хочу сюди!
 

Ліда

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 46-56 років

Замітки з міткою «реформа»

КОГДА КОНСТИТУЦИОННЫЙ СУД СТОИТ НАСМЕРТЬ

З0-летние должны идти на пенсию в 65. Конференция Эллы Либановой

http://focus.ua/video/145247/


На вопросы пользователей и редакции focus.ua ответила Элла Либанова,
директор Института демографии и социальных исследований НАН Украины

Лживая забота о нашем здоровье

            Все знают об отрицательном отношении народа к реформе здравоохранения в Днепропетровской области. Данный «Пилотный проект» односторонне разработан и настойчиво проталкивается облгосадминистрацией: начальник Главного управления охраны здоровья Гинзбург В.Г. и зам. председателя обл. совета по исполнительному аппарату Павлов В.А.

          Понятно Гинзбург В.Г. за 10 лет работы в гос. аппарате из практика превратилась в теоретика. Из-за внедрения её теорий страдает народ и стонут медики в том числе и врачи.

            Например: внедрение теории однодневной хирургии – настоящий маразм. Больному сегодня делается операция, завтра его отвозят домой, в дальнейшем наблюдение его хирургом и врачом осуществляется на дому, не зависимо где он живёт, сколько времени, бензина и транспорта нужно затратить врачу (хирургу), чтобы доехать к нему. Если учесть человеческий фактор, то какая квалифицированная помощь может быть предоставлена последующему больному этим врачём (хирургом)? Цель – сократить койко-места в отделениях, освободив как можно больше площади в медицинском учреждении. Под давлением сокращаются медицинские работники. Теория скорой и неотложной помощи бред и вина увеличивающейся смертности висит на этом теоретике, который не чтит наши традиции, а внедряет западные.

            В ответе от 15.02.2011г. №5-742/0/29 на мои претензии к реформе здравоохранения в нашей области Гинзбург В.Г. отвечает, цитирую: «Слід зауважити, що реструктурізація мережі лікарень не означає їх закриття. Заборона скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я, відповідно до положень Конституції України, не стосується їх внутрішньої реструктурізації та перепрофілювання. Чинним законодавством не заборонено проведення функціональної спеціалізації лікарень на тих чи інших видах медичної допомоги.

Тобто мова йде не про закриття лікувальних закладів, а про їх структурну реорганізацію з метою більш раціонального і ефективного використання фінансових, матеріально-технічних та кадрових ресурсів галузі охорони здоров'я».

Используя манипуляцию слов «реорганізація - реструктурізація», «перепрофілювання- оптимізація» силовым давлением Гинзбург В.Г. отстаивает платную медицину, а не здоровье народа, в том числе и нежного возраста. Если раньше честью считалась забота о здоровье человека, то сейчас - размер оплаты за предоставленную медицинскую услугу.

Почему у нас в Днепропетровской области как будто медицинская реформа проходит?

Медицинские чиновники не хотят учитывать в реформе мнение народа, не хотят проводить всенародный референдум о рациональности внедрения этой реформы и самое главное рядовые медики боятся выступить открыто против медицинской реформы в нашей области и объединиться с народом, тем самым закрыть проведение опыта над нами, чтобы не внедрять эту реформу по всей Украине.

Пять лет назад такая же мед. реформа не прошла в России, сейчас её не приняла Винницкая область. Давайте думать о будущем здоровье наших детей, слабых наших матерей и отцов, инвалидов и стариков, и отстаивать наработанную годами медицинскую систему. Она лучше новой.

         С уважением. Сергей Шубников. 

