таке людина? Жозеф Де Местр казав, що він ніколи не бачив людини, бачив французів, італійців, чув про персів, а людини ніколи не зустрічав. Як казали консерватори - людина це істота культурна. Лише в мізках, користуючись так званим "чистим розумом" можна висегрегувати нашарування у вигляді народних Традицій, національної належності, культурних здобутків і отримати "чистий вид" - людину. Навіть Мауглі з лісу не є "чистою людиною", бо копіює культуру та повадки середовища в якому перебуває. Тобто Мауглі вже пів-вовк або пів-ведмідь, а не як не "людина" в її чистоті. Отже людина Французької революції - це лише абстрактна категорія, котра зручна для використання у побудові якихось раціональних та навіть метафізичних побудов, але абсолютно не придатне до життя.

Просвітники заявляли про "людську особистість", яка начеб то існує без всього культурного нашарування. Але особистість створюється саме тим нашаруванням, вірніше її якостями і саме в цьому сенсі можна казати про людину - людину як завершений вид. Людина вже є людиною, коли має націю, культуру, традицію, тобто як сказали б греки, це "цільна людина". Зірвати це все можна лише в теорії. Анрі Аран писав: "Загальна якість людини, котра охоплює всі інші і створює її єдність - це його якість-як-особистості". Втім просвітники вважали, що людину людиною робить єдина якість - наявність розуму. Але те, що навіть біологічно мозок кожної окремої людини різниться масою робить таке твердження ефимерним.

Вже пізніше Іммануїл Кант піддасть "чистий розум" критиці. Кант вірно зауважував, що будь-яке осягання дійсності розумом виходить з деяких апріорних тверджень. І зауважував, що розум не є споглядальним механізмом для уявлення дійсності, як вважали просвітники, а є активним учасником, що творить цю дійсність. Віру в "чистий розум" Кант назвав догмою. Французька революція породила догму - віру у рівність та абстрактну людину. Саме на базі цих догм народилася нова релігія. Французький філософ Ален де Бенуа назвав її "релігія прав людини". І не дарма Огюст Кошен називав просвітників сектантами - вони дійсно були сектантами з вірою у "Свободу, рівність та братерство".

Консерватори стояли на другій позиції. Її можна сказати словами Юліуса Еволи: "Бути особистістю це не уніфікована або равномірно розподілена якість, не гідність, що роздана всім порівну, котра автоматично дістається індивідууму лише тому, що він належить до біологічного виду людина.  Гідність людської особистості, про котру з таким гвалтом говорять прибічники природного права та ліберали, має визнаватися з усім, що вона в себе включає, там де вона дійсно існує, а не у першого ліпшого. Вона передбачає різні фази і справедливість полягає в тому, щоб надавати кожній з цих фаз різне право, різну свободу...Поза цими межами повага до людської гідності - це загалом лише забобони". 

Безумовно ідея "абстрактної" людини, хоч і просвітники толерантно ставилися до того, що вони називали "нашаруваннями" не могла лишитися на тій позиції і консерватори зауважували, що ця ідея буде радикалізована. Вже скажімо французькі соціалісти-утопісти це почали робити, такі як Фур'є , Сен-Сімон та Анфантен. Свобода, в її трактуванні французькими просвітниками, неминуче мала привести до унифікації. Карл Маркс продовжував ідеї просвітників. Він вже остаточно відділив нашарування ("культурна надбудова над економічною формацією") від людини. Маркс, і це до речі з погляду ідей Французької революції логічно, просто радикалізував дві догми Французької революції - віра у те, що економічне довліє над всім життям та віру у "абстрактну людину". Маркс зауважував, що якщо це все: культура, Традиції, нація, раса - лише нашарування над "чистим розумом", то власне воно не суттєве, його можна виправити вихованням. Тобто Маркс поставив завдання зробити нову людину, вичистити людей до рівня "чистої людини", зірвати всі покрови культури і навчити людей нової культури, тої, яку давало розуміння "справедливості" в "чистому розумі". Тобто чиста ідея чистого розуму має вивільнити чисту людину від замшілої культури та економічних порядків. Для цього він звісно обрав пролетаря, котрий мав найменше зв'язків з культурою та Традицією, пролетар мав обрати нову віру - віру інтернаціональні інтреси пролетаріату та віру у "світле майбутнє комунізму". Маркс не надавав значення "надбудовам", головне було змінити економічну формацію. Однак провал марксового пророцтва, щодо підйому пролетарів у Першу світову, змусив марксистів переосмислити своє ставлення до культури. Антоніо Грамші вже обгрунтував, що культура та Традиції вже не "надбудова", а головний ворог, на який і звернули свій удар "нові ліві". Але все це було пердбачуваним і логічним, зважаючи на той шлях, що обрали суспільства після Французької революції.

Тут ще варто звернути увагу на такий аспект, як права і обов'язки, який просвітники перевернули догори дригом. Демократи люблять казати, що Французьке просвітництво повртало Європу у добу античності. Але захоплення античністю просвітниками було профанацією і лише зовнішніми пафосними виразами. Це стосується наприклад теорії прав, яку вони подавали наче повернули правову систему в русло Римського права. Вони сказали, що головним відтепер є право, а обов'язки лише похідне.

Звісно початки цього існували ще в Греції, у батьків сучасної демократії софістів і навіть Сократ намагався вивести цю тезу. Але софізм надовго залишився лайкою, а Сократа отруїли. Сьогодні ототожнюють римське jus naturale з сьогоднішнім природним правом. По-перше Jus не було правом в сьогоднішньому його значенні, Jus позначало як "встановлення" або "предписання". Навіть в цьому відчувається, що первинним є обов'язок, не як не право. Взагалі Римське право не розуміло такої речі, як сьогоднішнє розуміння права. По-друге в Римі було три форми права: Lex, Jus та Lus, фактично це Закон, Предписання і Дозвіл. Тобто Lex встановлював конституцію держави, тобто широкий спектр обов'язків громадян, Jus предписував конкретні дії по виконанню своїх обов'язків, а Lus надав "дозвіл", тобто коло прав (в сьогоднішньому його розумінні), котрі були потрібні для виконання обов'язків. Тобто в Римі право людини походило від його обов'язків і мало відповідне відношення: чим більше обов'язків, тим більше прав. Але ніколи навпаки. 

В Середні віки основи законів описав Фома Аквінський. Фактично він повторив Римське право та грецьке право Аристотеля. Фома користувався все тією ж римською трійкою. Вищий закон (Lex) це служіння добру, з якого походить jus naturale, як "природнє право", тобто конвертація служіння у правові норми і це конвертування носить назву людських законів. Тобто за Фомою право є лише також похідним від вищого закону - обов'язку служити добру. Знову бачимо попереду саме обов'язок, а не право. 

