Профіль

sonce-33

sonce-33

Україна, Черкаси

Рейтинг в розділі:

Пошук


Поиск заметок «школа» в архіві користувача «sonce-33»

"Ну що б, здавалося, слова..."



Піснею черкаського письменника Сергія Руднєва розпочалася церемонія нагородження шкільної та студентської молоді, що брала участь в обласному конкурсі "Ну що б, здавалося, слова..."


Чому я пішла зі школи. Ч. 5.

"Подивіться на місяць", або "Навіть якщо ти когось убила, я тебе зрозумію!"

     Щойно переглядала фільм про усиновлення. Чи могла би я усиновити чи удочерити когось? Навряд чи. А потім згадала Надю А. Її б змогла.
     Мені тоді ще не було 30, а Надюшка навчалася у 8 класі. Дівчинка
прив'язалася до мене  і ходила за мною, як за голкою нитка. Я могла її зустріти по декілька разів за перерву. У її класі я  читала російську. Класи тоді ділили на групи, і в моїй було спочатку на 2 учні  більше, ніж в іншій,  а потім - на п'ять... А затим  уже стара вчителька Ангеліна Іванівна зрозуміла, що для неї це неприємно пахне і підійшла до мене. Більше дітей до мене не переводили.
     Надя до мого приходу в школу  навчалася в групі Ангеліни Іванівни, і вона ридма ридала, щоб її до мене не давали - звикла до дітей. Через тиждень  дівчинка   уже до мене посміхалася, а через декілька місяців ми стали друзями. Які не ревниві діти, але я не знаю, як вона мене відвоювала, що вони не докоряли ні їй,   ні мені у цій дивній, на перший погляд, дружбі.
     Із батьками стосунки у Наді не складалися, вони були значно старшими. Тато часто зазирав до чарки, а мама.. .Тепер не пригадаю.  Одного разу Надюшка підійшла до мене і вклала до рук папірець.
     - Це вірш, - пояснила вона. - Його я присвятила Вам.
      Не зберігся, на жаль, цей вірш. Пригадую лише рядочки: "Вы словно мать моя родная, красивая и молодая"...
Ми стали  ходити разом додому.  Точніше, декілька зупинок ішли пішки, до її будинку, потім я сідала в автобус і їхала через усе місто у свій Південно-Західний. І говорили, говорили... Про що можна було розмовляти із дитиною? Та про все, вона росла розумною дівчиною і багато читала. А ще ми з нею удвох переглянули "Бум", "Бум-2" і "Студентка"...
     А потім обставини склалися так, що мені треба було змінити роботу. Вона знаходилася  за 3 хвилини хотьби від дому... І донька не хотіла без мене переходити... І ще багато чого...
     Надя навчалася в дев'ятому... Перед цим  ми жартували про те, що у школі я збираюся працювати до пенсії. Тоді для мене пенсія була чимось смішним, далеким і нереальним.
     Діти сприйняли моє рішення  як зраду.  Адже казала, до пенсії... Та  сподівалися, що передумаю. Тато мого Глінкіна, таксист за фахом, сказав:
     - Василівно, ви тільки скажіть, та я ж вас щодня буду і на роботу,  й з роботи возити... (скільки я його малого ловила за теплицею із цигарками, ух!)
     А Надюшка мовила (все ж розумна дівчинка):
     - Ну, що ж, раз так треба...- і тихіше: - Мені вас буде не вистачати...
     - Мені теж... Дзвони...
     Надя рідко дзвонила. Коли у неї був випускний, у мене був уже інший клас у новій школі, і теж випускний. Я тільки  пізніше дізналася, що одного бала не вистачило дівчинці до срібла. Зарізали на хімії...
      Одного разу  пізненько ввечері в моїй квартирі 
пролунав телефонний дзвінок.
     - Ларисо Василівно, швидше, швидше виходьте на вулицю!  Подивіться на місяць!  Він такий  ...ірреальний! (Мої слова...)
     Я спустилася із 7 поверху надвір. Велике кругле колесо звисало над будинком, а від нього розходилося далеко-далеко срібне марево. Аж до моєї Надюшки.
     Ще через рік вона приїхала до мене зі своїм хлопцем.
     - Ну як, запитала, - як ви думаєте, це кохання?
     - Дівчинко, а тут уже я нічого  порадити не зможу...  У таких справах вирішуєш лише ти.
     ...Цієї зими пролунав міжміський.
     - Ларисо Василівно..
     - Надю, ти звідки..?
     - Я далеко..  Потім при зустрічі розкажу...
     - Добре, Надю.. У тебе все нормально?!
     - Потім, все потім... (плаче)
      Плачу і я...Мовчки.. Я ж сильна...
     - Надюш, я не знаю, де ти і що з тобою... Але якщо ти навіть когось убила, я тебе зрозумію! - випалила я.
     - Ні, Ларисо Василівно, до цього не дійшло...(сміх крізь сльози)..  Просто...  Я хотіла почути Ваш голос...  Скоро побачимось!

