Оксана, дивлячись на те, що відбувається в країні, відчуває постійний біль і категорично не допускає в своєму оточенні людей, котрі приторговують принципами свого народу – Олег Володарський

Встало сонце над криницею,

Йде гуцулочка з дійницею.

Вона йде та й усміхається,

Ще й на гори задивляється.

Вдалині за верховиною

Лине пісня полониною,

В темних зворах розливається.

Йде дівчина, усміхається.

Скрилось сонечко за хмарою,

А коханий із отарою.

Він дівчину дожидається,

Вона йде та й усміхається.

В серці радість грає хвилею,

В гори йде дівча щасливою,

Низько трави нахиляються,

Йде дівчина, усміхається.

Полонина стріла квітами,

Голосистими трембітами,

А легіні задивляються,

Вона йде та й усміхається.

Подоїла – і з дійницею

Сіла з милим під ялицею,

Мов голубки, обнімаються,

І од щастя усміхаються.

«Гуцулочка», вірші: Микола Бакай

Оксана Сусяк. Націоналіст. Уособлення найстрашнішого жахіття ватно-амебних залишків совкової дресури. За плечима в неї Майдан. КУН. Гуцулка. Щира. Українська. В неї абсолютно відсутнє відчуття того, що існує «не жіноча робота». Вона уважно спостерігає за співрозмовником і своїми усміхненими очами здатна роздивитися за мерехтливим мереживом слів суть свого візаві.

Йдучи на Майдан, Українці усвідомлювали і наслідки і ризики цього ВЧИНКУ. Пройшло 5 років, і ми зрозуміли, що потвора, котра нищить нашу Батьківщину є гідрою, і тоді, ціною життів небесної сотні та крові багатьох патріотів, ми знищили лише одну з її голів, на місці якої одразу виросли ще більш люті голови. Тоді ми не дісталися до серця потвори…

Та все ж тоді Нація почала прокидатися, згадувати свою генетику, своє минуле. А роки війни нагадали тим, хто вміє думати, про те, як наша байдужість в минулому паплюжить наше майбутнє. І яка страшна ціна в тієї байдужості. 

В будь-якому куточку готелю «Цікавої садиби» ти обов’язково натрапиш на щось, зроблене тендітними ручками господині. Це можуть бути самотужки оброблені дошки чи яскраві ковдри, витончені букети чи викладені із річкових каменів мозаїчні панно…

В день зйомок програми на вулиці був сильний мороз, а у вітальні цього гостинного дому було по-домашньому затишно. Зйомки «Сповіді» промайнули, наче мить. Спілкуючись, навіть на сторонні теми, я гостро відчував український дух. Мила та усміхнена, ця господиня нікому не дозволить зазіхнути на те, у що вона вірить. При цьому вона захоплюється музикою та мистецтвом, серед її друзів та знайомих багато творчих людей.

Оксана багато подорожує. І ніколи не перестане вірити в свою країну. Свято вірити. Такі люди йдуть на грозу впевнено та спокійно. Не вміють інакше. Живуть тут і зараз. Та в душі у них Україна. Справжня Україна. Квітуча. Сповнена радісним дитячим сміхом, щасливими обличчями матерів, гордими посмішками батьків. Такі, як вона, не опустять руки, не схилять голову перед несправедливістю. Такі, як Оксана, живуть гідно. Посміхаючись кожному дню і радіючи любові Бога. Вона, сама того не усвідомлюючи, подарувала мені неймовірно миле та ніжне звертання до Бога: «Госпідко». І в ньому є щось таке по-дитячому щире та сонячне. 

 Оксана беззастережно любить свою країну. Бог і Україна. Дивлячись на те, що відбувається в країні, відчуває постійний біль і категорично не допускає в своєму оточенні людей, котрі приторговують принципами свого народу.

Очі сяють по-українськи чесно і гордо, в них відлуння непохитної величі Карпатських гір… Очі нащадка Довбуша і опришків… Непокірні, вільні.

Падав сніг, ми йшли затишними вуличками Верховини… На центральній площі мерехтіла вогниками новорічна ялинка, люди співали та танцювали. Сніжинки падали на обличчя. Мокрі та холодні. А на душі було тепло та затишно завдяки цьому знайомству.

Можливо саме через контраст із такою щирістю і відданістю із болем у серці згадував байдужу та метушливу столицю. Часто згадую слова Анни Щасної (Гарус): «Якщо для тебе Україна понад усе, ти мій друг, мій рідний українець.»

Ми є ті, для кого українська земля – це святе. Там, на фронті, для наших воїнів вона також є – Матінка-Україна! Ми живі. Ми не самі. Обов’язково настане завтра! Госпідко, бережи нашу неньку!

Авторська програма Олега Володарського «Сповідь». Герой програми Оксана Сусяк

https://youtu.be/hmhr4-VpTGM

Човен, що пливе по прозорій, спокійній озерній воді – саме так я б описав стан своєї душі під час «Сповіді» із отцем Софронієм – Олег Володарський

Акт посвяти себе Духові Святому

Духу Святий, Духу Божий, Духу світла і любові! Посвячую Тобі розум мій, серце моє, волю мою і усього себе в житті та у вічності. Вчини, аби розум мій завжди був готовий до прийняття натхнень, які походять від Тебе з Неба і науки св. Церкви, котрою Ти непомильно керуєш; аби серце моє завжди палало любов'ю до Бога та ближнього, а воля моя завжди погоджувалася з Волею Божою; аби усе моє життя було вірним наслідуванням чеснот Господа нашого і Відкупителя Ісуса Христа, котрому з Отцем Небесним і Тобою нехай завжди буде честь і слава. Амінь!

Святий Духу, надихни мене,

Святий Духу, надихни мене,

Любове Божа, поглинь мене,

на правильну дорогу, запровадь мене.

Маріє Мати, глянь на мене,

З Ісусом благослови мене.

Від усякого злого, від усякого блуду,

від усякої небезпеки, збережи мене. Амінь!

Отець Софроній. Духівник Манявського монастиря. В тиші підземного храму Гроба Господнього було чутно відлуння вечірньої служби, що проводилася у верхньому храмі. Неймовірно, але попри зовнішній аскетизм цього храму, стіни якого складені із грубого каміння, там надзвичайно тепло і затишно.

Човен, що пливе по прозорій, спокійній озерній воді – саме так я б описав стан своєї душі під час «Сповіді» із отцем Софронієм. Проте жодні епітети та метафори, вся християнська, канонічна термінологія не здатна в повній мірі передати те усвідомлення, котре з’являється під час дотику до душі, в якій живе Бог.

Запалити свічку. Почати читати молитву. В будь-якому стані душі. Ми сумніваємося. Ми тонемо в своїх негараздах та переживаннях. Ми забуваємо себе, прагнучи багатства. Господь рятує нас. Він, як добрий батько, пробачає нам наші слабкощі. І пропонує інший шлях – шлях ЛЮБОВІ.

Отець Софроній молиться за себе, за монастирську братію, за усіх нас. Допомагає у миті душевних страждань. Простягає душу… Молитвою та любов’ю…

Чисте, прозоре дзеркало озерної води і човен, що безшумно лине до сонця. Він був спрямований вглиб себе. Так говорять священики-монахи, усвідомлення яких відтинає людське, мирське, слабке і чимдуж прагне до величного, божого. Так відчувають духовні наставники, що відділяють зерна від плевели… думки та емоції людини, від голосу Бога. У таких людей всередині завжди Молитва. Їм там – вдома. Я це знаю.

