«Быковнянский архипелаг»

20 мая 2009, 08:08
«Быковнянский архипелаг»
 
На данный момент по всей Украине обнаружены 18 мест захоронений жертв массовых политических репрессий 1937 — 1940 годов.



СБУ установила фамилии 14191 человека, которым были вынесены приговоры в Киеве и которые захоронены в Быковне, но точное число жертв неизвестно.

Служба безопасности Украины провела очередные общественные слушания, где представила рассекреченные документы о «Быковнянском архипелаге», созданном советской властью для системного и целенаправленного уничтожения участников освободительного движения и неугодных коммунистической власти. Этот украинский аналог архипелага ГУЛАГ охватывал 18 мест по всей Украине, создававшихся по образцу места массового погребения в Быковнянском лесу под Киевом. Как обычно, все эти места кремлевская власть тщательно скрывала и маскировала, имена жертв засекречивала, а исполнителей, чтобы скрыть масштабы репрессий, часто уничтожала «в следующей партии». На сегодняшний день СБУ установила фамилии 14191 человека, которым были вынесены приговоры в Киеве и которые захоронены в Быковне. Дать точный ответ на вопрос, сколько всего жертв захоронено в Быковнянском лесу, на данный момент практически невозможно.

Первый докладчик общественных слушаний «Трагедия Быковни: как это было», сотрудник Отраслевого государственного архива СБУ доктор исторических наук, профессор Василий Даниленко сообщил, что еще в 1936 году в Быковне проводились расстрелы жертв политических репрессий. Но официально датой обозначения места «человекомогильника» считается 20 марта 1937 года, когда президиум Киевского городского совета принял решение об отведении и отмежевании четырех гектаров земельного участка Быковнянского леса «для спецнадобностей НКВД УССР». Вся отведенная территория была ограждена высоким забором, обнесена колючей проволокой, к ней провели дорогу и построили домик для охраны. «Мы утверждаем, что выбор места под массовые захоронения в Быковне — не случайность, а предусмотренное и спланированное действие», — отметил Василий Даниленко.

Под строжайшей охраной территории сюда ночью стали позже завозить тела расстрелянных по решению судов и внесудебных органов. Последние назвались «тройки» и «двойки» — это были особые выездные совещания при НКВД УССР и СССР. Приговоры исполнялись в подвалах помещения Киевского областного управления НКВД, где сейчас находится Украинский институт национальной памяти на улице Липской, 16. После издания телеграммы Ежова от 4 июля 1937 года в СССР, в том числе и в Украине, начался массовый террор 1937—1938 годов, во время которого были уничтожены десятки тысяч человек. За одну ночь расстреливали 100—150 человек, для которых Быковня стала последним пристанищем, где их закапывали в заранее вырытые ямы по несколько десятков в каждую. Накануне советско-немецкой войны в начале 1941 года арестованных уничтожали непосредственно около вырытых в лесу ям, и именно на этот год приходится очередная волна массового террора.

Как уже отмечалось, «Быковнянский архипелаг» раскинулся по всей Украине. На данный момент обнаружено 18 «аналогов» Быковни — мест захоронения жертв массовых политических репрессий 1937—1940 годов. В частности, место, где впоследствии был построен Центральный универмаг в Хмельницком, п Парк культуры и отдыха в Виннице, 9-й километр Запорожского шоссе, центральное городское кладбище в Сумах, 2-е христианское кладбище в Одессе.

«Эти места тщательно скрывали: там заводили режимные объекты КГБ, развертывались строительные площадки, на глубине 2,5 метра погребения заливали бетоном или же местность разравнивали бульдозерами и высаживали деревья. В Харькове такое место охранялось и значилось как погребение немецких дезертиров и больных инфекционными болезнями (тиф, холера, сифилис), чтобы люди боялись даже приближаться туда», — рассказал Василий Даниленко.

Тайна Быковнянской трагедии была снята после немецко-фашистской оккупации Киева, где немцами были проведены раскопки в присутствии представителей прессы. После этого в прессе появились первые статьи о большевистском терроре против собственного населения. С освобождением Киева тема Быковни снова стала закрытой, а в 1944 году советская власть создала Государственную комиссию, которая постановила, что около поселка Быковня похоронены узники Дарницкого лагеря военнопленных. Впоследствии впервые о Быковнянской трагедии заговорили во времена «хрущевской оттепели», когда благодаря усилиям украинской интеллигенции в 1962 году была создана комиссия для расследования погребений около Быковни, но «оттепель» вскоре закончилась, и достигнуть поставленной цели не удалось. В 1971 году создают вторую Государственную комиссию для расследования жертв Быковнянского леса, но она также постановила, что в Быковнянском «человекомогильнике» похоронены жертвы немецко-фашистских захватчиков.

Изменения в деле Быковни наступили во времена перестройки Горбачева, хотя третья Государственная комиссия 1987 года имела такие же результаты, что и вторая, но созданная в 1988 году четвертая Государственная комиссия имела совершенно иные выводы: в 19, 20 кварталах Дарницкого леса лежат останки жертв коммунистического режима. Но по убеждению второго докладчика, старшего научного сотрудника Института истории Украины НАН Украины, кандидата исторических наук Олега Бажана: «Для установления настоящих масштабов репрессий необходимо, кроме документов Отраслевого государственного архива СБУ, рассекретить и обнародовать также материалы работы нескольких правительственных комиссий и следственной группы прокуратуры УССР, занимавшихся расследованием Быковнянской трагедии в 1970 — 1980-е годы прошлого века».

С провозглашением независимости Украины трагедии в Быковнянском лесу начали уделять намного больше внимания, особенно это касалось общественности Киева. В 1995 году общими усилиями власти и общественности на Броварском проспекте был установлен памятник Репрессированному политзаключенному. 22 мая 2001 года Кабинет Министров Украины, во времена премьер-министра Виктора Ющенко, принял постановление «О создании Государственного историко-мемориального заказника «Быковнянские могилы», а 17 мая 2006 года указом Президента Украины Виктора Ющенко заказнику предоставлен статус Национального. Также при содействии киевской общественности началось ежегодное чествование жертв коммунистических репрессий, а 21 мая 2007 года вышел указ Президента, в котором отмечено установить в стране День памяти жертв политических репрессий, отмечать который ежегодно в третье воскресенье мая (в этом году это 17 мая) на территории заказника «Быковнянские могилы». Как подчеркнул глава Киевского областного общества «Мемориал» Роман Круцик: «Необходимо предпринять следующий важный шаг — должным образом упорядочить Мемориальный заказник «Быковнянские могилы», которому нужна постоянная государственная поддержка».

Таким образом, усилия Отраслевого государственного архива СБУ по рассекречиванию и обнародованию документов Быковнянской трагедии стали еще одним шагом к открытию неизвестных страниц украинской истории, показывающих мужественность украинского народа и ужас тоталитарного режима.

 

Иван Капсамун

посилання

і в Росії є свідомі люди

ЖЕРТВЫ КРАСНОГО ТЕРРОРА НИЧЕГО НЕ ЗАБЫЛИ,

а вот многих россиян память сегодня подводит

 

«...А что ГУЛАГ? ГУЛАГ работал на страну. Заключенные дело делали...»

Иосиф Кобзон
, народный артист бывшего Советского Союза, депутат Государственной Думы, бизнесмен. (Из интервью в телепрограмме Б. Ноткина)

         

«И, конечно же, важнейшей нашей задачей остается защита каждого гражданина, защита прав человека»

Владимир Устинов, Генеральный прокурор Российской Федерации («РГ», 30.04.02)

 Несколько лет назад лучшие люди России, среди которых были Олег Басилашвили, Ирина Архипова, Евгений Велихов, Сергей Капица, уже ушед­ший от нас Дмитрий Лихачев и многие другие выступили с замечательной идеей о проведении всенародной акции «Памяти жертв политического произвола». Дело замечательное, гуманное, хотя и несколько запоздалое. Однако на­род наш, страдающий амнезией (потерей памяти), идею не поддержал, а уж власть предержащие тем паче.

Ежегодно 30 октября — святой день для бывших узников ГУЛАГа: День памяти жертв политических репрессий. Оставшиеся в живых политзаключенные, члены их семей и просто честные люди собираются, чтобы помянуть жертв коммунистического режима, убитых большевиками людей, прошедших через ужасы отечественных концлагерей, тюрем и тюремно-психиатрических больниц, страшнее и бесчеловечнее которых не знает история ни одной страны в мире. Сейчас уже ни для кого не тайна, что гитлеровское гестапо изучало «технологию» допросов и пыток у со­ветских коммунистов, а первый самодельный крематорий для уничтожения трупов политзаключенных чекисты создали в 1935 году в Подмосковье, в Свято-Екатерининском женском монастыре. Монахинь изнасиловали и расстреляли, а в монастырском храме перед алтарем Михаила Угодника установили паровозную топку. Монастырские кельи переоборудовали под камеры и стало бывшее богоугодное заведение именоваться тайной политической Сухановской  тюрьмой.

На протяжении почти восьми десятилетий коммунисты вели настоящую войну против собственного народа: русских и евреев, литовцев и украинцев, грузин и молдаван, татар и чеченцев... По всем большим и малым нацио­нальностям прошелся безжалостный каток репрессий. Большинство жертв, убитых и изувеченных в тюрьмах, не были врагами режима. Это были просто несчастные люди, которым выпала участь жить под гнетом советских крас­ных кхмеров.