Медицинская реформа - геноцид для народа

ПРЕЗИДЕНТУ УКРАЇНИ В. ЯНУКОВИЧУ ГОЛОВІ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ В. ЛИТВИНУ ПРЕМ’ЄР – МІНІСТРУ УКРАЇНИ М. АЗАРОВУ «Відкрите звернення з негайним реагуванням»                                                     РЕЗОЛЮЦІЯ ЩОДО РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я У ДНІПРОПЕТРОВСЬКІЙ ОБЛАСТІ      Шахтарі-інваліди, їх сім’ї обурені нахабством і безвідповідальністю держслужбовців Міністерства охорони здоров’я України, Дніпропетровської облдержадміністрації, чиновників обласної Ради і Головного управління охорони здоров'я Дніпропетровської області, які не дотримуються Конституційних вимог: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» /стаття 3 Конституції України/.       Таємна розробка і втілення Пілотного проекту «Реформування системи охорони здоров’я у Дніпропетровській області» - порушує конституційні права громадян: «Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності» /стаття 49 Конституції України/. Протоколи Держобладміністрації з громадськістю не відповідають дійсності. Начальник головного управління охорони здоров’я Дніпропетровської облдержадміністрації Гінзбург В.Г. відповіддю від 18.01.2011р. №19-234/0/29-11 «Про реформування системи охорони здоров’я» запевнює: «…реструктуризація мережі лікарень не означає їх закриття. Заборона скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я, відповідно до положень Конституції України, не стосується їх внутрішньої реструктуризації та перепрофілювання. Чинним законодавством не заборонено проведення функціональної спеціалізації лікарень на тих чи інших видах медичної допомоги». Наявна гра слів в інтересах чиновників. «Тобто, мова йде не про закриття лікувальних закладів, а про їх структурну реорганізацію (В.Гінзбург не розуміється на толковому словнику (прим. авт.) з метою більш раціонального і ефективного використання фінансових, матеріально – технічних та кадрових ресурсів галузі охорони здоров’я» - з теоретичної точки зору.        Втіленням експерименту реформування системи первинного, вторинного і третинного рівнів системи охорони здоров’я у Дніпропетровській області знищується якість і ефективність, безоплатність і доступність населення до медичного обслуговування. Багаторічний перегляд медичних стандартів та нормативів в інтересах державних службовців, впливає на здоров’я населення. Вплив великої відстані до медичних закладів та відсутність якості доріг. Реорганізуються медичні заклади та скорочується медперсонал. Порушуються санітарно – гігієнічні норми обслуговування населення. Чиновники бездіють: медперсонал влаштовує для пацієнтів, хворих, становища для стягнення поборів. Непомірно великі ціни на ліки збільшують дискримінацію серед населення в області. Впровадження сімейної медицини безперечно не відповідає потребам громадян та не виправдано, насамперед не укомплектовано фахівцями. Знижено соціальні умови життя громадян. Відома наявність аварійного стану доріг міської і сільської місцевості. За наявними фактами: 1. «Сімейний лікар» - це велике навантаження на лікаря: одночасний прийом пацієнтів, виклик за адресою і надання первинної медичної допомоги. Відсутність лікарів і відповідного досвіду фахівця. Відсутність заміни його іншим лікарем у разі хвороби або відпустки. Порушується антисанітарія. Підвищується встановлення помилкових діагнозів хворим, дітям, травмованим, пологовим жінкам, у зв’язку з чим наявна відсутність якісної первинної медичної допомоги. На прийом до вузького фахівця-лікаря можна потрапити тільки через так званого сімейного лікаря. Збільшується самолікування хворих, знижується контроль хвороб, є підстави виникнення епідемій.       На сьогодні пацієнтів обслуговує більшість лікарів віком за 50-60 років. Цим лікарям одночасно треба виконувати комплексну медичну роботу, що неможливо за їх чоловічим фактором. 2. м. Павлоград, Кривий Ріг, Дніпропетровськ та інші населенні пункти де лікарні і амбулаторні відділення перепрофільовані і реорганізовані до одного будинку до багатопрофільної клінічної лікарні: підлітковий, дитячий кабінет, туберкульозний кабінет, відділення для пологових, кабінети для венерологічних хворих та інші. До однієї центральної клінічної лікарні (поліклініки) зведені здорові і хворі пацієнти з різними хворобами. Що є порушенням санітарної гігієни для в усіх населених пунктах області. 3. Перепрофільовані та реорганізовані пункти невідкладної медичної допомоги, амбулаторії, ФАПи, лікарні, поліклініки, пункти швидкої медичної допомоги у всіх населених пунктах Дніпропетровської області. Відділення з лікарень разом з медичним обладнанням переведені (реорганізовані) у центральну клінічну лікарню міста (пологове, хірургічне, операційне, реанімаційне, кардіологічне і т.п.). Медичне обладнання з відділень переданоно до центральної клінічної лікарні міста. Об’єднані до купи: інфіковане відділення, пологове відділення, відділення для дорослих і дітей. У зв’язку з чим інваліди, пенсіонери, діти та дорослі вимушені їхати з периферії до однієї центральної лікарні, чекати чергу, або записуватися на прийом до лікаря, записуватися на стаціонарне лікування (черги великі). Є можливість стягування поборів з пацієнтів, хворих./В усіх населених пунктах області/. 4. м. Дніпропетровськ – реорганізовано геріатричне відділення міської лікарні №14, центри милосердя Червоного Хреста та інше. Відповідь від 04.11.2011р. №3/26-540/14 директора департаменту охорони здоров’я м. Дніпропетровську Рудяк О.О.: «Для надання медичної допомоги літнім людям в місті функціонує геріатрична служба, яка включає геріатричну поліклініку міської лікарні №19 м. Дніпропетровська, геріатричне відділення на 30 ліжок на базі міської лікарні №14. В місті працюють центри милосердя Червоного Хреста, які здійснюють медичне обслуговування важких хворих літнього віку. У місті функціонує 8 територіальних центрів соціального обслуговування. Реабілітацію та лікування ветерани війни, люди похилого віку проходять у фізіотерапевтичній лікарні «Солоний лиман». На сьогодні це безвідповідально зруйновано.      «У лікувальних закладах м. Дніпропетровську функціонує 230 ліжок для ветеранів війни.» (Вищенаведена відповідь директора департаменту охорони здоров’я м. Дніпропетровська О.Рудяк). На сьогодні 230 ліжок для ветеранів війни частково скорочено. З учасників бойових дій ВВВ медперсонал обласного госпіталю для ветеранів і інвалідів війни стягує побори за кожну послугу. 5. м. Нікополь – реорганізовано лікувально-діагностичний центр - лікарня, медперсонал скорочено, медичне обладнання конфісковано невідомо куди (думка громадськості не врахована). 6. Українським державним науково-дослідним інститутом медико – соціальних проблем інвалідності м. Дніпропетровська таємно підготовлено перелік вимог до лікувально – профілактичних закладів третинної системи охорони здоров’я для інвалідів. /Не врахована думка громадськості/. 7. с. Богданівка Павлоградського району: лікарню зруйновано, амбулаторне відділення перепрофільовано до Центральної Районної Лікарні у м. Павлоград. Пункти первинної медичної допомоги на хуторах Мерцалівка, Тельман – ліквідовано. 8. м. Тернівка - Із міста Тернівка до хутора Зелене, до хутора Мерцалівка (с. Богданівка Павлоградського району) швидка допомога може доїхати більш ніж за 30 хвилин. Чиновниками встановлено фактичний норматив часу очікування виклику – 20 хвилин замість оприлюдненого 15 хвилин. Якщо врахувати, що житловий масив підробляється шахтами (є аварійні житлові будинки), нема питної води, магазину, шкіл, дитячих садків, то можна зрозуміти, що мешканці хуторів кинуті державою на виживання. 9. м. Павлоград – Начальником Головного управління охорони здоров’я Дніпропетровської облдержадміністрації Гінзбург В.Г. вжиті відповідні заходи для закриття або скорочення видатків на утримання туберкульозного диспансеру. У тому разі: скорочено видатки на пільгові протитуберкульозні препарати, видатки на їжу, на медичні послуги хворим. Завдяки бездії і бездушності медперсоналу звичайні хворі за час лікування спиваються, становляться наркоманами або самогубцями (стрибають з вікон). На другому поверсі лікарні у ванній кімнаті складують трупи померлих. Реорганізовано санаторій для туберкульознохворих у В’язівці.       Отже впровадження Пілотного проекту «Реформування системи охорони здоров’я у Дніпропетровській області» має численні зауваження, не врахована думка громадськості, порушені конституційні права щодо захисту життя і здоров’я, честі, гідності та законних інтересів громадян. Не має перспективи для Дніпропетровської області щодо практичного розвитку охорони здоров’я, а втілюється розвиток геноциду для народу.        До того ж начальник головного управління Дніпропетровської облдержадміністрації Гінзбург В.Г. не виконує доручення Президента України від 15.03.2012 року «Щодо забезпечення послідовного впровадження державної соціальної політики щодо підвищення стандартів життя».                                        Шахтарі – інваліди та їх сім’ї вимагають: 1. Заборонити втілення сімейної медицини. 2. Заборонити перепрофілювання і реорганізацію медичних закладів. Відновити дію поліклінік, лікарень, санаторіїв, педіатричну допомогу, жіночі консультації, територіальні центри геріатричної служби та інше. Повернути (конфісковане) медичне обладнання до скорочених (реорганізованих) медичних закладів, відділень. 3. Заборонити перепрофілювання і реорганізацію швидкої допомоги. 4. Заборонити скорочення ліжко-місць у стаціонарних відділеннях, тарифних ставок і штату молодшого і старшого медичного персоналу у медичних закладах; 5. Відновити систему медичних закладів. Відновити стандарти 2002 року щодо поновлення стандартних нормативів охорони здоров'я, швидкої допомоги, медичного огляду, лабораторії, консультації, амбулаторне, стаціонарне і санаторно-курортне лікування, тарифні ставки, медичний штат та інше. В подальшому не погіршувати рівень стандартних нормативів. 6. Вжити адміністративні заходи щодо відповідності займаній посаді до начальника головного управління охорони здоров'я Дніпропетровської облдержадміністрації Гінзбург В.Г. за вчинені дії та бездіяльність до населення області у зв'язку з вищенаведеним. 7. Заборонити Робочу групу «Громадської платформи» в облдержадміністрації для втілення Пілотного проекту в області. 8. Провести референдум серед населення Дніпропетровської області з питання « Да» чи «Ні» втілення експерименту «Реформування системи охорони здоров'я у Дніпропетровській області». На цей час призупинити впровадження наведеного Пілотного проекту у Дніпропетровській області. 9. Удосконалити Пілотний проект «Реформування системи охорони здоров'я у Дніпропетровській області» на підставі його оприлюднення у ЗМІ, обговорення населенням області і врахувати думку громадських організацій у незалежні строки. Дотримуватися частини другої статті 22 Конституції України. 10. Ініціювати до Міністерства охорони здоров'я Укрїни, до Кабінету Міністрів України питання про внесення змін до Бюджету України на 2012 і подальші роки - збільшення фінансування втілення удосконаленого Пілотного проекту «Реформування системи охорони здоров'я у Дніпропетровській області». Скасувати додаткову оплату чиновникам за втілення Пілотного проекту.

Попередня система охорони здоров’я в Україні завжди була направлена на турботу про стан здоров’я людини, зараз це досягнення може бути втраченим назавжди.

Голова громадської організації «МИР» С.М. Шубніков

Чи є альтернатива Юлії Тимошенко?


