Щоденна праця Михайла та його колег — це щогодинна боротьба за життя маленьких українців 

Молитва до святої Параскевії П’ятниці при хворобі дитини

О свята і преблаженна мученице Христова Параскевіє, красо дівоче, мучеників похвало, чистоти образе, доблести дзеркало, премудрих подиве, віри християнської покрове, ідольського обману викривателько, Євангелія Божественного поборнице, заповідей Господніх послідовнице! Ти сподобилася прийти до пристановища спокою вічного і в чертозі Нареченого Твого Христа Бога велично веселитися. Ти особливим вінцем дівоцтва і мучеництва прикрашена. Молимо Тебе, свята Мученице, будь нашою блаженною заступницею перед Христом Богом, турботою Якого Ти звеселяєшся. Моли Всемилостивого, Який словом очі сліпим відкрив, щоби визволив дитину мою від хвороби тілесних та душевних очей наших. Розжени Своїми молитвами святими морок темний гріхів наших. Поспіши, о свята Параскевіє, на поміч мені й дитині моїй, — випроси в Бога зцілення душі і тіла. Щоб за Твоєю допомогою ми з пітьми вийшли в світлі віри істинної та діянь божественних. Амінь.

Гнатюк Михайло Георгійович, завідувач відділення кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні, лікар вищої категорії

Тиша…

Тобі так мало залишилось

Творити, бачить і любить

Люби життя і все, що мило

Гріхи попробуй відмолить.

Не треба марно і наївно

Чекати чистих почуттів

Чого надіятись на диво

Коли не бачать всіх плюсів.

Чому не має в душі пісні

І думи радість не несуть

Чужі приносять такі вісті,

Що я не міг таке збагнуть.

Тоді попробуй наодинці

У тиші, райській самоті

Та порадій отій привичці,

Що знову ти на тім коні…

Немає кращого у світі

Ніж твердо знати і любить

Поглинувши у чуйні мислі

Бажання, радість приносить…

Михайло Гнатюк, 09.11.2013 року

Приїхавши до Чернівецької обласної дитячої лікарні, я довго не наважувався вийти з машини. Та, підвівши очі, побачив купол храму на фоні зимового неба. І від цієї картини ніби відчув посмішку Бога, що і допомогло мені впоратися з хвилюванням. Дивлячись в небо, я декілька разів повторив слова молитви й пішов на зустріч з Михайлом Гнатюком.

Високі сходи, котрі здаються нескінченними, відлуння кроків у майже безлюдних коридорах і різкий запах лікарні, котрий важко з чимось сплутати… і численні малюнки маленьких митців і дорослих майстрів, як нагадування про ту неймовірну силу віри та надії, котра живе в душах маленьких пацієнтів і їх турботливих лікарів.

Лікар, котрий лікує дітей, які опинилися на межі життя та смерті. Спустошені батьки, котрі не можуть змиритися з власним безсиллям перед недугом, що вбиває найдорожчу для них людину. Їхня віра незламна. Їхня надія непохитна. Їхня любов безмежна.

Щоденна праця Михайла та його колег — це щогодинна боротьба за життя маленьких українців. Це не може бути просто роботою, інакше випалить тебе зсередини. Така праця може бути тільки покликанням, йти від серця. Саме тому говорити про численні звання, нагороди та регалії все одно, що шарудіти порожніми обгортками від цукерок.

Справжні їх досягнення в іншому. Найбільша їх гордість і винагорода — це перемога над недугом, це маленькі серця, котрі продовжують битися, це численні врятовані життя і чисті та світлі душі, котрі, натхненні прикладом таких лікарів, як Михайло Георгійович, обирають для себе професію лікаря. Я попросив кави. Мені потрібен був також ковток свіжого повітря. Подих перехоплювало і мені було важко думати й говорити. А Михайло дивився на мене мудрими очима і спокійно готувався до діалогу.

— У вашому житті є Бог?

— Обов’язково! Інакше я не зможу лікувати маленьких чарівників.

— Вони сильні?

— Надзвичайно. Вони уособлення сили, витримки та віри.

— Скажіть, як…

— Я не бачу себе людиною, котра займається чимось іншим. Я живу своїм покликанням лікувати.

Як же гріє душу те, що поміж нас, українців, є ті, хто присвятив своє життя порятунку дітей. Хто щодня воює за життя із самою смертю. Воює і перемагає. Ми говорили тихо та щиро. Михайло пише неймовірні вірші. Він справжній романтик. У нього величезне серце. Його рідна Україна, люба Буковина завжди були частинками душі цього чоловіка. Проте там завжди знаходиться місце не тільки для найдорожчих людей, але й для всіх його маленьких пацієнтів. Безмежна сила цієї людини — в неймовірній любові до того, чим він займається. Він уміє любити безумовно та самовіддано.

Сьогодні настали часи саме таких людей в нашій країні. Часи тих, хто так сильно любить свою землю, своїх дітей, свою Батьківщину і свою віру. І своїх українських дітей. В нашій країні не має бути чужих дітей. Вони усі наші, усі без виключення. Де б вони не жили й де б не знаходилися. А особливо — в лікарняній палаті. Він вимолює цих маленьких, втомлених хворобою українців. Душею просить Господа за них. На роботі всі свої знання та вміння спрямовує на їх одужання, а після роботи молить про їх одужання Господа.

Саме тому мова в цій статті іде про Божу людину і його душу. А звання, регалії, нагороди — це все другорядне. Адже для нього найважливіше — це діалог з Богом і тими дитячими душами, котрі йому довіряють. Ми завершили програму і зайшли в ординаторську, де колеги Михайла як раз пили чай. Ми забрали свої речі й вже попрощалися, коли нам у слід пролунало: «Ви не уявляєте, який він у нас молодець!». Вже уявляю. І безмежно пишаюся своєю країною, в якій живуть такі величезні й сильні душі.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Гнатюк Михайло Георгійович, завідувач відділення кардіоонкогематології Чернівецької обласної дитячої лікарні, лікар вищої категорії

https://youtu.be/sBoLC05yQLA

Остап Васильович належить до тих людей, котрі не поспішають жити, при цьому встигаючи значно більше за тих, хто біжить по життю — Олег Володарський 

Остап Васильович Савчук (24 лютого 1947, м. Кіцмань Чернівецької області, Україна) — український митець, музично-громадський діяч, режисер, педагог-музикант, художній керівник Чернівецької обласної філармонії, Заслужений діяч мистецтв України.

Грав в ансамблі скрипалів разом з Володимиром Івасюком (керівник Ю. М. Візнюк), оркестрах народних інструментів (диригент В. Г. Мельницький) та духових інструментів (диригент М. Ю. Макаренко).

Автор численних сценаріїв концертів, творчих вечорів митців краю, режисер-постановник творчих звітів майстрів і художніх колективів Чернівецької області на сцені Національного Палацу мистецтв «Україна».

Представляв мистецтво Буковини в Україні, Молдові, Польщі, Румунії, Росії, Угорщині. Науковий консультант бібліографічного довідника «Видатні діячі культури і мистецтв Буковини» (Чернівці: Книги – ХХІ ст., 2010)[2], автор книги «Музична Буковина» — про історію Чернівецької обласної філармонії.

З 1990 р. член правління, а з 2009 р. — голова правління Чернівецького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. З 2009 р. — заступник голови обласного відділення Національної всеукраїнської музичної спілки. З 2001 р. — голова Чернівецького обласного благодійного фонду імені Назарія Яремчука.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D1%87%D1%83%D0%BA_%D0%9E%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BF_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

Савчук Остап Васильович, голова Чернівецького обласного об‘єднання ГО «Всеукраїнське товариство «Просвіта ім. Т. Шевченко»

В розпал літньої спеки з особливим задоволенням згадую той сніжний зимовий день, коли ми приїхали до Чернівців знімати програму з Остапом Васильовичем. І досі пам’ятаю, наскільки нервував, записуючи цю програму, адже цей герой настільки просто та щиро відкривав душу, що я боявся необережним словом чи тяжким запитанням не виправдати ту довіру, з якою він говорив в нашій «Сповіді».