С 1917 по 1991 г. ВЧК-ОГПУ-НКВД-МГБ-КГБ, выполняя волю коммунисти­ческих вождей разного ранга, уничтожило людей больше, чем их погибло в Великую Отечественную войну. Всего за эти годы на территории бывшего СССР было репрессировано свыше 70 млн. человек (считая насильственно высланных, сосланных, раскулаченных). И все это не враги народа - это сам народ. Однако не надо забывать, что народ всегда был не только исполнителем террора. Он был его заказчиком. Именно именем народа совершались в Отечестве казни и массовые злодеяния.

Задумайтесь, почему с такой огромной скоростью слетают с народа налет культуры и представления об этических основах. В течение почти десяти столетий наши православные с молоком матери впитывали христианское отношение к человеку, закону, престолу российскому. А в 1917 с легкостью пошли за шайкой головорезов на кровавый бунт. С энтузиазмом приняли и фашистский режим, который на десятилетия превратил российский народ в рабов, который санкционировал убийство, как способ достижения цели…

В Нижегородской области похоронен уже не один десяток солдат, офицеров, милиционеров, погибших в первой и второй чеченских войнах. По своим убитым родственникам также проливали слезы чеченские матери, жены и дети. Многие тысячи убитых, в т.ч. и мирных жителей, даже детей. И это не последние жертвы. Сколько их еще будет! Чеченскую авантюру спланиро­вали и осуществили наши бывшие комсомольско-партийные активисты, сделав заложниками всё государство Российское.

В конце 2000 года глава чекистского ведомства России Патрушев в интервью газете «Комсомольская правда» с нескрываемой гордостью заявил, что чекисты не отказались и не собираются отказываться от своего прошлого, гордятся им. Представьте себе что, скажем в Германии, шеф немецкой спецслужбы публично назвал себя последователем дела гестапо. Думаю, что самое минимальное наказание, которое он бы понес – моментально лишился бы своего кресла…

А совсем недавно в Санкт-Петербурге, инкубаторе нынешней российской правящей элиты, была организована выставка под скромным названием «Роль НКВД в борьбе с иностранными шпионами». Вот этим «совки» и отличаются от цивилизованных народов. Нормальные люди давно перешагнули через свое позорное прошлое, а мы, россияне, продолжаем гордится советским дерьмом. Пока мы не выдавим из себя раба — никогда полноценными людьми не станем…

Мне часто приходится выступать в разных аудиториях, и я всегда напоминаю людям слова правозащитника, врача и журналиста А.Подрабинека «Мы... не замечаем, что дышим, пока нам не перекроют кислород. Кто в свое время не отведал полной мерой прелести тоталитарного бытия, тот не в состоянии полностью оценить преимуществ нашей сегодняшней сво­бодной политической жизни». На это мне часто возражают: работы нет, зарплату и пенсию задерживают, на кой нам такая свобода. Но так думать могут только рабы, привыкшие к своему стойлу, раболепски глядящие на хозяина в ожидании очередной порции похлебки... Лучше 15 лет сидеть на одном хлебе с водой, чем слушать партийные гимны, сдавать «ленинские» зачеты и историю КПСС, созерцать оплывших жиром коммунистических боссов и участвовать в их очередных кровавых авантю­рах. А их будет немало и чеченская драма покажется нам малостью по сравнению с тем, что нас ожидает впереди.

Советские функционеры очень любят испытывать народ кровью, полагая, что после пережитого он будет рабски предан и станет радо­ваться каждому брошенному ему объедку. Каждый шаг коммунистов оставляет в наших душах и сердцах лиловые кровоподтеки. Вспомните еще раз мил­лионы невинно загубленных, прислушайтесь и их стонам, идущим из земли. Вспомните Венгрию, Чехословакию, Афганистан, Баку, Тбилиси, Вильнюс, Ригу... Вспомните! Подумайте, что ожидает вас, ваших детей и внуков завтра?!

Партийные функционеры ненавидели народ, но прикрывались его именем, совершали свои злодеяния во имя народа. Не так давно вице-спикер Госдумы Слиска, которая, не стесняясь, на парламентских слушаниях заявила, что считает права народа выше прав человека. Партийный работник (хоть КПСС, хоть «Единой России»), никогда не поделится с голодным бутербродом. Вспомните, что когда в осажденном немцами Питере тысячи людей питались человеческими трупами, члену политбюро Жданову самолетом доставлялись свежие фрукты. Так что находящиеся у власти партийно-комсомольские «умельцы» никогда не решат накопившиеся за 80 лет социальные проблемы в стране. Они и не собираются их решать!

Сегодня ситуацию должны, прежде всего, осмыслить журналисты, имеющие нюх на опасность, а всем телеканалам желательно транслировать фильмы, рассказывающие молодому поколению и напоминающие пожилым об ужа­сах коммунистической системы. («И вновь в России окаянные дни», «Обру­чение со смертью», «Серые волки», «Чекист», «Людоед», и др.). Такой всероссийский урок политграмоты будет полезен всем.

Уже во второй половине 50-х годов в стране стали появляться люди, которые осознали преступную сущность и глобальную опасность комму­нистического режима. Среди них были студенты, рабочие, представители творческих профессий, научная интеллигенция, духовенство. И противо­действия их были различными — от беспомощных правозащитных организаций, которые занимались разговорами и писаниной, до создания крупных анти­советских групп, ставящих режиму большие палки в колеса.

По моим данным, с августа 1960 года по август 1991 г. через мордов­ские и пермские лагеря, Чистопольскую, Владимирскую, Лефортовскую и Бутырскую (раньше она была забита только политзеками) тюрьмы прошло более 15 тыс. политических заключенных (правозащитников, диссидентов, антисоветчиков, церковников). Более 4 тысяч политзеков познакомились с еще одним «достижением» советской власти, попав в так называемые тюремно-психатрические больницы МВД СССР (Смоленск, Сычевка Смоленской области, Черняховск Калининградской области, Благовещенск Амурского края, Санкт-Петербург, Орел, Казань, Днепропетровск, что на Украине и др.). Здесь, под охраной МВД, в камерах, находились люди, теорети­чески освобожденные судом от уголовной ответственности, т.к. судебно-психиатрическая экспертиза признала их невменяемыми. У них не было даже тех минимальных прав, которые полагались обычным советским политзекам в лагерях, они не знали и срока своего заключения. Несчастных уз­ников в этих медицинских заведениях системы КПСС избивали, пытали, испытывали на них новые психотропные препараты. Через психотюрьмы прошли: лейтенант Ильин, стрелявший в Брежнева, генерал Григоренко, Буковский, Файнберг — один из «семерки», устроившей на Красной Площади в Москве первую антисоветскую демонстрацию против ввода в 1968 г. советских войск в Чехословакию, потопивших в крови «пражскую весну», молодые солдаты и офицеры, отказавшиеся участвовать в коммунистических про­вокациях, вроде войны в Афганистане.

Многие из наших товарищей не вернулись из неволи — умерли или были убиты в тюрьмах и концлагерях. Среди них Борис Галансков, Анато­лий Марченко, Валерий Марченко, прекрасный украинский поэт Василий Стус, Юрий Литвин, Алексей Тихий и многие другие! Вечная им память!

Средства массовой информации должны регулярно писать об этих лю­дях, отдавших годы жизни, здоровье и даже саму жизнь ради того, чтобы мы с вами не жили под проклятым тоталитарным коммунистическим гнетом, чтобы выдавили из себя раба, научились любить свободу и дорожить ею.

Мы, бывшие политзаключенные, надеялись, что август 1991 года при­нес на российскую землю демократию. Но этого не произошло. И не только из-за нерешительности бывшего главы государства Б.Ельцина, о чем он сам, вероятно, сожалеет, но и из-за трусос­ти и равнодушия многих россиян. Под демократов момен­тально мимикризировалась партийная, комсомольская, советская и профсоюз­ная номенклатура, которая, с одной стороны, занялась весьма успешной личной «прихватизацией», а с другой — всячески мешала поступательному движению экономических и политических реформ в стране, умело настраивая против них широкие круги общественности.

Если бы еще в 1991 г. мы проявили настойчивость и убрали из обо­рота номенклатуру, то жить всем было бы сейчас намного легче, и такого ахового экономического положения в стране не было бы. Помните девиз чеш­ских демократов: «С коммунистами нужно бороться их же оружием — топором, а не тонким демократическим скальпелем!»?

Благодаря нашему равнодушию и беспринципности во власти сегодня обосновались прочно хищники, выходцы из партийно-комсомольской номенклатуры (наиболее опасны именно «комсомольцы» типа путинского полпреда в Приволжском округе Кириенко) — нездоровые, неумные, недальновидные, но наглые, сплоченные, коварные и алчные. Эта квазиэлита, номенклатурный истеблишмент люто ненавидит и презирает честных людей, подлинных демок­ратов, в т.ч. и бывших узников совести, диссидентов 70-80 годов. Им здо­рово помогают провокаторы-элдэпээровцы во главе с Жириновским.

Нижегородской области не повезло: ни в областной, ни в городской, не говоря уже о районных администрациях, нет ни одного подлинного демок­рата. Ни один из бывших политзаключенных не допущен ни в одно из звеньев государственного или муниципального управления.