Наприкінці вересня стало відомо, що Польща увійшла до списку 25 країн із найбільш розвиненими економіками у світі. У жовтні з'ясувалося, що у Європі Україна є найбіднішою країною. Тиждень тому Уряд на екстреному засіданні дозволив знову збільшити ціну на газ для населення, бо докерувався до загрози дефолту. Зрозуміло, що це політичне рішення направду приймав не прем'єр, а президент.
     Станом на початок дев'яностих за потенціалом розвитку Україну вважали 20 економікою на планеті. Однак з того часу наша країна за всіма соціально-економічними показниками фактично неперервно перебуває у стані "вільного падіння". Короткі періоди стабілізації лише підтверджують той факт, що за бодай мінімального підвищення якості управління країною деградацію можливо зупиняти.
     Система управління являє собою першопричину соціально-економічної стагнації України. Війна, розв'язана Росією, то вже другий чинник, який, проте, діє більше чотирьох років – довше, ніж для Радянського Союзу тривала "Велика Вітчизняна".
     Нинішня війна Росії проти України величезною мірою стала можливою внаслідок архаїчної, корумпованої, заангажованої системи державного управління в нашій державі.
     Після розпаду Радянського Союзу, в 1991 році, у 15 державах, які утворилися на його теренах виникло три типи політичних режимів:
1) диктатури – у чотирьох країнах Середньої Азії, Казахстані та Азербайджані;
2) різного ступеня відносні демократії – Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова, Україна, Росія;
3) цілком європейські демократії – Латвія, Литва, Естонія. Найнестабільнішою виявилася друга група. Дуже швидко Росія почала трансформуватися у диктатуру. Завдяки чисельній та розгалуженій структурі КДБ, величезному впливу в телевізійному просторі країн-сусідів, монопольному становищу на ринку енергоносіїв та іншим чинникам, Росія нав'язала самодержавні режими російського зразка з різними рівнями жорсткості у Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдові і в Україні. Спорідненість авторитарних управлінських систем з Російською, створювала передумови для подальшого збирання земель для нової імперії. Перша російська імперія була проголошена під назвою Росія, ще Петром І у 1721 році. Процес збирання земель вже був почався зі створення союзної держави Росії і Білорусі у 1997 році. У 2005 на черзі мала стати Україна. Тоді б вже усі інші пострадянські країни нікуди б від "зубастого старшого брата" не поділися, за винятком країн Балтії, які встигли вступити до НАТО та ЄС.

Корупційно-тіньова, кланово-олігархічна модель української економіки, започаткована у середині дев'яностих, цілком органічно доповнювала авторитарну модель державного управління, створюючи майже ідеальні умови для корупційної "прихватизації" національного багатства. Про розвиток і соціальний прогрес просто не могло йтися, бо олігархії була потрібна дешева і невибаглива робоча сила, дешеві енергоносії, дешеві надра, дешева земля тощо. Надлишок робочої сили, що виникав внаслідок згортання виробництв через утилізацію промислових потужностей, скорочення робочих місць у науковій, культурній та інших сферах з успіхом абсорбували європейський та російський ринки праці, а також українська тіньова економіка.
     За рівнем підпорядкованості Росії, станом на 2004 рік, Україна майже була готова перетворитися на другу Білорусь. Залишалося тільки віддати посаду президента України підгодованому Віктору Януковичу, а виборці в рахунок не бралися.  Однак сценаристи-авантюристи цього стратегічного задуму не врахували, що за роки незалежності, нехай відносної, але все-таки свободи слова і підприємництва, відкритості західному суспільству, в Україні виник середній клас. Фальшування виборів донецьким кланом спровокувало Помаранчеву революцію і задум швидкого поглинання України провалився, але чекісти не здалися. 
      Пізніше, у 2010 році, недоімперія, все-таки, просунула Януковича у президентське крісло. І знову, ставленик Кремля у 2013 році спровокував другу революцію.  Утримати казнокрада у кріслі президента застосуванням зброї Кремлю не вдалося.  Перемога Майдану коштувала українському народу сотень загиблих героїв.
     Після цих подій Москва використала іншу технологію -- "Якщо не можеш перемогти революцію, то її треба очолити". Кандидата на заміну Януковича (теж казнокрада) російські спецслужби підготували ще на початку революції - власника корпорації "Рошен", який і очолив революцію.

Повернімося на 13 років назад. Сподівання після безпрецедентно мирної української Помаранчевої революції, яка здивувала і сколихнула світ, викликавши величезний інтерес та повагу до України (так само і у 2014), виявилися марними. Клани, які зберегли інструменти утилізації національного багатства, включно з чиновницьким апаратом, телеканалами та правоохоронними органами, переживши шок від перших антиолігархічних кроків прем'єра Юлії Тимошенко, вже у вересні 2005 домоглися її усунення та згортання її починань, спрямованих на системний розвиток економіки та відновлення соціальної справедливості.
     У 2007 році Юлія Тимошенко повернулася на посаду голови уряду внаслідок переконливої перемоги на позачергових парламентських виборах, очолюваної нею партії "Батьківщина". Попри нав'язаний прем'єру коаліційний склад Кабінету Міністрів, вона зуміла провести Україну через глобальну світову фінансову кризу, що вибухнула у жовтні 2008 року. Леді Ю  навіть вдалося знову відновити економічне зростання. Проте у 2010 році відбулося ще одне фальшування виборів президента (відомо з "Амбарної книги"), фатальне для України.  До влади прийшов Віктор Янукович. Це стало можливим внаслідок тотального підкупу, консолідації ресурсів і зусиль олігархів та бюрократії, спрямованих на те, щоб не допустити перемоги леді Ю. В результаті Україна, у сутінках авторитаризму кланово-олігархічної системи, рушила до свого другого Майдану 2014-2015 років.

У першій половині п'ятнадцятого року владу перебрала нова команда на чолі з Петром Порошенком та Арсенієм Яценюком. Післяреволюційна історія повторилася майже покроково, як після першого Майдану. Утилізатори країни, навіть в умовах війни зберегли своє становище та апетити. Для широких верств громадян головною відмінністю періоду правління Кучми – Януковича від нинішнього є те, що у першому випадку зажерливість кланів поширювалася переважно на сировинні ресурси та корупційну експлуатацію експортно-імпортних потужностей України, то сьогодні, коли фінансові потоки зміліли, ненажерливі олігархи, на чолі із найбагатшими з них, як злодії залізли вже в кишені громадян і крадуть гроші. Перед усім, активи домогосподарств привласнюються панівною клікою через корупційні тарифи на газ, електроенергію, паливо, комунальні послуги, транспорт, завищення монополістами цін на харчі, ліки, інші товари першої необхідності, а у непрямий спосіб – через мита, акцизи, крадіжки на будівництві доріг та інших об'єктів інфраструктури тощо.
     Щоб замаскувати цю "крадіжку наперсточників", згадана кліка використовує значущі для українського електорату чинники, які актуалізовано війною та окупацією наших суверенних територій агресором. Все, що пов'язано з Росією сприймається пасіонарною частиною суспільства вороже. Відтак влада активно і демонстративно повторює мантру, що вона на боці патріотів. Офіційне запровадження військового вітання "Слава Україні! – Героям слава!", яке з початку війни застосовувалося у добровольчих батальйонах, але тільки зараз, перед виборами, стало статутним для Української армії. Аналогічні висновки можна зробити і стосовно раптової активізації інтересу "гаранта" і його фракції у парламенті до питання регулювання мовних відносин. Зрозуміло, що такі дії пов'язані з виборами -- це відповідає обраній політтехнологічній тактиці влади перед виборами.
     Щодо Помісної Православної Церкви в Україні, то слід пам'ятати, що цей процес почав Філарет ще у 1992 році.  Це наполеглива робота українських ієрархів та вірян Київського Патріархату на чолі з патріархом Філаретом. Влада долучилася до цих процесів вже тоді, коли стало очевидним – Київський Патріархат є найвпливовішою конфесією у суспільній свідомості українців.
Мета такої патріотично-гуманітарної активізації владних кланів очевидна – зберегти і надалі свої інструменти утилізації національного багатства.
    