І лише французька революція поставила все з ніг на голову. За Римським правом та правом Середніх віків людина народжувалася вже з обов'язками перед суспільством і "вищими силами", а права вона набувала в ході своє діяльності і тільки ті, котрі були необхідні їй для виконання свого обов'язку. Після революції людина народжувалась вже з правами, проте без обов'язків, котрі були лише похідними від її діяльності. Тобто всі люди були однаково цінними, чи допомагає він хворим дітям, чи торгує горілкою в ларьку. Це правовий нонсенс, від якого римляни втратили б свідомість.

Тому сьогодні люди не мають обов'язків, такі вирази, як "обов'язок честі", "служіння", "відповідальність пере Долею та Історією" стали анахронізмами. На всіх рівнях всі мають однакові права і не мають обов'язків ані перед нацією, ані перед державою, ані перед долею і майбутнім. Всі тільки кудахчуть про свої права і таке враження ні в кого немає обов'язків. А право є лише похідним від обов'язків, а ніяк навпаки.

Те що свобода в розумінні просвітників приведе до майбутніх терорів, комуністичного або робесп'єрівського можна було передбачити. Бландін Барре-Крижель писав: "Що вони розуміють під свободою? Це руйнування всякої дисципліни". Для консерваторів свобода існувала лише як конкретна свобода конкретної людини, для просвітників існувала лише абстрактна свобода. Як казав Евола: треба розрізняти свободу для та свободу проти". В них була лише свобода проти - проти всього, свообода суто нігілістична. Це свобода заради свободи і вона не мала сенсу. Але саме тому, що реальна свобода перейшла в статус свободи абстрактної, вона породила винищення свобод реальних. Апогеєм цьому став режим Робесп'єра, коли в ім'я "свободи" були задавлені всі свободи. В ім'я гуманізма лились ріки крові. Тому з повним правом Філліп Соллер казав: "Гуманітаризм та тоталітаризм - це дві тісно пов'язані один з одним системи мислення; їм притаманний образ тої знаменитої цілісності, котру начеб то являє собою людський рід...Це танок навколо золотого тільця людини". 

Якщо люди всі однакові, всі рівні, то звідси випливає висновок, що існують універсалії, єдині для всіх. Скажімо політичний устрій, права, обов'язки і т.д. Звідси це те все бажання сьогодні нав'язати всім демократію в розумінні Французького просвітництва та американців. Вони не зважають на культурну ідентичність націй та рас, місцеві Традиції, наче винайшли ідеальний рецепт і носяться з ним по світу. Людей треба змусити прийняти цей універсальний аспірин, перевиховати, знищити забобони. Втім це бажання уніфікації та універсалізації породжує лише конфлікти та війни, боротьба за демократію та комунізм це війни по-суті релігійні, коли існує сектантська віра у щось "універсальне", коли замість Корана під пахвами декларації ООН, але це нічого не змінює. Адепти "релігії прав людини" засліплені так, як і будь-які сектанти.

Консервативна революція

  • 12.06.13, 16:42
"Консерватори не можуть запропонувати жодних девізів, гасел, примар, ідеальних станів суспільства, безкласових фантазій, нових устроїв
та всієї мішури й сухозлітки, якими сучасні політичні ошуканці виманюють самоцвіти в сучасних політичних дикунів.
Консерватори радше загинуть, ніж торгуватимуть цим сміттям...

Квентін Гог

Щоб мене не звинувачували, що я тільки займаюсь критиканством сучасної політичної системи України і не пишу чогось позитивного, наче перетворився на ту шайку неомарксистів - нігілістів, напишу огляд взагалі консервативної ідеї, яка мені близька. Напишу декількома частинами.

Що таке консерватизм?

Отже спочатку треба визначитись, що мається на увазі під поняттям консерватизм. Класична політологія, котра завжди дивиться на речі лише поверхово, каже, що консерватизм це течія, котра намагається зберегти поточний стан речей. З таким успіхом консерватизмом можна назвати все підряд - наприклад комуністів часів Брєжнєва можна назвати консерваторами, Андропова просто реакціонером-консерватором. Сьогодні з таким же успіхом можна назвати консерваторами ПР, котра бажає зберегти сучасний стан речей - систему, при якій вона може необмежено грабувати народ, набиваючі свої кишені. Це все політологічна профанація. Вже можна казати по факту, що Жозеф Де Местр, батько консерватизму, не бажав зберегти "існуючий стан", бо писав свої праці після Французької революції, і весь стан, що вибудувався після неї, він хотів якраз змінити, причому радикально і докорінно.

Консерватизм це течія, що насамперед ставить вищим законом існування нації Традиції, бажає збереження традиційного устрою, традиційних інститутів і традиційних цінностей, котрі, на думку консерваторів, важать більше за права окремо взятого індивіда, груп індивідуумів або верств населення. Тут треба розрізняти консерватизм та неоконсерватизм. Неоконсерватизм це течія, що виникла в англо-саксонських країнах і позначала вона класичних лібералів, котрі дійсно бажали зберегти існуючий лад - ліберальне суспільство в уявленні ХІХ століття, в той час як неолібералізм вже позначав соціал-демократів, котрі відмовилися від класової боротьби. Народження неоконсерватизму, як об'єднання Вігі і Торі всупереч лейбористам це неминуча подія, яка мала статися зважаючи на форму англо-саксонського консерватизма, котрій відрізнявся від консерватизма континентального або ще як його можна назвати "інтегрального". В той час, як поверхова політологія, не помітила народження в лоні інтегрального консерватизма справжнього неоконсерватизма, який за Арміном Моллером отримав назву "консервативна революція", течія, що зародилася у Німеччині часів Веймарської республіки. Але про це ще поговоримо.

Я написав слово Традиція з великої літери і це варто відрізняти від традиції з маленької, як це відмежування подавав Рене Генон. Можна здатися, що традиції - це скажімо носити чуба або шаровари, любити борщ та вареники чи плювати через ліве плече. Але тут є нерозуміння символу і сутності, коли традиція залишається лише у вигляді "голого символу", то це не Традиція, це шароварщина і реконструкція на радість обивателя. Тут можна процитувати Алена де Бенуа:

Не помешает понять, что имеется в виду под традицией, так как обычно это понятие отрицается, искажается или понимается неверно. У традиции нет ничего общего ни с местным колоритом, ни с народными обычаями, ни с причудливыми действиями местных жителей, которые собирают изучающие фольклор студенты. Это понятие связано с истоками: традиция - это передача комплекса укоренённых способов облегчения нашего понимания сущностных принципов универсального (вселенского) порядка, так как без посторонней помощи человеку не дано понять смысл своего существования.

