Я боюсь тебе,
немов вогню.
Я боюсь - себе,
себе - виню.
Нащо я пустила
в серце гріх?
Вже несила...
Людям - сміх.
Буде - що?
Що буде?
Розкажи...
По вустах моїх
Поворожи.
Розчаклуй
це серце,
Розчаклуй...
Подивися, 
доторкнись,
почуй...
Що тобі мої
заморені вуста?
Я - вже
не ядриця,
Я - пуста...
Я зносилася
у болю іменах,
Я зморилася
у втрачених словах...
Я - скалічена,
побита на стерні,
Вже - не плакать,
й не співать мені.
Йду порожнім
шляхом - навманя.
Йду - щоночі.
І бреду - щодня.
Дивні фрази
я гублю з руки,
Дикі вчинки
стеляться в роки.
Думка поглинає,
і обман
Переходить
в ситу
стиглість ран.
А тобі - на серці -
синя рань!
А мені - по серцю -
та й ножем!
Зможу
усміхнутися...
А щем -
Скиглить
усередині іще...
...Чи тобі потрібні
ці роки,
Що повзуть
впродовж
душі й руки?
Чи тобі потрібні
ці рубці,
Що смішать мене...
а в кулаці
серце понівЕчене
лежить...
Чи тобі потрібна
вся ця гидь?...
...Та тобі -
ще хочеться -
вогню!
...Я себе..
я лиш себе -
виню...

Я напишу,
Що ти -
найкращий
від усіх.
Тобі скажу,
Що погляд твій,
твій сміх -
Кришталь
мого життя.
Його
крихку красу
Боюся я
розбити...
Тому у спогади
летять,
І лише в пам'яті
несу -
Примарні
перші квіти,
Твої не сказані
слова,
І не даровані
дива,
І поцілунки,
і тепло,
Яких - ніколи -
не було...

Я хочу відчути
тебе на смак,
На скрик, на запах,
на дотик...
На спраглому тілі
залишити знак,
Й любити тебе,
допоки
Наповнишся ти
солодким теплом,
Гарячим  любові
промінням...
Я ніжно огорну
тебе крилом,
а ти - ростимеш
корінням
У пружне, жадане
моє єство...
Й оркестром
дзвінкоголосим,
Ніжним чарунком,
духм'яним зелом
Душу мою
оросиш...
Тебе закохаю,
собою сп'яню,
Сповию в любов,
заколишу...
І, спивши уповні
хмільного вогню,
Надію на вічність
залишу...

Заскиглить небо:
"...пропустіть невдаху!"
Розкрилю руки -
І осіннім птахом
Заб'юся у твоє вікно.
Я вже не чула так давно
Ні слів твоїх, ні сміху...
І невелику втіху
Приносить відчуття,
Що цю безглузду, здиблену
Любов мого життя
Присипле першим снігом...

До тополі втомлено

Осінь прихилилась.

Сумно так і болісно

В очі задивилась...

Плакала... й спитала - 

Що тобі болить?

Листом з гілки впала,

Зойкнувши на мить...

Клітка. Чотири стіни - і вікна.
У життя - із ролетами.
У самотність - екранами.
Інтернетними ранами,
Венами всесвітньої пастки...
Не захлинутись у ній, не впасти!
І шугають слова кометами,
І застигає на тлі монітору - вічність.

Дротами обплутано час і простір.
Сірими - вхід у життя,
Вихід - чорними.
Картинками-моніторами,
Сюжетами телевізора
По кадру життя визбирати.
У ногу з прогресом крокує буття.
Все так зрозуміло. До байту - просто.

А пальці вистукують музику буднів.
Життя - за програмою
Символами накреслене...
...Не зимами, не веснами,
Не жіночою втіхою,
Не дитячим сміхом...
Алгоритмів роздертою раною
Запрограмоване самотнє майбутнє...

О, не мовчи!
І не ходи повз мене,
Неначе я - уже не є.
Моєї виснаги знамена
Тріпочуть. А чуття - кує
Дзвінкі невлучні миті скону.
Й довіку - знов мені мовчать...
Палати, тліти чи холонуть
Й квітчать ту провесінь, стрічать
Величну згубу в серці тихім,
Хандру сезонну у душі.
А ти - мовчиш.
Мовчиш, на лихо!
Й твоє мовчання заглушить
Я не порадна...
Так буває.
Величних змін душа зазнає -
І знову в плетиво думок.
Заграє десь, десь - заспіває,
Й постане ясно, мов пророк.

Безумство моє, о безумство!
Лечу я у вир бездумно!
Я падаю в прірву незнану,
Й мені наплювати на рани,
Які я собі здобуду -
Безумна я є - і буду!
Останнє мигтіння спокути...
Лише - не згубить, не забути
Дорогу оту до раю...
А там - хай мене карає,
За все те, що в серці зростила,
Велика гаряча сила.
Схопити палкі обійми -
Підступно отак, розбійно!
Свідомість затьмарити жаром,
Себе віддавати товаром...
Й натомість - ніщо не просити.
І - жити! Безумно жити...

За кермо.
Дорога - наче сповідь.
Пролітають
Спогади і дати.
Щось - забути назавжди.
А щось - згадати.
Й мозок  струмом
Хвилі щастя ловить.
Ніжно й нетерпляче,
Наче жінку -
БАжану і трохи
Недоступну -
Повести авто...
А пам'ять-ступор
Знов і знов
Закручує платівку...
Розпочати щось -
Давно забуте.
Розбудити знов
Жагу дороги.
Й відпустити
Спогади й тривоги.
Й відшукати...
Пристрасть непочуту.

Не ніжний. Не люб'язний. Не ласкавий...

Холодний і байдужий. Геть чужий...

І лиш з ковтком холодної вже кави

Натужно пригадаєш образ мій.

Якісь нитки протягнуть у свідомість

Із спогадів задавнене кліше...

Й від чогось пам'ять ніжно так судомить,

Й від когось утекти б тобі іще...