Ще від часів Помаранчевої революції в експертному середовищі, а останні 4 роки і в ширших громадських колах поширюється ідея перезавантаження суспільно-державних стосунків на засадах нової Конституції. Головним чином мається на увазі кардинальна перебудова всієї системи управління країною – відмова від архаїчної радянської за своєю сутністю структури влади, яку спроектовано під застарілі, давно непритаманні владі розвинених країн, функції.
     Наявна система державного управління, що досі залишається вельми подібною до російської, яка найкращим чином придатна для повторної колонізації України. Недарма в Криму і на Донбасі більшість державних службовців, а також працівників державних установ стали на бік сепаратистів. Розрахунок Московії полягав у тому, що варто лише почати бойові дії як, місцева бюрократія, силовики і споріднений з ними бізнес перейдуть на його бік від Харкова до Одеси. Цього вдалося уникнути завдяки потужності саме суспільних інституцій, перед усім волонтерському і добровольчому руху. Держава як сукупність інститутів, навесні чотирнадцятого року залишалася у центрі і у тих районах, здебільшого недієздатною. (Про бойові підрозділи армії мова окрема.)
Та сама державна структура зберігається і відтворюється сьогодні. Чому? Бо вона, повторимося, є ідеально зручною для утилізації національного надбання, привласнення майна та інших активів громадян.  Кричущу неефективність інститутів, що спричиняє катастрофічне соціально-економічне відставання України, правлячи клани намагаються зберегти і на майбутнє. Відтак, стратегічною суспільною метою на виборах президента наступного року є привести до влади лідера і політичну силу, які демонструють найбільшу здатність до інноваційних підходів у реформуванні держави. Серед реальних претендентів на посаду президента до них належить лише Юлія Тимошенко. Вона публічно на багатолюдних заходах у Києві та інших містах країни презентувала власну стратегію "Новий курс України", де виклала весь комплекс завдань, що стоять перед суспільством з точки зору його швидкої цивілізаційної модернізації. Цінність "Нового курсу" полягає у тому, що він формує довкола себе професійне і зацікавлене середовище активних людей, які водночас стають його співавторами.

Чинний президент продовжує рух розбитим шляхом попередніх президентів. Все, про що сьогодні звітує влада, слід позначити одним терміном "консервація руйнації". "Ми зберегли, не допустили, запобігли..." -- жодного дієслова, яким позначається розвиток. За то в Україні є стрімка соціальна стагнація. Через відсутність позитивних результатів правління, Порошенко вимушено наголошує на символах – мова, армія, церква. Однак цей прийом вже не спрацьовує, що видно з підсумків численних соціологічних досліджень.  Іншими словами - забагато брехні і нікого покращення.

Програми і наміри інших реальних претендентів у президенти аналізувати немає сенсу, бо вони, (з тих що вже задекларовані) стратегічно і концептуально не відповідають сучасним вимогам до усього комплексу державної політики. У національно-демократичному ліберальному сегменті кандидатів хтось відверто буде повторювати тези Юлії Тимошенко, а хтось багатозначно мовчатиме до самих виборів.
     Незалежно від того висунуть проросійські сили єдиного кандидата чи ні, їхня риторика зрозуміла – капітуляція перед агресором, відмова від інтеграції з цивілізованим світом, спільний соціо-культурний та економічний простір з Росією. Іншими словами - в ярмо до Росії.
     З якого боку не поглянь, а леді Ю залишається єдиним вагомим кандидатом на посаду президента, здатним до стратегічних, проривних суспільних інновацій.  Однак наразі реальність така, що олігархія буде висувати десятки своїх підставних кандидатів, щоб максимально ускладнити виборчий процес і мати можливість фальшувати вибори.

З ідеями і з програмою леді Ю можна сперечатися чи їх заперечувати, але альтернативою до них є не реформування країни, а збереження утилізаційної, корупційної моделі державного управління, консервація на довгі роки стану окупації українських територій і продовження злиднів.
І треба пам'ятати, що леді Ю єдиний кандидат, яка зможе реально розірвати російський зашморг на шиї України.
Політичний експерт Костянтин Матвієнко.

И родила чиновная гора...

Столько было разговоров, столько споров, разных мнений и даже лёгких драк по поводу "Пенсионной Реформы"  – и что?  А ни-што)))  В тяжёлых парламентских и правительственных родовых схватках, выродила громадная чиновная гора лишь ничтожную пенсионную  мышь)))

Конечно же, я рад тому что Рада приняла, а президент подписал:::  ЗАКОН УКРАЇНИ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій Верховна Рада України постановляє: I. Внести зміни до таких законодавчих актів України:. http://www.golos.com.ua/article/294535 ...

Рад тому, что приняла Рада этот закон без больших мордобоев и рукопашных схваток. И со скрупулёзностью заинтересованного  человека, я проштудировал этот "Закон" и в упор не увидел в нём разрекламированной "Пенсионной реформы".  Проштудировал и не понял – где же реформа и в чём же сокрыта её таинственная суть?!

Нет в этом Законе ничего похожего на настоящую  реформу!  Вместо четкой и ясной формулы и конкретики в исчислении пенсий,  доступной каждому гражданину – в данном Законе лишь подборка нескольких сотен  мелочных правок, скрывающих ясную пенсионную истину в густой чиновной тьме…

По сути, чётко изменено и установлено лишь нескольких положений. 

Это – введение с января 2018 года – 25-летнего страхового стажа, отмены  15% налога на работающих пенсионеров, назначения минимальной пенсии в 1452 гр. и максимальной в 10740 гр – вот практически и вся конкретика этого Закона…

Остальное – сплошная темень, сокрытая в многочисленных изменениях. Для того чтобы разобраться в этих правках, надо перелопатить – начиная с 1992 года, многочисленные  законы и подзаконные акты 25-летней давности.  И в этом лабиринте чиновных пенсионных мутаций, даже самый мудрый из мудрейших – заблудиться напрочь…

То есть – как сможет население державы, без  точной формулы и однозначного толкования пенсионного закона, исчислить свою пенсию даже приблизительно?  По всему видать - никак)))


Да что там население, даже сам всемогущий эМВеэФ – заблудился в  нашем пенсионном лабиринте и боится что и его сожрёт наш ненасытный  валютный  Минотавр…

И правильно боится! Боится и требует от державных героев, проявить социальное мужество и убить этого вороватого украинского зверя)))

зы...   эх, Родина-мать – когда же ты родишь истинного  героя-реформатора?  Героя – способного вывести  растерянную  заблудшую державу и её обнищавший люд, из хитросплетений  наших трудовых и пенсионных лабиринтов)))

11.10.17

Да здравствует Товарищ Сталин! :)

Как все старо и знакомо... Кадровые перестановки и репрессии руководящих должностей ura

Страна па пороге значительных территориальных перемен, а все силовые структуры комплектуются студентами и гражданскими applause

"Исполняющий обязанности президента Украины Александр Турчинов провел кадровые перестановки в Службе безопасности Украины. В частности, были уволены начальники отдельных департаментов службы.

Все приказы были опубликованы сегодня на сайте главы государства, однако датированы они 26 февраля.

От должностей были освобождены:
Начальник Главного следственного управления СБУ Максим Ленко
Руководитель Антитеррористического центра при СБУ Владимир Тоцкий
Заместитель Председателя СБУ Владимир Породько
Начальник Департамента контрразведки СБУ Владимир Бик
Начальник Департамента охраны государственной тайны и лицензирования СБУ Олег Воронов
Начальник Департамента защиты национальной государственности СБУ Сергей Ганжа
Начальник Департамента оперативно-технических мероприятий СБУ Виктор Ченгара
Начальник Главного управления СБУ в Киеве и Киевской области Александр Щеголев
Начальник Департамента оперативного документирования СБУ Владимир Ляпкин

Также был назначен Андрей Левус на должность заместителя Главы СБУ.

