Капелан Василь Лозинський – Людина, яка не схилиться, не буде байдуже терпіти несправедливість

О, Пресвята Діво, Мати Господа, Царице Небес і землі! Зглянься на багатостраждальне зітхання душ наших, подивися з висоти святої Твоєї на нас, що з вірою і любов’ю поклоняємося пречистому образу Твоєму. Ось бо, в гріхи занурені і скорботами обтяжені, дивлячись на образ Твій, як на Тебе живу, що перебуваєш між нами, приносимо смиренні наші моління. Бо не маємо ні іншої помочі, ні іншого заступництва, ні втіхи, тільки Тебе, о Мати всіх скорботних і обтяжених! Поможи нам, немічним, утамуй скорботу нашу, настав на шлях праведний нас заблудлих, вилікуй і спаси безнадійних, даруй нам останок часу життя нашого у мирі і тиші проводити, подай християнську кончину, і на Страшному суді Сина Твого явися нам милосердною Заступницею, щоб завжди оспівували, величали і славили Тебе як благу Заступницю християнського роду зі всіма, що догодили Богові. Амінь.

Молитва до Пресвятої Богородиці перед Її Іверською чудотворною іконою

Бувають складні теми, писати про які надзвичайно важко. Мабуть тому, що на людях, в суспільстві ми звикли бути закритими, адже неусвідомлено боїмося болю та нерозуміння.

Випуски програм західноукраїнського циклу, наче сторінки календаря. Мені по-дитячому шкода перегортати їх, адже так жаль, коли така кількість «смачного» матеріалу стає частинкою минулого. Діалоги, каяття і сповіді моїх співвітчизників наповнюють мене мудрістю, людяністю та надзвичайним душевним теплом.

Капелан Василь Лозинський. Він приїхав разом із сином. Дивлячись на нащадка генетики Лозинських, побачив перед собою свідомого парубка.

Погляд. Зібраність. Говорити з отцем Василем було легко і спокійно, та писати про це неймовірно складно. По-перше тому, що перед тобою священик – людина, яка присвятила своє життя служінню Господу, а отже за своєю духовною суттю вищий пересічної людини. По-друге, надзвичайно важко писати про людину, з якою відчуваєш стільки спільного.

Це скеля. Людина, що не схилиться, не буде байдуже терпіти несправедливість. Просто не зуміє. Таких людей ненавидять за саме їх існування. А вони так і не можуть зрозуміти причин тієї ненависті. Та з самісінького дитинства їм це вкрай болить.

Це страшно – одного дня усвідомити себе «білою вороною». Тому ще більша шана тим, хто не відцурався своєї суті, хто не став бруднити свої білі крила, аби бути схожим на усіх.

Мені щастить відшукати в серці своєї любої церкви справжні діамати – індивідуальності, що свято віддають себе служінню Господу завдяки сильній вірі та любові. Вони для мене – підтвердження національного майбутнього.

Інтелект. Усвідомленість цього священника дає мені дає мені впевненість в тому, що ми сприймаємо Томас як випробування Господнє. Адже це тільки початок величезної духовної роботи над собою. Точка біфуркації нашого суспільства – шлях до вільної, сильної, незалежної України можна здолати лише пліч о пліч, лише взявшись за руки та повторюючи про себе Молитву.

Отець Василь зі своєю сім’єю – дружиною, сином та донькою

Я не знаю чому мені закортіло взяти в якості епіграфу молитву Іверської Божої Матері. Так мене надихнуло під час молитви. Я не знаю, що відчує, прочитавши це Василь Лозинський. Впевнений лише в одному – ця сильна і мудра в Господі людна вміє та знає, як допомогти своїм прихожанам та нашій рідній до болю країні. Це міцний та незламний камінь в будівлі Храму Єдиної Помісної Православної Церкви України.

На нього не вплинуть «солодко-шоколадні» тиради про нагороди та чесноти. Проте він поважатиме мовчазне та щире ставлення до Всевишнього, як вірне розуміння суті того, що відбувається.

Щастя, коли кохана поруч!

Пишу, і раптом мені закортіло поговорити та помовчати за партією в шахи з отцем Василем.

Молитва Іверської Божої Матері… І шахи, отець Василь… під ковток гарячої кави і сірого похмурого дня… біля затишного каміну.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми: Василь Лозинський

https://youtu.be/iC77mGMOglc

Власта фанатично кохає свою країну. Вона свято вірує в те, чим займається... 

Ім’я Власти Негрі відомо не тільки на Закарпатті, а й в усій Україні і навіть за її межами. Її знають в Одесі і Дніпрі, в Києві і Харкові. Жінка, матір, патріот, волонтер… Патріот до глибини душі. Ініціативний. Імпульсивний.

Мені зателефонувала моя одеська подруга і з тривогою в голосі розповіла, що в Ужгороді сталася біда з маленькою дівчинкою Анітою Білей. (http://www.ukrpress.info/2018/08/15/anita-biley-ni-na-kogo-ne-obrazhayusya-ya-vsih-probachila/). Дала телефон Власти. Ми, не гаючи часу, зв’язалися і домовилися про зйомки програми. Вона багато допомагає цій родині, тому дуже переживала за Аніту.