Круговерть подій, метушні, знайомих і незнайомих обличь викликає в мене втому та відторгнення. Та як тільки запалюю свічку під іконою, душу охоплює жадана тиша та спокій. І кожен раз дякую Господу за те, як псалом та молитва лікують душу.

«Я вірую!» Обертаєшся навкруги, а там нікого немає. Немає нікого, коли віруючий говорить з Богом. Проте увірувавши, ти вже ніколи не залишишся на самоті, ані посеред натовпу, ані знаходячись далеко від людей. Поряд з тобою завжди буде Той, хто любитиме тебе, знов і знов навчаючи любові. Навіть в моменти найбільшого горя і смутку. Той, хто допоможе тобі побачити всі свої слабкощі, прийняти їх, не дати їм заволодіти тобою і врешті перемогти їх. Ось тому усвідомити існування Бога так важливо.

Говорив із священником-монахом і усвідомлював, як же багато сказано в цій «Сповіді» і як мало словами. Нам необхідно повертатися в святу обитель Українського Храму. Ми неймовірно духовна нація. І поки Молитва не стане ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНОЮ, ми будемо довго і складно будувати майбутнє.

Найсильніша молитва тоді, коли ми разом, коли ми єдині. Адже в один момент ти усвідомиш, що не зумієш допустити злості, байдужості, заздрощів, образ до людини, з котрою разом читав молитву. А якщо такою людиною стане кожний пересічний українець? Тільки уяви собі це, жовто-синій! Все набагато простіше, ніж ми думаємо, набагато мудріше, ніж ми можемо собі уявити… Головне – вірувати. І не припиняти Молитву.

Аторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Архимандрит Софроній

https://youtu.be/b8Hk2XjJfFE

Василь Тупилюк. У мене прокинулася майже дитяча цікавість до того, як молиться ця сильна людина – Олег Володарський

«А мені не лише Сокільська княгиня, але й усі гуцульські гори, не сходять із дум… А туга за ними «гадиною біля серця в’ється»…»

М. Ломацький

Заворожений світ

Що тягнуло прапредків наших гуцулів у високі гори й глибокі темні ліси Карпат? Яка свідома, чи підсвідома сила гнала їх у непрохідні нетрі лісів? Може надія, що там, і лише там, зможуть заховати й зберегти в повній чистоті та величі все минуле, первобутнє; чи, як казали «старовіччину», оте все, що кожному народові найдорожче й найцінніше?

Вони не помилилися, а надія не завела їх. Власне, ніде-інде, лише в гуцульських Карпатах, задержано було найбільше нашої «старовіччини» (давнина, минуле, старовина, – старовіччина). Щаслива людина зі своїм минулим; людина, яка не забуває своїх юних днів – днів весни». Вона ними живе, в них шукає у потребі розради і утіхи, з них черпає життєву силу й наснагу та надію на краще майбутнє, а з-поза темних хмар бачить золоте сонце. Щасливий, сильний і неподатливий та із завдатками на сонячне майбутнє є той народ, який має минуле. Минуле, яке він любить, цінить, шанує і дбайливо зберігає.

Минуле, старовина-старовіччина, це є для народу немов коріння для дерева. Дерево не може жити і рости без коріння – воно зів’яне і всохне… Так і народ без минувшини – пропадає, зникає. Мабуть ніхто із племен нашого народу не зберіг стільки давнини, як те плем’я, що осіло в Карпатських Бескидах. Це плем’я звемо гуцулами. Воно зберегло наше минуле, давне – «старосвітське» – в переказах, оповідках, обрядах, побуті, піснях, колядах-щедрівках, у казках і повір’ях.

Ось за це заслуговує те наше гуцульське плем’я на вдяку і пошану так, як шанували колись молоді гуцули стариків за їх згадки про старовину, за оповідки, за співанки та казки, які переповівши, чи переспівавши, закінчували стереотипним:

«Сидить поте на воротє, на вітер си здуло,

Ми бих це не повістували, єк би так не було».

Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори, Михайло Ломацький

Ми живемо у світі парадоксів, в якому шана та повага до предків і нащадків все більше забувається у метушні бурхливого сьогодення. Наче дерева, котрі намагаються вижити, не усвідомлюючи ані свого коріння, ані своєї крони.

Мені, як людині, що мріє втретє стати батьком та, в майбутньому, дідусем, так кортить навчитися жити виважено й усвідомлено, а головне – в Господі. Як бути старійшиною роду? Як організовувати свій побут? Як навчити себе та рідних звертатися щоранку до ікон? Як по-справжньому любити ЖИТТЯ? І, найважливіше, що залишити після себе на цій землі? Землі святій та величній – Україні.

Василь Тупилюк. Він гостинно запросив нас до своєї хати, в котрій так відчувається дух цього роду, в якій так багато шани віддають пам’яті поколінь. Відчувши нашу повагу, зачитував нам Святе Писання. Ми слухали його, наче діти. Затишно горіла ватра, а він з такою любов’ю розповідав нам про культуру та історію.

Саме Василь Тупилюк першим розповів нам про церковну двадцятку – десятеро чоловіків та десятеро жінок, котрі опікуються храмом, прибиранням в храмі, ремонтними роботами, фінансовими та багатьма іншими питаннями, даючи змогу священику нести свою духовну службу, не відволікаючись на мирське. Для цих людей церква наче друга домівка. Вони вкрай відповідально ставляться до своїх храмових обов’язків. Громадянське суспільство – це те, чого нам сього неймовірно не вистачає. А тут, в маленькому гуцульському селі, воно є. Тут живе культура поваги до оточуючих.

Ми розмовляли, а я так боявся відволіктися та упустити бодай щось. Над нашими головами були старовинні балки, оздоблені хрестами, котрі служили багатьом поколінням цього роду, на стінах ікони, що збереглися ще від діда-прадіда, та фотографії предків. Як же вони цінують свою генетику! Нам ще вчитися і вчитися цьому. Шкода, що не мав змоги поспілкуватися з цим мудрим, щирим чоловіком довше. Навчитися. Надивитися. Усвідомити.

Ґазда. Виваженість, впевненість та спокій. В мене прокинулася майже дитяча цікавість до того, як молиться ця сильна людина. Які псалми він читає? Які молитви?

Він цитував Святе Писання, усвідомлено розповідав про своє ставлення до віри. Це була самостійна усвідомленість християнина, котрий живе в Господі та по Божим заповідям. Мабуть, саме це найбільше закарбувалося пам’яті після знайомства з родиною Тупилюків.

Він проводжав нас до машини та розповідав про гори… Так цікаво, так казково. Ти ідеш і дивишся на вершини гір, а поряд із тобою по-батьківськи люблячий та гордий голос спокійно та мудро говорить про те, що ти бачиш, але поки не можеш усвідомити та полюбити… Поки не відчуєш серцем. Я відчував поряд із собою величного гірського орла, котрий з висоти пташиного польоту з гордістю спостерігає за своїм неймовірним етносом, котрий так любить та шанує свою культуру та віру. Під тихий шепіт Молитви. Під сльози свічки під іконою Божої Матері.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Тупилюк

https://youtu.be/CtEgSLYXc-Y

Він заспокоював мене своєю любов’ю до Бога – Олег Володарський

О Пречиста Діво Маріє! Манявська Божа Матір, ти вибрала собі за Престол Скит Манявський – Український Афон, що з нього розливаєш струї благодаті на всю Україну, і я сподобився цієї благодаті, що міг стати перед твоєю Св. Іконою.