Кроме того, были уволены с должностей:
Начальник Главного управления разведки Минобороны Украины
Председатель Службы внешней разведки Украины Григорий Ильяшов
 Заместитель Секретаря Совета национальной безопасности и обороны Украины."

Куда ведёт реформа образования?

Дмитрий Чимбир, 27 июля 2011

Даже поверхностный анализ «эволюции» школьных учебников после «победы демократии» сразу раскрывает паразитическую, антинародную суть реформы российского образования, и деятельности её главной движущей силы – министра Фурсенко...



Меня, как бывшего учителя физики, заинтересовал вопрос: насколько далеко вперёд ушли учебники, находящиеся в обращении в наших школах сегодня, от старых, советских учебников?

Для сравнения я взял два учебника по физике для 7-го класса: Пёрышкин А.В., Родина Н.А. «Физика» 7-й класс, 10-е издание, изд. «Просвещение» 1989 г. ISBN 5-09-001306-3 и Пёрышкин А.В. «Физика» 7-й класс 10-е издание, дополненное, изд. «Дрофа» 2006 г. ISBN 5-358-00257-Х.

Именно на учебники 7-го класса выбор пал неслучайно, так как это самое начало изучения предмета в школе. Забегая вперёд, хочу сказать, что сравнительный анализ теоретической части учебников, к моему глубокому сожалению, показал практическую идентичность двух книг. При нынешних властях, контролируемых заокеанскими паразитами, не приходится ожидать прорыва новых знаний, данных нам академиком Николаем Левашовым, на просторы официальной системы образования.

[ Читать дальше ]

В Україні стартувала судова реформа



Нова редакція закону "Про судоустрій і статус суддів" набула чинності одночасно з конституційними змінами в частині правосуддя.

Закон передбачає ліквідацію вищих спеціалізованих судів і створення нової структури Верховного Суду як єдиного суду касаційної інстанції.

Новий Верховний Суд, відбір до складу якого вперше буде проходити на конкурсних засадах, повинні сформувати до 30 березня 2017 року. Конкурсний відбір суддів Верховного Суду мають провести до 30 листопада, повідомляють "Українські новини".

Разом з тим, законом передбачено створення Вищого антикорупційного суду, Вищого суду з питань інтелектуальної власності (Вищий патентний суд) - має бути створений протягом року, тобто до 30 вересня 2017 року, а також місцевих окружних судів. Терміни створення Вищого антикорупційного суду і місцевих окружних судів у законі не визначені.

Апеляційні суди в нових апеляційних округах повинні бути створені до 30 вересня 2019 року.

Також, до 10 жовтня цього року Рада зобов'язана передати у Вищу раду правосуддя матеріали на тих суддів, які претендують на обрання безстроково і не розглянуті парламентом. Законом передбачено моніторинг способу життя судді для перевірки відповідності його рівня задекларованим доходам.

Відтепер суддя, крім декларації про доходи, повинен подавати декларацію сімейних зв'язків і декларацію доброчесності. Неподання зазначених декларацій може стати підставою для притягнення судді до кримінальної відповідальності і звільнення.

Крім того, створюється Громадська рада доброчесності, яка збирає й аналізує інформацію про суддю і подає Вищій кваліфікаційній комісії суддів висновок про його невідповідність критеріям професійної етики і доброчесності.

Дисциплінарні провадження щодо суддів будуть передані у Вищу раду правосуддя, а Вища кваліфікаційна комісія судів (ВККС) зосередиться на вирішенні кваліфікаційних питань, включаючи проведення кваліфікаційного оцінювання суддів, відкритих конкурсів на посади, спеціального навчання суддів.

Законом також передбачено суттєве збільшення окладів суддів - з 1 січня 2017 року зарплата суддів Верховного Суду зросте вшестеро - з 13 до 75 мінімальних заробітних плат (близько 110 тис грн).

Також, передбачено створення Служби судової охорони (до 1 січня 2018 роки) і Єдиної судової інформаційної (автоматизованої) системи.
http://ipress.ua/news/v_ukraini_startuvala_sudova_reforma_182433.html

Реформи=тюрма.

          Ну воно ж все просто.
          Порошенко ж заслуговує мінімум на імпічмент, а максимум на нари? Там підстав, вагон та маленька, а може і велика, тележка.
          І Яценюк недалеко він нього знаходиться.
          Це станеться, якщо втілити в життя всі реформи, які зроблять Україну дійсно правовою та демократичною державою.
          Щоб не потрапити під каток імпічмента та на нари треба не проводити реформи. Або робити симуляцію реформ.
          Тобто залишити все в Україні так, як і було останні 23 роки.
          А така країна, яка була, може бути союзником тільки Росії і Путіна. На ділі. Палкі патріотичні декларації не беремо до уваги, вже наслухалися.
          По всіх діях Порошенка та Яценюка можна сміливо сказати, що вони є вірними союзниками Путіна. А якщо не будуть, то їм буде жопа. Тому вони є союзниками.
          Яскравий тому приклад, - гривня. Синхронно з обвалом рубля, ці гавайці валять і гривню.
          Постійні контакти з Путіним, пеціни заводіки в Рашке, мутево з вуглем, постачання в окуповані території газу та електроенергії та багато чого ще, вже перетворилося на буденність.

          Тому, товариство, треба звикнути до дійсності, яка полягає в тому, що ці два гавайця дрючать нас по повній програмі.
          Погоджуватися з цим, чи ні, нам вирішувати.....

Вищі органи демократичної держави

РЕФЕРАТ
ВИЩІ ОРГАНИ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ
(ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ)


План

1.    Передмова
2.    Розподіл влад - розподіл функцій
3.    Порівняльний аналіз вищих органів держави:
•    Парламент
    Будова парламентів
•    Глава держави
    Комісії (комітети) як елемент структури парламентів
    Компетенція парламентів
•    Уряд
•    Особливості конституційного статусу глав держав
4.    Література


Передмова

Державні функції в кожній країні здійснює розгалужена системи органів. Серед них виділяються вищі - парламент, уряд і глава держави. Саме ці органи ре-алізують основні повноваження у сферах законодавчої та виконавчої влади, і їх діяльність має політичну значущість. До вищих органів також віднесені вищі судові інстанції загальної і спеціальної компетенції - верховний суд, конституційний суд, вищій адміністративний суд тощо. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру (виняток становить лише діяльність конституційного суду, хоча і він вважається в цілому “неполітичним” ор-ганом). Тому тільки дослідивши роботу вищих органів законодавчої і виконавчої влади можна більш або менш точно визначити, в яких формах здійснюється політика, на яких засадах існує і діє державний механізм.
 