І не лише за цю крихітку болить серце в цієї Українки. Ця жінка живе на війні, повністю віддаючи себе Україні. А вдома на Власту завжди чекаю двоє синів, котрим вона не словами, а справами подає приклад патріотизму та дієвої, небайдужої любові до своєї країни.

Вона фанатично кохає свою країну. У неї палають очі, а серце не відчуває різниці між родиною і країною. А найважливішим є те, що вона свято вірує в те, чим займається. Азартна людина, завзята. З надпотужною енергетикою. Українка, що не віддасть ані крихти своєї рідної землі. Неврахований боєць Залізної сотні.

Їй дійсно вдається допомагати людям. Вона не спить, не їсть, не дозволяє собі ані хвильки спокою, поки не виконає самостійно поставлену собі задачу, якою нерідко стає порятунок чийогось життя.

У нас знайшовся спільний знайомий – Михайло Годинець, котрий тренує дітей Власти (https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=688632044852259&id=580231115692353&__tn__=K-R).

Одного разу, очікуючи сина з тренувань, їй пощастило почути, як гідно, хоч і вимогливо Михайло виховує хлопчаків. Стоячи під дверима, і слухаючи як проходять тренування, вона пишалася і своїми хлопчиками, і їх наставником, що виховує з них справжніх чоловіків, справжніх українців.

Адже для матері, що стільки часу та сил віддає війні, надважливо, щоб нація турбувалася про її дітей, щоб її хлопчики отримували від нас, українців, ту любов і турботу, котрої їм часто не вистачає через самовідданість Власти тій справі, якою вона займається.

Ми всі дуже різні. Не має значення, в якому регіоні ми народилися та проживаємо, адже у всіх нас є люба Мати-Україна. І ми не маємо права на чвари! Посваритися, образитися, розсердитися, але, як тільки ми почуємо «Україна», ми зобов’язані встати пліч о пліч. Ось так і з Властою, донькою і матір’ю Закарпаття.

Я дивився на переповнену емоціями ПАТРІОТКУ, що пишається своєю країною, і розумів, хай би що там сталося, ми обов’язково знайдемо спільну мову. І обов’язково переможемо!

Не буду приховувати – із Властою дуже не просто. Вона людина зі сталевим характером. Саме таких людей загартовує пекло війни. Та ми не маємо права не домовитися між собою. Це неможливо. Адже в найважчу хвилину ми з нею будемо там, на передовій. А ця тендітна жінка вже котрий рік поспіль продовжує допомагати нашим воїнам та їх родинам.

Ми живемо своєю країною, а в цей час інші люди, що поважають нашу працю, допомагають нашим дітям та близьким. Це просто неймовірно! Це зігріває душу і дає наснаги жити та працювати це більш активно та потужно.

Ось такі вони, наші Українки – не чекають на диво, не питають дозволу, а підіймають очі вгору і в Молитві своїй обіймають Україну. У них все виходить. І їх тисячі. Захоплююся тобою, Україно! Пишаюся Вами, рідні мої жовто-сині.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Власта Негря

https://youtu.be/H3j4aqIdopA

Він буде бачити та відчувати, як тобі складно, проте буде молитися за тебе – Олег Володарський

«Рідна душа – вона належить тому, у кого є ключі від наших замків, і до чиїх замків підходять наші ключі. Коли ми відчуваємо себе настільки в безпеці, що можемо відкрити наші замки, тоді наші найсправжніші «я» виходять назустріч один одному, і ми можемо бути повністю і щиро тими, хто ми є. Тоді нас люблять такими, якими ми є, а не такими, якими ми намагаємося бути. Кожен відкриває кращі сторони іншого. І незважаючи на все те, що змушує нас страждати, з цією людиною ми відчуваємо благополуччя як в раю. Рідна душа – це та, що поділяє наші найглибші прагнення, обраний нами напрямок руху. Якщо ми вдвох подібно повітряним кулькам рухаємося вгору, дуже велика ймовірність того, що ми знайшли одне в одному потрібну людину. Рідна душа – у того, завдяки кому ви починаєте жити справжнім життям»

«Міст через вічність», Річард Бах

Чому таким спокійним і мудрим є життя в Господі? Чому ми знаходимо таку надзвичайну тишу та мудрість в простих словах Молитви? Та й хіба може бути інакше? Адже ти говориш з тим, хто керує твоєю долею та твоїм життям. І по-дитячому щиро каєшся, тим самим розділяючи з Ним свої сумніви та біль, отримуючи натомість Його любов.

Отець Сергій Ємець. Священник. Капелан. Духовний воїн Нації і Господа, котрий на фронті підтримував наших хлопців.

Ми запитуємо про різні речі тих, хто був в епіцентрі війни, на межі життя… Одне запитання страшно і соромно ставити: «Це страшно?». Проте, вкотре поставивши його, отримую одну і ту саму відповідь: «З молитвою – ні. З молитвою нічого не страшно. Боляче, не спокійно, але не страшно». Страшно інше – коли наші воїни, переступивши цей страх змушені тут, в тилу, бачити бездушність та байдужість тих, за кого вони воюють.

Людяність – це не просто. Набагато легше не звертати уваги на те, що в твоїй країні вже котрий рік іде війна. Жити, не замислюючись про те, якою ціною виживає твоя Нація. Важко навіть писати про таке. Дуже не просто. Та мене не полишає впевненість в тому, що ця війна була сформована для того, щоб ми, не без допомоги кремлівського патріархату, втратили віру, а разом з нею надію та любов.