О Маріє, пресолодка Матір мого Ісуса, прошу тебе, уділи твоєму бідному слузі твоє материнське милосердя, а також твою повну насолоди любов.

Влий в моє серце хоч одну краплю твоєї ніжності, щоб я міг любити чистим серцем тебе, Мати, наймилішу від усіх матерів.

Вислухай мене, Мати, почуй мене, Маріє, на вколішках вітаю тебе, і прошу, і молю: не випускай мене ціле моє життя з твоєї святої опіки, благослови мою родину, благослови моє домівство, благослови моє село, благослови всіх, хто до твого Престола приходить.

Благослови і всю Україну, щоби всі тебе пізнали і цілим жаром серця полюбили. За те щиро обіцяю, що як лише зможу, знов поспішу перед твій Св. Престол.

Та й ще буду заохочувати всіх, щоби прибігали до твоєї Чудотворної Ікони і тебе славили по всі віки. Амінь!

«Ікону, на якій зображена Божа Матір з маленьким Ісусом на руках, також називають «Ізбавительницею». А її історія на теренах України досить коротка, хоча саму чудотворну ікону Пресвятої Богородиці Манявської намалювали на Афоні ще кілька століть тому – 1788 року.

Загалом історія її пов’язана з життям старця, схимонаха з Афону Мартиніана. Старець склав обітниці у час, коли почалося грецьке повстання (1822-го), тож отримав цей образ як знак благословення. На початку 1841 року старець вирушив у містечко Мавровони, жителі якого потерпали від нашестя сарани, яка нищила все на своєму шляху. Мартиніан взяв ікону Пресвятої Богородиці й покликав людей у поле. Понад п’ять тисяч городян вийшли зі старцем і стали молитись. Сарана раптом піднялась у повітря чорною хмарою, і птахи почали нищити шкідників.

У тому ж містечку Мавровони, як розповідають, Мартиніан молився біля ікони і прикладав її до померлого хлопця, який опісля воскрес. Звістка про це швидко розійшлася, і люди йшли до Пресвятої Богородиці за зціленням від різних недуг. Дуже багато чудес сталося тоді. Згодом Мартиніан оселився в пустелі біля моря, але Владичиця наказала йому йти служити людям.

Тож старець допоміг ще біснуватій жінці. Згодом від важкої хворі – одержимості біля ікони Матері Божої зцілялись усі, хто потребував допомоги Діви Марії.

Коли ж старець вирушив на святу гору Афон, то таки забрав із собою святиню, передавши її в монастир святого великомученика Пантелеймона, в якому поселився. А 1889 року архимандрит Макарій висловив бажання, щоб її передали в Новоафонський Симоно-Кананитський монастир, що в Абхазії.

І в Новоафонській обителі на Кавказі Цариця Неба через свою ікону робила дива. Люди зцілювалися від фізичних та духовних недуг. Та в XX столітті почалися гоніння духовенства, переслідування Церкви й руйнування храмів. Тоді вирішили рятувати образ Пресвятої Богородиці Манявської. Настоятель монастиря доручив ікону одному з ченців, який пообіцяв охороняти святиню навіть ціною власного життя.

Хранитель дотримав слова, а коли помирав, то взяв таку ж обітницю зі свого наступника – монаха, який заприсягнувся берегти образ. Впродовж 80 років ніхто нічого не знав про долю ікони, яка мала силу долати злих духів, була помічною при важких хворобах, зцілювала від одержимості та епілепсії. Хоча інколи монах-хранитель вдавався по допомогу до Божої Матері на чудотворній іконі. Так він випросив життя для малого хлопчика.

Якось уві сні з’явилась ченцеві Пресвята Богородиця, яка наказувала передати ікону до українського Афону. Монах навіть не знав, де це місце, але згодом довідався, що українським Афоном називають Манявський Хрестовоздвиженський монастир. Уперше хранитель ікони побачив обитель у великих руїнах. Він вагався, чи може залишати чудотворну святиню в такому місці. Та 2003 року Пречиста Діва знову з’явилась монахові й повторила своє веління.

На той час за старими кресленнями відбудували храм Воздвиження Чесного Хреста Скиту Манявського. Туди чернець передав чудотворний образ. І наприкінці червня 2003 року святиню з благословення архиєпископа Івано-Франківського й Галицького УПЦ КП Йоасафа винесли для всенародного поклоніння вірним. З того часу чудотворна ікона «Ізбавительниця» зберігається в древній Хрестовоздвиженській Манявській обителі, що зветься Українським Афоном.

Й донині Матір Божа через Пресвяту свою ікону творить дива. До цього образа люди линуть не лише з різних куточків України, але й з різних країн світу. Вони дістають зцілення. Відомо, що образ має силу позбавляти від одержимості злими духами та епілепсії, яку в народі називають падучою хворобою. У монастирі кажуть, що не документують випадків зцілення, проте знають, що вони стаються постійно.

За матеріалами https://www.cerkva.info/publications/navit-demony-yii-boiatsia

Ми завершили зйомки програми і я поросив благословення у настоятеля Манявського монастиря архімандрита Феогноста прикластися до ікони Манявської Божої Матері (Одігітрії). В храмі було тихо і безлюдно. Я став навколішки і почав молитися. Неймовірні відчуття! Серце ледве не вискакувало з грудей. Воно билося в тривозі за страхи і очікування майбутнього. Серце просило щастя. Звичайного людського щастя зі шматочком українського хліба на столі, чашкою молока, ароматом свіжозвареної кави…

Просило сонячних днів для моєї втомленої країни. І благало про такий довгоочікуваний і необхідний нам МИР. Я стояв на колінах і просив за тих, хто в холодних засніжених окопах, просив Царства Небесного душам загиблих захисників України, просив допомоги і захисту переселенцям, полоненим, нужденним, стражденним.

Дякував за все те, що даровано Господом, а найбільше я був вдячний за той шлях, із усіма його винагородами та випробуваннями, котрий привів мене до цього Храму, до цієї святині. Мені здається, що саме в той момент я остаточно усвідомив, що все, що я зробив, пережив до цього часу було не даремно. Я довіку буду вдячний Богу за це усвідомлення.

Мені говорять, що це просто казка… Раніше сперечався, намагався щось доводити, зараз лише посміхаюся і відповідаю: «Так! Але я неймовірно люблю цю казку і вірую в неї».

Мені досі здається, що то був сон. Ікона, молитва, безлюдний храм… Попри всі намагання я не зможу в повній мірі передати свої відчуття словами. Єдине, що знаю напевно – це треба відчути на собі. Кожному.

Білим по білому. В чорному монаршому одязі. Отець Феогност. Монах, який сміється. Веселий. Життєрадісний.

Кремлівська церква давно перетворила релігію на пропагандистську машину, що навчає рабству та стражданням. Тому для мене є надзвичайною втіхою, розмовляючи з такими священиками, вкотре переконуватися, що в моїй рідній українській церкві Бог – це ЛЮБОВ.

Там, в Манявському монастирі, в спокійній і довірительній бесіді, під затишний тріск розпаленого каміну, мені випало щастя чути високий та чистий тембр душі українського монаха. Він рішуче відкинув все мирське та метушливе. Навіть не став пробувати. Бабуся його повністю підтримала. Матері довго не наважувався розповісти.

Мені здається, я почув, про що мовчить його душа. Ми продовжували «Сповідь», а мені спало на думку, що ми молимося не тому, що хочемо бути хорошими, а для того, щоб не чинити зла.