Жертв репрессий КПСС просоветские чиновники не считают за людей. О каком покаянии можно вести речь, когда те мизерные льготы, которые «даровал» репрессированным убогий ФЗ «О реабилитации жертв политических репрессий», в регионе даже не предоставляются: ни бесплатных лекарств нет, ни внеочередного медицинского обслуживания, не установлен бесплатно ни один телефон, не выдаются санаторные путевки. Даже помещение под офис жертвам репрес­сий чиновники предоставить не считают нужным. А министр труда Починок собирается лишить узников совести даже этих номинальных льгот.

Здравомыслящие нижегородцы с возмущением вспоминают, что на открытии в 1994 г. на Бугровском кладбище памятного знака Жертвам репрессий, для перестраховки, чтобы «Зюгановы - Селезневы» не возмутились, вместо слов «Жертвам коммунистического режима», выбили: «Жертвам тоталитарного режима», не дали осквернить святое «коммунистическое дело». Естественно, ни на од­ном из дней политзаключенного никто из чиновников-руководителей и депу­татов-коммунистов ни разу не показывался. У коммунистов не бывает угры­зений совести, ибо совесть отсутствует у этой породы людей с 1917 года...

К сожалению, призыв представителей творческой и научной интеллиген­ции, как я уже говорил, не захотели услышать ни нынешний президент, ни правительство, ни депутаты Государственной Думы.

Бывших политзеков никто окружать заботой и вниманием, даже в рам­ках действующего федерального законодательства, и не собирается. Чинов­ники по-прежнему игнорируют обоснованные требования жертв зверств КПСС, не боясь даже потерять свои должности. А вспомните, как заботились боль­шевики в 20-30 годах о своих товарищах по партии, узниках царских тюрем!

Да, понимания нашими гражданами последствий советского красно-корич­невого режима так и не произошло. Есть в этом вина и тех немногих, кто осознал кровавое прошлое и покаялся сам. Они не сумели передать истори­ческую память следующему поколению. А поскольку люди в России и СНГ от поколения к поколению в лучшую сторону не меняются, то страшные события нашей истории скоро повторятся. Государство в России осталось, как и было: грубой эгоистичной антинародной машиной.

Чтобы завтра не оказаться в кровавом прошлом, мало только широкомасштабного покаяния. Помните о жертвах советской партноменклатуры и помогайте тем, кому еще можно сегодня помочь. Голосуя за кого-либо, знай­те, что бывших коммунистов и чекистов не бывает...

Великий Дж. Байрон сказал об этом более кратко и точно: «Лучший пророк для будущего — прошлое...»

посилання

Відбулась зрада України

Олег Тягнибок: Відбулась зрада України

Лідер Всеукраїнського об’єднання "Свобода" Олег Тягнибок заявив:

"Голосування Верховної Ради України за ратифікацію угоди щодо продовження терміну перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України засвідчила про цілковиту зраду національних інтересів влади в Україні. Спочатку в Харкові Україну здали лише розчерком пера В. Януковича, а сьогодні акт державної зради підло легалізований у стінах Верховної Ради.

На жаль, ця зрада відбулась руками представників фракцій БЮТу та НУНСу, без яких прокремлівські сили не змогли б провести жодних рішень. Ми знову бачимо реінкарнацію "групи 236" у парламенті: комуністи, кегебісти, корупціонери – штатні агенти ФСБ освятили нову Переяславську угоду.

Сьогодні ми ще раз переконалися у негайній необхідності проведення люстрації – докорінного очищення влади. На жаль, "помаранчеві" не спромоглися на це у попередні п’ять років. Тепер це повинна зробити українська нація власними руками. Сьогодні кинуто виклик кожному українцю і нація повинна дати гідну відповідь зграйці заколотників. Бо це – наша земля".


"Україну чекає третя революція – національна і соціальна. Українці зметуть промосковську адміністрацію, яка тимчасово стала владою в Україні. Це буде інша революція, аніж ті революції, які відбулись у 1991 та 2004 роках.

Сьогодні остаточно розвіялись ілюзії, що влада, яка засіла на Банковій та Грушевського, може принести хоча б яку-небудь користь державі. Так само ми назавжди запам’ятаємо, чиїми руками, яких перевертнів з фракцій БЮТу та НУНСу було прийнято це рішення.

Нам кинуто виклик. Доля України тепер вирішуватиметься не в Адміністрації Президента, Кабміні чи Верховній Раді, її вирішать українці у безкомпромісній боротьбі. Час розплати обов'язково прийде. Це – наша земля, передана нам кривавою боротьбою наших предків, і ми мусимо її зберегти для наших дітей. Всі, як один, українці повинні піднятись проти окупаційного режиму Януковича".

Прес-служба ВО "Свобода"

янукович в Страсбурзі

  • 27.04.10, 13:46
янукович в страсбурзі не визнав голодомор як геноцид українського народу!

Ото Україна докотилася!

Голодомор, якого "не було"

Голодомор: обвинение в геноциде

... Однажды заманила она к себе Марусю. «Иди сюда, - говорит, - доченька, я тебе косички вымою, угощу. Иди, иди...» Отрезала ей голову, начала есть эту девочку Марусю, а дед копался в огороде, все слышал, и видит – не выходит Маруся. Нет и нет. Позвал людей, председателя, пошли к Евгении - одни косточки да мясо, да ленточки цветные на волосах. Убрали все в коробочку...




Хорошо помню, как в те годы выполняли план хлебозаготовок. С осени по всем дворам ходила, как тогда называли, «буксирная бригада» - 15-20 человек – с щупами: искали, нет ли где спрятанного хлеба. Если находили, забирали все до крошки.

Крестьянин Баланкин Никифор имел четырех детей, занимался тем, что чинил сапоги и клеил калоши. Семья голодала, потому что все забрала «буксирная бригада». Питались тем, кто что даст. Кто приносил за работу стакан крупы – тогда варили похлебку. Настал момент, когда в доме совсем не было никакой еды, и дети сильно плакали. Когда они голодные уснули, Никифор всем четырем детям и жене перерезал горло, а сам повесился в сенях. Не мог крестьянин пережить такого трудного времени. А был мужик не ленивый, трудолюбивый. Когда «буксирная бригада» пришла к ним, на стук никто не ответил…

***

По соседству с нами жила семья Скороходов. Отец – Скороход Александр, вернулся с гражданской войны слепым на оба глаза. Был у него надел земли – 8 десятин, пара лошадей… Помню, подъехали к скороходам три подводы с красным флагом на первой подводе. На флаге было написано: «Ликвидируем кулаков, как класс». В течение трех часов все из хаты было вынесено на подводы: постельные принадлежности, одежда, обувь, конфискованы поросенок, корова, лошади, зерно в мешках. А слепого Скорохода Александра вынесли в ряднюшке и сильно бросили об дорогу. Затем вышла хозяйка, она вела за руку сына Федю, в другой руке несла маленький узелок. Подняла мужа, отряхнула с него пыль, сын взял его под руку и пошли на железнодорожную станцию.

А к моему отцу приходили в ночное время много раз, угрожая, что он якобы занесен в списки кулаков и завтра приедут раскулачивать. Но все те активисты очень любили водку. Отец из последнего тянулся, чтобы угостить их, и, представьте себе, уцелел.

И.П. Паламарчук, Добровеличковский район, Кировоградская область



Голод 33-го года был устроен искусственно, чтобы сделать людей покорными, сломить их волю. Во время войны я встречал солдат, которые в 1932 году осенью работали портовыми грузчиками и рассказывали, что им приходилось тогда грузить зерно на корабли для отправки за границу. И с другой стороны, зачем забирали у людей фасоль, свеклу и даже жмых? Не в план же хлебозаготовок? Только для создания голода. И эффекта добились. Кто остался в живых, готов был на все, только б не оказаться снова в том же положении. Вот почему потом все пели хвалу «мудрому и любимому вождю». Голод заставил людей молиться на Сталина. Голод страшнее войны.

М.А. Глушич, Черкасская область

ОФИЦИАЛЬНАЯ СПРАВКА
В 1933 году в Западную Европу вывезли около 10 миллионов центнеров зерна. За год до этого 18,1 миллиона центнеров.







Соседский мальчик Петя помер на улице. Ел траву и так с травой во рту и помер. Семья его вымерла раньше. Как-то на улице подохла лошадь. Люди набросились, начали рвать ее, отталкивая друг друга. Меня тоже оттолкнули взрослые, а матери удалось взять немного кишок.

Отец пухлым поехал в г. Макеевку к материному брату, но тот не мог ему помочь. И он там где-то помер. Дядя потом рассказывал, что хотел найти труп отца, но там были штабеля голых трупов и он не смог опознать. Где могила отца, никто из семьи так и не знает.

М.А. Глушич, Черкасская область

***

Продовольственное положение по районам Харьковской области, и до того довольно тяжелое, за последнее время резко ухудшилось. В результате этого мы имеем значительное усиление наплыва в город Харьков бездомного, беспризорного и нищенствующего элемента.

Наряду с этим резко увеличилось количество обнаруживаемых и подбираемых на улицах г. Харькова трупов умерших на почве голода селян.

Если за февраль было подобрано таких трупов — 431, за март 689, за апрель 477, то май дает за первую декаду — 182 трупа; за вторую — 300 трупов, за третью — 510 трупов.

Итого: 992 трупа

и первые 3 дня июня дают 196 трупов.