Капелан – це новий щабель розвитку духовності в Україні. Поблизу окопів, на передовій, поряд з тими, хто захищає Батьківщину, є духовні пастирі, котрі передають слова Святого Писання, підтримуючи наших Воїнів, аби руїна війни не занапастила ані країну, ані душі наших хлопців.

Сьогодні вкрай багато залежить від реформації духовного розвитку. Це спалах Духу. Стихія Молитви. Це Бог. Бог – любов і порозуміння з ближнім. На Софійській площі, посеред землі, на самісінькому екваторі життя та смерті, було багато людей, вдягнених у сутану православ’я. Та як же мало священників, які знають найважливіший постулат існування в Господі, – щире та смиренне служіння.

Отець Сергій – неймовірно смиренна людина. Витримана. Глибока. Він буде бачити та відчувати, як тобі складно, проте буде молитися за тебе. Може статися, що ти не витримаєш, зірвешся, не повіриш, втечеш… Та він все одно в самотній молитві буде чекати та вірити, що ти повернешся. І буде просити Господа за тебе, просити тобі сил. Та ніколи не зрадить і не залишить.

Це надає сил та наснаги зуміти, зрозуміти та усвідомити набагато більше. Ти можеш навіть зненавидіти його за смирення та старанність… А він, посміхаючись, буде просити за тебе Бога.

Я б і не зумів йому це пояснити. Промовчав. Розуміючи, що в цій людині є те, що змінює мене зсередини. Терплячі в Господі. Ті, що несуть добро і любов своїй нації. Я пишаюся тобою, Україно!

…З телефону знов лунає до болю знайомий голос… Скоро знову їхати на Закарпаття… Переживав, ділився планами на наступні програми… Берегиня сім’ї, в котрій четверо повернулися з війни. Без віри? Ні! Лише завдяки їй!

Ці люди стали для мене найближчими. Ті, для яких має надвелике значення слово «Україна». І десь зовсім поруч з ними, поруч з усіма нами, в одному строю стоїть отець Сергій, капелан Ємець. Стоїть і молиться. Смиренно і терпляче.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Сергій Ємець

https://www.youtube.com/watch?v=c7Sy_Ke7s4E&feature=youtu.be&fbclid=IwAR11XrtG2y2xx82UxUZI0mMqt-ivtZXsXtDOAo2DDAgNMbwQ_CC7tR5BZls

Олег Володарський: Син політв’язня. Він зможе пробачити мені мій бунтарський дух. Він відпустить мені цей ГРІХ – бути вільним...

 Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить, і не стоїть на дорозі грішних, і не сидить на сидінні злоріків, та в Законі Господнім його насолода, і про Закон Його вдень та вночі він роздумує! І він буде, як дерево, над водним потоком посаджене, що родить свій плід своєчасно, і що листя не в’яне його, і все, що він чинить, щаститься йому! Не так ті безбожні, вони як полова, що вітер її розвіває! Ось тому то не встоять безбожні на суді, ані грішники у зборі праведних, дорогу бо праведних знає Господь, а дорога безбожних загине!

 Мене завжди зачаровували храми та церкви, біля яких є цвинтар. Особливо на Західній Україні. Зазвичай пишу статтю на одному подиху, повністю занурюючись у спогади про людину, з котрою мав можливість зняти «Сповідь». Згадую думки та відчуття, а інколи навіть аромати. Все залежить від Молитви, котра дає сили та натхнення.

Ми ніяк не можемо зрозуміти велич тих випробувань, що випали на долю українського народу. Ми духовна нація, і основним постулатом нашого існування в Господі є молитва. І поки ми не візьмемося за руки і не почнемо молитися всі разом, нас будуть безжально винищувати. Кремлівський вірус для того і створювався – знищити, зламати нашу генетику. Та кров «перекип’ятити» можна тільки МОЛИТВОЮ. Іншого шляху немає.

Світ пропорційно жорстокий. Ми інколи забороняємо собі зазирнути вглиб себе. Там боляче. Там страшно. Там вкрай некомфортно. Але тільки такий, нехай і тернистий, шлях зможе вивести нас із пустелі. Ми ж постійно віримо в американсько-європейське диво, котрого насправді не існує. Україна – форпост на кордоні двох світів – Господа і глузливого сатани, в обличчі брудної та огидної вірусології червоноармійської нечисті.

 Дух Нації. Томос – це не подарунок Божий, а величезне випробування ВІРИ. Віра – основа релігії, а не навпаки. І схоластичне, системне утворення церкви не готове привести прихожан до об’єднання їх прагнень. Джерело незалежної церкви задане людьми, не зовсім розуміючими Господа. І рівень звернення до Бога і усвідомлення віри Христової дуже відрізняється від того, що заповідалося 2000 років тому.

Так само як мУки, біль та пророцтва нашого національного поета, котрі за більш ніж 200 років ми так і не змогли дослухатися. Ми не жертви. Ми ПЕРЕМОЖЦІ. Величні воїни світла. На нас покладено надважку місію – приборкувати мокшанського диявола. Єхидного, глузливого, дуже швидкого в своїх нечестивих прагненнях. А ми, замість цього, діями чи байдужістю сприяємо створенню системи поневолення нації.