Я надовго запам’ятаю те безмежне тепло, з яким Остап Васильович розповідав про вишиванку, котру йому вишила мама. Скільки ж тепла було в його очах в той момент! Але основною темою нашого діалогу була «Просвіта» — велична, потужна та глибинна організація, котра вже 150 років оберігає справжню українську культуру та історію.

Остап Васильович, пише, викладає, опікується величезною кількістю творчих, громадських та соціальних проєктів. Потужної енергії цієї людини вистачає на силу-силенну справ. Саме він познайомив нас з Миколою Миколайовичем Шкрібляком і Світланою Масловською, а вони, своєю чергою, відкрили для нас цвіт Буковини — тих людей, котрі так щиро і самовіддано люблять свою країну.

Поважний вік та набутий досвід відділяють Остапа Васильовича від загальних, беззмістовних фраз та реплік. Він ділиться не словами, а відчуттями; не почутим, побаченим чи прочитаним, а пережитим і усвідомленим. Він запросив нас до старовинної будівлі з височенними стелями, в якій розташований офіс «Просвіти», пригощав чаєм і частував розповідями про історію рідного краю.

Нам інколи дуже кортить зрозуміти людей. Ми вдивляємося в їхні обличчя, спостерігаємо за їх мімікою, жестикуляцією, словами та поведінкою. А я, приймаючись за написання статті, завжди намагаюся зрозуміти, як мислить людина. Чи є в ній родзинка вічності. Філософія часу. Краса мудрого серця. Милосердя розуміння.

Остап Васильович належить до тих людей, котрі по-батьківськи мудро та усвідомлено не поспішають жити, при цьому встигаючи значно більше за тих, хто біжить по життю, охоплений щоденною метушнею.

Мудрість української нації в її неймовірній розміреності. Так українська берегиня спокійно та натхненно вкладає на полотно сорочки вишиваний оберіг, заповнюючи тканину не просто вишивкою, а материнською любов’ю.

Він пишається цим. Пишається тим, що українець. Щоразу, торкаючись вишитого матір’ю оберегу, його сповнює тепло. Рідна мати і Ненька-Україна ніби огортають його крилами своєї любові в такі моменти. Я дивився на цього сильного та сивого чоловіка і розумів… він неймовірно щасливий тим, що українець.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Савчук Остап Васильович, голова Чернівецького обласного об‘єднання ГО «Всеукраїнське товариство «Просвіта ім. Т. Шевченко»

https://youtu.be/bBL2WKoielE

Ми навіть не здогадуємося, який глибокий та різнобарвний внутрішній світ у таких як Зоряна

«Монотипія – розвиток художньої уяви та фантазії»

«Слово «монотипія» (від грецького – один єдиний, слід, відбиток). Отже, монотипія – така техніка, коли за допомогою відбивання (друкування) отримують лише один екземпляр. Монотипія відома з ХVІІ ст. художники не часто звертаються до цієї техніки, бо вона вимагає великої уваги. Крім того, не можна, як у графіці, отримувати багато екземплярів. Але ця своєрідна техніка має свої художні цінності. Монотипію можна виконувати як акварельними, так і олійними фарбами. Друкується зображення на папері. Папір може бути різноманітним – товстим і тонким.

Для виконання монотипії слід мати пластину з металу, скла, кераміки, пластмаси або поліетиленову чи целофанову плівку, папір для чорновика і чистого відбитка, олівець, фарбу, фотовалик, мило, кілька газет, скіпідар, ножиці й тканину. Але не для всіх видів монотипії потрібні ці речі. Наприклад, для монотипії виконаної аквареллю не потрібно скіпідару, валика, тканини, а потрібно мило. Але завжди для монотипії треба мати пластинку, на якій малюється і з якої відбивається зображення. Найзручнішою є пластина зі скла або прозорої пластмаси, бо через неї добре видно малюнок олівцем. Папір для монотипії (чистового відбитка) треба зволожувати водою. Папір треба для початку змити ватним тампоном з двох сторін, а потім занурити у ванну з водою на декілька годин. Для друкування папір має бути вологий, але не мокрий, зайву воду вбирають газетами або аркушами чистого паперу».

Кифуляк Зоряна, художниця, викладачка живопису

Дюрер склав перший в Європі так званий магічний квадрат, який зобразив на своїй гравюрі «Меланхолія I» (1514 рік). Здобуток Дюрера полягає в тому, що він зумів так вписати в розкреслений квадрат числа від 1 до 16, що сума 34 отримується не тільки при складанні чисел по вертикалі, горизонталі та діагоналі, але й у всіх чотирьох чвертях, в центральному чотирикутнику і навіть при додаванні чотирьох кутових клітин. Також Дюрер зумів розмістити в таблиці рік створення гравюри «Меланхолія» (дві середні клітини нижньої горизонталі). «Магічний квадрат» Дюрера залишається складною загадкою. Якщо розглядати середні клітини першої вертикалі, впадає в око, що в них внесені зміни, а саме виправлені цифри: 6 виправлена на 5, а 9 отримана з 5. Припускають, що Дюрер не випадково збагатив свій «магічний квадрат» такими деталями, які не можна не помітити.

Інколи просто не вистачає слів, щоб описати ту глибину, яку відкриває «Сповідь». Особливо це відчувається, коли випадає щастя спілкуватися з людьми, котрі настільки по-іншому і настільки інакше бачать цей світ, що здається, ніби вони живуть водночас в нашому світі і в незнайомому нам, недоступному для нас паралельному містичному світі.

Зоряна Кифуляк бачить цей світ іншим, зберігаючи це своє бачення глибоко в собі. Є люди, котрих ми не чуємо. Адже ми навіть не здогадуємося, який глибокий та різнобарвний їх внутрішній світ. А вони мовчать. І коли я готував програму до ефіру, не втримався і зателефонував Зоряні.

– Чому ти мовчиш? Чому не розповідаєш про це?!

– Не гнівайся, – відповіла вона, – я просто боюся, що це буде нецікаво нікому.

– Ось так і з країною, – з сумом відповів я, – ви все знаєте і мовчите, думаючи, що ми самі все маємо зрозуміти. Але так не буде. Забагато тих, хто політичними лозунгами, рейтинговими новинами і гучними заголовками створюють той шум, в якому неможливо почути, відчути та усвідомити таку мовчазну глибину. Це так тонко. Це інший рівень сприйняття часу і простору.

Ми живемо в різних світах. Різних відчуттях. Та не говорити про це не можна. Адже ми маємо зрозуміти, що нам вже давно настав час виставляти інші стандарти. А поки ми мовчимо, чиєюсь диявольською рукою посеред такою глибинної і духовної нації возвеличують тих, хто не вартий нічого. Саме тому з екранів телевізорів, зі сторінок модних журналів, із владних кабінетів на нас дивляться порожніми очима слухняні маріонетки, що озвучують виключно замовні тексти. Саме тому мені страшно від того, що люди, котрі вміють думати, вміють співчувати, вміють чути цей світ, мовчать. Чи багато з тих, хто входить до так званої «політичної еліти» чи тих, кого можна віднести до відомих медійних персон, чули такі прізвища, як Дюрер, Якутович, Татаринов… а тим більше Кифуляк?

Із Зоряною ми познайомилися в школі мистецтв, в якій вона навчає діток малювати разом зі своїми неймовірними колегами – Володимиром і Лесею Теуту і їх донькою Ольгою Дамяновою. Вони навчають не просто малюванню. Вони навчають мистецтву. Навчають любити, відчувати, шанувати мистецтво і, звісно, створювати його. Зоряна, дуже спокійна та стримана, ніби випромінювала м’яке чарівливе світло. Такі люди занурені вглиб себе. З ними треба вкрай чемно і делікатно спілкуватися, щоб вони не закрилися і не відмовили в довірі до співрозмовника. Ось такі вони – ледь помітні, мовчазні, далекі від мирського шуму та метушні. Монахи краси і внутрішніх відчуттів. Відкрити для себе таку людину можна лише через призму її творчості, на персональній виставці чи творчому вечорі. Але, на жаль, ми сьогодні збайдужіли до творчості і творчої інтелігенції.