Кожна людина, кожна душа, з якою знімається програма залишає в ній свій, особливий, унікальний слід. Іноді втомлюєшся. Інколи, навпаки, заряджаєшся енергією.

З отцем Феогностом… душа мовчала, а на серці було тепло і спокійно. Він заспокоював мене своєю любов’ю до Бога. Кудись поділися образи та злість, щезла імпульсивність та квапливість, забулася радикалізованість… Він хоче Бога. Його життєве усвідомлення – жити, молитися на цій святій землі, в цій святій обителі. Він цьому радий.

Ми говорили, а в мене перед очима промайнуло все побачене та відчуте за час перебування в Монастирі. Згадалася вечеря напередодні – пісна їжа, спокійні обличчя монахів, і настоятель, поряд з братією – скромний та стриманий. На рівні з усіма. І на вранішній молитві о шостій ранку. І у спілкуванні. За кожною зйомкою спостерігали мудрі і добрі очі…

Він не став жити в миру. Він прагне до Бога всім своїм єством. Монахи Моляться за усіх нас. Не забувайте про це. Вклоніться йому вслід. Посміхніться. Він один молиться за мільйони українців, відрікшись від мирських благ.

Мені чомусь здавалося, що на такому шляху тебе чекає страх та самотність. Але несподівано усвідомив, що помилявся. Вони живуть в неймовірній благодаті Божій. Ми тонемо в метушні та сірості буденності, самі не помічаючи того, що стаємо меншими та непомітнішими.

Обитель, в якій живе та служить архімандрит Феогност – це свята реліквія української землі. Це місце не схоже на жодне з тих, де мені доводилося бувати. Тут зовсім інше усвідомлення того, що ми звикли називати «життям».

Нічний Київ. Далекі ледь помітні зорі неможливо порівняти з яскравими діамантами над куполами Манявського монастиря. Там здається, що зірки зовсім поруч, що ще трохи і до них можна буде дістати, доторкнутися. Столиця втомлює невпинним рухом, глушить цілодобовим шумом, засліплює фарами машин, світлом вивісок, вітрин, ліхтарів…

Саме тому подумки я так часто повертаюся дзвінкої тиші Маняви, до палаючої свічки під іконою Божої Матері Одігітрії. Там живуть тиша та спокій, там зцілюються втомлені, виснажені буденністю душі, там оживають серця.

«Ви будете спасенні, діти мої, лише не забувайте Господа нашого Ісуса Христа…» Це не просто моя казка, це моя ВІРА. Це не про страх та страждання, це про тиху, світлу радість, про затишний спокій та щиру посмішку в очах… Сила приходить, коли оживає ВІРА.

Я обов’язково ще не раз навідаюся туди, під куполи святої обителі. Боже, бережи Україну!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Феогност Бодоряк

https://youtu.be/Uablny0iSe0

Він упевнений, що там, де є віра, живе совість. Віра допомагає долати все – Олег Володарський

Притча про багатство і бідність

Одного разу батько багатої сім’ї вирішив взяти свого маленького сина в село, щоб показати йому, наскільки бідними можуть бути люди. Вони провели день і ніч на фермі дуже бідної сім’ї. Коли вони повернулися додому, батько спитав свого сина:

– Чи тобі сподобалася подорож, синку?

– Це було чудово, тату!

– Ти побачив, наскільки бідними можуть бути люди? – запитав батько.

– Так.

– І чому ти навчився з цього?

– Я побачив, що у нас є собака в будинку, а у них чотири собаки. У нас є басейн посеред саду, а у них – ціла бухта, якій не видно краю. Ми освітлюємо свій сад лампами, а їм світять зірки. У нас ландшафтний майданчик на задньому дворі, а у них – територія до горизонту.

Батько втратив мову на такі слова свого сина. А син додав:

– Спасибі, тату, що показав мені, наскільки багаті ці люди.

Чи не правда, все залежить від того, з якої точки зору дивитися на світ? Маючи любов, друзів, сім’ю, здоров’я, гарний настрій і позитивне ставлення до життя, ви отримаєте все! Але ось купити що-небудь з перерахованого неможливо. І якщо ваша душа порожня, скількома б матеріальними благами ви не володіли, – у вас немає нічого!

https://kyrios.org.ua/literature/pritchi-ta-istoriyi/20582-pritcha-pro-bagatstvo.html

В моєму житті з’явилися надзвичайно важливі для мене слова – Гуцульщина, Верховина, Карпати. Мені казали, що це диво. Мене попереджали, що це казка. Мені уві сні хтось постійно нашіптував: «Там живе Господь…»

Щось підказувало мені, що прочитані мною книги про Шамбалу – це відображення того, що в кожного з нас є місце, котре дарує нам віру в ДИВО. Це стан внутрішнього спокою і щастя, коли ти забуваєш про час та нагальні потреби, поглинений неймовірною насолодою просто дихати ЦИМ повітрям. А у дзвінкій тиші чуєш шепіт Бога…

І, несподівано для себе усвідомлюєш, що все матеріалістичне, метушливе, залишилося далеко у підніжжя гір, а твоя душа танцює… Втомлена, знесилена від болю рідної землі, котру розривають на шматки, та, не зважаючи на все, сильна і незламна. І відчуваєш, як в тому танці твоя душа розкриває крила… А біль… той біль ми відмолимо! Заспокоїмо!

Складний, звивистий перевал на шляху до української Шамбали – Верховини. Абсолютно інший світ. Инчий вимір. Чарівливий. Захоплюючий. Втома не давала відкрити очі, а душа…душа починала ЧУТИ.

Цикл «Українська Шамбала» розпочнеться бесідою з головою Верховинської районної ради Іваном Шкіндюком. Несподіваний і абсолютно непередбачуваний діалог. Людина, котра виконує для громади та держави надскладну роботу і при цьому глибоко та щиро вірить в Бога.

В державному кабінеті нас доброю, по-дитячому щирою та відкритою посмішкою зустрів гуцул, християнин. Я ледве стримував здивування. Яким все ж таки мудрим та непередбачуваним буває Господь!

Дідусь Івана Шкіндюка десятки років не виходив «в люди», гидуючи комунізмом, проте щоранку молився, прокидаючись до світанку. Гуцульський старовір, котрий не визнавав нічого пов’язаного з «шаріковими» і «швондерами».

Іван говорив, а мені кортіло кричати від болю, настільки симетрично це моїм відчуттям. В той час, коли більшість зламалася, збайдужіла, там, високо в горах, жила ціла етнічна група людей, котрі так само не прийняли, не сприйняли комуністичне рабство.

Нескорені. Норовливі. Складні. Сильні. Вольові. Десятиріччя молитов дідуся не пройшли марно ані для Господа, ані для генетики родини Шкіндюків. Іван звертається до Святого Писання. Він молиться. Говорить з Господом. Це базис, фундамент світосприйняття цієї людини. Там, де є віра, живе совість. Із Богом складні речі стають простішими. Віра допомагає долати все.

ВІРА. Серед гуцулів це надзвичайно важливо. На рівні багатовікової пам’яті предків. Це їх земля. Тут цінують правду. Вітаються на вулиці навіть з незнайомцями. Славлять Христа.

І моляться вони (гуцули) інакше – на колінах, зранку та ввечері. Навіть діти. Без молитви не починають трапезу. Не соромляться своєї віри. Це їх суть. Те, що дозволяє їм зберегти себе попри всілякі негаразди.

Ось така вона – Верховина. Тому і не може бути там іншого керівництва. Вони інші. Настільки інші, що сам починаєш думати, вчиняти інакше.