Іван Владика. Син зв’язкової УПА. В руках його матері не розірвалася граната, коли її заарештовували прадіди новинського і бойка, порошенка і ющенка, кучми і грицака. Цвинтар поряд із храмом відображає усвідомлення віри Господньої.

Тут тебе хрестили, тут і поховають тебе твої діти. В Молитві. Під хрестом… старокозацьким, що своєю силою не поступається мальтійському та тамплієрському.

У мене є чітка впевненість в тому, що нам не потрібні посередники між Богом і Україною. Ми знаємо першоджерело відродження християнської релігії. І нам нічого не заважає черпати та усвідомлювати її генетично. Посередництво виникло всупереч страху розповсюдження третьої світової війни. Це політичний аргумент впливу. Але він далекий від віри. Віра говорить нам про те, що Молитва, свічка та щира розмова з Богом веде нас вірним та добрим шляхом, яким би складним інколи він не здавався.

Релігія ж надбудовує патріархати та синоди. Я проти! Не канонічно. Я вірую в Господа нашого Ісуса Христа. Вірую щиро і віддано. Але я не раб. Не плебей. Я не буду вклонятися тим, хто вчора вітався за руку і обіймався з брудними НКВДшними попами. Мені не потрібні батюшки, котрі продають «свічки» і тихо «відпочивають» поряд з осетриною і стерляддю. Моєму серцю, моїй душі, моєму Богу потрібен священник-капелан, котрий буде поряд зі своєю Нацією навіть на війні. На планетарній війні. Величезній та жорстокій. І я хочу, щоб вони про це пам’ятали. Всюди і завжди пам’ятали про те, що нащадки нашої нації – ВОЇНИ від Бога.

Тому поряд із театральним собором, в котрому нас хочуть «примирити» із «погонними» попами, я бачу десятки тисяч українських вірян, що будуть молитися Господу з маленькою, але смачною від добра свічкою. Цьому і навчав нас Ісус. Церква створена для допомоги хворим, нужденним та стражденним. У Святому Писанні немає нічого ні про Константинополь, ні про величезні собори, де йде мова про примирення непримиренних. Пробачити – так! Сідати за стіл з нечестивими? Біблія по-європейськи? Чи по-грецьки? А може читати її в оригіналі на арамійському? Ісус був бунтарем. За це його розіп’яли. Ми бунтуємо вже тисячу років. Ми можемо прийняти долю Господа нашого… Але, підійшовши до краю могили на церковному цвинтарі і зазирнувши в чорну холодну яму, я, як ніколи, прагну ЖИТИ.

Іван Владика. Український священник. Син політв’язня. Він зможе пробачити мені мій бунтарський дух. Він відпустить мені цей ГРІХ – бути вільним. Я бачив очі його онуків, дітей. Я бачив щирі та добрі очі його дружини. Я бачив його незламний дух. Дух Українця! Я куштував його хліб, сидів за його столом і моє серце розривалося від того болю, котрого завдали нашій генетиці.

Іван Владика – проповідник. Він знає, як важливо говорити із Нацією. Як нелегко вибачати та бути вибаченим. Цей священник несе в собі СВІТЛО. А мені було затишно і по-дитячому тепло слухати отця Івана. Наче повернувся в дитинство. Ненадовго. Проте як же там сонячно! На краю могили… посміхнись… помолися, почуй спів птахів та підійми голову до неба… Там Всевишній.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Іван Владика

https://youtu.be/6kn-ksbrfz4

 Богдан Гавриляк сповідується матері-Україні і людям, кається Господу у тому, що він не жив до самої крайньої точки своєї віри – Олег Володарський

Ця молитва дісталася Богдану Гавриляку у спадок. В його родині старовинні ікони та молитви зберігаються поряд із фотографіями поколінь предків. Береже. Шанує. Пам’ятає. Цікава людина. Неспокійна. Бунтівна.

Він гарний батько, чудовий сім’янин і люблячий дідусь. Ми дружимо. Обмінюємося думками, спостерігаємо одне за одним.

Одного дня я зателефонував йому і запропонував записати програму. Була помітна пауза. Мовчання. І, нарешті, згода.

Дуже цікава риса програми «Сповідь» – вона урівноважує в людині різницю між дискомфортом переживань та бажанням щось змінювати в своєму житті. Тоді, коли людина не просто живе і розмірковує, чи навіть захоплюється своєю індивідуальністю, а коли нарешті усвідомлює, що десь зовсім поруч живе його рідна Нація, котрій він готовий сказати правду.

Він сповідується матері-Україні і людям, він кається Господу у тому, що він не жив до самої крайньої точки своєї віри. Він мовчав і сердився. І носив в собі біль поколінь.

Обурюватися через те, що відбувається на кухні за чашкою чаю, жалітися на сьогодення – це найпростіше. Складніше – ставши на ноги, твердо і усвідомлено звернутися до Ікон і на чистому подиху звернутися до Українського суспільства і сказати про найдорожче, найчесніше.

Найбільша релігія – це добро. Найбільша довіра – це відкритість думок і прагнень. І коли нашу Батьківщину намагаються розшматувати як ззовні, так і з середини, ми не маємо права мовчати. Байдужість – це злочин. Це найстрашніший гріх!