Ми не підтримуємо їх, хоча вони – мембрана наших зболілих душ, через яку відсіюється все метушливе і залишається лише істинна, глибока КРАСА. Так, у таких людей часто не стає сил докричатися. Натомість вони беруться за викладання. Навчають наших з вами дітей, котрі, на відміну від нас, їх чують. Віддають маленьким українцям часточки своєї, подорожуючої в інших світах, душі. Діляться посмішкою і гарним настроєм. А потім не можуть стримати сліз, коли ці маленькі жовто-сині душі малюють для тих, хто на війні.

Переживає за них. Молиться. Як же важливо навчити цих діток відчувати та уявляти. Знання – це, безумовно, важливо. Але вміння бачити, уявляти, бачити глибину творів мистецтва, подій, людей – це те, чому навчитися набагато складніше. Та це не менш, а може навіть і більш важливі вміння. Для того, щоб бути справжнім, потрібно відчувати. Це вкрай важливо. Саме це допоможе нам моралізувати наше громадянське суспільство. Червона ідеологія привчила нас до того, що діти мають вирости розумними та успішними і через це ми часто забуваємо навчати дітей бути щасливими та усвідомленими, замість цього виховуючи «хороших» хлопчиків та дівчаток.

Я просив Зоряну відправити мені фотографії, але вона відповіла, що їх залило під час негоди на Буковині. Душу пронизало болем. Адже ця людина довірилася мені, відкрила душу. а я відкрив свою. І тепер всією душею співчуваю тим нещастям, котрі спіткали тих, хто постраждав від повені. Ми ж всі одне ціле. Егрегор. Нація.

В молитві за Україну молюся за усіх нас: киян і гуцулів, буковинців і одеситів… Всі ми такі різні, проте єдині в нашій різнобарвній Україні, котра усіх нас поєднала. Бог дає сили та можливість бачити свою рідну землю і відчувати свою Націю. Це випробування. І, водночас, можливість. Головне, як ти ним скористаєшся. Скажеш «МИ» чи знову, забувши про все, зануришся у свою буденну метушню.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Зоряна Кифуляк, художниця, викладачка живопису

https://youtu.be/2rxBCKxG4Sw

Адже справжня відданість та щедрість не в тому, щоб з барського плеча скинути надлишки, а в тому, щоб віддавати останнє, не шкодуючи ані хвилини – Олег Володарський

Заліщицька трагедія, вчинена сталінським режимом, має згадуватись у Всеукраїнському масштабі

Вересень 1939 року радянська армія ввійшла на територію західної України, тоді мешканці нашого регіону сприймали цих людей як визволителів, людей які об’єднали дві України – східну та західну. Та вже у 1941 році, коли ці ж «визволителі» поспіхом відступали, залишаючи після себе в прямому значенні лише кривавий слід, стала явною правда про їх діяльність. Тисячі людей на Західній Україні фізично знищували, розстрілювали та проводили інші звірства проти патріотів та інтелігенції.

Про скільки трагічних смертей та жорстокостей ми вже знаємо, а про дещо тільки дізнаємось. Про трагедію, яка сталась на залізничному мості у Заліщиках мало хто знає навіть у Тернопільській області. Адже цієї інформації немає у підручниках з історії, Інтернет-мережа теж не рясніє згадками про цю подію і тільки в книзі, виданій у Чернівцях є всього лиш сторінка, яка описує все жахіття тодішнього радянського режиму.

Заліщики пам’ятають ще одну криваву сторінку із нашої історії, коли НКВД, робивши зачистку тюрем, навмисне жорстоко стратили сотні мешканців Західної України. Коли проходили розвантаження тюрем та фізичне винищення в’язнів, НКВД вирішив проблему швидко: вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Залізничний міст у Заліщиках через Дністер з тактичних міркувань 7 липня було зруйновано, а з обох боків надійшли два ешелони по сім вагонів із в’язнями (14 вагонів кожен із 50-70 арештованими). Так описує цю історію у своїй книзі Нестор Мизак.

Тих, які змогли врятуватися з подвійного пекла, –у воді і на березі добивали кулями. В цей же, чи на наступний день (малоймовірно) із західного берега було скинуто в Дністер один чи два вагони з в’язнями Коломийської тюрми. На берег Дністра приходили люди, щоб впізнати загиблих, але тіла були обгорілі і зробити це було важко.

На жаль, напевно вже ніколи не будуть відомі прізвища всіх тих, хто загинув у вагонах. Навіть ті, кого упізнані в Заліщиках, – офіційно вважаються розстріляними в Умані. Свідчення очевидців про цю трагедію написав Нестор Мизак у своїй книзі «За тебе, свята Україно». Зокрема, Теофіль Баранецький, мешканець Кострижівки Заставнівського району Чернівецької області згадує: «Я мав 18 років і все бачив на власні очі… Коли відступала Червона армія, йшли ешелони з награбованими продуктами і людьми з боку Івано-Франківщини. Вікна вагонів були задротовані».

Віра Панчак, мешканка Заліщиків розповідає, що тоді вона була мала, але це надовго їй запам’ятається: «Батько мій прийшов додому і сказав, що був на березі Дністра, поблизу залізничного моста і бачив, як люди з навколишніх сіл витягували трупи з річки. Люди знаходили, знайомих, рідних, щоб поховати на цвинтарі».

– Залізничний міст підірвали і штовхнули вагони з людьми зі сторони Заліщиків у бік підірваного мосту. Вони упали в воду. Усе горіло і люди теж. Частина людей з вагонів якось виривалась, але тонула. Я був неподалік і все це бачив, – каже Теофіль Баранецький.

Очевидці трагедії згадують, що руки у людей були перевязані дротом, нещасні у вагонах просили води. За радянських часів стверджували, що міст підірвали німецькі диверсанти, але насправді німці окупували цю територію 14 липня, а трагедія, як пише Нестор Мизак сталася 7 липня.

Проте зараз історична пам’ять оживає, принаймні на районному рівні. Кілька років поспіль на місці трагедії влаштовують поминальні служби та мітинг-реквієм за невинно вбитими. Жаль, щоправда, що Заліщицька трагедія згадується не у Всеукраїнському масштабі, адже українці мають знати не тільки про тяжкий злочин проти українського народу, як Голодомор, а й про жахіття сталінських репресій. Причому знати ми це повинні на конкретному прикладі, щоб таких трагедій на нашій землі більше ніколи не було. А зараз це, як ніколи, актуально.

Марія Бойко, Тернопільська Липа

Джерело: http://lypa.com.ua/2014/07/08/zalischytska-trahediya-vahony-z-lyudmy-nkvd-oblyly-palnym-pidpalyly-ta-skynuly-z-mostu/

Кушнір Юрій Аксентійович, історик, краєзнавець, письменник, член Заставнівської волонтерської сотні

За більш ніж 200 «Сповідей» навчився з першого погляду впізнавати в людині усвідомлену українську генетику. Такі люди зовсім інші. Вони інакше дивляться. Інакше думають. Говорять трохи сором’язливо і відсторонено. Інколи навіть складається враження, що їм не цікаво, не комфортно поруч зі своїм співрозмовником. Але це хибне враження.

Річ у тому, що більшість з нас сприймають все почуте та побачене через призму власного Я, реагуючи відповідно до свого характеру, знань, життєвого досвіду та переконань. А ті, кому з дитинства привили любов до Бога і України, сприймають будь-які події, запитання чи твердження значно ширше, адже їх світосприйняття набагато глибше, ніж миттєві, часто неусвідомлені реакції обивателів.

Але насправді ці люди дуже прості. І скільки б років їм не було, як би не склалося їх життя, які б випробування не подарував їм Господь, вони не скаржаться та не втрачають святу віру у світле майбутнє, котре очікує на Націю, котра так вірно та віддано береже віру в Бога. Скільки б років їм не було, вони завжди турбуються про тих, хто цього потребує.

Допомагають воїнам, підтримують хворих та поранених, опікуються дітьми. Для них не буває чужих дітей. Та в першу чергу в них Україна. Вони наївно, по-дитячому сентиментальні. Їх легко розчулити зворушливими історіями та щирими емоціями. Але так само легко розізлити будь-якою згадкою про той біль, котрий віками завдає нашій Нації наш давній ворог. А ще з ними можна помолитися. Мовчки. Щиро та самовіддано.