Идея, наиболее эквивалентная и наиболее способная отразить смысл слова «традиция» - это духовные отношения между мастером и учеником. То есть, это созидательное воздействие, аналогичное духовному призванию или вдохновению, настолько же реальное для духа, как наследственность для тела. Нас здесь интересует именно внутреннее знание, сосуществующее с самой жизнью, но в то же время и осознание высшего понимания, на этом уровне неотделимое от личности, которая призвала его к жизни и для которой он составляет смысл существования.


Тобто Традиція - це широкий комплекс устрою життя, світорозуміння і самосвідомості, що передається у спадок в націїі. Якщо нація не має Традиції, в її живому розумінні, то власне  це і не нація, а так, як казав Петро Столипін: "гній, на якому ростуть інші нації". Традиція це коріння, що передавалося з покоління в покоління. Звісно в сучасну утилітарну епоху, мрія Бентама яка здійснилася, мова про Традицію виглядає як карикатура. Але сподіваюсь, що в Україні ще залишились люди, котрі розуміють, що таке українська Традиція і що це не борщ з варениками і не паради вишиванок. Якщо ні, то власне далі читати немає змісту, бо тоді принципи консерватизму будуть не зрозумілі і так і залишаться "бажаннями зберегти існуючий лад" або, як казали соціалісти "бажанням аристократії грабувати пролетаріат".

Ту варто зробити ремарку про розмежування інтегрального континентального консерватизму та консерватизму англо-саксонського, так би мовити "еволюційного". Представниками першого можна назвати Жозефа Де Местра, Доносо Котреса, Томаса Карлейля, Юліуса Еволу, Рене Генона та деяких інших, другого - Едмунда Берка, як засновника і власне всіх діячів консервативної партії, особливо Бенджаміна Дізраелі. В чому різниця? Англо-саксонський консерватизм спирався так би мовити на англійський раціоналізм та еволюційність прогрессу. Тобто англо-саксонські консерватори не бажали знищувати Традицію, як це зробили французькі просвітники, що дати дорогу пргресу, а бажали підлаштувати Традицію під умови, типово англійський практицизм. Тобто коли за лозунгом лібералів наступила ера економіки, Традиція мала підігнатись під її умови. Вже власне у Бенджаміна Дізраелі в його статті "Англійська демократія" звучать речі, котрі б на континенті назвали б "антиконсервативними". Дізраелі обгрунтовував тезу, що сенс життя англійця це жага до збагачення і під цю жагу. мають бути ідеально підігнані умови Традиції, власне він визнавав конституційну монархію, що була на той час, ідеальним устроєм, для задоволення "жаги до щастя", як він казав, що виражалося в англійців, за Дізраелі, в бажанні збагачення. Щоправда за цим сквозить вітер семітського походження Дізраелі. Останнім консерватором в Британії, що говорив про "метафізику", про котру говорили завжди на континенті, але майже ніколи в Лондоні, був Черччиль, який Другу світову описував ледь не у метфізичних характеристиках боротьби цивілізацій, англо-саксонської з континетальною, як він її називав "варварською гунською". Втім континетнальні консерватори у Німеччині йому відповідали, називаючи його бойцем авангарду торгашеського світогляду. Він до речі останній, хто сказав, що консерватори не торгують принципами, всі нші вже торгували, називаючи це "конструктивною позицією". І власне сьогодні в Британії залишились від Традиції лише декорації. Це на правду краще, ніж унилі, нежитєві та антитрадиційні президентсько-парламентські республіки на континеті, але це вже не Традиції, вірніше традиції, але з маленької літери. Але ця жага до декорацій замість сутності, була завжди основою англо-саксоньского консерватизму, тому власне настання неоконсерватизму, що по-факту є класичним лібералізмом з лоском, не дивне. Трохи інший погляд був у інтегральних континентальних консерваторів, котрі вважали, що умови треба підлаштувати під Традицію. Власне тут мова піде про інтегральний консерватизм, а не про англо-саксонський.

Прогресисти з лівого табору та центру люблять відкидати все, що не на користь прогресу. Нео-марксисти дійшли висновку, що Традиція це основний їхній ворог. Вони, особливо марсистські історики, люблять говорити, як відсталі традиційні суспільства гальмували економіку, хоча навіть біглий погляд на історію дає нам приклади, коли все було навпаки. Тут можна згадати кайзерівську Німеччину, ІІ Рейх, котрий зберігав традиційний устрій, втім це не заважало йому бути на передовій інновацій і розвитку культури та науки. Звісно недалекі "вумники" потім обрехали все, що стосувалось Німеччини після Першої світової, звинувативши її у всьому, але навіть ці блазні і пацифістські борці з "пруським мілітаризмом" не могли сказати, що Німеччина була відстала технологічно. Або Японія в міжвоєнний період та навіть сьогодні Японська імперія (а так вона досі офіційно і зветься) залишиає зв'язок між своєю Традицією та інновацією. Тут можна казати про "археофутуризм", термін, що дав французький мислитель Гійом Фай, коли інновація тісно переплетена з традиційними цінностями. Те що бажають марксисти, ліберали та "правиця" (оскільки цей термін такі блазні як Костенко вже давно зплюндрували, то правиця в сенсі карикатурних націонал-демократів) це як бажати, щоб рослина виросла, але замість того, щоб її поливати, її хочуть вирвати з корінням і підкинути вгору. Звісно спочатку полетить високо, але потім впаде і зав'яне.