Із повідомлення інформаційного сектору оргінструкторського відділу ЦК КП(б)У про факти голоду і недоїдання по окремих областях України
1 квітня 1933 р.











Покойников перестали хоронить, как прежде. Они неделями валялись на улицах и в пустых избах. Иногда трупы притаскивали к сельсовету и бросали их там. Их сваливали в общую яму, едва присыпав сверху. По ночам звери разгребали могилы. Каждый день был днем последним. Смерть стала привычной. Она утратила свою трагичность.







Тихий протяжный стон стоял над селом, живые скелетики, дети ползали по полу, чуть слышно скулили; мужики с налитыми водой ногами бродили по дворам, обессиленные голодной одышкой. Женщины выискивали варево для еды – все было съедено, сварено – крапива, желуди, липовый лист, валявшиеся за хатами копыта, кости, рога, невыделанные овчинные шкуры...

Голод, смерть деревенских знакомых, сошедшие с ума старухи... А ребята, приехавшие из города, ходили по дворам, мимо мертвых и полумертвых, открывали подвалы, копали ямы в сараях, тыкали железными палками в землю, искали, выколачивали кулацкое зерно.

В. Гроссман





Мы жили уже в Одессе, на улице Свердлова, 17... Осенью в городе появились первые голодающие. Они неслышно садились семьями вокруг теплых асфальтовых котлов позади их законных хозяев – беспризорников и молча смотрели в огонь. Глаза у них были одинаковые, у стариков, женщин, грудных детей. Никто не плакал... Сидели неподвижно, обреченно, пока не валились здесь же на новую асфальтовую мостовую. Их место занимали другие... С середины зимы голодающих стало прибавляться. Теперь шли не семьями, а толпами, с черными высохшими лицами, и детей с ними уже не было. Они лежали в подъездах, парадных, на лестницах, прямо на улицах, и глаза у них были открыты.

М. Симашко

***

"Относительно политического положения необходимо сказать, что в Украине царит ужасный голод, вымирают села и уезды, особенно страшная смертность среди детей. Цель этой нечеловеческой акции — окончательно сломать украинскую нацию в расчете на то, что погибнут сотни тысяч, миллионы людей, а остальные — рассеются по бескрайним просторам России..."

Письмо сотрудников Всеукраинской академии наук М.С. Грушевскому (который тогда, в 1933 году, жил в Москве), перехваченное цензурой.

***

Указ Москвы требовал того, чтобы крестьяне Украины, Дона и Кубани, прежде всего украинцы, вымерли вместе со своими малыми детьми.

Если в 1930 году вопрос стоял о лишении имущества или о выселении крестьян, то сейчас речь шла уже непосредственно о жизни и смерти миллионов людей.

***





Касьянов Григорий Петрович был хорошим портным. За пошив заработал шесть пудов ржи. Под нажимом комсода сдал это зерно государству, но его все равно не помиловали, посадили в тюрьму, где он и умер. Остались жена с тремя детьми, самому младшему было полтора месяца. У них также из печки вынули чугунок с тушеной капустой и содержимое выбросили на пол. Когда мать со слезами стала просить не выбрасывать эту еду, то член комсода, местная жительница по фамилии Кондратьева, заставляла детей и мать слизывать капусту языком прямо с пола. Зимой мать с грудным ребенком умерли с голоду, а двух старших мальчиков спасли родственники.

Е. Назарова, Верхнедонской район, Ростовская область



ОБВИНИТЕЛЬНОЕ ЗАКЛЮЧЕНИЕ /по след. делу № 241


Шполянскому райотделению ГПУ стало известно, что гражданин ГОНТАР Иван Мойсеевич зарезал комсомольца КАРМАЛИТУ и ряд других лиц, мясом которых питались и продавали на базаре c. М-Калигорка Шполянского района...

***

В пораженных людоедством селах с каждым днем укрепляется мнение, что возможно употреблять в пищу человеческое мясо. Это мнение особенно распространяется среди голодных и опухших людей.

За время с 9 января по 12 марта в районах Киевской области учтено:
трупоедство........54 случая,
людоедство.........69 случаев.

Эти цифры, конечно, не точны, ибо в действительности есть гораздо больше фактов, которые нами не учтены.

С комприветом, Розанов

Лист Київського обласного відділення ДПУ голові ДПУ УРСР від 12 березня 1933 року док. № 184.

***

В 1931 году еще были случаи утайки зерна, которое находили при обыске, обычно 100 фунтов, иногда 200. Но уже в 1932 году такого не было ни разу. Большее, что могли найти,— это 10—20 фунтов, отложенных для кур. Но даже этот “излишек” отбирался.



У меня была соседка – Мороз Евгения, жила рядом. Ходила на костылях. Соседка как соседка, нормальная. И мальчик у нее был маленький, и сестра была, жила в другой хате. Вхожу я к соседке однажды, а мальчонок ее, ему уже года два было, ест кусок мяса, белое такое. Она это мясо быстренько завернула, кинула на печь и говорит: «Это я в Верховенке горяченького купила. Мне и в голову не пришло – разве догадаешься о таком? Она резала детей, сама ела и на базаре продавала. Однажды заманила она к себе Марусю. «Иди сюда, - говорит, - доченька, я тебе косички вымою, угощу. Иди, иди...» Отрезала ей голову, начала есть эту девочку Марусю, а дед копался в огороде, все слышал, и видит – не выходит Маруся. Нет и нет. Позвал людей, председателя, пошли к Евгении - одни косточки да мясо, да ленточки цветные на волосах. Убрали все в коробочку. Евгению и ее сестру, которая помогала ей, отвели в сельсовет. Катерина, мать той девочки загубленной, опухшая. Еле пришла. Так давай эту Евгению палкой, только сил нет, чтобы ударить. Да, а у сестры людоедки тоже недавно ребеночка не стало. Так потащили ее на кладбище, могилку разрыли, чтобы удостовериться, не съели ли она и своего. О, господи, боже ты мой... Отвезли их в район, и там закопали, говорят, живыми закопали, еще земля ворочалась, кричали они, звали, а мальчика ихнего двухлетнего с ними закопали. Говорят, если мясо пробовал... Ох, старая я, лежу, вспоминаю, и будто вчера было. С 1910 года рождения я. А кажется, лет триста прожила, такая мука. Весь белый свет – мука тяжкая...





посилання





Армія "визволителька" Польщі, Білорусії, України...

  • 26.04.10, 13:18
Парад фашистов: германские нацисты и советские коммунисты на марше


Советско-германский парад в Бресте, 1939 г.

НОТА ПРАВИТЕЛЬСТВА СССР, ВРУЧЕННАЯ ПОЛЬСКОМУ ПОСЛУ В МОСКВЕ УТРОМ 17 СЕНТЯБРЯ 1939 ГОДА

Господин посол,

Польско-германская война выявила внутреннюю несостоятельность Польского государства. В течение десяти дней военных операций Польша потеряла все свои промышленные районы и культурные центры. Варшава как столица Польши не существует больше. Польское правительство распалось и не проявляет признаков жизни. Это значит, что Польское государство и его правительство фактически перестали существовать. Тем самым прекратили свое действие договора, заключенные между СССР и Польшей. Предоставленная самой себе и оставленная без руководства, Польша превратилась в удобное поле для всяких случайностей и неожиданностей, могущих создать угрозу для СССР. Поэтому, будучи доселе нейтральным, советское правительство не может более нейтрально относиться к этим фактам.

Советское правительство не может также безразлично относиться к тому, чтобы единокровные украинцы и белорусы, проживающие на территории Польши, брошенные на произвол судьбы, остались беззащитными.

Ввиду такой обстановки советское правительство отдало распоряжение Главному командованию Красной Армии дать приказ войскам перейти границу и взять под свою защиту жизнь и имущество населения Западной Украины и Западной Белоруссии.

Одновременно советское правительство намерено принять все меры к тому, чтобы вызволить польский народ из злополучной войны, куда он был ввергнут его неразумными руководителями, и дать ему возможность зажить мирной жизнью.

Примите, господин посол, уверения в совершенном к Вам почтении.


Народный комиссар иностранных дел СССР
В. Молотов


Чрезвычайному и полномочному послу Польши г. Гржибовскому
Польское посольство, Москва








Знамена-побратимы

Совместный большевистско-нацистский военный парад состоялся 22.09.1939 г. в Бресте после раздела Польши русскими и немцами по пакту Молотова-Риббентроппа. Парад принимали комбриг С. Кривошеин и генерал Г. Гудериан.

Парад немецких и советских войск упоминается Гудерианом в мемуарах, вышедших на русском в 1998 году:
"Наше пребывание в Бресте закончилось прощальным парадом и церемонией с обменом флагами в присутствии комбрига Кривошеина"


Спуск фашистского знамени для официального вручения представителю СССР.
По сегодняшний день это знамя хранится в Москве. Скорее всего, прямо в Кремле.



Совместный большевистско-нацистский военный парад. 22.09.1939 года. Город Брест.

посиланя

Напередодні „дня пабєди”



Андрій ГРОМЕНКО

НАПЕРЕДОДНІ „ДНЯ ПАБЄДИ”

Чим ближче 9 травня, тим вище піднімають голови ті, хто ще недавно боязко ховався по темних закутках.

Сьогодні ті, хто вважає сталінські злочини — доблестю, а вбивство українців — подвигом, готуються святкувати „Перемогу” (і для них неважливо, що цей день в більшості країн — учасниць антигітлерівської коаліції ніхто не відзначає). Вони вже вивішують на білбордах портрети Сталіна і збираються відкривати пам'ятник вусатому кату.