Розподіл влад - розподіл функцій

Для характеристики статусу кожного з вищих органів сучасної держави визначальними є поняття форми державного правління. Форма правління - це спосіб організації влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів. При цьому вихідними є взаємовідносини між парламентом, урядом і главою держави. Зміст їх взаємовідносин в тій чи іншій мірі відбиває ідеї розподілу влад. Ці ідеї, відомі ще з ранніх часів, у найбільш чіткому викладі були сформульовані французьким просвітителем і правознавцем XVIII ст. Шарлем Монтеск`є. Його вчення відіграло помітну роль у становленні сучасної політико-правової думки і суттєво вплинуло на розвиток державних інститутів у о новий період світової історії.
Монтеск`є розрізняв три влади - законодавчу, виконавчу, судову - і стверджував,що в умовах свободи неприпустиме поєднання цих влад і здійснення їх однією особою або одним органом. Таке поєднання, на його думку, як звичайно призводило до сваволі. Тому Монтеск`є вважав за необхідне, щоб зазначені три влади здійснювались різними органами. Водночас він визнавав розподілені влади в принципі рівнозначущими і серед них не виділяв жодної, яка б наділялась якістю верховенства по відношенню до інших влад. Розвиваючи своє вчення про розподіл влад, Монтеск`євисунув положення про необхідність їх взаємодії і взаємної зрівноваженості. Він писав про таку взаємодію влад, за якої останні стримують одна одну і узгоджено просуваються до спільної мети. При цьому Мон-теск`є вказував на неможливість практичного розмежування їх настільки, щоб це зовсім виключало втручання однієї влади в діяльність іншої.
Сформульоване Монтеск`є вчення про розподіл влад заклало підвалини конституційного принципу, котрий був визнаний в державно-правовій теорії і практиці ряду країн вже наприкінці XVIII ст. Найбільшою мірою це вчення було сприйнято творцями конституції США 1787р., чинної й до сьогодні. Ідеї розподілу влад були покладені в основу її тексту і відповідної організації державного механізму, хоча в самому конституційному тексті словосполучення ”розподіл влад” не використовувалось. Юридична форма закріплення ідей розподілу влад тут має вигляд функціонального визначення кожного з вищих органів держави (конгресу, президента, верховного суду) як органів, котрі здійснюють відповідно законодавчу, виконавчу і судову владу.
Саме така форма закріплення ідей розподілу влад стала найпоширенішою в конституційній практиці країн світу.Лише у виняткових випадках розподіл влад прямо проголошується в конституційних законах.
Сучасна характеристика розподілу влад у розвинутих країнах спирається на різні тлумачення їх змісту. Ці тлумачення суттєво відмінні, і їх можна пов`язати з існуючими формами державного правління. Більше того, різні тлумачення розподілу влад знаходять своє втілення в різних формах правління і відбивають сам факт існування таких форм.
Традиційне тлумачення розподілу влад передбачає майже ізольованість кожної із них, відсутність між ними широких і тісних функціональних взаємовідносин. Відповідне тлумачення визнає розподіл влад як жорсткий. Воно пов`язане з особливостями такої форми правління, як президентська республіка, і найбільш наближене до вчення Монтеск`є. На практиці жорсткий розподіл влад, по суті, спричиняє конкуренцію вищих органів держави, насамперед органів зако-нодавчої і виконавчої влади, Особливістю практичної реалізації ідеї жорстокого розподілу влад є доповнення у вигляді стрункої системи так званих стримувань і противаг. У межах цієї системи створено структуру взаємодій і взаємообмежень вищих органів держави, а звідси - трьох розподілених влад. Класичною вважається система стримувань і противаг, встановлена за конституцією США.
Так, конгрес (парламент) може притягувати президента до відповідальності у вигляді імпічменту, а сенат (верхня палата конгресу) відхиляти кандидатури на зайняття федеральних посад, пропоновані президентом. В свою чергу, президент може впливати на процес законотворчості, здійснюваної конгресом, застосувавши так зване вето. Члени верховного суду призначаються президентом з “поради і згоди” сенату, тобто відповідні посади заміщуються за результатом спільного рішення виконавчої і законодавчої влади. Сам же верховний суд, реалізуючи функцією конституційного контролю, може визнавати протиконституційними акти конгресу і президента. Це дозволяє йому впливати на правотворчу діяльність за-конодавчих і виконавчих органів.
Однак зміст поняття стримувань і противаг розглянутим не обмежується. Багато американських конституціоналістів до них відносять різні спроби форму-вання всіх трьох влад: конгрес обирається безпосередньо виборцями, президент займає посаду за результатами непрямих виборів, верховний суд формується на основі президентських призначень, санкціонованих верхньою палатою. До системи стримувань і противаг нерідко також відносять різні строки повноважень органів виконавчої і законодавчої влади: нижня палата конгресу обирається на два роки, верхня - на шість, президент - на чотири. Пов`язують суть цієї системи і з деякими іншими особливостями організації вищих ланок державного механізму.
Поширеним є й інше тлумачення розподілу влад,, за яким останні повинні тісно співробітничати і навіть переплітатись. Таке тлумачення відповідає природі парламентарних форм правління. Більш того, в країнах з такими формами правління поняття розподілу влад піддається корективам або навіть запе-речується. Багато теоретиків не бачать необхідності у жорсткому розподілі влад. Вони посилаються на притаманне практиці цих країн явище - часткове злиття або часткове розділення функцій органів законодавчої і виконавчої влади, яке призводить до так званого змішування влад.
Як наслідок, конституційна практика встановлює положення, котре іноді називають “частковим злиттям персоналу”: членами уряду можуть бути тільки депутати парламенту. Іншими словами, одна і таж особа бере участь у реалізації як законодавчої, так і виконавчої влади. Такий стан передбачається конституціями переважної більшості країн з парламентарними (парламентарно-монархічною і парламентарно-республіканскою) формами правління, а також із змішаною республіканською формою. Він аж ніяк не відповідає вимогам жорсткого розподілу влад, які, навпаки, передбачають неприпустимість поєднання депутатського ман-дата і членства в уряді.
Реалії державно-політичного життя цілого ряду країн з парламентарними формами правління спричинили намагання відійти в конституційній теорії від са-мих ідей розподілу влад і призвели до фактичної відмови від відповідної термінології. Тут широко визнані концепції “дифузії”, “розпорошення” державної влади. Згідно з оцінками авторів цих концепцій, владні повноваження здійснюються багатьма і різними органами та посадовими особами, між якими далеко не завжди можна провести чітку грань за функціональними ознаками. І чим більше органів здійснюють ці повноваження, тим менша ймовірність монополізації влади, тим вужчі можливості для свавільного правління.
На думку прибічників таких концепцій, кожний з державних органів має забезпечувати взаємні стримування і противаги. При цьому зміст стримувань і противаг трактується нетрадиційно. До них як звичайно відносять колегіальний характер уряду, двопалатність парламенту, порядок взаємовідносин між урядовою партією і опозицією, баланс між органами центрального і місцевого самовряду-вання тощо. Таке трактування стримувань і противаг пояснюється тим, що вони вже давно розглядаються не тільки з позицій необхідності зопобігти надмірній концентрації державної влади і збалансувати її вищі ланки, а й забезпечити стабільність і сталість у функціонуванні всіх найголовніших державних інститутів та політичної системи в цілому.
Ідеї розподілу влад відомі конституційній теорії країн із змішаною республіканською формою правління. Наприклад, сучасні французькі конституціоналісти нерідко висловлюються на користь жорсткого розподілу влад. Проте, намагаючись пристосувати ці ідеї до існуючих у країні державно-політичних реалій, деякі з них пропонують уточнити поняття законодавчої і виконавчої влади. Функції уряду при цьому не зводять тільки до виконання законів. Навпаки, на думку відповідних авторів, єдина урядова , або управлінська функція певною мірою вби-рає в себе законодавчу функцію. Це призводить до того, що остання більше не ототожнюється з діяльністю парламенту.
Існує серед французьких вчених й інший погляд, за яким різниця між законодавчою і виконавчою владою не має принципового значення., адже лідер партії парламентської більшості фактично володіє і тією і іншою. Він керує урядом і контролює цю більшість. Тому говорити, що законодавча і виконавча влади розподілені, буде, на думку адептів такого підходу, неправильним, а справжній поділ має місце між урядом і опозицією.
Ці та інші теоретичні концепції в цілому узгоджуються зі змістом чинної конституції Франції, де сполучаються елементи жорсткого розподілу влад з інститутами парламентарної республіки. Зокрема, конституція фіксує принцип несумісності членства в уряді з депутатським мандатом, що, як зазначалось, властиво президентській республіці. З іншого боку, в основному законі закріплений принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом, котрий характеризує парламентарні форми правління.
В цілому слід підкреслити, що на практиці йдеться, по суті, не про розподіл влад або влади, а про розділення, поділ владних функцій між вищими органами держави. Тим самим формулу “розподіл влад” можна без особливих застережень замінити на формулу “розподіл державних функцій”. Сказане не заперечує значущості ідей розподілу влад, які служать основою для створення загальних гарантій демократичної організації суспільства і держави. Ці ідеї мають насамперед політичне звучання, хоча не слід заперечувати їх характер як юридичної цінності.
Реалізація на практиці відповідних ідей створює той стрижень, який покладений в основу конституційного механізму здійснення влади, складовими якого є вищі органи.
 