Тут варто загадати цікавий аспект щодо відношення між собою ідеології та консерватизму. Взагалі з самого початку, консерватори ставилися до ідеології як такої вкрай негативно. Слово ідеологія виникла на хвилі Французької революції, гуртком ідеологів таких як Антуан де Трасі та Пьєр Кабаніс. Консервативний філософ Огюст Кошен назвав їх сектою. Через те, що консерватор спирався на національну Традицію, а все що було поза нею здавалося йому "вигадкою розуму", на думку Кошена ідеологи намагалися замінити традиційні відносини в суспільстві та традиційні інституції своїми вигаданими поняттями. Кошен вбачав в цьому "релігію розуму", котрі оголосили французькі просвітники. Котрі чомусь вважали, чого не розуміли ані Де Местр, ані Кошен, що вони розумніші за предків, котрі встановлювали початкові порядки і формації. Це був архаїчний світогляд консерватора, що тягнувся у глиб віків, коли ще у древніх германців, вікінгів, еллінів предки вважалися Богами (Асами у скандинавів), кращими за сучасників, а отже їхні настанови - свяченими. Це був культ предків, як це зветься по научному. Просвітники перевернули все з ніг на голову, вважаючи себе розумнішими за предків, тих півмавп, котрих, на їхню думку, не можна було ставити на одні ваги з енциклопедистами Вольтером, Дідро, Руссо та всією тією шайкою просвітників. Тому власне консерватор був оппозиційно налаштований до ідеології, є лише Традиція, все інше видумки сектантів на кшталт масонів. Власне з гори сучасності, можна назвати консерватизм ідеологією, якщо звісно вона спирається на традиційні цінності, традиційні не в сенсі неоконсерватизма, тобто здобутків буржуазних революцій, а більш древніх Традицій. Загалом це ідеологія, яка спрямована на побудову "органічної держави" за Еволою, в якій вже не буде ніяких ідеологій.

Звідки коріння політкоректності?

Здавалось би вся ця вакханалія в Європі та США (більш широко в білому світі) почалася нещодавно. Але це тільки здається, насправді коріння того, що відбувається тягнеться доволі далеко, в початки ХХ століття, з якого інтелектуали працювали в поті чола, щоб "обгрунтувати" те, що здається пересічній людині абсурдом.

Коріння цього звісно лежить в марксизмі. Марксизм перший обгрунтував ідею, що не існує націй і рас, а існують лише пригнобленні (пролетаріат) і гнобителі (буржуазія, аристократія). Культура народів за Марксом це лише надбудова над економічною формацією, тому вона власне і не варта до уваги, важлива лише економічна формація і зміна якої призведе і до зміни культурної надбудови автоматично. Власне культурі не особливо приділялось і уваги. Маркс передрікав, що коли економічні протиріччя призведуть до великої війни, пролетаріат об'єднається між собою не дивлячись на кордони в єдиному пориві проти національних буржуазій. Однак розгорнулася Перша світова війна і нічого. Німець пролетар воював з французом пролетарем. Пророцтво Маркса не здійснилося. Не дивлячись на те, що в Росії більшовизм переміг і фанатик Троцький-Бронштейн передрікав наближення "світової революції", стався швидше кінець Троцького. Але здавалось би успішний соціалістичний поступ в Європі був подавлений приходом фашиських і націонілстичних режимів. Російські більшовики взялися за теорію "побудови комунізму в окремо взятій країні", а ось західним марксистським інтелектуалам довелося чесати потилиці і знайти відповідь на питання: чого комунізм в Європі програв?

Першими переробляти теорію почали італійський комуніст Антоніо Грамші та Дьердь Бернард Льовінгер, угорський єврей, більш відомий під псевдонімом Георг Лукач. Грамші, розібравши Першу світову, заперечив Марксу в його тезі, що головне економічні формації, а культура лише надбудова. Адже за Грамші пролетаріат був засліплений західною культурою, щоб усвідомити свої економічні інтернаціональні інтереси. Отже, робить виснвок Грамші, наш основний удар має бути спрямований не на клас буржуазії та капіталу, а саме на європейську культуру. Схожої думки притримувався і Лукач, котрий будучі помічником скаженого угорського комуніста і єврея Бели Куна, сказав: "Нас треба врятувати від європейської культури". До речі Лукач був автором концепції, котра зараз стала у широкому вжитку у Європі - це сексуальне виховання у школах, котре Лукач увів в угорських школах. Щоправда недовго це щастя відбувалося, адже до влади прийшов Хорті і вигнав з країни комуністів. 

Але Лукач без справи не залишився. Він перебрався у Веймарську Німеччину. Тут він зійшовся з Феліксом Вейлом, марксистом і заможною людиною. Вейлу сподобались ідеї Лукача і він вирішив профінансувати створення Лукачем університету, як він мав спочатку називатись "Інститут марксизма". Хоча Лукач наполіг, щоб назва була більш респектабельною. Так на світ з'явився Інститут соціальних досліджень у Франкфурті, що став відомим у майбутньому як Франкфуртська школа.

Вейл і Лукач одразу знайшли і дирекктора для цього інституту - ним став німецький єврей Макс Хоркхаймер. Він звернув на себе увагу Лукача своїми теоритичними працями, де зумів об'єднати психоаналіз Фрейда із теорією Маркса. Апогей роботи Франкфуртської школи - це праця Хокрхаймера "Критична теорія". Отже в чому полягає суть теорії Хоркхаймера? Хоркхаймер погодився з Грамші і Лукачем, що перегородою до панування нових формацій є європейська культура, котра засліплює "гноблений" люд. Отже прав був Грамші - удар має в першу чергу бути направлений на європейську культуру. Хоркхаймер критикував Маркса за те, що той будував майбутню концепцію устрою. За Хоркхаймером передрікати майбутнє неможливо, адже це буде "ера абсолютної свободи" і яки риси вона отримає передбачити неможливо. Отже їхнє завдання не будувати майбутні формації, а лише критикувати сьогодення, руйнувати європейську культуру і всі "забобони", щоб вона рухнула і на її уламках вже сам визріє майбутній устрій "благоденства". Тобто робота має бути направлена на тотальний нігілізм, критику будь-чого і будь-кого, особливо не задумуючись що пропонувати натомість, котре має "саме визріти".

У Хоркхаймера були послідовники. Найвідоміші з них це Теодор Адорно, Герберт Маркузе та Еріх Фромм (всі євреї). Після приходу до влади нацистів Інститут соціальних досліджень був закритий, а Фромм, Марузе і Адорно були змушені емігрувати через своє єврейське походження. Адорно переїхав у Великобританію, а Фромм та Маркузе у США. Саме Маркузе та Фромм зіграли величезну роль в цьому руху. Отже Маркузе пише книгу "Одномірна людина", в якій критикує сучасне йому "суспільство споживання" прикрите пуританською американською мораллю. Еріх Фромм вимагає від молоді "вивільнити себе" із вузьких рамок культури, "стати собою". В продовження своєї "Ондомірної людини" Маркузе написав "Ерос та цивілізація", де слідуючи за ідеями Фромма та іншого представника Франкфуртської школи Вільгельма Райха (також єврей, що емігрував з Рейху), що людина, "одномірна" за Маркузе, може вивільнитесь тільки шляхом вивільнення від всіх умовностей, відірватись від культури, в тому числі вивільнитись сексуально та подолати всі культурні "забобони". Маркузе, Фромм та Райх стали ідеологами руху хіппі та авангардом сексуальної революції, котра мала покінчити з усією західною європейською культурою, котра за Грамші, стояли на заваді "суспільству свободи".