Як я сподіваюся, що скоро...

-

Чому я пішла зі школи. Ч 4.

"Я не випендрююся, просто не звикла пасти задніх!"

     Якось так виходило, що мені до рук потрапляли  класи із скромними літерами "В" чи "Г". "Справишся", - казали. Мені ж , може,  і хотілося б  попрацювати із здібними дітьми, але вакантні місці були уже зайняті.
     Той клас теж був важкеньким - зведеним із двох. Дітей, що краще навчалися, відібрали до "А" та "Б", а мені те, що зосталося  "на трубЄ". Учителі - предметники одразу ж сполошилися від мого темпераментного класу і стали бігати до мене  жалітися на дітей.
     - У мене урок, - рубала я.
      Скоро вони бігати перестали, але тоді  почала бігати я. Просила надати можливість перездати той чи інший предмет. О, тоді я вислуховувала багато чого "хорошого" про моїх вихованців.
     - Так більше продовжуватися не може! - одного разу сказала своїм. Не можете бути першими в навчанні, будьте першими у чомусь іншому!
     - У чому? - запитали вони.
      Після дебатів зійшлися на тому, що вони непогано уміють грати на нервах.
     - От і будете перемагати у громадській роботі! - знайшла вихід.
     Так і вирішили. Відразу ж знайшлися таланти - і почалося! Мої ожили і себе заповажали - як з'ясувалося, першими бути доволі й непогано. Кайфово навіть.
     Із ними ми об'їздили усю Черкащину, а також побували у деяких містах України.
     - Що ти випєндрюєшся, Ж...ва, - підійшла одного разу колега, - Дай нам хоч раз перше місце на сцені!
     - Я не випендрююся, просто не звикла пасти задніх!
     Кожен у класі відтепер завів папку особистих досягнень, там лежали і перші вірші, і сертифікати "Літньої школи", і грамоти за участь у баскетбольних матчах. Це сталося після того, як я їм розповіла, що випускники в США по закінченні школи мають до 1000 грамот. Адже американці не скупляться на відзнаку дитини.
     Юля вишила для кабінету портрет Шевченка, а Машуня - гніздечко лелеки і лелечат...
     А ще через рік у мене цей клас забрали. Просто так. Без суда і слідства. Його стала вести завуч школи. Перше, що вона зробила, це викинула з кабінету стінку із моїми власними книжками. Із стіни зникли вишивки та рушничок, а також портрет Шевченка...
     На день св. Валентина у моїй квартирі пролунав дзвінок. Поки я відчинила двері,
уже нікого  не побачила. В очі  впала листівка у вигляді великого серця. Розгорнула - й прочитала: Любимо Вас! Повертайтеся!" І підписи.
     Через 2 роки клас розформували. Розбіглися мої учні, "мов мишенята"...
     Чи виправила завуч моїх дітей і як склалася їхня подальша доля? Троє із них у колонії. Машуня, та,  що вишивала гніздечко, померла від невилікованої хвороби. Юлю та Сергія готувала до вступу. Сергій вступив до 5 вузів одночасно і навчається у Києві. Коли я його запитала: "Кого ти більше за всіх боїшся: маму чи тата, якщо не вступиш?" ,  він відповів: "Вас". "Чому" - здивувалася я. "Соромно буде, що підвів".  Не підвів.
     Дашка, що палила з хлопцями ще з третього класу, навчається у педагогічному, на філолога. А Юля чекає на результати ЗНО, бо встигла після 9 класу закінчити коледж.