Перезавантаження. ИНЧИЙ ВИМІР. Інший світ. А інколи навіть здається інша планета.

На жаль, ми не мали нагоди ще раз зустрітися, поспілкуватися з Іваном, проте у соціальних мережах я часто бачу його думки та переживання за країну. Дякую тобі за одкровення, УКРАЇНЕЦЬ! Ця «Сповідь» була неймовірно сильною та щирою…

Я значно пізніше зміг усвідомити завдяки чому так сталося: дід передав онуку генетичну спадщину десятиріч молитви, непокірності ворогу і загарбнику, непримиримий супротив зрадникам Батьківщини. Дідусь передав ДУХ.

Є таке місце на землі, де неймовірно квітне УКРАЇНСЬКОЮ ГЕНЕТИКОЮ. Це місце – УКРАЇНСЬКА ШАМБАЛА.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Іван Шкіндюк

https://youtu.be/ABVFAI8olRE

Частина 1

СТАРОДАВНЯ МОЛИТВА НА ЗЦІЛЕННЯ

Благословенний Господь, Бог мій від віку й до віку. Отче небесний, в ім’я Icyca помилуй мене, Душе святий прийди і помилуй мене! Твоє ім’я – Святий, тож утверди мене на шляху покаяння й очисти від усякої скверни. Твоє ім’я – Милосердний, тож будь милостивим зi мною, грішним. Твоє ім’я – Друг вірний, тож підтримай мене в нещасті й навчи мене Cвoєї вipноcтi. Твоє ім’я – Дух животворящий, тож оживи мене. Твоє ім’я – Спаситель, тож порятуй мене. Твоє ім’я – Бог кріпкий, тож укріпи мене. Твоє ім’я – Всемогутній, тож niдійми мене Своєю силою. Твоє ім’я – Цілитель, тож вилікуй мою душу i тiло. Твоє ім’я – Воскресіння, тож воскреси мене, о Icyce, Предвічний Царю, підніми мене недужого, влий в мене силу духа Твого і зціли мене. О Icyce, учителю покаяння, випрям серце моє! Biд кожного гріха мого вилікуй мене! О Icyce, досконалий лікарю, прийди до мене, від усякої недуги зціли мене! О Icyce, небесний хлібе, насити мене міццю тіла Свого, вилікуй мене! О Icyce, пресвятою кров’ю оживи мене! Силою всевоскресаючої крові зціли мене! О Icyce, в ім’я Tвоїx пресвятих ран спаси мене! Заслугами пресвятих ран вилікуй рани моєї душі i тіла! О Icyce, повний милосердя перед ликом Отця, заступись за мене! Силою прощения гріхів, про яке благаю, зціли мене! О Icyce, yтixo самотніх i плачучих, почуй мене! Biд усякого зла i недуга вилікуй мене! О Icyce, нaйвipніший друже, прийди до мене, Силою любові, що все оживляє, зціли мене! Всемогутній Боже! В ім’я завіту в кpoвi Сина Твого, приведи до покаяння i зціли усю icтoтy мою й усе життя моє, щоб міг я у миpi й paдocтi в усьому приймати Твою святу волю i славити Твоє величне i святе ім’я. Амінь!

ШАМБАЛА – метафізичний центр світу та місце перебування царя світу

Шамбала залишається таємничою країною, жителі якої знають закони керування природою і людством, за що їх стали іменувати Вчителями.

Шамбала, за легендами, розташована у важкодоступних районах Тибету. Проте вхід, завдяки Вчителям, можна знайти всюди.

Вона залишається тим самим об’єктом, котрий розшукують усі, хто пристрасно бажає відкрити незвідане, відкрити таємниці законів природи – від звичайних авантюристів до талановитих вчених і співробітників спецслужб світових держав.

Добре відомі пошуки Шамбали Миколою Костянтиновичем Рерихом під час трансазійської експедиції, коли наукові пошуки були сплетені з діями радянських розвідників і англійської колоніальної влади, які прагнули зберегти свій контроль не стільки за таємничими країнами, скільки за територіями, що належали Великобританії. Це перетворювало Шамбалу ще й на символ боротьби за панування в світі.

Ми поїхали з Києва на самому краєчку року, що минав. Важкого року для кожного свідомого українця. Іде війна.

Зовнішній ворог невпинно перевіряє нас на міцність, внутрішній – вихитує продажними стегнами на всі боки, аби якомога дорожче себе продати.

Було відчуття величезної чорної хмари, від якої ми бігли. Бігли, щоб побачити сонце, щоб вдихнути на повні груди морозного гірського повітря, щоб знову жити у вірі та любові до Господа нашого Ісуса Христа.

Залишити позаду себе все зайве, аби наповнитися новим у самісінькому серці УКРАЇНСЬКОЇ ШАМБАЛИ – ГУЦУЛЬЩИНІ. Цю поїздку ми запланували ще у вересні – і з того часу з нетерпінням чекали.

Людина, котра надихнула нас на цю поїздку, завдяки якій Гуцульщина відкрила нам свої теплі та ласкаві обійми і без допомоги якої Гуцульський цикл взагалі б не відбувся – адвокат, патріот України, гуцулка тілом і душею, Лена Рашковська. Янгол-Охоронець своєї любої землі.

Передчуття дива, казки. Шепіт Бога… Лена так і відповідала героям програм: «Він приїхав шукати Господа».

Досі не знаю, як назвати все те, що я там знайшов, усвідомив. Пізнати, поринути, повчитися, вклонитися древній культурі, стародавньому етносу. Безліч нових, незнайомих слів, сила силенна вражень…

А ще там, в тиші гір, у посмішках щирих облич, і що «найсмачніше», в привітному вітанні кожного перехожого:

– Слава Ісусу Христу!

– Навіки слава Богу!

– Христос рождається!

– Славімо Його!

Госпідко, Прадчер, Лельо… Я знаходив для себе такі слова та світосприйняття, які викликали в мене такий захват, що інколи я забував як дихати. А потім вдихав на повні груди… Мене кликало до себе піднебесся, мене надихало ЖИТИ!

Навіть ікони, що беру з собою в дорогу, так по-домашньому і затишно прийняли цей гуцульський Світ. Світ добра та любові, тиші та самотності, чарів та казки. Але…і світ споконвічної непокори та поваги до своєї культури та історії.

ИНЧИЙ СВІТ. Абсолютно інакше світосприйняття. Ми часто повторюємо одну і ту ж помилку, розмінюючись на одноразові капці та зачиняючись в готелі, не помічаємо тієї ніжності, що дарує нам Бог.

Кожен ранок на Гуцульщині, в горах, починається з молитви та суміші ароматів палаючої ватри та свіжого гірського повітря. МИ – це не лише Тризуб, знак сили та нескореності. МИ – це і повна Чаша. Чаша Грааля. Та котру всі так шукають, а вона тут, посеред гір, на хрестах і куполах церков, в пам’яті та історії гуцульського етносу.

Це не тільки та культура, котру ми тільки починаємо відшукувати, відроджувати, усвідомлювати, це і спадок цивілізацій, про існування яких ми можемо лише здогадуватися. І нехай це буде казкою для нас усіх… Адже казка – це диво, а диво – це присутність Господа в нас самих і в усьому, що нас оточує.

Вони (гуцули) дуже недовірливі. Вже надто часто урбанізований світ чіпав їх душу своїми брудними руками. Їх це дуже засмучує. Їм це болить. Болить, коли є різниця в пріоритетах і цінностях.