Парламент
Значну увагу в характеристиці вищих органів сучасної держави як звичайно приділяють парламентам. Вони розглядаються як органи законодавчої влади, а іноді і як такі, що своєю діяльністю формально забезпечують функціонування і саме існування інших вищих органів.
За визначенням, парламенти - це виборні і колегіальні вищі органи держави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають своїми головними повноваженнями повноваження в сфері законотворчості. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях - також і на рівні їх суб`єктів. В останньому випадку повноваження законодавчих органів двох рівнів розмежовуються на засадах, визначених федеральною конституцією.
Діяльність парламентів визначає характер і зміст парламентаризму. Парламентаризм - це система такої взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або , в наш час, особливої і достатньо суттєвої ролі в здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального постійно діючого представницького органу. Таке визначення парламентаризму означає, що його не слід пов`язувати з якимись конкретними формами державного правління. Явище парламентаризму в тій чи іншій формі притаманне кожній демократичній країні.
Характеристика парламентаризму набуває завершеності тільки тоді, коли враховуються структура і організація, зміст компетенції і головні напрями діяльності самих представницьких органів. Розгляд цих питань дозволяє скласти об`єктивну уяву про те, як реалізуються засади теорії народного представництва, наскільки їх природа відповідає політичним потребам сьогодення. Тільки через аналіз загальних закономірностей побудови та визначення основних функцій парламентів і при врахуванні відповідних особливостей, притаманних окремим країнам, можна встановити реальну роль представницьких органів у здійсненні державної влади, їх справжнє місце в державному механізмі.
Термін “парламент” має узагальнююче значення. Представницькі органи нерідко носять іншу офіційну назву. Найбільш поширеною з них є національні збо-ри. Ця назва досить вдало передає характерні риси парламенту як загальнодер-жавного органу. Близькими за змістом до неї є назви: народні збори (так зафіксовано в конституціях Албанії та Болгарії) або державні збори (Естонія і Угорщина). В деяких країнах назва парламенту відбиває форму державного уст-рою - федеральні (союзні) збори (Росія, Швейцарія). Що стосується сканди-навських країн, то тут парламенти мають суто індивідуальні назви. Наприклад, у Данії це фолькетінг, в Ісландії - альтінг, в Норвегії - стортінг, в Швеції - рікстаг. На-решті, є країни, представницькі органи яких мають такі назви, як законодавчі збори (асамблея) або палата представників (депутатів). Всі ці назви так чи інакше вказують на одну з головних формальних прикмет представництва - колегіальний характер відповідних державних органів.
Будова парламентів
Одним із вихідних моментів у характеристиці парламентаризму як загального явища і при визначені особливостей представницьких органів конкретних країн є їх побудова. В свою чергу, головною ознакою побудови парламентів значної кількості країн є їх двопалатність, або бікамералізм.
 Двопалатність довгий час була типовою рисою парламентаризму. Історично створення або збереження верхніх палат відображало компроміси, що були досягнуті між буржуазією і феодальним класом в їх боротьбі за політичну владу. В наш час Існування верхніх палат перш за все пояснюється потребами оптимізації парламентської організації. Акцент ставиться на необхідності забезпечити врівноважений підхід у парламентській роботі, надати їй високого професійного рівня. Деякі вважають, що верхні палати мають стимулювати нижні, створювати такі умови, за яких буде забезпечений зважений законодавчий процес і виключене прийняття непродуманих і поквапливих рішень. Визначаючи інші аргументи в обгрунтуванні двопалатної побудови парламентів слід також відзначити, що у федераціях вона вважається чи не обов`язковою і пояснюється необхідністю представництва на загальнонаціональному рівні інтересів суб`єктів федерації та їх населення. Прийнято формулу, за якою депутати нижніх палат парламенту представляють увесь народ (виборчий корпус) в цілому, а верхніх - тільки свій штат, провінцію тощо.
Сьогодні двопартійність вже не має значення типової риси явища парламентаризму. Якщо до другої світової війни однопалатні парламенти в Західній Європі в умовах демократичного правління існували лише в Люксембурзі і Фінляндії, то в наші дні відповідна форма побудови представницьких органів стала такою ж прийнятою, як і бікамералізм. Після другої світової війни на засадах однопалатності були реформовані парламенти таких європейських країн, як Греція, Данія, Португалія і Швеція.
Найбільш істотне значення в характеристиці побудови парламентів має порядок формування палат. Нижні палати двопалатних парламентів, так само як і однопалатні парламенти в цілому, практично повсюдно формуються на основі прямих виборів. При цьому в законодавстві як звичайно фіксується норма представництва, тобто визначається середня кількість виборців, від якої до палати (парламенту) обирається один депутат. Такий порядок формування нижніх палат іноді забезпечує представницький характер парламенту в цілому.
Порядок формування верхніх палат суттєво різниться і, як правило, відмінний від того, котрий прийнятий для нижніх. У ряді країн застосовуються прямі вибори. Вони нерідко проводяться не лише на основі дещо відмінного ви-борчого права (з більш високим віковим цензом), а й з використанням інших виборчих систем. Зокрема, у такий спосіб утворюються іспанський, італійський, польський, румунський і чеський сенати, а також палата радників парламенту Японії.
Комісії (комітети) як елемент структури парламентів
Найголовнішим елементом внутрішньої структури парламентів є комісії (комітети). Теоретично їх роль визначається як попередня підготовка різного роду питань, які потім мають розглядатись у сесійних засіданнях. Фактично ж комісії самі вирішують наперед багато з цих, а палати і парламенти в цілому нерідко майже автоматично затверджують їх пропозиції. При цьому вважається, що діяльність комісій дозволяє більш швидко, ніж у самих палатах, і на більш про-фесійному рівні вирішувати парламентські справи.
Парламентські комісії мають свої різновиди. Чи не основними з них є постійні комісії. В Англомовних та деяких інших країнах вони називаються постійними комітетами. В двопалатних парламентах постійні комісії, як правило, утворюються в кожній з палат і діють на період сесії парламенту, але в цілому ряді країн вони утворюються на весь термін його скликання. На практиці ця різниця не має великого значення, тому що формування комісій на початку кожної сесії здебільшого не призводить до значних змін в їх складі.
Однією з головних функцій постійних комісій є детальний розгляд законопроектів. ця їх діяльність складає зміст окремої стадії законодавчого процесу. В Італії згідно з ст. 72 конституції постійні комісії мають право не тільки розглядати, а і затверджувати законопроекти, що виключає подальшу парламентську процедуру їх прийняття. І хоча за ініціативою уряду Італії або встановленої кількості депутатів законопроект до затвердження його комісією може бути повернуто до розгляду і прийняття до палати, постійні комісії в багатьох випадках виступають як основний центр законодавчої діяльності.
До функцій постійних комісій також віднесено обговорення інших питань, включених до порядку денного роботи парламенту. В багатьох країнах утворю-ються постійні комісії, діяльність яких пов`язана з функціонуванням самого представницького органу: з питань процедури і регламенту, депутатської етики тощо. Нерідко постійні комісії здійснюють функції зв`язку з міністерствами та контролю за діяльністю органів виконавчої влади. Тому не дивно, що постійні комісії мають спеціалізований характер, а їх предметна компетенція в цілому відповідає загальній структурі уряду.
Значними відмінностями в цьому відношенні характеризуються постійні комітети палати громад парламенту Великої Британії. Чи не єдиною їх функцією є відповідна участь у законотворчості. Ті п`ять-вісім комітетів, що утворюються на кожній сесії, не мають спеціалізованої компетенції, позначаються першими літерами алфавіту. Характеристика цих комітетів як постійних є досить умовною через те, що їх склад змінюється кожного разу після передачі туди нового законопроекту, а постійними залишаються лише голови комітетів. У такий спосіб забезпечується професійний підхід до законотворчості, адже депутати спеціалізуються з різних питань, і це, звичайно, враховується при формуванні кон-кретного складу постійного комітету.
Кількість постійних комісій в парламентах різних країн помітно різниться: від 6 в кожній з палат парламенту Франції до 24 в бундестазі Німеччини. В окремих країнах число постійних комісій зафіксовано в конституції, в інших це зроблено в парламентських регламентах. Проте в ряді країн комісії створюються в такий кількості, яку сам парламент і контролююча його партійна більшість вважають доцільною.