    ...Ідемо  базаром зі своєю  мамою, про щось говоримо. Із примірочної напівоголене плече і красиве личко:
     -  О, Ларисо Василівно! Доброго дня! (Ксюха, Юлина старша сестра).
     - От чому не ходжу своїм базаром, декілька годин тільки й чутно: "Доброго дня!", - бурчу я.- Краще б поїхали на центральний.
     Ксюха сміється, усміхається і її мама, Алла Казимірівна. Обіймає мене. Вони знають, що то понти. Насправді я дуже рада їх всіх бачити.



Чому я пішла зі школи. Ч 3. Ярослав

     Моя донька завжди жартувала: "Мам, ти, мабуть, хуліганів більше любиш за інших учнів?", -  на що я їй відповідала: "Ні,  Янусько, просто вони потребують більшої уваги з боку дорослих".
     Ярослав - однокласник моєї доні. Йому, як і їй, 26. Уже у 5 класі Ярослав читав 220 слів за хвилину. Але ж поведінка... Господи, прости...
     Пташиний ніс, тонкі губи, гугнявий голос... Саме цей голос і видав підлітка, коли той, уже навчаючись у 9 класі, набрав 02 і повідомив, що школу заміновано.
     Дітей та вчителів
спішно вивели на вулицю. Уроки? Які там уже уроки! А наряд міліції із собакою та кінологом шукали міну у приміщенні школи, але так і не знайшли.
     Біда Ярослава була в тому, що у відділку всі звінки фіксувалися - записувалися на магнітофонну плівку. І чи то вчителі, чи учні швидко розпізнали гугнявий голос Ярослава із 9-Б. На вулиці стояв травень, був кінець навчального року. І коли хлопець не з'явився до школи, ніхто й не здивувався: Ярослав любив гульнути. А далі було літо. До 10 класу хлопця й так би не взяли, бо тільки з літератури він мав сімку, а то "два" та "три"... Усі думали, що Ярослав навчається чи у вечірній, чи у ПТУ.
     Минуло років 9. Була зима. Я обережно йшла засніженою вулицею до магазину, боячись підслизнутися на льодовій доріжці. Раптом на розі вулиці побачила чоловічий силует.  Сидячи в інвалідному візку, чоловік  час від часу некординовано розмахував руками. "Шістнадцята з розуму сходить", - подумала я (поруч стояла школа для  дітей з вадами у розвитку). І вирішила обійти чолов'ягу від гріха подалі.
     - Ларисо Василівно, не впізнаєте? - раптом почула від нього.
     - Ні, вибачте... Я вас знаю?
     - Я ж Ярослав, - і він назвав прізвище.
     Я оторопіла: цей нещасний каліка (тепер я уже роздивилася, що його рухи - результат хвороби), прикутий до інвалідного візка, що виглядав на усі сорок,  життєлюбний хуліганистий Ярослав??
     - Що з тобою, Ярославе, - тільки й мовила.
     - Якби ви тільки знали, як я жалкую, що тоді вас не слухав... Скільки разів ви мені казали, що треба братися за розум, який у мене є.. . Але, мабуть, немає того розуму...
     Я уже й забула, що я говорила  Ярославові, коли той був школярем. А він продовжував далі:
     - Після того випадку із "мінуванням" моїй мамі сказали: або штраф (а це сума чимала), або ж колонія... І загримів я до колонії... А там через два роки до дорослої в'язниці. І пішло, й поїхало...
     - А..? - кивнула я на його візок.
     - А це мєнти побили, та так, що ось який я тепер...
      Я  дивилася і думала: "Хлопче, хлопче, що ж ти наробив? Скількох радощів життя ти уже не отримаєш... Ніколи..."
     - Тримайся,  Ярославе, -  тільки й сказала йому. А що я могла іще сказати...


Чому я пішла зі школи. Ч 2. Максим, якого уже немає...