В Європі після війни, комуністи прийняли тактику Грамші та ідеї Маркузе-Фромма. Іспанський комуніст Сантьяго Каррільо написав програмну книгу "Єврокомунізм та держава" за якою він продовжує ідею Грамші - руйнувати треба не держави або клас буржуазії, а саме спосіб західної культури та еволюційно перейти на новий рівень. В цьому Карілльо бачить можливість співпраці з лібералами та необхідність та навіть бажанність до певного часу таких систем, як демократія. Отже за думкою Карілльо соціалізм має атакувати зсередини, зруйнувати все за Хоркхаймером, а потім вже прийде "щастя", саме. Італійський комуніст Енріко Берлінгуер, продовжуючи ідеї Карілльо, закликав до можливості та навіть необхідності співпраці з християнськими-демократами (або їхніми аналогами в інших країнах). За Берлінгуєром ера комунізму відходила, саме він став автором іміджевого ребрендінга, заявивши, що Європа впитала в себе ідеї комунізму та лібералізму і має перейти на іншу ступінь розвитку - європейську соціал-демократію. Сам Берлінгуєр у 1993 році перейменував Комуністичну партію Італії в Демократичну партію Італії, котра сьогодні в Італії правляча.

І тепер я думаю вам не буде дивним весь той абсурд, що відбувається в Європі із захистом кольорових, просування педерастії, педофілії та інших збочень, уродського мистецтва і тупорилої попси У неокомуністів немає цілей, їхня ціль за Хоркхаймером - це руйнування всього традиційного без жодної цілі, а потім, за їхньою думкою, на голому майданчику мультирасового космополітичного суспільства визріє "справедливе суспільство" саме собою. Тож не дивуйтеся абсурдності того, що відбувається в Європі. Доведення до абсурду зброя "нових лівих", що правлять там.

Національна ідентичність

  • 10.06.13, 19:34
Уривки зі статті француза Пьєра Кребса щодо (як не парадоксально) німецької ідентичності. Стаття зачіпає деякі цікаві аспекти і думаю стосується вона і нас з вами.

Германии больше нет. У Германии есть политический карнавал, где маскарады покидают форумы, где краснобаи – это только служащие системы, где мошенничают, и где подлинная народная идея постепенно оказывается запрещенной. Нигде больше в мире страна не предлагает собой еще более пренебрежительную картину окончательной колонизации двумя силами, которые являются лишь порождениями одного и того же эгалитаристского, уже разоблаченного Мартином Хайдеггером чудовища: «Обе – Россия и Америка – при метафизическом рассмотрении, являются одним и тем же; то же безнадежное безумие освобожденной техники и беспочвенной организации нормального человека».  Другими словами: Европа нигде не является такой испорченной, такой униженной, такой оболганной – как в Германии.

Самое глубокое падение содержит, тем не менее, всегда самую сильную, самую отчаянную надежду. В 1963 году Юлиус Эвола сделал о Германии следующий трагический вывод: «С Германией, которая раньше представляла собой плодотворную землю с самых различных точек зрения, больше не нужно считаться: внутреннее, духовное крушение последовало за военным поражением, последовало как будто невротическое отвержение любой возвышенной идеи или интереса». Германии больше нет: тем не менее, это также должно означать, что она снова сможет быть. Это также не могло бы удивить никого, кто, следуя мысли Фридриха Шиллера, никогда не терял убеждения, что немецкое величие всегда исходило из глубокого падения немецкого народа, рождалось из хаоса, если использовать слова Ницше...


В стране Гёте Мефистофель прекратил быть соблазнителем. Его когда-то похожее на шпагу тонкое лицо распухло; волшебная сила его глаз околела в скотском взгляде ковбоя из Далласа; его клыки притупились от жевания жвачки, и от его дьявольского смеха заметной осталась только лишь липкая гримаса бизнесмена с Уолл-стрит, злая гримаса американского образа жизни, которая как хмурая тень распространяется над немецкой агонией – самый пагубной в этом веке. Фауст висит – снова – на дереве судьбы, его дух изгнан, и его душа разорвана между частями Германии. В «Бамбергском всаднике» немецкая история, кажется, окаменела навечно. На покинутой горе Брокен вальпургиевы ночи освещаются только лишь холодными лучами прожекторов чужих наблюдательных вышек. Тристан смертельно скучает, околевает от скуки на заполненных Америкой дискотеках, в этих новых местах истерии нового Вавилона, который в образе распродаваемого певца Майкла Джексона нашел пока что самый сенсационный и самый жалкий контраст с Зигфридом. Гамельн всюду в Германии, но избранный в Бундестаг флейтист продал свою магию оккупанту, и теперь именно крысы определяют либерально-капиталистическую судьбу разрушенной империи. Напротив, Моцарт не лежит там убитый, и его разбитая флейта не будит эльфов и русалок германского леса.

Заратустра молчит. Говорят, что он удалился в тайные глубины самой длинной памяти... Американские стратеги космополиса, которые, как недавно подчеркивал кинорежиссер Фолькер Шлёндорф, живут только сегодняшним моментом, однако, не приняли это к сведению. Момент принадлежит им; история же их едва ли интересует. Вместе с Мартином Хайдеггером мы знаем, что мы находимся в полночи, «в уже начинающейся бездуховности, распаде духовных сил, отвергании всех первоначальных вопросов о причинах». Как раз эти вопросы о наших корнях, об этому не устаревающем праве на идентичность мы должны выдвинуть на передний план. Этот считающийся сегодня еретическим вопрос не нов. Уже полвека назад Освальд Шпенглер поставил следующий основной вопрос: «Есть ли у какого-либо человека белой расы сегодня взгляд на то, что происходит вокруг на земном шаре? На величину опасности, которая нависла над этой народной массой и угрожает ей?» Германия – теперь пример динамики в той единственной области, где она может утверждать свою волю, в потребительской области, и притом как раз в той самой мере, в какой ее идентичность, ее национальная ответственность и ее историческая судьба почти безусловно ограничены. Однако, эта динамика является преходящей в том отношении, что она больше не создает основы для духовных, этических, культурных или политических ценностей. Эта динамика больше не прометейская. Она коммерческая и американская. Она стала огромной силой саморазрушения, она содействует «последнему отсчету времени» немецкой идентичности.