Вони дивовижно богомільні. Вони стають навколішки перед іконами. Вірять беззастережно, самою душею. Тим сильніше відчувався контраст з куполами та храмами Києва.

Ми дуже схожі, бо й цей маленький та гордий етнос не визнав чужинців та загарбників, він не скорився, залишившись вірним Богу і Україні.

Я можу спокійно обернутися до них спиною, знаючи, що вони не зрадять, допоможуть, підтримають, подадуть руку, підставлять плече. Усвідомлення цього дарує крила…а в храмі Криворівні з’явилася ікона на здійснення творчих задумів.

Вони живуть, киплять, будують музеї, працюють, виховують дітей і надзвичайно люблять Україну. Коляда, бартки, аркан, хорс, опришки, Довбуш – я надзвичайно щасливий тим, що завдяки Гуцульщині ми це все не втратили і можемо до цього доторкнутися.

Василь Саманюк та Юрій Попович, герої Закарпатського циклу, надихнули мене на роздуми про гуцульський етнос. Довго не міг зрозуміти, чому відео з полонини та гуцульські співанки викликають такий ажіотаж серед глядачів.

Тільки відчувши на собі Гуцульщину, усвідомив – сила природи, шепіт Бога, місце сили… Піднімаючись на полонину, ти залишаєш у підніжжя все, що знав про себе, про життя, а замість цього там, на вершині, тебе наповнює щось нове. Те, що ти ще довго будеш намагатися усвідомити.

Перезавантаження. А у підніжжя гір дерев’яні храми та стародавні ікони, церковні двадцятки, синьо-жовті та червоно чорні прапори, священики, що ще з діда-прадіда, тримаючись родинних традицій, присвячують своє життя Богу і Україні…

Тут живе совість. Тут хліб спочатку молять, а потім їдять, тут кожна дитина знає молитви та ікони.

Це диво. Боже диво. Культура віри зберігалася віками і ніхто не зміг її знищити. Ні лях, ні мокші, ні фердінандці. Вони насаджували своє, та набуте не знищило споконвічне, а лише доповнило його. Уламки цивілізацій – Рахманська паска, санскрит, одяг, взуття, балки будинків з хрестами…

«Лельо!» – кликав Ісус до Отця Небесного. Мене поглинуло це диво гірських вітрів та мелодійних пісень. Внутрішній танець. Сильний. Нестримний. На краю життя та смерті багатьох поколінь.

Глибина…неосяжна глибина, жовто-синій! Велич та ніжність Гуцульщини.

Цикл «Українська Шамбала» ми розпочали зі зйомок програми з головою Верховинської районної ради Іваном Шкіндюком.

І з самого початку моє світосприйняття зазнало нищівного удару. Заміть очікуваних, звичних для мене краватки та бюрократичності – вишиванка та майже година усвідомленої, щирої бесіди про Бога. У мене в голові не вкладалося, що таке можливо.

Життя зробило мене опозиціонером «бюрократичної машини», що так часто і байдуже перемелює в своїх жерновах нашу свободу, наше майбутнє. А тут державний чиновник високого рангу, котрий пам’ятає та шанує діда, який не виходив з дому 20 років, гидуючи радянщиною і щодня досхід сонця читав молитву.

Глибокий діалог. Сильний. Неймовірно гострий.

Про зйомки програм зі священиками завжди домовлявся безпосередньо з ними самими. Та настав момент, коли захотілося це зробити правильно, канонічно, попросивши благословення митрополита Івано-Франківського Іосафа. Це дуже важливо. Це наче покута. Це бажання робити правильні вчинки, від яких на душі легко та вільно.

Митрополит зустрів нас в своїй резиденції. Він був щирий, привітний та по-батьківськи добрий до нас. Так тепло і ніжно… Ми говорили про сьогодення. Мудрий та духовний Воїн. Характер. Сильний та потужний характер не сховаєш за рясою. Сила. Добра сила. Від Бога.

Шестеро капеланів та шестеро монахів Манявського Скиту. Духовне воїнство в найсакральніших його проявах.

Не просто мені дався підйом до видатного гуцульського музиканта, заслуженого працівника культури Миколи Ілюка. Наскільки сильно треба любити музику та Україну, щоб власними силами створити музей?!

«У трембітаря» – місце, в якому ще глибше відчуваєш силу і самобутність гуцульського етносу. Микола неймовірно справжній. І як він ВІРУЄ в свою землю. Я слухав його, наче дитина.

В селі Красник, в 20 кілометрах від Верховини живе Василь Тупилюк. Голова церковної двадцятки. Музей. Балки із хрестами. Надзвичайне знання та усвідомлення Святого Писання. Це гордий, самобутній та вольовий орел, котрий споглядає за історією і культурою свого гуцульського етносу з високої гори, з найвищого дерева. Кремінь.

В цьому ж селі Красник затишна дерев’яна церква. Отець Юрій Мануляк. Тиха, але сильна бесіда і спокійний, впевнений погляд священика, свято віруючого в силу Господа. Бувають програми, після яких ти відчуваєш тишу та спокій на душі.

У Верховині на центральній вулиці, неподалік один від одного розташувалися два храми – КП та УГКЦ. Завітавши до католицького священика Романа Болеховського на ранкову молитву, ми відчули себе в домі Божому, усвідомлювали себе в УКРАЇНСЬКІЙ церкві.

Ми єдині. А історичні помилки виправить Бог. Ми простягнемо руки одне одному. З терпінням та розумінням. Ми єдина нація. Отець Роман так тепло обійняв мене після передачі. Щиро, по-братськи, по-християнськи. Вклоняюся.

Відкриття Гуцульщини. Василь Триндохір. Філософ. Думаюча людина. Волонтер. Соціальний працівник. Саме йому я вдячний за стародавню молитву в епіграфі до цієї статті. Сам про себе говорить: «Не той гуцул, що родився, а той що згуцулився». Він назавжди закоханий в Гуцульщину.

Із вечірніх сутінок, трохи втомлений непростою дорогою, прийшов до нас чоловік, в чиїх очах застигло відлуння війни. Дикий та зухвалий ВОЇН. Відвертий. Справедливий. Фанатичний українець. Він шукає себе. Бореться із собою. Та впевнено і завзято рухається вгору. Воїн російсько-української війни. Андрій Фафлей.

Старовинний храм у Криворівні. І його настоятель, Іван Ребарук – священик, котрий разом зі своїми прихожанами так свято вірує в Господа. Криворівнянська Божа Матір. Ікона на здійснення творчих задумів.

Там, високо в горах, люди так часто стають на коліна перед іконами, перед Господом. І так щиро моляться за наших воїнів, за Україну. Моєму здивуванню немає меж. Які ж вони УКРАЇНЦІ!

Саме від отця Івана я почув надзвичайно важливу річ – не тільки ми молимося за Небесну Сотню, а й вони Там моляться за нас і за Україну. Він живе в Господі та говорить собі і прихожанам Правду.

Юрій Стефлюк. Верховина. Священик рідної церкви. Спокійний. Усміхнений та виважений.

Гуцульщина – це усвідомлена тиша. Це безперервний діалог із Богом. Треба лише навчитися чути його шепіт.

Василь Зеленчук. Історик, біограф. Він все життя пропрацював з людьми. На території Криворівнянського храму могили його предків. Він романтик. Я розмовляв з ним біля церкви, а він дивився на гори та розмірковував… Такі люди звикли спочатку уявити, усвідомити, а лише потім щиро та виважено говорити.