     Нещодавно мої випускники  запросили мене на святкування 15-річчя  закінчення школи. Сиділи у кафе, згадували кумедні історії із шкільного життя, учителів, а також тих, хто не зміг прийти.
     А я пригадала Максима. Йому б теж було, як і їм, 33. Вік Христа... Якби...
     Мої старшокласники любили розмови по душам. Мабуть, тому і відвідували залюбки факультатив "Етика та психологія сімейного життя". На одному із таких занять проводила тести про людські пріоритети. Методику зараз не пригадаю, а суть полягала в тому, щоб швидко поставити питання, а учень швидко дав відповідь. Дійшли до простенького, на перший погляд, запитання: "Чого ти найбільше боїшся?" Звичні відповіді: "Смерті моїх рідних", "Щоб моя дівчина мене не покинула", "Щоб не завалив іспити" тощо. Максим написав:"Щоб друзі не вважали мене зрадником".
     Уже тоді цей хлопець водив дружбу із підозріливою  компанією молодих хлопців, старших за нього. І мені чомусь стало страшно за нього. "Невже тебе, Максиме, більше хвилює думка друзів,  ніж, наприклад, здоров'я рідних?" - запитала тоді. "Так!" - гаряче випалив він. "Ой, Максиме, боюсь я за тебе", - сказала йому. А він: "А ви не бійтеся", - і подарував мені відкриту посмішку.
     Максим не навчався з моїми. Він з декількома товаришами із паралельного " приходив на вогник".
     Минули роки. Максим став бізнесувати. Сумнівні друзі,  сумнівні  справи, які йшли у нього  доволі непогано.
     ...Він ішов із дівчиною в надвечір'я.  Вулицею звично сновигали люди, їздили авто.  Неподалік від мого будинку роздався вистріл. Максима убили ззаду із пістолета. Кричала дівчина, здавалося, ввесь світ кричав. Але хлопця, який понад усе боявся, щоб його друзі не вважали зрадником, не стало...  Хто його вбив? За що? Може, ті ж самі "друзі", з якими він щось не поділив...
      Ховали його у труні з червоного дерева. Пишний був похорон, кажуть....
     ...Я сиділа зі своїми у кафе -  і бачила Максима, який щось швидко-швидко писав на папірці із зошита в клітинку...


Чому я пішла зі школи. Ч 1. Оля, або Де той кордон?

Мій віртуальний друг Странник  спонукав мене написати замітку.
Чомусь, глибоко  не занурюючись у роботу шкільного вчителя та досконально не знаючи
 специфіки  його роботи, кожен може плюнути в сторону  педагога.. У нас  же тепер демократія.
Якщо я хоча б частково розвію міфи про вчителів-корупціонерів, то буду дуже цьому рада.


     Іду місцевим базаром. Зима, градусів під 30. На розі ринку торгує пиріжечками Ольга -  мама мого учня Олега. У коротенькій шкірянці, такій же короткій плетеній червоній спідничці, напівпрозорих тоненьких колготах. Ноги сині. Жінка притупує на місці, але модельні чобітки її не спасають. "Кому потрібні такі понти?" - певно, сказав би сучасний молодий чоловік. "Ех, валянці б сюди!" - подумалося.
     Час від часу, щоб не закоцюрбнути  на холоді,  жінка підігріває себе спиртним. Тому скоро доходить до кондиції.  Ось уже її відвели в сторону. Рве. Добре, що мене не бачила.
     Через декілька днів говоримо по душам. Про жіночий алкоголізм, про те, що потрібно тепло одягатися і не застужувати органи малого тазу...
     - А у мене їх уже  немає. Органів... Викинули..
     Мовчу...
     - Так нирки, печінка іще залишилися, Олю. А у вас син, чоловік, ви така молода...
     - Молода, - плаче, - мені ще 34... Народила Олега у 17... А знаєте що, Ларисо Василівно, спасибі вам...
     - За що?
     - За те, що поговорили.. Зі мною уже давно ніхто так по душам не говорив... Побалакайте ще із Вадимом (чоловіком - а.)У мене ж батьків немає.  У нього теж.  Хай не п'є...
     І знову плаче...
     Подруга (другого дня):
     - Мати Терезо! Тобі за що платять: за виховання дітей чи їхніх батьків?
     Я не знаю, де той кордон, за що мені платять, а за що ні. Просто не можу пройти повз людське горе...