Вони знову готуються загиджувати вулиці наших міст брудними георгіївськими ганчірками, а представники злочинної Комуністичної Партії у Верховній Раді вже внесли законопроект, що припускає святкування під червоними прапорами колишнього Радянського Союзу.

При цьому, як завжди, з боку гомосоветікусов лунає гавкіт відносно тих, хто боровся проти радянських злочинів. Нинішня окупаційна влада всіляко підтримує антиукраїнський шабаш, а її представники на кожному розі „мітять територію” — то скандальним рішенням донецького „суду” з приводу Героя України Степана Бандери, то брудними фальсифікаціями депутата Колесніченка з приводу вигаданих „злочинів ОУН-УПА” (за ступенем нахабства і цинізму даний суб'єкт перевершив навіть пропагандистів з радянських спецслужб).

Бруду і жовчі українофобов важко що-небудь протиставити відкрито — багато мас-медіа давно належать бізнесменам, лояльним до Партії Регіонів, а деякі вже давно перетворилися на класичні „брехунці”, культивуючі українофобію і вихваляючи злочинний радянський режим. Нещодавно гауляйтери нової влади — Арфуш з Бенкендорфом — добралися і до Першого Національного каналу, завершивши окупацію українського інформпростору. Отже кампанія по промивці мізків українців і вкладанню в ці мізки „загальносоюзної історії” імені Табачника-семиноженка обіцяє бути успішною.

Що ж залишається нам, українцям? Тільки підтримувати один одного і розповідати один одному ПРАВДУ — правду, яку всіма силами намагається задушити окупаційний режим Януковича.

Коли вам пропонують святкувати „День Перемоги” Радянського Союзу -

ПАМ'ЯТАЙТЕ:

1. „Велика Вітчизняна Війна” — брехня, придумана в СССР для того, щоб не говорити про Другу Світову. Яка почалася для багатьох українців за 2 роки до сорок першого.

2. Другу Світову Війну почали спільно Сталін і Гітлер, за попередньою змовою. Секретний протокол („пакт Молотова-Рібентропа”) припускав напад СССР і нацистської Німеччини на мирні країни Європи і розподіл сфер впливу. І цей план БУВ реалізований.

3. Коли б не „золотий вересень” 39-го — НЕ БУЛО Б 22 червня 1941! Розірвавши Польщу разом з Гітлером, Сталін сам пустив біснуватого фюрера до себе на кордон.

4. Коли вам брешуть про „колабораціонізм” українських націоналістів — ПАМ'ЯТАЙТЕ: головним союзником Гітлера до 1941 року був Радянський Союз! Нафта, зерно, марганцева руда, бавовна і фосфати, сотнями тисяч, а іноді й мільйонами тонн СССР поставив нацистам з 1939 по 1941 рік. В той же час успішно співробітничали між собою НКВД і гестапо.

5. Апофеозом дружби соціалістичних режимів Сталіна і Гітлера став спільний військовий парад в Бресті під командуванням Кривошєїна і Гудеріана. Вожді СССР на банкетах вимовляли тости за здоров'я „великого фюрера, якого любить німецький народ”. До нападу Німеччини СССР був її кращим другом і посібником нацизму в Європі.

6. Перемога СССР над Німеччиною — не просто знищення кривавого гітлерівського режиму. Це ще й повернення режиму радянського, на рахунку якого — також МІЛЬЙОНИ вбитих, замучених,за арештованих українців. Ця „перемога” далася жахливою ціною — жодна армія світу не зазнавала у війнах таких втрат. Тоталітарний радянський режим не беріг своїх солдатів, кидаючи їх у м'ясорубку війни без ліку. Пригадайте відсоток українців в Червоній армії, щоб зрозуміти, яких втрат коштувала така „перемога”… Якраз не святкувати, а траур оголошувати.

7. СССР — це жахливі політичні репресії, ГУЛАГ, „трійки”, каральна психіатрія.

8. СССР — це страшний злочин Голодомору, що знищив понад 10 мільйонів українців.

9. СССР — це звірячі репресії проти населення Західної України у 1939–41 роках, коли за 2 роки населення цих регіонів зменшилося на 10%, а величезна кількість людей — українців, поляків, євреїв та ін. — позбулися усього свого майна.

10. СССР — це підла зрада сотень тисяч українців, землі яких Сталін віддав Польщі, прирікаючи їх на смерть або виселення, а також розграбування їхнього майна польськими колоністами. Тоді як загони УПА захищали своїх земляків, Радянський Союз присилав підкріплення польським окупантам. „Операція Вісла” — спільний злочин радянських і польських комуністів проти українського народу.

11. СССР — це післявоєнні репресії на Західній Україні, коли в боротьбі з національно-визвольним рухом знищувалися цілі села, а кількість репресованих сягнула півмільйону!

12. СССР — це вселенське зло, засуджене світовою спільнотою. Парламентська Асамблея ОБСЄ засудила злочини нацизму і сталінізму.

Українці, друзі! Не забувайте про це.

Не святкуйте свята окупантів. Хай цей день буде днем пошани до тих, що вижили, і пам'яті полеглих. Хай цього дня буде проявлена турбота про людей-ветеранів похилого віку. Але не можна допускати помпезних парадів і переможних промов під заплямованими брудом і кров'ю прапорами кривавого тирана Сталіна — брата-близнюка Гітлера.

Пам'ятайте про війну. І не дайте себе обдурити тим, хто хоче, щоб ця війна ніколи не закінчилася.

(І не забувайте народну мудрість: „Серп і молот — смерть і голод”. КЦ)

Джерело: Майдан

посилання

Слава Ірландії! Слава Україні!

  • 24.04.10, 17:17
Цю пісню ірландського гурту „Paddy And The Rats” редакція сайту „Бандерівець” присвячує тим, хто став на шлях Національної Революції!

Слава Ірландії! Слава Україні!


завантажити пісню


якщо щось не виходить, завантажити можна за цією адресою:
http://www.banderivets.org.ua/index.php

Росіянє – союзники націонал-соціалістичної німеччини




РОСІЯНЄ – СОЮЗНИКИ НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІСТИЧНОЇ НІМЕЧЧИНИ

Анатолій АВДЄЄВ
„ЗАСЕКРЕЧЕНИЙ” ЛОКОТЬ

В сучасній Росії вже не завжди забороняють об’єктивне вивчення так званих „білих плям” в історії другої світової війни і таке твердження починає втрачати об’єктивність. Але ще наповну діють та існують певні рекомендації щодо висвітлення цих проблем на телебаченні. Але! Це пояснюють тим, що основним глядачем провідних каналів РТ є маргінальна публіка, яка за своє життя не брала до рук жодної книги, крім, хіба що, букваря. Відтак у росіян ще не сформувалося аналітичне мислення, зокрема, здатність переосмислювати певні „усталені” факти історії та постулати навколишнього буття. А тим часом друком вийшло ряд книжок, що детально висвітлюють раніше заборонену тему росіян на службі Гітлеру. І в той же час з „переписувачами історії” — тими, „хто відбілює злочини нацистів”, закликає нас боротися російське керівництво. Але з кожним роком усе нові і тяжчі злочини вішають „незалежні” дослідники на українських націоналістів: вони й „хрести залізні” із рук Гітлера отримували, і Хатинь палили, і взагалі – дияволи та виродки.

„Якщо так піде і далі, то виявиться, що Гітлер насправді був Гітлеренком, – написав один з авторів газети „День”, – і жодного стосунку до Націонал-соціалістичної партії Німеччини не мав — насправді він був засновником Організації Українських Націоналістів. Невже саме українці під його керівництвом почали криваве завоювання Європи і Радянського Союзу. Вони ж бо одноосібно організували всілякі концентраційні табори з пічками для спалювання людей.

Як кажуть у народі, у чужому оці порошинку бачить, а в своєму й пенька не помічає. Так і керівництво Російської Федерації. Яке, звинувачуючи дивізію „Галичина”, „забуло” про 2 мільйони росіян, що воювали у лавах німецької армії. Ця цифра наведена в авторитетному журналі „Вопросы истории” за 2004 рік. Адже, окрім армії Власова, існувало чимало російських формувань, які співпрацювали з німцями, а ще були цілі автономні території де німці під своїм прапором дозволили росіянам самоврядування. Такою територією був округ з центром у селищі Локоть.

Локоть — невелике селище в тодішній Орловській, а нині — у Брянській області. У листопаді 1941 року, через місяць після захоплення Локтя німецькими військами, два інженери місцевого спиртзаводу – Костянтин Воськобойник, колишній білогвардієць, і Броніслав Камінській створили місцеве Локотське окружне самоврядування і воєнізовану міліцію, щоб боротися з більшовиками. Міліція називалася Російською визвольною народною армією (РОНА).

Мало хто знає, що в художній формі історія Локотської республіки відобразилася в романі Анатолія Іванова „Вечный зов” і знятому за романом популярному серіалі.

Політика Локотської республіки будувалася за принципом „З Великою Німеччиною — на вічні часи!”. Локотське самоврядування проіснувало з листопада 1941-го по серпень 1943 року.

Берлін визнав автономію Локотської республіки вже через 2 тижні після офіційного звернення. Гітлерівське командування на Східному фронті одержало наказ всіляко підтримувати і захищати російських націонал-соціалістів. У внутрішнє життя Локотської республіки німці фактично не втручалися.