Дмитро Стефлюк. Голова ГО «Всеукраїнське товариство «Гуцульщина». Патріот своєї землі. Досвідчений. Думаючий. Усвідомлений. І, що найважливіше, не зважаючи на поважний вік продовжує з дитячої цікавістю вивчати свій гуцульський спадок.

Шлях у 200 кілометрів до Манявського Скита. Наболіло. Мушу сам сповідатися. Я протягом 18 років регулярно їздив в Почаєве. Сильне та святе місце.

Печерські монахи, почувши про знамення Божої Матері прийшли туди молитися та будувати Храм Божий. В печерах, потім в келіях. В холоді та голоді. В аскеті.

Тільки от зараз на святій землі править сатана – мокшанська церква. І, прикладаючись до ікони Єрусалимської Божої Матері, я помітив на величезній люстрі собору герби чужого, ворожого нам народу, що вбиває моїх українських братів та сестер.

Пройде багато часу, перш ніж ми зможемо очистити це святе місце від скверни. Відмолити.

Як тренер він виконує надважливу роботу, потрібну і вкрай необхідну – Олег Володарський

Насіння, що потрапило в добрий ґрунт, дає багатократну кількість гарних плодів і в будь-якому випадку відшкодовує втрату того насіння, що впало на узбіччя дороги, потрапило в кам’яні серця і загубилося серед колючого бур’яну людських пристрастей. Завдання сіяча – відібрати для майбутніх плодоносних дерев найкращий ґрунт…

Дивними ми інколи буваємо. Непередбачуваними. Безвольними. Стикаючись з життєвими негараздами, ми починаємо непокоїтися, метушитися, кричати…

Людина, котрій пощастило вижити в авіакатастрофі писала, що усвідомивши, що все закінчилося, пасажири лягли на підлогу та почали молитися.

Олександр Добровольський. Справжній вчитель. Природжений тренер. Гідний наставник. Ми завітали до нього під час тренування. Перш ніж розпочати з нами свою зйомку, він познайомив нас зі своїми учнями та попросив записати інтерв’ю з ними.

Несподівано відірвані від тренування, учні Олександра були трохи розгублені, їм було складно миттєво переключитися з тренування на інтерв’ю. Проте вони впоралися. Непідготовлені, вони щиро розповідали про свою любов до спорту і до України.

Цьому наставнику я неймовірно вдячний. Саме він тренував Романа Кривицького, котрий, в свою чергу, був тренером моїх синів. У Олександра з Романом багато спільного. Спілкуючись з Олександром, звернув увагу на симетрію підходів до виховання. А Роман завжди з таким теплом згадує свого тренера.

Син Олександра Добровольського виграв чемпіонат із серйозно травмованою під час бою рукою. Такий ще юний українець з такою вже дорослою, кремезною ВОЛЕЮ. Звідки така сила в цього хлопчика? Відповідь для мене, як для батька, очевидна – генетика Добровольських.

Ці наставники – Добровольський, Кривицький, Король, Годинець принципово та рішуче налаштовані захищати жовто-сині кольори свого прапору та навчати цьому інших.

Герої серед нас. Буденна звитяга. Засліплені, оглушені, позбавлені голосу трагікомедією на теренах Верховної зРади ми забули, що там давно вже немає тих, хто буде створювати нам гідне майбутнє. Та саме на тлі жалюгідності «народних обранців» ще яскравіше усвідомлюєш велич Нації. Адже поряд з нами ходять тими самими вулицями, їздять тим самим транспортом, купують продукти в тих самих магазинах наші воїни, волонтери, тренери, митці…

Війна змусила нас поважати тих, хто не словом, а ділом служить своїй країні, а не сприймає Україну як золотий батон, намагаючись відгризти собі якомога більший шматок. Серед учнів Олександра Добровольського вчителі, військовослужбовці, учасники російсько-української війни. Він виконує надважливу роботу. Потрібну і вкрай необхідну. І, що вражає, не чекаю ніякої подяки за це.

Просто жити і чесно, самовіддано служити своїй справі – як же це важливо для нашої втомленої війною держави.

Сильні люди, люди з характером і надалі будуть виховувати українців бути гідними. В будь-яких умовах. І, що найважливіше, з душею. На нас чекає величне майбутнє. Такі, як Олександр, його створюють!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Олександр Добровольський

https://youtu.be/dR2YzEvUK7A

Програмою журналістських розслідувань чи прикриттям для правопорушників і, власне, …самих корупціонерів?

«Ми виріжемо вас і ваші сім’ї, щоб таких на землі не було й близько» — так погрожували активісти Стопкору охоронцям майданчика з ТОВ «Мостобуд Транс» на вул. Промислова, 4, що на Видубичах

Громадська організація «Стоп корупції» презентувала мету своєї діяльності у 2015 році, що «є неприбутковою незалежною організацією, що провадить журналістські розслідування і правозахисну діяльність з метою запобігання зловживанню владою, протидії корупції і сприяння демократичним перетворенням в Україні». Стопкорівці обіцяли залучати до своїх розслідувань місцевих активістів та висвітлювати у засобах масової інформації найактуальніші питання місцевого самоврядування і дотримання посадовцями антикорупційних стандартів державної служби. «Наші зусилля сфокусовані на залученні громадян до вирішення місцевих проблем, аби зробити місцеву владу відповідальною і підзвітною».

Все виділене жирним шрифтом вказує на те, що укладався невеличкий за розміром документ програмних цілей та завдань цього ГО відповідно до самої назви — «Стоп корупції» і не викликає заперечень… АЛЕ не викликає заперечень лише на папері, бо біль-менш відповідно до задекларованого (https://stopcor.org/wp-content/uploads/2016/08/broshyura-uk.pdf) стопкорівці діяли не більше року.

А потім на практиці «Стоп корупції», очолювана одіозними Романом Бочкалою і Богданом Майданюком-Хмельницьким, перестала відповідати своїм статутним зобов’язанням. З цього приводу слушно зазначив підприємець-аграрій Володимир Гавриленко (https://blogs.korrespondent.net/blog/politics/4001439/), котрий написав, що «діяльність ГО «Стоп корупції» сміливо можна охарактеризувати «громадським бандитизмом».

Як зазначив далі В. Гавриленко, «Стоп корупції» розгорнула справжню пісочну війну в Київській області. Активісти виїздили на місця видобутку піску, не залежно від легальності чи нелегальності майданчика, та влаштовували справжнє театралізоване шоу з камерами, безпілотниками та блокуванням».

Згодом настала «Пісочна монополія Бродського», хоча до 2016 року ринок піску Києва та Київської області функціонував в рамках ринкових відносин і здорової конкуренції.

До того моменту у Київського річкового порту з’явилися нові власники — нардеп і екс-глава МНС Нестор Шуфрич та колишній голова Держкомітету з питань регуляторної політики та підприємництва Михайло Бродський. Вони затято почали робити недобросовісні спроби монополізувати ринок видобутку і реалізації піску шляхом розправи над конкурентами.