Как раз в основе этого коммерческого безумия Хайдеггер узнает демонический аспект, уничтожающую злонамеренность, которая омрачает защемленный теперь между Советской Россией и Америкой европейский дух. Философ перечисляет также события, которые привели к этому помрачению: это «бегство Богов, разрушение земли, превращение человека в массу, преимущество посредственности». Щипцы сомкнулись, и Германия отправилась в самую темную ночь этого столетия, оплодотворенную нашим вероломством, нашими слабостями, нашими унижениями ночь; непрозрачную, однообразную ночь; тепловатую ночь узнанной Конрадом Лоренцом тепловой смерти; безграничную ночью самой опасной унифицикации всех времен, так как она навязывает всему поглупевшему миру одинаковые моды и глупости, одинаковые кубические строения и одинаковые дискотеки, те же самые «Макдональдсы» из пластмассы, чтобы обманывать животы, одинаковые Holliday Inns из бетона, чтобы размалывать мечты. Это самая длинная ночь этого столетия, плебейская ночь американского мондиализма, который отупляет нас и торжествует под маской доллара гангстеров Уолл-стрит. «Мы находимся в клещах», говорит Хайдеггер. «Наш народ, как находящийся в середине, сильнее всего ощущает самое острое давление клещей». Шпенглер со своим всемирным даром познания предвидел, а Хайдеггер только может подтвердить, что Америка позволяет разрастаться своим метастазам в отечестве Новалиса, Рильке и Георге. Этот выбор не является случайностью. Делая Германию своим сателлитом, Америка очень хорошо знает, что этим самым парализует сердце Европы, Империю Середины, духовный и исторический эпицентр нашего континента. Томас Манн с полным основанием говорил о Германии, что она объединяет Европу, является сущностью Европы. И как раз в этой «объединенной» Европе либерально-капиталистическое общество американского образца готово с самой большой эффективностью создать господство превращенного в массу человека и порабощение человека духовного. По поводу этой Германии возмущался Томас Манн, когда писал: «Чьим бы стремлением ни было сделать из Германии простую буржуазную демократию в римско-западном смысле и духе, тому хотелось бы забрать у нее все самое лучшее и самое сильное..., тому хотелось бы сделать ее скучной, прозрачной, глупой и ненемецкой!» Навязчивая идея Томаса Манна превратилась в повседневный факт. В лишенной своего германства Германии растет Homo Occidentalis, «человек западный», который мог бы совершенно лишить нас нашей веры в европейского человека, так как он охвачен тем всеобъемлющим господством умаления, которое разоблачал Ницше: «Потому что дело в следующем: умаление и уравнивание европейского человека таит в себе самую большую опасность для нас, так как этот вид утомляет... Сегодня мы не видим ничего, что хочет увеличиваться, мы чувствуем, что все будет катиться вниз, к более разбавленному, более добродушному, более умному, более удобному, более посредственному, более безразличному, более китайскому... Здесь как раз лежит злой рок Европы – со страхом перед человеком мы утратили также и любовь к нему, почтение перед ним, надежду на него, волю к нему. Теперь вид человека утомляет...»

Самый большой вызов на этом рубеже веков будет стоять перед немецкой нацией, пережившей самое большой удар по своей идентичности среди всех европейских наций: Будет ли Германия способна стряхнуть с себя эту смертельную дремоту, эту ужасающую мерзость американской жизни? Да, мы ставим этот вопрос! Если Германия будет способна снова выковать судьбу на наковальне Зигфрида, уменьшив этим американский феномен до его фактического размера, и сказать однажды – как Ницше: «Какое мне дело до жалкой болтовни этих тупых и бестолковых американцев?»


Тяжелое обвинение Иоахима Фернау попадает точно в цель: «В 1945 году мы были воском в их руках, сегодня мы стали их послушной тенью. Что мы хотим сохранить? Наше отечество? Что это? Землю? Пашня? Города? Фабрики? Банки? Атомные реакторы? Супермаркеты? Партийные силосы? Что это такое – Немецкое отечество? Откуда она пришло? Оно же однажды уже было там, где же оно только осталось? Что это было все же? Ах, мои преданные друзья, я думаю, что это была наша душа. Она – это то, что они разрушили... За это никто не терял сочувствия!... Ненавидьте то, что приходит оттуда к нам... из любви к тому, чего мы жаждем и что разрушено, поэтому я говорю: ненавидьте! Любовь стала бессильной. Там, по ту сторону океана, стоит виновный».Чтобы создать Европу, мы должны будем упразднить Америку. Если подумать – вслед за Эволой, что американец, это олицетворение самого современного, доведенного до края человека запада, является ничем иным, как ракообразным в панцире, который оказывается тем более «жестким» снаружи, в его внешнем поведении, чем «мягче» и неустойчивее он внутри, в сфере внутренней жизни – то такая затея, поистине, не кажется столь пугающей!


Вся Германия стала огромной корзиной для крабов. Ракообразные, о которых говорит Эвола, выедают ее изнутри. Германия стала огромной Калифорнией, где еженедельным телевизионным сериалам в духе «Далласа» – о, ужасная скорбь! – по-видимому, удалось заставить забыть все Люнебурги, все Бамберги, все Марбурги. Мартин Хайдеггер дал калифорнийской опасности другое имя, когда говорил о «наивысшей и самой успешной проницательности все подсчитывающего планирования и изобретательства». С ужасным последствием: убийством размышляющего мышления. Также и Герман Кайзерлинг описал неописуемую экзистенциальную пропасть, существующую между Европой и Америкой, такими словами: «В Европе власть финансов никогда не считалась последней инстанцией. Почитание этой странной веры принадлежит к оригинальным достижениям Соединенных Штатов. В Америке люди действительно полагают, что богач превосходит других людей именно по причине своего богатства; в Америке выдача денег действительно создает моральные претензии».