Події, війни, що відбувалися на початку, в західних районах Орловської області (нині південний схід Брянської області) не зовсім узгоджуються із звичними уявленнями про загальний патріотичний підйом радянського народу і мобілізації всіх сил на відсіч ворогові. У доповідній записці начальника штабу партизанського руху на Брянському фронті старшого майора держбезпеки Матвєєва повідомляється про те, що в перші місяці війни з Німеччиною в Брасовський, також в деяких інші з сусідніх районів повернулося декілька десятків розкуркулених і висланих в період проведення колективізації, які з розрахунку на близький кінець радянської влади „вже придивлялися до тієї, що була своїй власності, прикидаючи, в що обійдеться ремонт житлового будинку, яким чином використовувати „свою” землю, чи вигідно відновити млин і т. д.”, аніскільки не приховуючи своїх настроїв від тих, що оточують. У тій же записці наголошувалися і сильні антирадянські настрої серед селян Брасовського району, і засміченість місцевих партійних і радянських організацій „чужим елементом”, і те, що в роки війни „в порівнянні з сусідніми районами Брасовський район дав з числа партійно-радянського активу відносно менший відсоток партизан і відносно більший зрадників”.

Мабуть, одна тільки обставина відрізняла Брасовський район від сусідніх, а саме те, що в царські часи ці землі входили в склад Комарицької волості і належали імператорській фамілії, а в непримітному селищі Локоть знаходився маєток великого князя Михаила Александровича Романова. Не знаючи кріпосного права і послереформенного розорення, брасовські селяни жили спокійним і розміреним життям, поки бурхливі події революції, громадянської війни і колективізації не поклали кінець цьому самодостатньому існуванню. Те, що для колишніх двірцевих селян колективізація стала не „другим виданням” кріпосного має рацію, а „першим”, з'явилося причиною прихованої незадоволеності новою владою, що вилився назовні, коли сама ця влада виявилася такою, що висить на волосинці.

Майже за два тижні до появи танкової дивізії в Локті, в цьому стані повної невизначеності зібралися сільські і селищні старости разом з вибраними депутатами більшістю голосів ухвалили рішення призначити „губернатором Локтя і навколишньої землі” інженера заводу по виробництву спирту Константина Павловича Воскобойника, а його заступником Бронислава Владиславовича Каминского. Для підтримки порядку був сформований загін міліції, чисельністю понад 100 чоловік. Під час стрімких настань вермахта у 1941 році за декілька днів з моменту евакуації (або втечі) представників радянської влади на територіях запанувала анархія, що супроводжується грабунками і вбивствами. Спочатку міліція служила саме для підтримки відносного порядку в районі Локтя. Подібні частини існували і на багатьох інших территориях.

Воскобойнік і Камінський заснували свою республіку через місяць після того, як гітлерівці окупували Брянщину. І от тепер звертаю увагу на найцікавіше! Пригадайте короткочасну, щоб не сказати миттєву історію незалежної України, проголошеної у Львові Бандерою та Стецьком і трагічний фінал переважної більшості її засновників. Берлін не визнавав будь-яких форм національного державотворення на теренах окупованої України. А от Локотська республіка проіснувала аж до 1944-го року. Існуюча тут адміністративна система багато в чому повторювала систему, що практикувалася в інших окупованих областях. Головною відмінністю було те, що вся повнота влади на місцях належала тут не німецьким комендатурам, а органам місцевого самоврядування. Будь-яким німецьким органам влади заборонялося втручатися у внутрішні справи „Локотськой волості”. Німецькі установи на території Локотського округу обмежували свою діяльність лише допомогою і радами керівникам округу і його районів.

На території округу навіть була здійснена вдала спроба створити і легалізувати свою партію — Націонал-соціалістічну партію Росії (НСПР) і невдала спроба навіть створити російський уряд.

Локотське самоврядування було офіційно оформлено німецькими властями 15 листопада 1941 року. Спочатку влада його розповсюджувалася лише на Локотський район, а наприкінці Локотський округ охоплював 8 районів Орловської і Курської областей (Брасовський, Суземський, Комаричський, Навлинський, Михайлівський, Севський, Дмитрієвський, Дмитровський).

Ці райони ділилися на 5 — 6 волостей, кожна з яких мала волосне управління на чолі з волосним старшиною, на чолі району стояв російський бургомістр зі своїм апаратом управління. Спочатку головою самоврядування, коли воно мало статус району і повіту, був бургомістр Костянтин Воськобойник, а після загибелі — його заступник Броніслав Камінській, що став потім обер-бургомістром Локотського округу.

За своїми розмірами Локотський округ перевищував територію Бельгії. Населення округу складало 581 тисячу людей. В окрузі, незважаючи на те, що це була окупована територія, діяли свої Карно-процесуальний і Кримінальний кодекси.

Грубі порушення дисципліни, вбивства на ґрунті пияцтва тягли за собою застосування покарання у вигляді страти. За дезертирство з РОНА була встановлена міра покарання у вигляді позбавлення волі на термін три роки, з обов'язковою повною конфіскацією майна.

Був випадок, коли за особистим розпорядженням Камінського було проведено слідство і суд над двома військовослужбовцями угорського корпусу у складі німецької армії за мародерство і вбивство. Злочинці були засуджені і публічно страчені.

Виконувала смертні вироки кат Локотського округу Антоніна Макарова, що стратила близько 1500 осіб, у тому числі партизан, членів їхніх сімей, жінок і підлітків (була розстріляна 1978 року за вироком радянського суду).

Єврейське населення Локотського округу було повністю знищено. У розстрілах особливо відзначився начальник поліції Суземського району Прудников. Так у Суземці було розстріляно 223 євреї.

Державним прапором республіки слугував нинішній державний прапор Російської Федерації. Щоправда, на нього вішали то німецьку свастику, то готичний хрест, то архангела Михаїла.

Сам факт існування нехай невеликої, але все ж таки російської фашистської державки став для Кремля джерелом постійної тривоги. Сталіну регулярно доповідали про стан справ у Локоті і околицях. До кордонів республіки підтягли значні сили спеціальних загонів НКВС, замаскованих під червоних партизанів. І справа тут була не в мілітарній потузі брянських сепаратистів. Чисельна кількість їхньої армії разом із міліцією ніколи не перевищувала 15 тисяч чоловік. Крапля в морі на тлі мільйонних армій СРСР та Німеччини. Сталіна, як досвідченого партійця, найбільше лякала ідеологія, що припала до душі (хоча й з різних міркувань) певній частині радянських громадян.

При мінімальному контролі з боку німецької адміністрації Локотське самоврядування досягло помітних успіхів у соціально-економічному житті округу: тут була скасована колгоспна форма господарювання і введена необтяжлива система податків. Конфісковане при так званому „розкуркуленні” радянською владою майно безоплатно поверталося колишнім власникам, при втраті передбачалися відповідні компенсації. Розмір подушної ділянки для кожного жителя самоврядування складав близько 10 гектарів. За час існування самоврядування були відновлені і пущені в експлуатацію багато промислових підприємств, що займалися переробкою сільськогосподарської продукції, відновлені церкви, відкрито 9 лікарень і 37 медичних пунктів, діяло 345 загальноосвітніх шкіл і 3 дитячих будинки, театр у селищі Локоть, і навіть спортивні клуби. У перші ж дні було відкрито практично всі закриті радянською владою церкви. Видавалися свої газети.

Російська націонал-соціалістична республіка проіснувала близько двох років. Потім Камінського, його збройні сили, міліцію і адміністрацію організовано евакуювали у Вітебську область, де під їхній контроль передали чималу територію.

Історія Локотської республіки завершилася восени 1944-го року. На той час Камінський і компанія звірствували вже у Варшаві, придушуючи антигітлерівське повстання поляків. Відчуваючи близький кінець, Камінський спробував запропонувати свої послуги командуванню УПА, але одержав рішучу і категоричну відмову. Невдовзі „комбрига Камінського”, як він себе називав, пристрелили гестапівці, а рештки його війська влили до складу генерала Власова.

Проте не все було так гарно, відбувалися постійні бої з партизанськими загонами, йшла фактично громадянська війна.

Республіка мала і власні військові сили. У кінці грудня 1942 року до лав РОНА входило 13 батальйонів чисельністю 10 тисяч осіб, вона була екіпірована знаряддями, гранатометами і кулеметами.

На початку 1943 року озброєні формування на території Локотського округу налічували 15 батальйонів чисельністю 12 — 15 тисяч вояків. На думку історика Бориса Соколова, у середині 1943 р. загальна чисельність РОНА не перевищувала 12 тисяч, і вона не в змозі була самостійно впоратися з партизанськими загонами, котрі перевершували її за загальною чисельністю, що викликало необхідність залучити до допомоги угорські і німецькі окупаційні війська. Камінській проводив мобілізацію чоловіків 18 — 20 років, для чого нерідко доводилося вдаватися до захоплення заручників із сімей тих, що ухилялися від призову.

Радянські партизани, пов'язані з НКВС, нападали на населення округу і вели бойові дії з РОНА. З травня по жовтень 1942 року партизани 540 разів намагалися атакувати охоронні сили округу.

Зважаючи на терор і вбивство місцевих цивільних осіб партизанами, керівництво округу підтримувало порядок жорстокими репресіями проти осіб, запідозрених у зв'язках з партизанами.