Богдан Гавриляк воював з системою не на жарт. Суди, моральний тиск, безсонні ночі. І, коли ми почали діалог, він раптом видихнув…

Мені здається, що він ясно відчув, що десь на підсвідомому рівні ми воюємо самі з собою. Лише тому, що держава не працює. Не працює для нас. Для суспільства. Багато бруду. І бруд відверто кремлівський. Особливо важко це відчувати у Львові, адже це місто-Бунтар, котре не приймає нічого радянського. Та, на превеликий жаль, є нащадки диявола. Червоного диявола. С жорстоким обличчям, спотвореним знаком безбожжя. Цій людині неймовірно болить те, що відбувається в країні. Тепла людина. Життєрадісна. І, що найважливіше, віруюча.

Він знає історію багатьох поколінь своєї родини. Цього українця ніхто і ніщо не змусить жити всупереч його культурі та автентичності. Проте найбільше враження на мене справили родинні цінності, що передаються в сім’ї Богдана з покоління в покоління, і які так ніжно плекає він сам.

Спокійний, тихий і душевний діалог, котрий я запам’ятаю надовго. Після зйомок передачі пан Богдан зробив нам неймовірний подарунок. Старовинний дворик в самому серці Львова, старенька, проте напрочуд охайна квартира. І, власне сам подарунок, зустріч з неймовірною пані Стефанією (та про це трохи згодом).

Як тільки ти з любов’ю, Молитвою і Господом звертаєшся до своєї землі, вона відкриває тобі небачений раніше вимір надсильної духовності. Варто лише попрохати Бога… Треба лише сильно та щиро молитися…

Серед нас живе ніким не знищена і незламна ВІРНІСТЬ, ВІДДАНІСТЬ і ЛЮБОВ. Рівень цієї любові надзвичайно високий. І народжується він під час недільної молитви. Цим величний Львів. Він молиться за Україну!

Наша основна мета – запалити свічки під іконами навіть у найвіддаленішому селі та в найменшому містечку. На передовій. В дорозі. в лікарнях та школах. Нам вкрай необхідний загальний егрегор національних прагнень. І не важливо якої релігії та якої конфесії. Ми, українці, велична нація і приймаємо з любов’ю усіх. Тільки першими словами цієї Молитви повинні стати Бог і Україна.

Дідусь Богдан Гавриляк виховує справжнього патріота. По-українськи. З повагою до заповітів предків та любов’ю до Батьківщини. Нехай буде Мир та Щастя в нашій з тобою країні, Богдане!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Богдан Гавриляк

https://youtu.be/ii-N0z8nUjI

 Обожнюю Львів! В усіх його проявах. Приймаючи його величний настрій, з кожним роком все більше заглиблююся у вивчення історії та культури цього міста. І, наче маленька дитина, ніяк не можу насититися ним. Львів – це душа України. На переході віків. На найгрубішому шві епох.

 Сьогодні не можна не задавати принципові і жорсткі питання про історію і культуру нашої держави. Проте під час таких діалогів душу наповнює неймовірний біль. Адже, піднімаючи такі теми, неможливо не відчути відлуння болю багатовікових страждань нашої нації. Сильна й категорична незгода зі століттями геноциду українства.

Дивишся іноді на таких несвідомих людей і дивуєшся легкості їх відчуттів. Вони метушаться, когось кудись вирощують і виховують, навіть не звертаючи уваги на страшне минуле свого народу. Їм подобаються ющенки, вони сумують за кучмами, і навіть воєнний стан турбує їх не більше погоди за вікном.

І, дякувати Богу, є інші – сильні, гідні, мовчазні. Ті, в кому є Бог і Україна. Ті, хто не схилиться ані перед зовнішнім, ані перед внутрішнім ворогом. Хто буде боронити Батьківщину, навіть ціною власного життя.

Це саме та наша генетика, котру протягом стількох віків намагаються винищити. Це не вдалося зробити тоді, не вдасться і сьогодні. Такі люди ззовні нічим не відрізняються від мільйонів інших. Найважливіше всередині.

Справжній патріот України. Мовчазний, усміхнений, ніжно люблячий свою Неньку-Україну. Їх можна впізнати за цією ніжністю. Ти лише непомітно запитай в них про війну та майбутнє.

 Стрийський парк. Ми їхали на зустріч з Олександром Корольом. І тут мене поглинули неймовірне відчуття – відчуття Шервудського лісу, казкового та напрочуд спокійного. Я був вражений! І це, виявляється, був тільки початок. В тихому затишку тренерської, залитої липневим сонцем ми обидва помітно нервували. Нервували, поки не почали говорити… душами. Сповідуватися!

Саня, мені так само розриває душу біль моєї рідної, кровної землі. Розумієш, зараз ми всі разом в цій країні відкриваємо очі і починаємо усвідомлювати жахи і велич минулого та майбутнього. Брате! Хто не може зважити авоську з абрикосами?..

А хтось прокидається і тужить через усе, що відбувається навколо. Я не буду перераховувати твої звання, статуси, медалі і досягнення, не буду співати хвалебних пісень. Просто вклонюся тобі, ВЧИТЕЛЮ!

І ти, і твої колеги по тренерському цеху (Олександр Добровольський, Михайло Годинець, Роман Кривицький, Юрій Нуженко, Віталій Блюмін… та ще сотні тренерів) виховуєте дітей рідної нації бути сильними і гідними ЛЮДЬМИ. І коли, окрім спортивних навичок, ви, вкладаючи в них душу, навчаєте ще й любити Україну – ви відроджуєте велич нашої НАЦІЇ. Совістність та повага, до яких ви спонукаєте власним прикладом – це те СВЯТЕ, чого так не вистачає владній сволоті.