Пьер Кребс "Наша внутрення империя"



Європейська андроповщина та Україна

Україна ніколи не бажає вчитися на помилках, вперто не бажає. В часи всевластя УНР, цієї ікони сучасної української історіографії, відбувалося те, що і зараз. В ті часи керманичі УНР, як собаки пускали слину, дивлячись на Європу. В цей час побідоносним маршем йшов соціалістичний рух по Європі. Не особливо задумуючись, вони повторювали лозунги європейського соціалізму, надаючи їм місцевий колорит. Тоді у повітрі відчувалося, що стара демократія руйнується, а соціалізм вносить хаос. Це була агонія Європи, але унеерівці цього не помічали, вони захоплювались всім поверховим, вони мліли перед Європою, мазохістсько захоплюючись тим, що її руйнувало, як сьогодні наша еліта і більшість мліє перед блиском бутиків, новими колекціями від Шанель і підпідарашенимми поп-зірками. Вони були не далекоглядні, щоб зрозуміти виклики часу. В той час, яу їх зрозуміли фіни, поляки, прибалти, угорці, румуни УНР вперто билась головою об стіну. А потім в Європу прийшов фашизм. Хтоб які слюняві сентенції не пускав, фашизм був силою реакції Європи на соціалізм. Ера мас була приглушена нетривалим володарюванням особи - Муссоліні, Прімо де Рівера, Хорті, Кодряну, Пілсудський, Маннергейм. І навіть країнам демократії, щоб перемогти фашизм знадобились особи, ніхто не буде заперечувати, що Черчилль був особистістю, що інвалід Рузвельт був більшою особистітю ніж більшість сучасних здорових тілом, проте не духом, а які фігури породжувала армія демократичних країн - Паттон, Монтгомері, Макартур. Хтось сказав, що перша половина ХХ століття була битвою останніх титанів. Цього всього "засєдателі" в Центральній Раді передбачити не могли, тому і залишились на узбіччі історії, до останнього пускаючи слину в бік соціалістичного руху Європи.

Період з 1945 по 2001 рік в історії Європи можна назвати словами Ніцще "ерою тотального нігілізму", марксистські інтелектуали перефарбувалися в лібералів, проте своєї справи не покинули - вони виривали європейське коріння, волаючи про фашизм і ототожнюючи з ним все, що відповідало європейській традиції. вони будували мультирасовий, мультикультурний майданчик для вільного ринку, де балом правитиме всемогутня економіка. Все інше піддавалося травлі, як забобони та "фашизм". Це був хаос, але прикритий блиском бутиків. Підспудний та непомітний. Але те, що відбувається зараз, етнічні зіткнення, протести, теракти, хаос, що вирвався з-за куліс, має і добрий аспект. Нарешті "пригноблений" кольоровий став існувати не в уяві крео-марксистського писаки, нарешті він вирвався на вулицю, нарешті цей "гноблений" руйнує те, що він мав би дати європейцю, вдірваному від коріння - добробут. Горять машини в Швеції, руйнуються бутики. І це в часи кризи. Прямо за Бенджаміном Франкліном, коли вони здали свободу в обмін на комфорт, зараз втрачають і комфорт. Отто фон Бісмарк казав, що не треба будувати повітряних будівель, вони легше всього будуються, але й легше всього руйнуються. Більш ніж  50 років вони жили в повітряному будинку мультирасового та мультикультурного будинку - час вже йому пасти. Зараз навала мігранта просто змушує кожного німця, француза, італійця задати собі питання: що таке бути німцем, французом, італійцем? Паспорт вже немає значення, коли Мумба має такий самий паспорт, Марсельєзою тут не зарадиш і вже навіть "Дойчланд убер аллес" не допоможе, марширувати під триколором сьогодні не значить бути французом. Тобто настав час самоідентифікації, котрий не був би можливий, якби навколо не горіли квартали, а доброго порядного бюргера заспокоювали б мантри крео-марксистських інтелектуалів.

Потроху відходить у історію і ера мас. За опитуваннями більшість населення Франції, близько 70% за однополі браки, але це вже не зупиняє протест. Протестуючи виходять, щоб битися з поліцією і цей мітинг "красиво чистий", бо вперше за довгі роки немає призивів до демократії, волі більшості або прав людини. Вони взивають до вищого закону, до європейської традиції. І по фіг на волю більшості одураченних споживачів, бо справжня Франція сьогоднів консолідується навколо радикальної націоналістичної молоді, не зважаючи на кордони і мантри про "права людини". В Німеччині сьогодні три людини (двоє з яких вже померли) навели шороху на всю Німеччину і змушують лякливо пити Шнапс обивателя. Часи коли Червоні бригади наводили шорох пройшли, сьогодні наводять шорох "праві" бригади. Вони національне підпілля, в своїй же країні підпілля, але сьогодні такий час. І це тільки початок, сьогодні напевно часи, коли марксистьсих егалітарних інтелектуалів кидає в піт не дарма. До речі показова в цьому і ЄС. Сьогодні єврокомісари висунули в авангард Ангелу Меркель. Вона рельєфна, одна з небагатьох там, вона говорить цинічно і поводиться брутально. Мантри про демократію, права і прочі радості вона полишила говорити коміссарами і своєму міністру закордонних прав гомосєку, вона просто і брутально не зважає на суверенітети країн, називає вибори, якій їй не сподобались "неправильними" і просто діє. Хоча радше як слон в посудній лавці, але добре, що маски скинуті. Вона технократ до мізків і костей і поводиться, як типовий німецький болід. Але вона не Маргарет Тетчер і тим паче не Отто фон Бісмарк, в неї за спиною нічого немає, окрім балансу європейського центробанку і пришелепкуватих єврокомісарів, тому вона не виграє.

Її краще порівняти з Андроповим. Коли в совку починалася агонія, до влади прийшов Андропов - совєт до мізка і костей, стара гвардія. Його час - це час безуспішної боротьби, що в своїй затятості доходила до абсурду, коли КДБ ловила по кінотеатрам і ресторанам "тунеядців". Це саме відбувається і нео-радянському союзі - ЄС. Звідси ця вся істерія з правами людини, звідси це агресивно нав'язування педерастів і мультикультурності, звідси ці всі істереки марксистських інтелектуалів в Європі. І чим далі, тим це буде агресівніше. Далі буде ще більше абсурду, ще більше агрессії, це треба розуміти. Але це не свідчення атаки, це свідчення агонії, це андроповщина. Це розвал всього того, що вони набудували. І не факт, що ця агонія закінчиться також мирно, як і розпад совка.

Але українські еліти всіх мастей пускають слину саме на ці поверхові речі, вони зачаровані тим, що скоро піде у минуле і сліпо копіюють все, щоб було як у "Європі", копіюючи речі, котрі радше сьогодні в Європі як наріст і гнойник, аніж її сутність. Вони не бачуть навіть того хаосу, що вирвався з-за куліс, вони ще досі малюють в уяві всю ту спільноту мультикультурного економічного майданчика, котрі тріщить по швам. І коли ця повітряна будівля впаде, Україна залишиться сама зі своїми "європейськими інституціями", котрі вже нікому будуть не потрібні. А там за спиною буде стояти Євразійська імперія, котру лозунгами не сдолаєш і котра поглотить цю нерозумну еліту, кастрованих нащадків Вінніченка-Грушевського. І десь за кордоном Янукович (Яценюк, Тимошенко, Кличко, Голодупенко - немає різниці) напише книжку з гламурною назвою, де скаже, що в усьому винні імперські амбіції москалів та байдужість Європи. Історія любить повторюватись, але вдруге вже у вигляді фарсу.