Хвиля терору у відповідь вилилася у надзвичайно велике число жертв. Було розстріляно, повішено і замучено більше 10 тисяч осіб, зокрема було спалено живцем 203 людини. Повністю спалено 24 села і 7300 дворів, зруйновано 767 громадських і культурних установ. З одного лише Брасівського району на роботу до Німеччини було вигнано 7 тисяч осіб.

5 вересня 1943 року Локоть звільнили силами 2-го танкового батальйону 197-ої танкової бригади 30-го Уральського добровольчого танкового корпусу спільно з частинами 250-ої стрілецької дивізії. При відступі німецької армії озброєні формування Локотського округу під командуванням Броніслава Камінського, а також члени сімей військовослужбовців і всі, хто не хотів залишатися на радянській території (30 тисяч людей), в серпні 1943 року пішли разом з німецькою армією в місто Лепель Вітебської області, де на якийсь час була створена Лепельська республіка, а РОНА брала участь у військових операціях проти радянських партизан до літа 1944 р. Звідси бригада РОНА у складі військ СС була перекинута до Польщі, де, зокрема, брала участь у придушенні Варшавського повстання.

Вже після відходу РОНА опір радянській владі, що супроводжувався частими озброєними зіткненнями з підрозділами НКВС, тривав на території Брянщини і Орловщини аж до 1951 року.

Сьогодні представники деяких політичних сил Росії бачать у політичних силах, що створили Локотську республіку, своє коріння. А нам тим часом розповідають, що посібником нацистів був Степан Бандера, який насправді перебував в німецьких концтаборах, брудниться УПА, що боролося за незалежність на теренах де проживало українське населення, яке захищало єврейське населення та формувало національні підрозділи з татар, грузинів, азербайджанців та інших національностей. Історія річ таємнича, але запущена в неї брехня рано чи пізно повертається бумерангом до її авторів.

посилання
http://www.ukrnationalism.org.ua

Духовенство УГКЦ і збройне націоналістичне підпілля...1944-1946

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

Духовенство УГКЦ і збройне націоналістичне підпілля в умовах радянської окупації (1944-1946 рр.)

Потрібно бути фарисеєм, щоб заперечувати глибоку кризу сучасного націоналістичного руху в Україні. Ця криза проявляється не тільки на організаційному, але й на ідеологічному рівні. Звісно, мова не йде про те, що ідеї Шевченка, Міхновського, Донцова та Бандери втратили свою актуальність - проблема в тому, що часто спостерігається ідейне вихолощення українського націоналізму, викривлення його ідеології; зокрема, це стосується і його христологічного компоненту. З'являються "модернізатори" націоналізму, що роблять спроби додати йому такі епітети як "атеїстичний" або "ліберальний"; поширюється рунвірізм та деякі інші неоязичницькі культи, адепти яких визначають себе якщо й не націоналістами, то принаймі супер-патріотами; час від часу доводиться чути нісенітниці про те, що католик не може бути українським націоналістом і т.д. Навіть ті, хто визнають себе і націоналістами, і християнами, дуже часто не розуміють глибинної органічної єдності націоналізму і християнства. З іншої сторони, серед духовенства та вірних традиційних українських Церков інколи (на щастя, поки що не так часто) спостерігаються нездорові тенденції занедбання національних первнів або ж плекання образу християнина-пацифіста, що живе швидше за принципами Л. Толстого, а не за заповідями Ісуса Христа, Який замість реалізації теорії "непротивлення злу", брався за бич, щоб чинно довести Свою любов до Отця...

Всі ці тенденції є надзвичайно шкідливими з огляду на те, що ми аж ніяк не можемо відділити одне від одного процеси національно-державного і релігійно-християнського відродження.

Враховуючи все вище сказане, стає зрозумілим, що правдиве висвітлення колосальної ролі Української греко-католицької Церкви в національно-визвольному русі посідає важливе місце у боротьбі з рядом шкідливих як для Церкви, так і для українського народу тенденцій, дає приклад вдалого поєднання зусиль Церкви і організованого націоналістичного руху і, в решті решт, сприяє справі утвердження української державності як неодмінної передумови всестороннього відродження і розвитку української нації.

До Вашої уваги невелика історична розвідка, яка на конкретних прикладах ілюструє участь греко-католицького духовенства в збройному опорі російсько-більшовицьким окупантам.

Під час допитів у більшовицьких катівнях митрополит Й. Сліпий та єп. М. Чарнецький підтверджували, що майже всюди греко-католицьке духовенство надавало повстанцям матеріальну допомогу, забезпечували продовольством, грошима, медикаментами, переховувало нелегалів та бойовиків, зберігало в себе зброю, боєприпаси, пропагандивну літературу.

Радянські науково-популярні видання рясніють повідомленнями про конкретні випадки підтримки духовенством підпільників ОУН-УПА. Зупинимось на свідченнях працівника органів держбезпеки К. Дмитрука (справжнє ім'я - К. Гальський). Ось дані із його книги "Під штандартами реакції і фашизму..." за один лише 1945 рік: в селі Сугрів Ходорівського району на дзвіниці церкви, парохом якої був. о. Володимир Левицький знайшли захисток три партизани-бандерівці, затримані за доносом місцевих комсомольців. В упівців було вилучено: кулемет – 1, гвинтівок – 2, пістолет – 1, гранат – 4, патронів – 126, гранат протитанкових – 40. В селі Купновичі Рудківського району о. Михайло Греділь переховував вдома повстанського командира Н. Кочмара, а в храмі (в захристії) мав склад зброї, в якому нараховувалось 6 карабінів, 18 гранат, 300 патронів та багато документів. Отець Володимир Сеньківський із с. Дев’ятники Новострільщанського району зберігав у місцевій церкві св. Йосафата зброю та обмундирування вояків УПА. Парох с. Арламівська Воля Судово-Вишнянського району о. Іван Білик регулярно підтримував зв’язки з повстанським командиром “Сяном” та керівником групи СБ “Оленем”. Отець здійснював посильну фінансову допомогу, забезпечував націоналістів продовольством, а також надавав їм необхідну інформацію. Зокрема, за сприянням о. Білика було ліквідовано бійця окупаційних військ В. Шамраєва, що певний час перебував у населеному пункті. В селі Стопчатів Яблунівського району місцевий парох та диякон обладнали в куполі (!) церкви схрон для місцевої підпільної боївки на чолі з “Грубим”. Настоятель церкви Діви Марії в с. Криворівня, що на Косівщині, в 1944 році включився в активну боротьбу з червоними загарбниками й під псевдом “Богуслав” став референтом районного проводу ОУН. Навесні 1945 року пішов у підпілля парох с. Задубровці Снятинського р-ну о. Іван Чугайда.

Чимало цікавої інформації подають радянські документи. Згідно їхніми даними, священник із с. Висоцько-Нижня, що на Львівщині, Василь Карушенко, будучи членом ОУН з 1939 року, регулярно займався збором продовольства та обмундирування й сам в окремі моменти відходив з повстанцями у ліс (наприклад, в травні 1945 р. в якості провідника допомагав рейдуючому відділу УПА). Разом з тим, він продовжував палко боронити свою віру, застерігаючи інших священників щодо інспірованого окупантами "переходу до православ'я". Як ревний католицький душпастир і вірний син свого народу, заарештований більшовиками 25 липня 1945 року.

Під час проведення органами НКДБ обшуку в пароха с. Черче Рогатинського району Станіславської обл. о. Юрія Будного був знайдений схрон, в якому знаходився один автомат, одна гвинтівка, а також боєприпаси. Підтримував зв'язки з ОУН-УПА о. Андрій Максимюк із с. Великий Рожин Кутського району Станіславської обл. Отець Григорій Богун, будучи свого часу редактором журналу "Місіонар", з встановленням російської окупації перейшов в підпілля, де став редактором газети Крайового проводу ОУН.

Упівці регулярно відвідували будинок о. Павла Кручека, пароха с. Монастирець Журавнівського району Дрогобицької обл. Неоднократно надавав свою оселю для постою повстанських відділів парох с. Голишеве Журавнівського району Дрогобицької обл. о. Ілля Яців. Будучи членом ОУН, підтримував зв'язки з повстанцями о. Василь Єляшевський із с. Любинці Сколівського району Дрогобицької обл. Отець Ілля Гавришкевич (с. Дмитровичі Судово-Вишнянського району) мав на дзвіниці церкви склад націоналістичної літератури. Показово, що всі вони залишались відчайдушно вірними не тільки Україні, але й Католицькій Церкві.

Греко-католицька Церква надавала підтримку повстанцям і на найвищому рівні. Для переховування нелегалів із ОУН наприкінці 1944 року у Львові при духовній академії Йосиф Сліпий створив школу дияконів. Сліпий дав вказівку ректору семінарії Івану Чорняку та настоятелю школи дияконів Роману Білику забезпечити всіх нелегалів фіктивними документами. Всередньому, у митрополичих палатах св. Юра систематично переховувалось до 20 нелегалів.