Брате, ми з тобою не подаруємо! Не віддамо! Кожний по-своєму, кожний на своєму місці. Тільки для того, щоб наші діти в зародку душили будь-який прояв підлості та продажності.

Вчитель – це той, хто дивиться чесно і справедливо в самісіньку душу. І такі хлопці, як ви, можуть в найгостріший момент вимагати принципового ставлення до нашої з Неньки-Батьківщини. Цим ми і живемо, друже. Заради цього дихаємо. У справедливого немає друзів – так заповів Господь.

Там, у корита плямкаючих людожерів з шоколадними пиками, навіть не найгірші учні перетворюються на нелюдів. Як це важливо – своєчасно нагадати їм про те, хто вони є і про повагу до самих себе. Жовто-блакитні кольори нашого прапору все частіше підіймаються – як над звільненими містами, так і на виграних змаганнях.

Ваші учні і діти розносять по світу повагу до нашої нації. Немає гучних і пафосних слів, є мовчазна і непохитна повага да землі своїх предків.

Складна у нас відбулася розмова. Важка. Зовнішня легкість неминаючий внутрішній біль. Саме це і є прояв тієї сили, котру в нас так не люблять вороги (зовнішні і внутрішні).

Львів люблю до нестями. Попри подорожі країнами, столицями, містами.

Рідний та улюблений Львів, в якому живе людина, патріот і ВЧИТЕЛЬ – Олександр КОРОЛЬ. Якщо ти достеменно знаєш, що в цій країні є люди, котрі нестямно, до вибуху в душі люблять свою землю – тобі інакше смакує навіть повітря, тобі заквітчується іншими барвами плин життя, тебе наповнює впевненість в тому, що МИ обов’язково переможемо. І такі люди, дякувати Богу, є!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Олександр Король

https://youtu.be/98XtUFgOXUk

Онуки і правнуки комуністів слухняно виконали заповіт своїх дідів і прадідів, щоб забути мільйони загублених українських душ. В очах же Володимира Дублянка бачу: він НЕ ЗАБУВ – Олег Володарський

Заповіт генерала Романа Шухевича: «Не вмирати!»

«Зі спогадів Галини Сорочак- Малашевської: «Минав час, кожна пора року приносила нам великі втрати в людях. Гинули рядові повстанці та члени Вищого Проводу ОУН. Підпілля не здавалося, хоча знало, що перемоги скоро не буде. Пригадую, як Провідник Михайло (Анатолій Згаб’юк, загинув у 1951 р.) прибув восени 1949 р., з конференції від Головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича – «Тарас Чупринка», сказав мені: «Знаєте, подруго, наш Генерал сказав передати вам усно, щоб у випадку безвихідного становища не робили собі смерті». Я мовчала і здивованими очима дивилася прямо у вічі провідникові: «Як то має бути? Я маю підняти руки вгору і сказати, що я ваша». У мене з очей потекли сльози. По короткій мовчанці Провідник Михайло почав мені пояснювати, що я дівчина, ніяких великих «гріхів» не маю, що я неповнолітньою пішла в ряди УПА, що німці знищили мою родину. Треба ж комусь лишитися свідками цих великих визвольних змагань 1942-1952 рр. Та що десь через 25-30 років Україна знову підніметься на боротьбу. Я дивилася і не розуміла нічого, що від мене хочуть. Потім подумала і сказала, що невже я так довго буду жити. Якщо всі загинуть, то і я не хочу жити. Провідник поплескав мене по раменах і сказав: «Ви доживете до глибокої старості, я це відчуваю своєю душею і колись згадаєте, що я правду говорив. І ще просив наш Генерал, щоб ви в ніяку організацію не вступали аж до нового встановлення Самостійної України. Витріть сльози і буде така потреба, виконайте наш заповіт».

– Дорогий Провіднику Михайле, і ви наш Генерале, ви мої світочі та пророки. Я дожила до старості, пережила клінічну смерть, провокації, допити, суди, смертну камеру, холодну північ, народила трьох дітей і живу в Україні. Дочекалася «паперової незалежності» України. І ще не можу повністю розкрити той «заповіт», що Ви мені передали 50 років тому. Вічна слава всім борцям, які впали у нерівних боях за свободу і незалежність України!»

Галина Сорочак-Малашевська, позивний «Надія Хміль», з весни 1943 року у підпіллі, член ОУН, медсестра та друкарка в рядах УПА. Весною 1952 року, внаслідок провокації та зради потрапила до рук КГБ (у м. Рівне). Криївка була закидана газовими шашками, поранена та без пам’яті опинилася в руках озлобленого ворога. Засуджена військовим судом на 25 років позбавлення волі, покарання відбувала у трудових таборах. Термін відбувала у м. Воркута.

«Надія Хміль» жертовно присвятила своє життя на боротьбі за незалежність України».

Наталя Ананевич

Цей період історії, котрий нас багато років намагаються змусити забути, сповнений невимовним болем. Усвідомлення цієї віхи нашої історії має стати фундаментом патріотизму. Це сховано в душах поколінь, що пережили червоний терор.