Ми знову були в Заставній. Маленьке, лагідне, затишне містечко, мешканці якого віддано й щиро люблять Україну. Цього разу героєм програми став історик, краєзнавець, письменник, волонтер Юрій Кушнір. Юрій Аксентійович уважно спостерігав за мною, моїми словами та поведінкою.

Як запеклий українець, він прагнув переконатися в моїй істинній принциповості в питаннях українства. Як батько, дослухався до кожного слова, прагнучи почути те, що стоїть за цими словами. Можливо саме завдяки цьому, завдяки його переконаності й принциповості, мені було надзвичайно легко та спокійно вести діалог з цим усвідомленим українцем.

Кожна «Сповідь» – це дотик до людської душі. Але не можливо торкатися людської душі, не відкриваючи власну. Тому кожен такий діалог – це прагнення поділитися своєю душею з тими, хто так самовіддано любить нашу країну. І багато хто відповідає на цю щирість такою ж неймовірною взаємністю. Дивуються. Каються. Розповідають. Плачуть. Сміються. А я в цей час дивлюся на них і щораз сильніше закохуюся в нашу таку надзвичайну Націю.

Таким людям, як Юрій Аксентійович, неймовірно болить все те, що відбувається з нашою такою зболілою Україною і втомленими війною українцями. Проте замість того, щоб скаржитись, вони роблять все можливе, аби в міру своїх сил, власним прикладом змінювати країну на краще, не шкодуючи на це ані часу, ані сил, ані ресурсів.

Цей Вчитель не словами, а справами, власним прикладом навчає любити Україну. Адже справжня відданість та щедрість не в тому, щоб з барського плеча скинути надлишки, а в тому, щоб віддавати останнє, не шкодуючи ані хвилини. Ті, хто на це здатен – найважливіші. Їх теплі та рідні душі, котрі з такою беззастережною вірою відмолюють нашу країну.

Ми часто прагнемо віднайти цю країну в музеях та історичних працях. А вона живе там, де маленька дитинка з насолодою куштує шматок запашного хліба. Або там, де живе в окопах неголений, замурзаний воїн і майструє саморобний хрестик. Оживає під час вранішньої та вечірньої молитви капеланів на лінії фронту. Розквітає під іконами у тих, хто ніколи не втрачає віру в Бога й Україну.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Кушнір Юрій Аксентійович, історик, краєзнавець, письменник, член Заставнівської волонтерської сотні

https://youtu.be/_HPT2Vl7Vno

Молитва про добрих українських священиків

Господи, Господи! Поглянь з неба, подивись і посіти виноград, який насадила твоя правиця. Нехай всемогутня твоя рука буде заєдно над цим народом, що його Ти полюбив. Давай йому, предвічний Боже, у кожному поколінні, аж до кінця світу, єпископів і священиків святих, повних Твого Духа – пастирів і вчителів Твого закону, що вміли б незмінно зберігати правду Твого святого об’явлення та з любови навчати і судити цей великий нарід. Даруй українському духовенству ласки ніколи не боятися ніякого пожертвування, де тільки йде про Твою славу і добро цього народу. Розпали в серцях українських священиків духа ревности про спасення душ. Відкрий перед їхніми очима премудрість Твого об’явлення і дай їм високе почуття святости того діла, до якого Ти їх покликав. Благослови їх працю і їх наміри. Хорони їх від усякого лиха, а передусім від смертного гріха. І злучи їх Твоєю благодаттю, щоб любов’ю були одно – так як Ти, Отче, зі Сином своїм, і Син з Тобою. Амінь.

Протоієрей Миколай Лагодич, клірик університетського храму Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, доцент кафедри культурології, релігієзнавства та теології ЧНУ

Старовинний храм мовчав віковою тишею. Мовчав і слухав кроки тих, хто вирішив його відвідати. Наче неймовірно добрий і гостинний господар, котрий наповнює душу світлом і лікує ті душевні рани, зцілити які може лише Господь. В храмі відчувається Бог. Відчувається Його по-батьківськи люблячий та суворий погляд. Він чекає на нас. Чекає і приймає нас. Чує нас. Заспокоює, наче дитя і постійно навчає. Навчає безперестанно. Невблаганно.

Коли ми тільки запланували зйомки програми з Миколаєм Лагодичем, я вирішив пошукати відомості про нього в інтернеті. Але світлини в мережі не дали усвідомлення того, що є в цій людині такого, що привертає до нього душу. І лише коли ми розпочали «Сповідь» і він почав говорити, я відчув те, що побачив раніше, але не міг зрозуміти – добро.

Поруч зі мною був добрий і скромний Вчитель. Він говорив просто і щиро про історію, культуру сучасності, цитував Святе Писання. Та як же все це було по-доброму! Я багато в чому можу помилятися, але коли бачу і чую таку доброту, завмираю, наче дитина. Адже я чудово розумію, що такі душі наповнюються такою Благодаттю Божою лише ціною щирої, невпинної молитви й каяття. З дитинства навчений вдячно цінувати таку доброту. Ця вдячність прийшла набагато раніше, ніж усвідомлення добра і зла. А тепер, коли усвідомив, яка це рідкість в сучасному бурхливому світі, моє щире захоплення від зустрічей з такими душами не має меж.

Згадую, як маленьким йшов зі школи з повним портфелем двійок з червоним від зауважень щоденником. Додому йти не хотілося. На вулицю гуляти не пустять. Мультфільми заборонені ще як покарання за попереднє бешкетництво. Здавалося життя завершене. Заходиш додому, сідаєш обідати, а очі навпроти тебе дивляться на тебе все з такою ж любов’ю. Навіть попри те, що тобі не часто вдається бути хорошим хлопчиком. Рідне серце. Рідні очі. Добро, котре всеосяжною, безумовною любов’ю робить тебе кращим.

Таким добром глибоко пронизана генетика нашої Нації. Ми перестали чути і пам’ятати все те, що генетично допомагало нам ЖИТИ. Замість того ми сповнені страхом смерті. Ми боїмося не встигнути, тому постійно метушимося, біжимо, намагаємося отримати більше. Більше знань, можливостей, задоволень… І в цьому схожі на собаку, котра ганяється за своїм хвостом і ніяк не може його вхопити.

Ми забули про любов, тишу та спокій, котрі дарує нам люблячий Бог. Ми втратили відчуття рідної землі, а замість того, наче шпроти в банці, набиваємося в метро та автобуси. Ми перестали бути людьми, котрі живуть Десятьма Заповідями. Ми мріємо бути соціально інтегрованими і матеріально забезпеченими, а коли душа починає нестримно боліти під гнітом матеріалістичного мотлоху, відкупаємося від цього болю коштовними свічками і дорогими іконами.

Дзвінка тиша старовинного храму. Добрий вчитель. Той момент, коли поруч з тобою настільки хороша людина, що ти починаєш вкрай гостро відчувати власну недосконалість. Він так щиро і відкрито говорив правду, а я із захопленням слухав його. Сам я здатен на таку відкритість лише в Молитві, наодинці з Богом, а цей священик спокійно говорив про все те, що в нього на душі й про те, що відбувається навколо.

Доброта – це коли серце, душа і очі сповнені щирістю милосердя. Милосердям, котрому навчає Господь. Ця людина – священник за покликом серця. Вчитель, котрий залишаючись учнем Христовим, несе світло знань дітям, котрі мріють так само присвятити себе Богу.

Ми неймовірно сильна нація. Дуже добра. Милосердна. Ми діти Господні. Нам необхідно так мало і водночас багато – відмолити війну. Вимолити у Бога пробачення за гріхи. Це не покарання. Просто ми ще йдемо своєю пустелею, котра очищує нас. Саме про це так ясно та правильно говорив Миколай Лагодич.