Те, що священники та монахи, які до кінця були віддані ідеї єдності Христової Церкви, як правило, водночас були тісно пов'язаними із націоналістичним підпілляям, дуже добре ілюструє аналіз документів радянських органів держбезпеки по агентурній справі "Відродженці" ("Возрожденцы"). Справа "Відродженці" була заведена восени 1945 року і стосувалася священників, які чинили сильний спротив заходам по ліквідації Української греко-католицької Церкви, однак чимало осіб, що розроблялись по ній, звинувачувались також у звязках з ОУН. Зокрема, констатувався зв'язок перебуваючого на нелегальному становищі колишнього головного редактора "антисовецкого националистического" журнала "Місіонар" о. Омельяна Темчука з Сокальським окружним оунівським проводом. Підозрювався у зв'язках з націоналістичними структурами і парох с. Селець Велико-Мостівського району Львівської області о. Теофіл Чайковський. Можна припустити, що контакти з ОУН-УПА мали й інші особи, які проходили по справі (більше 15 чоловік), оскільки, як свідчать документи, вони займали активну антибільшовицьку позицію ще в період німецької окупації.

Зберігаючи принцип історичної об'єктивності, потрібно вказати, що УГКЦ не була єдиною у допомозі повстанцям. Українське правослане духовенство, особливо на Волині, також прилучалося до визвольного руху; це проявлялося у різних формах: від душпастирської опіки капеланів до безпосередньої участі в збройному опорі. В 1943 році за домовленістю між тодішнім головнокомандувачем УПА Дмитром Клячківським та Рівненським православним єпископом Платоном Артемюком був офіційно запроваджений інститут польового духовенства. Деякі православні отці настільки поринули в вихор партизанського життя, що навіть очолювали боївки СБ (!).

При висвітленні питання безпосередньої участі УГКЦ в збройному опорі особливу увагу потрібно приділити чернецтву - тим воїнам Христовим, які прийнявши монаші обітниці, не "втекли від світу", а продовжували конкретними справами засвідчувати свою любов до Бога і ближнього. Документи радянських спецслужб рясніють "філіпіками" на адресу українського чернецтва. Так в одному з повідомлень стверджується, що з встановленням радянської окупації "монашествующий элемент продолжает свою антисоветско-националистическую работу, контактируя свою деятельность с ОУН-УПА. Одновременно они ведут нелегальную работу... бродят по селам и районам области, проповедуют католицизм...". В іншому документі говориться, що "греко-католические монастыри, являясь очагами миссионерской работы Ватикана по распространению унии и укриплению католицизма в западных областях Украины, ведут активную антисоветскую деятельность..."

У розмові з більшовицьким сексотом о. Г. Костельник взагалі висловив припущення, що безпосередньо всі монахи-противники "об'єднання" УГКЦ з РПЦ є напряму пов'заними із націоналістичним підпіллям (як написано в звіті, "ушли в бандеровские банды в лес"). Очевидно, висока жертовність українських "чорноризців" пояснювалась самою специфікою чернецтва. Уже згадуваний о. Іван Бенкалович, настоятель Львівського монастиря отців-студитів говорив: "Опора Церкви - це ми - ченці, котрі повністю відреклися від світу. Світське духовенство, особливо одружене, рахується з матеріальними наслідками кожного вчинку, ми ж шукаємо лише істину".

Насамперед згадаємо про василіанський монастир Чесного Хреста Господнього в м. Бучачі Тернопільської обл., який протягом століть був світочем національного та релігійного виховання української молоді. Його ігумен о. Іван Готра регулярно підтримував зв’язок із Романом Шухевичем й надавав йому інформацію військово-політичного характеру, яку збирали ченці, забезпечував повстанців грошима та харчами. Протягом декількох місяців в обителі проживало шестеро озброєних нелегалів.

Надійний захисток надавала націоналістам і Унівся Лавра. Вона відігравала важливу роль у маршрутах оунівських зв’язкових, провідниками яких були монахи-студити. Довгий час у стінах святині знаходились офіцери дивізії “Галичина” Пилат та Городинський, які згодом разом із о. Йосифом Шестюком були переправлені до жіночого студитського монастиря у Львові. В монастирі був облаштований продовольчий склад УПА та шпиталь, яким керував бр. Володимир Матковський, що мав за плечима вищу медичну освіту. У справі переховування монахами українських партизанів 5 жовтня 1945 року працівниками НКДБ була заведена оперативна справа "Покровителі" ("Покровители"), по якій окрім унівського ігумена о. Івана Шестюка проходила настоятелька Львівського монастиря Олена Вітер, про яку ми ще згадаємо нижче, та ще два священика-студита і один монах (о.Іван Данелещук , о.Іван Банкелевич та бр. Григорій Кондратович). В Унівському монастирі також видавалась нелегальна націоналістична література. В травні 1945 р. святиня стала свідком бойових дій: коли окупаційні війська проводили в районі монастиря зачистку, повстанці, що там переховувались, відкрили вогонь.

Протягом довгого часу василіанський монастир м. Золочева являвся базою члена Головного Проводу ОУН Р. Кравчука. Обитель прийняла до своїх стін не одного учасника Служби Безпеки. Ігумен о. Йосиф Федорик систематично надавав СБ інформацію про окупантів та місцевих зрадників (комсомольців, партійних та колгоспних активістів), займався передачею підпільникам кольпорованої націоналістичної літератури та друкарської техніки [дм2, с. 63]. Підтримував зв'язки з підпіллям о. Петро Олинський, ігумен василіанського монастиря с. Улашківці Чортківського району Тернопільської обл.

Не менш мужньо поводились і українські монахині. Ігуменя сестер-студиток Олена Вітер (монаше ім'я Йосифа) по праву може вважатись легендою національно-визвольного руху 40-х років минулого століття. Палка патріотка України, батько якої загинув в бою під Крутами, вона ще в 1940 р. була заарештована органами НКДБ разом із групою видних діячів ОУН. З втечею в червні 1941 року більшовиків зі Львова мати Йосифа була звільнена місцевими жителями. З відновленням більшовицької окупації перебувала на нелегальному становищі. Під час проведення в монастирі спецоперації переховувалась на даху. При затриманні назвала себе Анною Квасняківською і представила на це ім'я підроблені документи. У Львові Оленою Вітер утримувалась конспіративна квартира. Мати-ігуменя підтримувала сталий зв'язок з бандерівським підпіллям, зокрема з СБ ОУН. Керований нею Львівський монастир сестер-студиток виконував роль повстанського госпіталю. Крім того, багато монахинь працювало у місцевих лікарнях і, відповідно, мало змогу облаштовувати там тяжкохворих повстанців, які потребували висококваліфікованої медичної допомоги.

Якторівський монастир сестер-студиток повністю був у розпорядженні місцевого шефа Служби Безпеки В. Кравчишина та його помічника І. Остюка. Щоб набратися фізичних сил і віри у монастирі переховувались бійці УПА та дивізійники. Стараннями ігумені с. Єфросинії Канюки кожен підпільник був забезпечений належними харчами. В одному із монастирських підвалів знаходився упівський склад. Сестри Марія Барицька, Ольга Білогубка та інші сміливо виконували обов’язки розвідниць та зв’язкових.

Жіночий референт Чортківського проводу ОУН Марія Балащук ("Мотря") протягом довгого часу переховувалася у будинку сестер Пресвятої Родини в селі Білому Білобожницького р-ну Тернопільської обл. В будинку сестер-служебниць с. Самолусківці Гусятинського р-ну Тернопільської обл. (настоятелька - Анна Сороцька) певний час лікувались три поранех бійці УПА, інколи переховувались нелегали ОУН. Під час обшуку в монашому будинку було знайдено 5 повних комплектів упівського однострою. Підпільний госпіталь існував і в василіанському жіночому монастирі с. Жирівка Сокольницького р-ну Львівської обл. Сестра Марія Жалобяк влаштувала в монастирі кімнату-амбулаторію. Їй допомагали сестри Юлія Пігель, Романа Гетенберг, Марія Калитина. Слід зазаначити, що в період німецької окупації в монастирі проходили курси для медсестер УПА.

Станіславським Управлінням НКГБ на пов'язаних з ОУН-УПА сестер-василіанок була заведена агентурна справа "Недобиті" ("Недобитые"). Справу закрили в грудні 1945 року. Згідно з нею було заарештовано 11 монахинь, в тому числі й ігуменя Марія Полянська (монаше ім'я - Моніка).

Ми навели ряд фактів, доступних із опублікованих документів та праць радянських авторів. Однак і цього достатньо, щоб показати, що УГКЦ не покинула свій народ у його боротьбі з російсько-більшовицьким окупантом. Як бачимо, найчастіше допомога греко-католицького духовенства бандерівцям зводилась до збору інформації, наданні матеріальної допомоги, переховуванні та лікуванні підпільників і партизанів, а також, що саме головне, в духовній опіці над ними. УГКЦ допомагала рухові ОУН-УПА на всіх рівнях: від вищої ієрархії до рядових священослужителів. Окремі греко-католицькі священики, перейшовши на нелегальне становище, безпосередньо влилися у визвольний рух. Найбільшу підтримку ОУН-УПА виявляло українське чернецтво. За умов, коли окупаційна влада намагалася знищити український католицизм шляхом "об'єднання" УГКЦ з РПЦ, саме ті священослужителі, які залишалися твердими у своїй вірі і відданими Апостольському пристолу, приймали найактивнішу участь у співпраці з українськими націоналістами.

Надіємось, українці і надалі йтимуть нероздільною дорогою християнства і націоналізму, а Церква і організований націоналістичний рух будуть надійними союзниками у боротьбі проти всіх тих сил, що повстали проти Божої правди.

посилання