Звивиста дорога до Самбору тільки живила мою впевненість в тому, що коли у 20-ті роки ворог прийшов на нашу землю, багато істинних, справжніх українців взялися до зброї. Відлуння тих подій та часів приводять нас до їх генетичних нащадків, що не зрадили пам’яті предків. Тому немає нічого дивного в тому, що під час російсько-української війни їх нащадки так само ідуть воювати за Україну.

Західна Україна переповнена цим. Для них це дійсність. Для них це гордість. У них це в крові.

Володимир Дублянко. Воїн. Доброволець. Батько. Патріот. Націоналіст.

Ми так часто чуємо від ліберальної буржуазії (не кажучи вже про послідовників Леніна-Сталіна), котра змінює забарвлення в залежності від політичних сезонів, про «страшних» націоналістів, що ніяк не можемо розібратися в тому, про що ж з такою ненавистю скавучать противники національної ідеї української державності.

Голосно мовчати. Кричати без слів. В першу чергу необхідно було повернути НАЦІЇ її Святині. Згадати Карпатську Україну, Норильське повстання… Боже, ми не знаємо і 20% нашої істинно УКРАЇНСЬКОЇ історії!

І охоплює злість, коли в центрі України лунають голоси онуків та правнуків комуністів та комсомольців, котрі так слухняно виконали заповіт своїх дідів і прадідів забути мільйони загублених українських душ. В очах же Володимира Дублянка бачу – він НЕ ЗАБУВ.

Принциповість. Культура виховання, котра не дозволяє торгувати НАЦІОНАЛЬНИМИ СВЯТИНЯМИ. Можна мати дорогий бізнес і жити, забуваючи про ті жахи, що відбуваються з твоєю країною. А можна, відчувши біль своєї Батьківщини, все полишити, обійняти на прощання дружину та дітей і піти на війну. Можна нервувати у банку, підписуючи кредит на купівлю величезної квартири і, радіючи успіху, влаштувати банкет в дорогому та модному ресторані. А можна ризикувати життям на передовій, боронячи свою країну, і знати, що діти можуть залишитися голодними, якщо їм не допоможуть рідні.

Можна по-різному! Жити потім, наче…поряд з таким неприкритим болем… Ми не можемо бути різними, не маємо права бути байдужими. Бездуховними. Для того, щоб відродити Націю, потрібен єдиний ДУХ НАЦІЇ.

Володимир говорив, а я усвідомлював, що не даремно промокшанські ЗМІ так нажахані нашими НАЦІОНАЛІСТАМИ. Спочатку Бог і Україна! Історія, культура і генетика нації. І лише потім політика, економіка і всі інші бюрократичні витребеньки.

Дух НАЦІЇ. Його ікони. Його хрести. Куполи його церков, під якими на рідній мові моляться за ВОЇНІВ та СИРІТ України.

Про війну не будемо. Це зла пані. Безжалісна. Краще про нас. Володимир Дублянко. Василь Спанчак. Тарас Козлишин. Іван Головатий. Андрій Гуменюк. Роман Бішко.

•Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?!•

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми волонтер, доброволець російсько-української війни Володимир Дублянко (позивний «Овен»)

https://youtu.be/ErqNQEgIKRQ

Олег Володарський: «Отець Віктор Аврамчук своєю вірою і добрими справами доводить мені: все, що робить наша нація – не даремно»

Священика не суди – бійся цього найбільше. Ти не можеш зрозуміти навіть, в якому таїнстві він учасник. Однієї його сльози покаяння, яка впала на Престол, досить, щоб змити всі його гріхи. 

Святий Іван Золотоустий

2 січня 2013 богослужіння на сцені Майдану разом зі священнослужителями з інших регіонів України в черговий раз провів ужгородський святий отець Віктор Аврамчук (Українська православна церква Київського патріархату), який зустрічав Новий Рік на головній площі столиці разом із закарпатцями

http://www.mukachevo.net/ru/news/view/86019

Не часто Господь дарує зустрічі з такими спокійними та добрими людьми. Тиша маленької української церкви на території школи наповнена таким необхідним, після тривалої дороги з Києва, спокоєм.

Ми запалили свічки, налаштували апаратуру і я мав намір каятися. Каятися Богу про те, що тут, за тисячу кілометрів від Києва є священик та вчитель, котрий служить своїй нації і несе в собі світло Господнє.

Надважлива місія цього священика в тому, що школярі мають змогу в будь-який час отримати розраду у нього та у Господа. В підлітковому віці будь-яка дрібниця здається глобальною проблемою, саме тому для них надважливо, мати можливість доторкнутися до ікон, особливо сьогодні, коли в країні іде війна.

Ми часто шукаємо шляхи вирішення наших проблем у взаємодії між собою та державою, знов і знов помиляючись в одному – спочатку треба знайти довіру Господа і тільки потім просити у нього щасливого завершення життєвих негараздів. І вкрай необхідно навчати цьому з дитинства.

Я сам батько. А місто «на семи пагорбах», овіяне славою і силою духа Господнього, подарувало мені любов до Бога. І з самого дитинства, з самої колиски мої сини чують мою молитву за них.

Я ніколи і нікому не буду нав’язувати свого бачення. Просто помолюся та промовчу. Тому що життя моє в Господі та з Господом. Всіма своїми перемогами я завдячую Всевишньому. І коли моя найрідніша людина помиляється, я повторюю одні й ті самі слова: «Я молюся за тебе!».