Ворог неймовірно боїться наших націоналістичних прагнень, намагаючись знищити в нас відчуття власної державності, асимілювати нас, водночас підмінюючи Віру Господню вірою кремлівською. Та ми давно усвідомили найважливіше – якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Миколай Лагодич, клірик університетського храму Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, доцент кафедри культурології, релігієзнавства та теології ЧНУ

https://youtu.be/KbNdjVJfuq4

Протоієрей Микола Щербань не просто навчає Слову Господньому, він навчає усвідомлювати ту любов та мудрість, котра лине до нас через християнські тексти – Олег Володарський

Молитва до святого апостола і євангеліста Іоана Богослова

О великий апостоле, євангелісте громогласний, Богослове і тайновидче невимовних одкровень, дівственнику і улюблений наперснику Христів Іоане! Прийми нас грішних, що до міцного заступництва твого звертаємося. Випроси у Всещедрого Чоловіколюбця Христа Бога нашого, бо Він перед очима твоїми Кров Свою за нас пролив, недостойних рабів Своїх, щоб не пам’ятав беззаконь наших, а помилував нас і вчинив з нами по милості Своїй; нехай дарує нам здоров’я душевне і тілесне, благоденственне життя і достаток, наставляючи нас звертати все це на славу Його, Творця, Спасителя і Бога нашого, а після закінчення тимчасового життя нашого нехай позбавить нас немилосердних мучителів на повітряних митарствах, щоб досягли ми, тобою ведені, небесного Єрусалима, його ж славу ти в одкровенні бачив і нею в нескінченній радості насолоджуєшся. О великий Іоане! Збережи всі міста і країни християнські, храм цей і всіх, хто служить і молиться в ньому, від голоду, мору, землетрусу і потопу, вогню і меча, нашестя іноплемінників та міжусобної боротьби; визволи нас від усякої біди та напасті і молитвами твоїми відверни від нас праведний гнів Божий, а Його милосердя нам випроси, щоб разом з тобою сподобилися прославляти в невечірньому дні пресвяте ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа навіки-віків. Амінь.

Протоієрей Микола Щербань, кандидат історичних та богословських наук, доцент, завідувач богословського відділення ЧНУ ім. Федьковича, настоятель храму Трьох Святителів (ліворуч)

Твердиня української культури – Чернівецький національний університет ім. Федьковича. Богословське відділення. Храм Трьох святителів. Мені вже почало здаватися, що ця програма не відбудеться. Отець Микола Щербань був неймовірно заклопотаний, йшла підготовка до святкування Водохрещення.

Отець Микола довго слухав і мовчав. Потім поставив декілька запитань про формат та ідеологію програми, після чого неохоче погодився на «Сповідь». Цей харизматичний священик одразу захопив всю мою увагу. Його настільки хочеться слухати та чути, що я часто навіть забував про те, що маю ставити йому якісь запитання. Він говорив в незвичному для мене форматі Господньої логіки, неймовірно точно, змістовно та зрозуміло формулюючи кожну фразу.

Він не просто навчає Слову Господньому, він навчає усвідомлювати ту любов та мудрість, котра лине до нас через християнські тексти. Він говорив зрозумілою мовою, але з такою незвичною для мене діалектикою доведеності Бога. Як же потужно відчувається усвідомленість та харизматичність цієї людини! Мене вразило те, що говорячи, він уважно спостерігає за твоїми очима, аби зрозуміти як, якими словами достукатися до душі співрозмовника аби все те, що він розповідає про Бога, сприймалося глибше, ніж просто розумом – самою душею.

Він говорив, а я уявляв велику аудиторію переповнену семінаристами, котрі уважно слухають лекцію свого улюбленого, хоча й суворого викладача. Кожна його лекція-проповідь – це і мистецтво, і талант, і професіоналізм. Він говорив про Бога, про війну, про Націю, про людей, про суспільство. Цей священик ясно бачить і розуміє всі ті гострі та гіркі проблеми сьогодення, але це ніяк не применшує його любові до Бога, України та українства.

У мене є улюблене запитання, котре я часто ставлю під час «Сповіді». Чому улюблене? Тому що я і сам для себе намагаюсь віднайти на нього відповідь. Усвідомити, звідки в мені така всеосяжна любов до України. Я ставив це запитання різним людям і кожен раз навіть саме запитання звучить по-різному. Але ставлю його лише тоді, коли відчуваю внутрішню готовність співрозмовника на нього відповісти. Без болю. Без тиску. Просто, тихо і щиро. Майже пошепки.

– За що ви так любите Україну? І цього разу я почув відповідь, котру моя душа прагнула почути весь цей час. – А хіба люблять за щось? Просто люблять і все. – Дякую вам, отче! Ці ваші слова викарбувалися в мене на серці. Поставлене запитання та отриману відповідь розділяло сотні «Сповідей», десятки храмів, неймовірна кількість розмов зі священиками, капеланами, волонтерами, добровольцями, митцями…

Єдина відповідь на десятки запитань. «Люблю і все», – прозвучала проста фраза. Тому що люблю. Дуже люблю. Раз і назавжди. Від народження і до зустрічі з Вічністю. І над полями зі стиглою пшеницею, над величними вершинами Карпатських гір, над могилами із жовто-синіми та червоно-чорними стрічками… як тихий шепіт молитви… як крик нескореного сокола… як порив степового кочового вітру… Тому що ЛЮБЛЮ… Безмежно люблю тебе, Україно! Він щось залишив по собі в моєму серці, цей талановитий, харизматичний священик та вчитель. Щось надзвичайно просте, проте важливе та сильне. Те, що зробило мене набагато сильнішим.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Микола Щербань, кандидат історичних та богословських наук, доцент, завідувач богословського відділення ЧНУ ім. Федьковича, настоятель храму Трьох Святителів

https://youtu.be/7qmo0qTVis4

Часові — часу мало у круговерті світу,

«Вчора» було — украли, «нині» — ми просто діти.

«Завтра»? Яке там «завтра», фата морґана в полі...

Грали в «Державу», грались... Може, уже доволі?!

Може, найвищий термін встати й себе ліпити...

Плачте, Дніпрові кручі, що не умієм жити!..

Що не навчились разом, що не навчились вкупці,

Що затягають ремінь, що у лайні по пупці...

Часові — часу мало у круговерті світу,

«Вчора» було — украли, «нині ж» — ми знову діти...

Оксана Кузів, 26.03.19 р.

Учасник російсько-української війни Микола Гергелюк (ліворуч)

«Отець Михайло Гергелюк. Храм Святого Духа УПЦ КП, село Верхній Ясенів Верховинського району Івано-Франківської області. Добре пам’ятаю той день. Морозний та сонячний аркуш циклу «Українська Шамбала». 80 кілометрів гірськими та сільськими дорогами. Останні зйомки в той день. Вже спускалися сутінки. Величний та красивий храм на фоні гірських хребтів. А біля храму майоріли жовто-блакитний та червоно-чорний прапори. Кольори генетичної спадщини величної та незламної нації.

Там, в горах, свобода та незалежність нашої країни відчувається надзвичайно гостро. Це присмак волі, котру ми віками відвойовуємо. Напівтемний храм, старовинні ікони, відлуння звуків і голосів у дзвінкій тиші. В рідній серцю церкві так затишно… до неї прагнеш задля того, щоб серед величної природи Бога відкинути буденну метушню, почути тишу і послухати проповідь священика, у якого воюють двоє синів».

https://youtu.be/hZGAp5E05JA

Читайте: «Священик Михайло Гергелюк – людина, батько, патріот, в його серці Україна живе поруч з Богом – Олег Володарський»

Священні війни. Війни за виживання Нації. Світ продовжує розвиватися, змінюються цінності, світогляди переконання… Але на цих війнах за виживання цілих народів та країн втрачаються не тільки людські життя, втрачаються людяність та милосердя. Це страшно, коли диявольська програма сотні років крок за кроком намагається перемолоти Націю, з її мовою, культурою і самобутністю в жерновах історії. Перемолоти, щоб навіть згадки про неї не лишилося. Нас ненавидять лише за те, що ми той самий сусід, у котрого трава зеленіша. Державі-агресору не важливо, що її народ бідує, їй лякає і цікавить тільки те, що наш український народ почав розквітати і усвідомлювати себе.