Чому іслам переграє гомо-соціалістів?

Іслам вже давно перетворився з релігії на ідеологію. Ісламська умма це щось на кшталт комуністичної інтернаціональної ідеї. Іслам - це інтернаціонал. Не дарма все більше чується про ідею Халіфату, міжнаціональної спільноти, котра тримається не за національною ознакою, а саме на релігії. Для ісламу національність не грає ніякої ролі, якийсь негр з Сомалі та араб з Пакистану переварюються в котлі ісламської ідеології. Тому всі тези, що питання ісламу - це питання релігійне вже не мають під собою опори, треба говорити про питання ісламу (саме в його вакхабітському сенсі), як нової утопічної ідеології, котра протистоїть всім іншим політичним ідеологіям. 

Нову ідеологію взростило США. Я писав якось про коріння вакхабізму (те що не є вже власне ісламом в його традиційному значення, але стало тим називатись). Давайте подивимось як саме. На близькому сході ще у другій половині ХХ століття панували секулярні режими. Саддам Хусейн був противником ісламістів і лідером соціалістів Іраку, соціалістом і секуляристом був Муаммар Каддафі, Асад теж, а той же Мубарак. США кидалася у війни захищати саме ісламістські держави, як наприклад Кувейт у війні в Перській затоці. І там не стільки проблема Кувейту була, скільки намагання захистити ісламістський режим Саудівської Аравії. США спонсувало талібів в Афганістані, скинула Саддама Хуссейна, Муаммара Каддафі, допомогла скинути Мубарака, зараз веде війну проти Асада. Ці всі постаті боролися проти ісламізації своїх країн. Смішні розмови про "волю народу", бо дати ісламістам-варварам волю і свободу це те саме, що дати мавпі гранату. І всі диктатори Близького сходу стримували вакхабітський іслам і грали безумовно позитивну роль в цілому. Всі розмови кабінетних розумників про іслам, це розмови ні про що. Треба пам'ятати, що іслам підіймає зелений прапор як символ нової інтернаціональної ідеології і першим цей прапор на своїй державі підняв друг США - Саудівська Аравія.

Безумовно США, з її тоталітарним режимом Патріотичного акту, розгалуженою сіткою ЦРУ і Пентагону, ісламізація поки що не страшна. А ось Європі, котра ходить як бараняче стадо за авантюрами США по "розігріванню" Близького сходу, вона стає питанням ледь не життя та смерті. Європейські гомо-соціалісти (як їх назвав Корчинський) вже ні на що не здатні, окрім захищати права педиків. Захиститись від "зеленого прапору" прапором "веселковим" в них не получиться. Політика мультикультурності, тобто по-суті політика зневаги і не підтримки на державному рівні європейської традиційної культури, створила вакуум, у який залізли варвари із поясами шахідів. Але що можуть протиставити ісламістам гомо-соціалісти Європи? Демократію? Бугага. 

Більш того ситуація в Європі сприяє переходу іноземної молоді в іслам. В одній радіо-передачі поляк Станіслав Міхалкєвич розповів цікаву історію. Коли у Франції уряд намагався заборонити носіння хіджабу (а ми знаємо, що ця спроба провалилася, як і будь-які демократичні потуги гомо-соціалістів будуть програвати ісламу), то ісламісти зробили свою піар-кампанію. Вони вивісили плакат з фотографіями двух дівчат. Одна мусульманка в хіджабі, а інша якась французька мавпа з продирявленим пірсингом обличчям і ірокезом на голові. А знизу напис: "Обирай". Ісламісти підійшли до справі креативно і обіграли "веселкових" демократів. Бо дійсно дівчина в хіджабі виглядає приємніше за мавпу з металобрухтом на обличчі. Але ж якби уряд Франції не населяли хіпарі з сумнівною орієнтацією, вони б заборонили носити в навчальні заклади як хіджаб, так і металобрухт на морді, бо я не розумію одного: чому хіджаб вважається дикістю, а скажімо поклоніння негритянським культам (чим є металобрухт на морді) не є дикунством? Ірокезам і металобрухту місце там же де і хіджабу - вдома або на якихось вузькоспеціалізованих тусовках серед ісламістів чи емо. Важко уявити ірокез в аудиторії Соробнни в ХІХ столітті. Тобто щоб побороти іслам, треба його бороти тільки одним - європейською культурою.

Коли німецька класична школа висунула наперед ідею розуму і гуманізму в Європі, то безумовно ані Канту, ані Гегелю в страшному сні не снилося, що гуманізм  це те, що твориться зараз в Європі. Ідеї цієї філософії це була частина європейської Традиційної культури, сталий розвиток якої заклали ще греки. Тому це наш гуманізм і розум - європейський і він не може бути гуманний до якоїсь іншої культури, інакше він не матиме сенсу. Якби зараз оживити старого доброго Канта і запитати: "Іммануїл, ми ж в руслі ваших ідей підтримуємо арабський народ проти диктаторів? То Кант би був в шоці: Я ж Вам заповідав користуватися розумом, ідіоти! Після чого б бідолаха вимагав би повернути його на цвинтар. Хіба треба багато розуму, щоб зрозуміти, що араби не зможуть жити під демократією? Хіба треба було мати сім п'ядей у лобі, щоб здогадатись, що повалення близькосхідних "тиранів" призведе до ісламізації? Невже не можна зрозуміти, що китайцям потрібен свій політичний устрій, неграм інший, а арабам - третій?

Політика європейських гомо-соціалістів є провальною в тому плані, що вони дивляться на іслам як на проблему релігії, в той час як проблема іслама в Європі (я наголошую саме проблема іслама в Європі, а не іслама взагалі) вже стала проблемою політичною, проблемою захоплення інтернаціональною ідеологією європейського культурного простору. Причому саме смішне те, що іслам не витісняє його, його вже витіснили, іслам заходить на порожнечу. Саме ці євро-політики починаючи після Другої світової самі почали знищувати європейську культуру, намагаючись її замінити, як казав французький філософ Ален Де Бенуа, релігією прав людини. Цю новітню європейську релігію можна характеризувати крилатим виразом з одного російського фільму: "Все просто так, кроме денег". Звісно вакуум схільний до заповнення і він заповняється ісламом, бо європейські політики окрім гей-парадів та співів про демократію не здатні нічого йому протиставити. І безумовно єдиний вихід зараз це "бліцкріг" європейської культури, Європу треба різко повернути до суспільних відносин часів Канта та Гегеля, вся інша боротьба проти ісламізації Європи скінчиться провалом.