Отець Віктор Аврамчук на іншому кінці нашої країни своєю вірою і прагненнями доводить мені: все, що робить наша нація – не даремно. Всупереч, наперекір, із болем в серці, але в ім’я України!

Я помітив одну особливість наших УКРАЇНСЬКИХ очей. Попри все, в самій своїй глибині вони посміхаються. По-доброму, від усього серця, привітно, щиро та з любов’ю. І скільки ніжності в цих українських очах. Їм би тільки навчитися не вмирати… Та миттєво реагувати на прояви злості.

Я підготую цю публікацію і обов’язково зателефоную священику Віктору Аврамчуку. Я прагну сповідатися, мене кличуть ікони, кличе до Бога. Там тиша, там душа відчуває небокрай. Саме там твої негаразди стають нікчемними та непотрібними порівняно з горем та бідою, котрі оповили мою таку втомлену і рідну Націю. І в один із днів Господь та Архангели покличуть всіх нас, ми відчуємо в собі той клич…і не зможемо більше так жити. Не зуміємо брехати своїм дітям, відвертатися від старих та хворих…

Ми вийдемо і підемо назустріч Богу. Воля є, але ми так досі і не змогли взяти її собі в самісіньке серце.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».

Герой програми – Віктор Аврамчук

https://youtu.be/18JnrZ313rI

Андрій Блонський — доросла «дитина» з величезною душею і відкритим серцем Характерник — це віщун, чаклун на Запорозькій Січі, який, згідно з народними легендами, умів ворожити, лікувати поранених козаків, знав психотерапію, вправи з фізичної підготовки козаків, про що існує ряд історичних свідчень очевидців та народних переказів. 

Послухай мене, брате-українець! Чому ми не можемо пожити з тобою у казці? Чому наші душі не здатні вірити Богу настільки, щоб не на мить не сумніватися в тому, що на нас чекає величезне національне щастя?

Ти сумуватимеш, мій рідний жовто-синій, опустиш очі, згадаєш, як над могилами майорять прапори твоєї України. Відчуєш біль, як на яву почуєш плач матерів, дружин, сестер, тих, хто загинув на цій війні. І поруч, зовсім поруч з цим болем, взявшись за руку матері, ховається маленький УКР, котрий вірить в казку. Котрий, сам того не усвідомлюючи, розмовляє з Богом. Він не може і не хоче розуміти, що його рідна людина пішла на небо, залишивши його. Він вірить в нього, наче у янгола.

І коли ти підходиш до цієї дитини, помолися тихенько. Він відчує тепло твоєї молитви. Воно буде схоже на казку, котра хоч ненадовго врятує його від болю. Немає значення, як саме передавати йому цю часточку тепла — нехай це буде іграшкова машинка чи паперова лелека, а може це будуть теплі шкарпетки чи рукавички, що зігріють малечу. Головне — подаруй йому всю силу твоєї душі. Ця дитина – майбутнє твоєї нації. Навчися її любити. Навчися в неї любити!

Адже ми перестали чути Господа! Ми перестали посміхатися, ідучи вулицею, їдучі в громадському транспорті чи авто, зустрічаючись поглядом одне з одним. На наших душах численні рани. З дитинства. З народження. І, коли ми бачимо маленьку страждаючу людинку, чия душа розривається від болю, ми зобов’язані простягнути йому УКРАЇНСЬКЕ СЕРЦЕ. Пам’ятай про це. Пам’ятай, що чужих дітей не буває. Пам’ятай і для того, щоб твоя дитина, пізнавши біду, не залишилася чужою для того, хто випадково опиниться поруч. Інакше не буває, жовто-синій.

На тому затишному львівському подвір’ї я зустрів такого звичайного, щирого, доброго і відкритого українця. Доросла «дитина» з величезною душею і відкритим серцем. Психолог, соціальний працівник і характерник. Він успадкував для себе культуру козацтва. Живе цим, тішиться. В ньому відчувається відголосок степу і волі, його манять природа та козаччина. Хоча це й не дивно — генетична спадщина. 

І якщо ми ще можемо вагатися, то Андрій Блонський, ані секунди не зволікаючи, почне розважати та бавити маленьку незахищену дитинку. Надзвичайно вдячний Господу за таких людей. Вони не вміють гратися словами, не знають, де розташовані дорогі ресторани. Їх не вабить розкіш та надмірність. Але вони вміють ділитися теплом своєї душі. Вміють, забувши про себе, зануритися в біль родини, що втратила Воїна, розділивши з ними їх біль, і тим самим його хоч трохи зменшити. І, дякувати Богу, таких людей у нас багато. 

Не буду називати прізвищ — вони цього не люблять, та на прикладі Андрія вклонюся їм. До самої землі. Української землі, за яку воюють наші брати та сестри. І, ступаючи на цю землю, бережи найменшу її частинку, адже за неї заплачено величезну криваву ціну. Для самих себе, для дітей та онуків ми повинні навчитися так любити свою СВЯТУ Україну, щоб тепло свічок під іконами, святість людського життя і любов до Нації стали непохитним фундаментом нашого майбутнього.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». 

Герой програми Андрій Блонський

https://youtu.be/MIvCWA2aPg4