Більше тисячі років тому наша Нація звернулася до Господа. Більше тисячі років ми пошепки промовляємо слова молитви, котрі захищають нас від ворожої зброї не менше, ніж обладунки. Сотні і сотні років нас намагаються зробити рабами на нашій, даній Богом, землі. Сотні і сотні років ми збираємо останні сили для того, щоб дати відсіч ворогу. Буковина іскрить. Там вкрай неспокійно. Отруйні метастази п’ятої колони розкинулися на весь регіон. Адепти «руського міра» всюди — під куполами храмів, вбрані в ряси та хрести, у владних кабінетах, вдягнені в костюми та краватки. Історія села Задубрівка (https://www.facebook.com/OlegVolodarsky/videos/157006108693166/?q=%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B3%20%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%D0%B7%D0%B0%D0%B4%D1%83%D0%B1%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BA%D0%B0&epa=SEARCH_BOX), як наочна ілюстрація того, що відбувається не тільки в регіоні, а й по всій країні. Справжня битва за свободу волі та віросповідання. Битва, що відбувається тут, в тилу.

Та головне, що і тут ми змогли стати на шляху у ворога. Дружна громада маленького села сміливо протистоїть всій потужності ворожої пропагандистської машини, котра не гребує ані пропагандистськими, ані силовими методами. Але найстрашніше інше — весь державний апарат, замість того, щоб підтримати хоробрих українців, котрі прагнуть України на своїй українській землі, діями та бездіяльністю потурає ворогу. Судові та правоохоронні органи, органи місцевого самоврядування — ніхто з них не став на допомогу цій відважній громаді.

Нам свідомо не дають привертатися до нашої української віри, ходити до нашої української церкви, не дають об’єднуватися у боротьбі із всюдисущими головами гідри «руського міра». Серце прокремлівської потвори в цьому регіоні знаходиться в Бонченах, де його вдень і вночі охороняють озброєні служки, котрі вірно слідуючи прикладу зелених чоловічків в Криму, періодично здійснюють туристичні мандрівки регіоном. І, за дивним збігом обставин, місцями паломництва цих озброєних, спортивних «пілігримів» стають епіцентри спротиву впливу ворожої церкви. А манкурти при владі вірно служать золотому тільцю, зраджуючи найсвятіше — Україну. Але знаєте, я пишаюся такою українською Задубрівкою і на її прикладі всіма українцями, котрі не здалися ворожій пропаганді. Перед військовою та пропагандистською потужністю ворога не вистояв Крим, Донецьк і Луганськ. А маленька незламна Задубрівка вистояла і не здалася.

Наші хлопці не маючи ані зброї, ані спорядження, ані жодного уявлення про війну від самого її початку пішли на фронт боронити свою країну від ворога. Так і ця незламна громада, не маючи ніякої підтримки, сміливо встала на шляху ворога тут, в тилу. І такі історії непоодинокі. Про них не говорять в голос, їх замовчують. Ворог не дає нам популяризувати спротив, адже краще за нас розуміє, що якщо така маленька група людей змогла стати в нього на шляху, то об’єднавшись, ми вщент його знищимо. Саме тому ворожі агенти будь-що намагаються не дати нам відновити довіру одне до одного.

Микола працює у відділі релігії Чернівецької ОДА. Пройшовши війну, на котру за станом здоров’я не може повернутися, він продовжив захищати країну від ворога тут, в тилу. Вата вже котрий рік поспіль верещить і поливає його брудом за те, що він, перебуваючи на посаді реєстратора, перереєстрував 17 громад з кремлівської церкви до української. Та що може бути більшим визнанням чеснот для воїна, ніж скавучання ворога? В регіоні, де ворог пустив свої диявольські метастази навіть в душі людей, Микола Гергелюк, не вагаючись, став на його шляху. Ворожі лайка, скарги та бруд полилися на нього не менш інтенсивно, ніж свого часу ворожі кулі. Навіть адміністрація прогнулася перед такою атакою і винесла йому догану, а він залишився непохитним у своїх переконаннях. Я ніколи не зрозумію і не пробачу наші державні органи за те, що вони йдуть на поступки ворогу, боячись спровокувати конфлікт і того, що під ними може «захитатися крісло». Добровольці, волонтери й патріоти в будь-який час готові зірватися і почати надскладний діалог, але п’ята колона при владі раз у раз намагається «примирити» їх з ворогом, аби не допустити масштабного конфлікту. Я бачив очі священників та капеланів, відчував емоції волонтерів і ледь стримувану лють добровольців. Буковину монотонно, цілеспрямовано розвалюють. Але ці люди, ці українці більше нікому нічого не подарують. Буковина очиститься від ворога, я в цьому не сумніваюся ані на мить. Більше того, я не здивуюся, коли рано чи пізно саме цей край стане епіцентром спротиву провладній п’ятій колоні, котра розвалює нас з середини.

Микола Гергелюк. Син Михайла Гергелюка, священика з Верховини. Біля храму, в якому служить його батько, розвивається червоно-чорний стяг. Він вихований в дусі святого українства. Я розмовляв з ним і відчував сталь. Такі не гнуться і не ламаються. Загартовані в горнилі війни, вони вже нічого не пробачать і не подарують ворогу. Ми думаємо, що можемо дозволити собі байдужість. А такі хлопці, як Микола платять за байдужість поколінь українців своїм життям та здоров’ям.

Це наша, така юна у своїй незалежності Україна. У нашої незалежності надпотужне коріння більш ніж тисячолітньої історії, але лише нещодавно воно проросло назовні тендітним паростком НЕЗАЛЕЖНОСТІ, котрий так багато ворогів хочуть зірвати, аби не дати йому вирости, розквітнути і давати плоди. Це наша країна. І або ми живемо усвідомленими, переконаними українцями на своїй українській землі, або в своїй байдужості перетворюємо нашу державу на чергові свиноферми «руського міра». В мене просто серце крається від того, що неусвідомлена біомаса українців, котрим «какаяразніца», стала інструментом ворога.

Повертаючись зі зйомок, я їхав засніженими спорожнілими Чернівцями, а в душі вирувало відлуння священної війни. Війни за рідну церкву, за любов до своєї країни. Як це називають зараз — розпалювання національної ворожнечі? Або ми безпринципні, безхребетні раби, або нащадки тих, хто ніколи не продасть душу дияволу та Батьківщину дияволу.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — учасник російсько-української війни Микола Гергелюк

https://youtu.be/A0Zz3LBgbnE

Молитва до всіх святих українського народу

Як плід чудесний твого спасительного засіву, Господи, земля наша приносить Тобі всіх святих, що просіяли в нашій землі їх молитвами збережи наш нарід, Многомилостивий. Усі святі нашого народу, моліть Бога за нас! Слава наша і похвала Ти єси, свята Ольго, бо через Тебе ми від поганства освободились. І тепер молися за людей, що їх до Бога привела єси. Радуйся, слуго Христовий, княже великий, святий Володимире. Ти, пізнавши єдиного в Тройці Бога, нарід хрещенням повів до стіп Христа.

Святі страстотерпці Борисе і Глібе, моліться за вашу вітчизну. Голод і злобу відженіть, міжусобиці й ворожнечу поборіть і викореніть їх з нашої землі, та від гріхів охороняйте нас. Світло євангелії проповідують пре, славно Лавра, святий Антоніє Печорський, і всі наші монастирі, які від Тебе прийняли початок. Молитвами твоїми утверджуй у народі віру в Бога. Величаємо Тебе, святий Теодосіє Печорський, угодниче божий. Молитвами твоїми проси, щоб сини й дочки нашої Церкви вели богоугодне життя. Заступниками будьте, святий священномучениче Йосафате та всі мученики, перед Богом за нашу батьківщину, яку ви прославили мученицьким вінцем. Навчіть синів нашої Церкви відважно віру ісповідувати.

Усі святі угодники божі, мученики і священомученики, наша земля веселиться і небо радіє, величаючи подвиги ваші! Ви землі нашої утвердження, ви стовпи і краса нашої Церкви! Живучи в невечернім світлі царства божого, моліться за нас, за спасення душ наших. Просіть благословення боже на нашу батьківщину, щоб утвердилася в нас віра і правовір’я, мир і благочестя. Сонце правди Христос послав вас, як лучі, які просвічують нашу землю, угодники божі, народу нашого світила. Душу нашого народу молитвами вашими осіяйте.

