Знаю, що навіть там… в Небесній Обителі Наталія Миколаївна буде молитися за свою Україну — Олег Володарський (відео)

Померла завідувачка ніжинського дитячого садочку №13 «Берізка» Наталія Миколаївна Примушко. Світла, творча, креативна людина, прекрасна жінка, турботлива, любляча мама та бабуся. Наталія Миколаївна педагог майже з півстолітнім стажем — віддала дошкіллю більше 40 років.

Заслужений працівник освіти України, «Відмінник освіти України», «Спеціаліст вищої категорії», має звання «Вихователь-методист». Її творче кредо — «Створення «хати радості» для маленького українця, про яку так мріяла Софія Русова. Кожен її день діяльності — то була яскрава сторінка відкриття шляхів вдосконалення формування основ національного світогляду педагогів та ніжинської малечі.

Світла пам’ять людині, Педагогу з Великої літери! Співчуття рідним та близьким!

Джерело: https://mynizhyn.com/news/misto-i-region/21338-vidiishla-u-vichnist-natalija-primushko.html

Примушко Наталія Миколаівна, директор закладу дошкільної освіти №13 «Берізка», Відмінник освіти України, Заслужений працівник освіти України

Про цю людину, цю жінку, Матір та Вчителя писати складно. Серце щемить та хвилюється. Під час нашої «Сповіді» я щосили намагався не показати, як всередині мене прокинувся та закричав той маленький хлопчик, котрим я був майже піввіку тому.

Почуття нахлинули з небувалою силою. Мені було складно говорити, ставити запитання та взагалі складно було сприймати цей діалог як зйомки програми. Було складно стримувати власні емоції. Це було на самісінькій межі моєї витримки. Ми усі хочемо в дитинство. Мріємо про це і згадуємо його як найсвітліші миті нашого життя і в миті радості, і в час смутку чи журби.

Останнім часом я часто повертаюся до своїх дитячих спогадів. Чому? Не знаю. Але мені там спокійно і тихо. Навіть молитва останнім часом огортає мене спогадами дитинства, осіннім туманом та передчуттям скорого Дня народження.

Наталія Миколаївна з такою материнською ніжністю поставилася до мене, що я відчув себе малюком, подумки перенісшись у дитячий садочок на київському Подолі, котрий відвідував в той час.

Ми знімали програму, поруч були колеги та герої наступних програм, час був досить обмежений і я мусив зробити максимум для того, щоб допомогти дивовижній героїні програми розкритися у «Сповіді», але душа раз у раз рвалася туди, у босоноге дитинство.

Мама, бабуся, дідусь та старовинний Поділ. Як багато залежить від тих, хто торкається самою суттю своєї душі до наших маленьких дітей. Наскільки важливі та принципові ці перші стосунки. Наскільки категорично я закликаю до суспільства своїми програмами та статтями, усієї своєю працею, котрою займаюся останні чотири роки: «Наша країна має бути з добрим людським обличчям!».

І тут не тільки про соціальні чи конституційні норми. Мораль нашого існування — добра посмішка та надзвичайно ніжна душа. Якщо правильно, фундаментально відбудовувати цю тендітну соціальну конструкцію, котра має під собою міцну, надійну та віддану національну якість, ми в результаті повернемо те, що так люто та кровожерливо намагалися знищити наші північні вороги.

Все починається з перших кроків. З перших слів. Кожна мить. Кожна посмішка. Дитячий рай в дусі святого УКРАЇНСТВА, де в маленькі душі закладають найчистіше та найрідніше. Це має бути академікою нашого виховання. В цьому і є феномен нашої генетики. Любов в найвищому її розумінні. Абсолютна любов. До Бога. До України.

Бути українцем не просто. Вирости та стати їм ще складніше. Справжнім. Готовим любити та шанувати свою Батьківщину не тільки на словах, а й віддати себе на служіння країні. І це виховується з найменших кроків маленького, тендітного та рідного материнського виховання. Так зобов’язаний приймати наш соціум чисті та світлі душі. В любові, турботі та розумінні.

У героїні цієї «Сповіді» — це в її материнській душі. Вона доводить це своїм ставленням, усім своїм життям. Довірити такому Вчителю свою дитину — це наче Благословення Господнє. Він розповість їй про нашу країну набагато більше, ніж ми. Вчитель від Бога. Мама для усіх дітей. Величезна, добра і ласкава душа. Сувора? Можливо інколи. Але це любляча, материнська строгість, котра навчає дисципліні.

Ця стаття і ця програма не про досягнення і результати. Ці слова про душу. Про рідну, ласкаву, турботливу українську материнську душу. Душу, сповнену Божої Любові. Я торкнувся свічі під іконами, котра яскраво палає в ім’я любові до українства. Палала.

P.S. Я не смію переписувати статтю, котра була написана два місяці тому. В ній є те, що називається моєю країною. І герой моєї програми — той, хто все життя присвятив вихованню маленьких українців. Мені ближче посвята, ніж реквієм. Мені спокійніше та мудріше, коли згадую те тепло і ту ніжність, котру відчув, доторкаючись до цієї неймовірної душі.

І навіть там… в Небесній Обителі вона буде молитися за свою Україну. Мені залишається лише вклонитися і з любов’ю та ніжністю промовити: «Господи, бережи її душу!». Пам’ять про цю «Сповідь» залишиться зі мною назавжди. Українська, любляча душа — це навічно!

 https://youtu.be/jT-nvYzeyW0