Як приклад, пише Ігор Степанов (http://vse.media/pesochnaya-monopoliya-brodskogo/) «можна привести цькування компанії «Мостобуд-Транс» в замовних сюжетах на каналах «Інтер» і «Росія 24» (це вказує на те, що Бродському допомагають не лише доморощені гопстопні журналюги та прокремлівські телеканали, а й соратники Дмітрія Кісєльова та Владіміра Соловйова — ред.), а також маски-шоу податкової міліції на об’єктах ТОВ «СОБІ», де співробітників підприємства цілу ніч протримали на баржах і били, а потім спробували буксирувати вилучені баржі в Черкаси, на вотчину Бродських, нібито на зберігання фірмі, що складається з 2-х чоловік, в тому числі директора — кримінального авторитета. Громадська думка дезорієнтується замовними матеріалами — ЗМІ рясніють безграмотними публікаціями… Тоді активісти прийнялися за «кошмарення» точок видобутку піску, які були конкурентами ПАТ «Київський річковий порт». Достатньо успішно можна сказати, адже протягом 2016-2017 років спостерігалися декілька штучних стрибків вартості ціни на пісок в будівельно-інтенсивному київському регіоні».

Тисячу разів правий автор вищевказаної публікації — І. Степанов, що «Михайло Бродський розкручує новий бізнес, використовуючи для цього нині антикорупційні настрої народу. Як інструмент зійшовся з керівництвом антикорупційної громадської організації «Стоп корупції». При цьому самі активісти і не відають що вирішується на завданнях за їх участю. Офіційно ця громадська організація працює в інтересах так званої «Асоціації надрокористувачів», яку очолює Вадим Пєлих, а фактичним куратором є Михайло Бродський і його оточенням. Реально ж проводиться елементарне усунення конкурентів і учасників ринку. «СтопКор» взявся за всіх учасників пісочного ринку. Силами так званої громадськості, за підтримки силових органів, підприємницька діяльність цих компаній фактично заблокована. Йде вкидання завідомо неправдивої та неправдивої інформації (152 (!) статті на сайті ГО «СтопКор») про їхню роботу, при цьому не сильно переймаючись хоча б правильно називати ці компанії. Самі добувачі піску стверджують, що їх фірми працюють в законодавчій площині з усіма необхідними дозволами та сплатою податкових зборів і платежів. Даний факт неодноразово підтверджувався контролюючими органами та рішеннями судів. Також старателі розповідають, що у них є цілий ряд свідчень про вимагання з боку координаторів «Стоп корупції» — Романа Бочкали і Богдана Хмельницького. Є і фіксації смс-листування, відео зустрічей і осіб, які від них приходили за даниною.

Думаємо, що читачі здогадуються хто саме той Роман і що йому передали…

А на цій есемесці уже той самий Роман розповідає, як він пожуріл радника очільника МВС і домовився про організацію «даху» з боку керівників нацполіції Києва і Київської області

При цьому «антикорупційні активісти» використовують примітивну схему, що базується на підтримці лояльних до Бродського ЗМІ. В першу чергу, проводять активний медійний вкидання завідомо неправдивої інформації щодо конкретного об’єкта. З гучними фразами: «нелегальний видобуток піску», «корупціонери», «ТІТУШКИ», «неврахований продаж за готівку», «робота без дозволів», «кришування силових структур». При цьому організовують активний тиск на силові структури «під камери». Поліцію і прокуратуру примушують, без розглядів по суті, заводити кримінальні справи і заарештовувати техніку і пісок.

Відбувається тиск на суддів персонально, примус до отримання рішень на арешт і вилучення у конкурентів техніки і піску. Мета — повне блокування роботи відповідного суб’єкта господарювання та нелегальна реалізація арештованого піску під своїм контролем. З огляду на те, який чиниться тиск і гучний піар силових структур, судів і суб’єктів господарювання, відповідні кримінальні справи відкриваються і ведуться з грубими порушеннями процесуальних процедур».

А тепер повернемося до недавніх подій. Дуже багато українські ЗМІ показували і бідкались, як 24 січня ц.р. постраждали активісти (які майстерно спровокували конфлікт) від охоронців на майданчику по вул. Промислова, 4, що на Видубичах. Тут же поліція організувала операцію «Перехоплення» і заарештувала людей, які нікуди не тікали і не ховались.

До речі, у ПАТ «Мостобуд» були всі законні підстави вести свій бізнес, що вказано в ухвалі Господарського суду міста Києва

Провокатори, які свідомо йдуть на загострення, мають розуміти, що відповідь може бути адекватною. Адже охоронці не прийшли на студію «Обозревателя» чи в інше місце, де готують свої відео-сюжети Бочкала та його соратники — вони виконують свої професійні обов’язки.

Пропонуємо порівняти як діють протиборчі сторони конфлікту…

Біля Річпорту активісти-екологи виставляли пікети з плакатами і на територію не вривалися і не провокували жорстких сутичок:

Спокійно і виважено давали інтерв’ю журналістам і не ломилися на територію Київського річ порту…

Лише вивісили протестний плакат

А тепер питання: що робили стопкорівці біля екологів, які пікетувалив Київрічпорт на вул. Енергетиків, 16 за незаконний видобуток і продаж піску, а також несплату податків на десятки мільйонів гривень?

Так само мирно і без агресії проводять активісти ГО «Браття»:

А от на вул. Промислова, 4 так звані активісти Стопкору — дуже схожі на «тітушок» — тільки тим і займаються, що провокують на бійки, нахабно наражаючись на охоронців, погрожуючи їм…

Що цікаво, в руках активістів знамена біло-синього кольору саме тієї партії, очільник якої став головним зрадником України і втік у Росію. На них написано російською мовою «Традиция и порядок» — це чиї ж традиції і в чому вони полягають? Чи не в тому, щоб чинити хаос і безкарне свавілля? Адже для наведення законності і порядку в Україні існують поліція та прокуратура…

Інакше як бездіяльність поліції і прокуратури, що веде до безкарності за вчинені злочини, дану подію не назвеш.

Дивіться відео: https://youtu.be/TH3gubD7IVw

Адже з 2017 року не розслідується кримінальна справа проти СтопКора. А Роман Бочкала і Богдан Хмельницький, сподіваючись на позитивні бонуси для «борців з корупцією», продовжують рватись до влади на прийдешніх парламентських виборах.

Про те, що і як трапилося розповідає на відео Валентин Якубовський, начальник охорони майданчика з ТОВ «Мостобуд Транс» по вул. Енергетиків, 4, що на Видубичах: «Активісти СтопКорупції погрожують нам, кажуть: «ми виріжемо вас і ваші сім’ї, щоб таких на землі не було й близько».

https://youtu.be/XJnuqeLipQQ

А цей витяг з кримінального провадження свідчить про надходження заяви і внесення до ЄРДР 12.09.2017 року:

Тобто минуло майже півтора року, а потерпілий ТОВ «Собі» і досі не бачить результатів розслідування злочину, який вчинили СтопКорупція і її сателітні організації — всі вони діють під егідою Бродських.

Заяву про вчинення злочину прийняла слідча Головного управління поліції у м. Києві Єлизавета Дрига

Однак не було ніякої реакції на заяву від 18.01.2019 про прорив і напад «активістів» Стопкора (дуже схожих на «тітушок») на майданчик по вул. Промислова, 4. І ось тепер все та ж ситуація і все ті ж учасники, але вже потерпілий з тяжкими тілесними ушкодженнями з боку охоронців майданчика. Одного з охоронців ударили по голові кастетом з натовпу, який вчинили стопкорупціонери. Чого ще і яких жертв беззаконня, яке вчиняють Шуфрич, Бродський та їхні найманці з ГО «СтопКорупція», чекати надалі? Єдине, на що залишається сподіватися — це реакції правоохоронних органів, які нарешті почнуть виконувати свої законом окреслені обов’язки. Інакше бочкали та майданюки на замовлення Бродського і Ко й надалі дискредитуватимуть правоохоронну систему України.

Джерело