Заступнице нашого краю, Пресвятая Богородице! Радуйся, Ти, що своїм благоволінням вінчала батьківщину нашу від давніх літ і посилаєш їй свою благодать! Не відійми від нас, Владичице, і нині милости Твоєї. Поглянь на потреби наші і поможи своїм заступництвом. Пресвятая Богородице, Покрове нашої землі, спаси нас!

Святий апостоле Андрею» святий Миколаю чудотворче, святі Кириле й Методіє, молітеся за нас. Свята Ольго, святий Володимире, святі Борисе і Глібе, святі Антоніє й Теодосіє Печорські, святий Йосафате і всі мученики за віру, молітеся за нас і захороняйте нас від зла, від усякого гріха, від наглої і несподіваної смерти, від закаменілости серця, від незгоди, ненависти і злої волі, від хвороби душі і тіла, від суєт цього світу, від усяких спокус гріховних. Дай нам, Боже, щоб, молитвами святого апостола Андрея, цвіло християнство чину в нашій батьківщині на радість і спасення наше; щоб, молитвами, святих Кирила й Методія, ми. завжди мали добре священство, яке вело б нас до Христа; щоб, молитвами святого Миколая, наш нарід жив у справедливості й любові; щоб, молитвами святої Ольги, наші родини росли у праведності; щоб, молитвами святого Володимира, провідники нашого народу були обдаровані щедрістю і справедливістю; щоб, молитвами святих Бориса і Гліба, братня любов і згода :володіли в нашому народі; щоб, молитвами святих Антонія й Теодосія Печорських, жили ми в нашій землі у мирі й достатку та майно вічне завжди цінили вище від земного; щоб, молитвами святого Йосафата й усіх мучеників, ми правдивим каяттям змивали наші гріхи та зберегли єдність віри.

О, Тройце Пресвята! Прийми, що наша земля приносить Тобі, як приємний запах духовний, усіх угодників твоїх – святих українського народу, відомих і невідомих – і, молитвами їх, захорони нашу землю й наш нарід від усього зла. Амінь. 

Монахиня Анісія (Свято-Преображенський монастир с. Васловівці, Заставнівського району, Чернівецької області)

Мені пишеться. Букви самі собою складаються в слова, а слова в рядки. Текст лине із самого серця і я майже не контролюю цей процес… На душі стає легше, коли ділюся любов’ю до своєї рідної землі, котра, наче хвилею, накриває мене після кожно«Сповіді». 

Коли я тільки починав цей проект, відвертий діалог на очах у Нації й Бога, я раз у раз задавався питанням: «Кому це потрібно?». Інколи ловив себе на думці, що все це – просто моя дурнувата сентиментальність. Але щоразу передивляючись програми, перечитуючи коментарі та особисті листування моїх співвітчизників, переконувався в тому, що моя принципова позиція говорити щиро та голосно про любов до Бога й України є єдиним вірним вибором для мене. Я всім серцем відчуваю, як нашій Нації, нашій країні не вистачає любові. Знаєте, наче маленька дитина, котра з самого ранку намагається самостійно зібратися до школи. Коли шкарпетки вдягаються далеко не одразу, шкільне приладдя не вміщається в рюкзак… ще трохи по-дитячому незграбно, але з таким дорослим завзяттям. 

І, коли бачиш цю вже зовсім не дитячу мужність, серце розривається на мільйони маленьких жовто-синіх шматочків. Ненька-Україна, така стародавня у своїй історії й така юна у своїй незалежності… Проте незмінно велична та непереможна. І знову… рвуться снаряди, гинуть найвеличніші, плачуть найрідніші… Тому я буду писати. Обов’язково буду описувати, розповідати й знімати про справжню, незламну, потужну Україну. Істинну країну. Й істинних героїв.

Цю програму ти ніколи не побачиш на телебаченні. Занадто вже вона не форматна. Вона між Богом, людьми та совістю. У цієї програми немає спонсорів чи меценатів. Вона із самої глибини душі подільського бешкетного хлопчиська, котрий так сильно любить все, що пов’язано з Батьківщиною. Цю програму не привласнить собі ніхто. Вона наче мовчазна молитва всім тим, хто втратив СВОЇХ. Це шепіт генетичної розмови з Богом. Це невичерпна ВІРА мого доброго та рідного народу. Для мене це справжнє щастя – бути українцем і голосно говорити про все це.

Жіночий монастир. Монахиня Анісія. Її душа цілком і повністю належить Господу. Вона все ж наважилася на коротку бесіду. Котра видалася вкрай не простою. Для мене не простою, адже я завжди відчуваю себе трохи розгублено перед таким прикладом духовної звитяги. Присвятити своє життя Всевишньому. Ледве прокинувшись, просити Його дарувати життєвих сил на день прийдешній, а ввечері дякувати за все, дароване в цей день, невпинно повторюючи такі необхідні слова молитви. Немає звичного комода з косметикою. Лише найнеобхідніші речі й надзвичайно прості. І все життя в невпинній молитовній розмові з Богом. Така страшна для багатьох убогість і порожнеча. І така наповнена і всеосяжна для істинних ВІРА… Віра, з якою вони моляться за нас, за наших дітей, за нашу рідну Україну.

Вкрай нервував в цій програмі. Боявся необережним словом чи запитанням образити цю чисту душу. Переживав за те, що можу не почути, не зрозуміти, не усвідомити того, про що говорить Господь вустами найвідданіших своїх дітей. А потім на мене чекали зовсім інші емоції, проте не менш яскраві.

Маленькі вихованці недільної школи завершили свої смаколики й прийшли поговорити з нами. Не лише поговорити… а й проспівати молитву! Вони розповідали нам про себе. Я слухав їх і розумів, що вони набагато більш усвідомлені громадяни, ніж ми. Вони, народжені в Незалежній Україні, такі віддані та переконані українці. Такі маленькі, такі зворушливі й такі величні у своїй любові до Бога й України. Ми мріяли, щоб наші діти виросли такими. Наші вороги боялися цього понад усе. Ми часто жартома називаємо одне одного «лютими украми». Наша «лютість» в нашій єдності. В нас самих. В спільній молитві. В руках, котрі завжди готові простягнути одне одному. В руках, якими ми осіняємо себе хресним знаменем, звертаючись до Бога. В руках, котрі ми прикладаємо до серця, коли звучить наш гімн.

Ці маленькі українці розчулили моє серце. Тепло їх рук, очей, сердець ще довго зігрівало мене. Безумовна довіра в їх оченятах змушує робити все можливе і надможливе, аби вони більше ніколи не знали, що таке туга, війна та смерть. Їх неповторна ніжність до Бога та маленького Ісусика ще довго стукала в мене у скронях…

– Моя Україна жива, – повторювало моє серце. – Моя країна переможе, – не допускав жодних сумнівів мій розум. Діти нашої країни, наші діти – це найбільший скарб, кожен діамант, кожна перлинка в якому надважлива, особлива і необхідна. Монахи присвячують своє життя служінню Господу, моляться за усіх нас… а діти це відчувають своєю чистою та відкритою душею і дякують за це абсолютною довірою. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – монахиня Анісія (Свято-Преображенський монастир с. Васловівці, Заставнівського району, Чернівецької області)

https://youtu.be/jEkgi8zLoiI

Я щасливий тим, що можу розповісти українцям про ПЛАСТ на прикладі таких українців, як Андрій Федоренко — Олег Володарський

Що ми знаємо про скаутську організую Пласт?

Пласт — це гра. Для ідеї Пласту характерний ідеалізм життєвих цілей і реалізм у засобах їхнього досягнення. Ідейні основи Пласту як виховної української організації накреслено у Пластовій присязі: «Присягаюсь своєю честю, що робитиму все, що в моїй силі, щоб: бути вірним Богові та Україні; допомагати іншим; жити за пластовим законом і слухати пластового проводу». Це і є три головні обов’язки пластуна.

Що ж означає жити по-пластунському? Для цього слід дотримуватися чотирнадцятьох правил пластуна: бути вірним слову, сумлінним, точним, ощадливим, справедливим, ввічливим, доброзичливим, врівноваженим, корисним, пильним, слухатися пластової старшини, берегти своє здоров’я, любити красу і дбати про неї, завжди залишатися доброзичливим.

Пласт ставить за мету виховати активних патріотів. Тому кожен пластун намагається бути корисним своїй державі і тим, хто поруч. І всі разом пластуни щодня роблять добрі справи.

Є у пластунів своє гасло «Готуйсь!» (до добрих справ). При зустрічі пластуни вітають один одного словом «Скоб». Це назва скельного орла і в той же час абревіатура: літери цього слова є початковими літерами чотирьох слів: сильний, красний, обережний, бистрий (швидкий). Сильний розумом і тілом, красний душею, обережний у задумах, швидкий у справах. Вітаючись, пластун пластунові подає ліву руку від щирого серця, як братові за ідеєю, за способом життя.

Українські пластуни так само, як і скаути інших країн світу, своєю відзнакою обрали лілею. Пластовим гербом став символ всесвітнього братерства — трилиста біла лілея, гармонійно переплетена із українським тризубом — символом української національної ідеї. Три пелюстки лілеї нагадують про три головні обов’язки пластуна, визначені в пластовій присязі, а тризуб вказує на те, що Пласт — це суто українська організація. Своїм опікуном пластуни обрали святого Юрія, який був патроном княжих дружинників і одним із опікунів козаків.

Пласт називають рухом молоді. Рухом тому, що спосіб життя у Пласті являє собою ланцюг дій, безперервних ігор, навчання чомусь і гра у щось. Гра, що виховує добрих громадян і щасливих людей. І, водночас, це осередок з певними обов’язками і самодисципліною його членів. Серед цікавих і захоплюючих занять є пластові сходини (гутірки). Під час сходин пластуни обов’язково дізнаються про щось нове. А на закінчення ще й грають у рухливі ігри. Вершиною пластування є літні спеціалізовані табори. В одних із них діти вивчають морську справу, ходять на катамаранах, літають на дельтапланах, мандрують горами; для тих, хто любить мистецтво, відкрито мистецькі табори. А ще пластуни влаштовують різноманітні прогулянки, люблять екскурсії, майструють, їм подобаються інтелектуальні змагання. На спеціальних іспитах вони демонструють, чому навчилися. Виховання і самовиховання у Пласті уже майже за 100 років склалося в ефективну систему.

Зараз практично немає жодної дитячої організації, яка б не використовувала у своїй роботі пластову (скаутську) методу. Що ж це за унікальна методика, яка дозволила виховати вже мільйони добрих громадян, добрих християн, лідерів у різних країнах світу і дала поштовх розвитку іншим не менш цікавим дитячим та молодіжним організаціям та педагогічним системам? Пластовий метод — це комплекс взаємозалежних елементів, які творять одне ціле. Кожен з цих елементів сприяє загальному виховному процесу і кожен елемент доповнює вплив інших: дотримання Пластової Обіцянки і Пластового Закону, навчання через працю, виховання в малій групі, символічна основа, особистісний розвиток, життя в природі, підтримка дорослих.

Те, в якій послідовності або в якому поєднанні ці елементи застосовуються під час виховного процесу, відповідає рівню зрілості молодої людини. Не кожен з цих елементів рівночасно присутній або помітний сторонньому спостерігачу, однак під час довготривалих заходів, як, наприклад, пластовий табір, усі вони застосовуються одночасно, що й дозволяє отримати найкращий результат.

Кілька слів про кожен з елементів пластової методи. Пластова Обіцянка і Пластовий Закон — це те, без чого неможливо уявити пластування як виховну організацію. Пластова обіцянка («Обіцяю робити все, що в моїй силі, щоб бути вірним Богові та Україні, допомагати іншим та жити за Пластовим Законом») складається підлітком добровільно в присутності товаришів, батьків, виховників. Цей урочистий церемоніал стверджує юнака у його власних очах і додає йому сил для подолання взятої на себе ініціативи. До моменту офіційного складання Обіцянки, її текст багато разів обговорюється з друзями і виховником, і кожна її частина стає для підлітка максимально зрозумілою. Віра в Бога є невід’ємною складовою виховної програми скаутингу і «Пласту». Кожен пластун шанує Бога згідно зі своїм віровизнанням і одночасно шанує право кожного на своє віровизнання…

Джерело: https://shvedlm7.wixsite.com/vyhovnyprostir/single-post/2017/09/22/%D0%A9%D0%BE-%D0%BC%D0%B8-%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%94%D0%BC%D0%BE-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D0%9F%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82

Андрій Федоренко, старший пластун СКОБ — голова Чернівецького осередку ПЛАСТу, виховник

Це був насичений знімальний день. Квітка-Буковина демонструвала нам дивовижне розмаїття яскравих барв. Волонтери, медики, письменники, добровольці й на останок, наче вишенька на торті, такий маловідомий, навіть трохи загадковий для мене, ПЛАСТ.

Юний привітний хлопець із щирою посмішкою привітно простяг мені руку, спокійно дивлячись в очі. По-чоловічому впевнене та стримане привітання. На нас чекали три програми із членами цієї організації, знайомство з якою стало одним із найбільш захоплюючих моїх відкриттів.

Більше сотні років на теренах нашої країни процвітає потужна організація, котра виховує наших дітей, молодь і навіть дорослих бути гідними людьми, гідними українцями, а багато хто з нас навіть не має уявлення про її існування. Усвідомленість, відповідальність, почуття дружби та братерства, любов до України та українства — це лише незначна, проте значуща частина того, чому навчає ПЛАСТ.

І я щасливий тим, що можу розповісти українцям про це фантастичне явище на прикладі таких українців, як Андрій Федоренко. Маленького Андрійка багато років тому до ПЛАСТу привела мама. Невдовзі вони разом прикипіли душею до цієї організації, членами якої являються вже понад 10 років.

Ми почали розмову і я, як батько двох синів, непомітно навіть для самого себе виступив в ролі екзаменатора. Ніяких провокацій чи прискіпливості, просто хотілося повною мірою відчути духовні та моральні якості мого співрозмовника. Чоловік навпроти мене спокійно поставився до цього. Жодних вагань чи хвилювань. Лише спокійна, виважена впевненість людини, котра свідомо обрала свій життєвий шлях і гідно ним іде.

Його мама, Леся Федоренко, сиділа навпроти й з гордістю спостерігала за своїм таким дорослим, проте для неї назавжди маленьким, сином. Андрій практично ровесник України, ровесник моїх синів. І моє серце переповнювала гордість за це покоління Українців. Покоління, котре не знає та не сприймає іншої України, аніж вільної та незалежної.

Я вів діалог з усвідомленим, небайдужим українцем. Він знає історію держави, в якій народився. Справжню, а не викривлену. І чудово усвідомлює, яку величну державу зуміли передати нам наші предки. Він вдячний воїнам, волонтерам, капеланам, котрі рятують від ворога наше сьогодення. І щиро захоплюється митцями: музикантами, художниками, поетами, котрі наповнюють барвами своєї творчості наше буденне життя. Саме тому, усвідомлюючи минуле та сучасність, він своєю щоденною працею вже сьогодні розбудовує наше майбутнє, використовуючи власні можливості, та всі ті можливості, котрі дарує ПЛАСТ.

Я дивився на нього і всіма своїми запитаннями, як батько і як українець, намагався знайти відповідь на найважливіше для мене: «Чи зможемо ми довірити цим таким вже дорослим дітям майбутнє нашої крани?». І після нашої «Сповіді» впевнено можу відповісти собі: «Так, можемо!».

Мої сини ровесники з Андрієм. І чим більше я спостерігаю за цими українцями, тим більше розумію, що ми виховали покоління українців, котрі розділять хліб з нужденним, простягнуть руку допомоги тим, хто її потребує. Війна виховала це покоління дітей тими, хто завжди буде на стороні правди і ніколи не покориться несправедливості, яким би могутнім не здавався ворог.

Їх виховували не тільки ми, їх виховувала Ненька-Україна, дорослішаючи разом з ними у своїй незалежності, усвідомленості, самобутності. Вони виросли непереможними. А нам залишається лише молитися про те, щоб вони мали змогу бути не войовничими, а мирними, добрими та людяними.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Андрій Федоренко, старший пластун скоб — голова Чернівецького осередку ПЛАСТу, виховник

https://youtu.be/Zfdrp9OXu0s