Компетенція парламентів
Вивершеному аналізу парламентаризму сприяє розгляд форм закріплення компетенції представницьких органів, а також змісту відповідних повноважень. Згідно з принципом розподілу влад, парламенти визначаються як носії законо-давчої влади. “Всі встановлені тут (у конституції - О.Б.) законодавчі повноваження належать конгресу Сполучених Штатів,” - сказано в ст. 1 американської конституції. Ця ідея в тій чи іншій формі викладена в основних законах практично всіх розвинутих країн.
Сучасна конституційна теорія та практика не визнає парламенти верховними органами влади. Їм не надається якість повновладдя, правомочність розглядати і вирішувати будь-яке питання, що належить до відання держави. З огляду на цю теорію це б суперечило ідеї установчої влади. Адже всі повноваження парламентів належать їм не з якогось власного права, а завдяки фіксації в конституціях, котрі і наділяють представницькі органи відповідною компетенцією. З іншого боку, оцінка парламентів як повновладних органів суперечила б змісту принципу розподілу влад. Як зазначалось, за цим принципом влади не тільки розподілені і врівноважують одна одну, а й рівні. Не відповідала б ця оцінка реаліям державно-політичного життя.
Характеризуючи форму закріплення і зміст парламентської компетенції, слід в першу чергу зазначити, що вони певною мірою пов`язані з побудовою представницьких органів. Зокрема, бікамералізм парламентів зумовлює наявність повноважень у кожної з палат і, як правило, нижні палати відіграють більш значну і навіть домінуючу роль в реалізації цих повноважень. Разом з тим є парламенти, де повноваження палат не тільки зрівняні, а й в цілому рівні. До них слід віднести представницькі органи Італії, Румуні, США та ряду інших країн. Зокрема обидві палати американського конгресу мають, у принципі, однакові законодавчі повно-важення, за винятком того, що білі (законопроекти) з фінансових питань можуть бути внесені тільки в палату представників.
Іноді кожна з палат має свої особливі, притаманні тільки їй повноваження. Наприклад, сенату конгресу США належить виключне право давати “пораду і зго-ду” на кандидатури, що пропоновані президентом на цілий ряд посад, а також на ратифікацію міжнародних угод. Якщо ніхто з кандидатів у президенти не за-безпечить собі більшості голосів вибірників, його обрання здійснюється палатою представників. За таких самих обставин сенат обирає віце-президента. Палата представників має право притягувати до відповідальності в порядку імпічменту президента та деяких інших вищих посадових осіб, а правом розглядати справи, порушені в такому порядку, наділений сенат. Наявність особливих повноважень у кожної з палат характеризує і деякі парламенти з нерівноправними палатами.
Зміст компетенції парламентів зумовлює характер їх функцій, тобто напрямів їх діяльності. До парламентських функцій відносять законотворчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю органів виконавчої влади. Серед цих функцій також називають зовнішньополітичну і судову. Останні дві функцій парла-ментів мають, по суті, супутнє значення.
Конституції передбачають лише окремі, вузькі форми участі представницьких органів у зовнішньополітичній діяльності держави. Парламенти, як правило, не беруть участі в оперативному вирішені проблем зовнішньої політики. Аналізуючи їх відповідні повноваження, слід виділити визнане основними законами багатьох країн право схвалювати укладені міжнародні договори і угоди. Проте ці повноваження аж ніяк не обмежують міжнародно-договірну практику виконавчої влади, а саме парламентське схвалення в більшості випадків має суто формальний характер.
Більш суттєвим є право парламентів на ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів або на участь в цьому процесі, закріплене в конституціях цілого ряду країн. Відповідні процедури, що застосовуються до найважливіших міжнародних договорів, ставлять діяльність з укладання таких договорів у за-лежність від їх сприйняття парламентом. До зовнішньополітичних повноважень парламентів треба також віднести їх право оголошувати війну і укладати мирні угоди. В цілому ж парламенти стоять осторонь активної діяльності з формування і здійснення зовнішньої політики. Цю діяльність віднесено до повноважень вищих органів виконавчої влади.
До компетенції парламентів деяких країн входять певні судові повноважен-ня. У Великій Британії представницький орган у випадках так званих злочинів проти парламенту або порушення парламентських привілеїв та імунітетів нерідко бере на себе прямі судові функції. Зокрема, палата громад британського парламенту має право притягувати до відповідальності у відповідних випадках як своїх членів, так і сторонніх осіб. За її рішенням для депутатів можуть бути визначені такі покарання, як відсторонення на деякий час від роботи в парламенті або взагалі виведення з його складу.
Однак найважливішими парламентськими повноваженнями судового характеру є повноваження, пов`язані з відповідальністю посадових осіб у порядку імпічменту та інших подібних процедур. Активними учасниками цих процедур є представницькі органи.
Для характеристики компетенції парламентів важливе значення має оцінка змісту конституційно-правового статусу самих парламентаріїв. Практично у всіх розвинутих країнах депутати не зв`язані юридичними обов`язками по відношенню до своїх виборців. Вони вважаються представниками не відповідних виборчих округів, а всього народу (виборчого корпусу) в цілому і не можуть бути відкликані виборцями. Тим самим їх мандат не має імперативного характеру, і його прийнято називати вільним. Такий характер депутатського мандата, як правило фіксується в конституціях.
В цілому слід підкреслити, що вільний мандат в зарубіжній конституційній теорії, розглядається як такий, що найбільш повно забезпечує для депутатів можливості займатися справами, віднесеними до компетенції загальнонаціонального представницького органу. Він надає їх діяльності політичного характеру і не зводить її до рівня роботи уповноважених з місцевих справ. З іншого боку, в умовах прийняття імперативного мандата зовні встановлюється більш тісний зв`язок між парламентаріями та їх виборцями.
 
УРЯД
Структура і організація урядів.
Конституційна теорія і практика сучасних країн знає дві основні моделі структури урядів. У багатьох країнах до складу урядів входять всі політичні керівники міністерств і відомств із загальнонаціональною компетенцією. У сукуп-ності вони і становлять урядову колегію. Це зумовлює досить велику чисельність уряду, що іноді може призвести до зниження ефективності його роботи. Тому в деяких країнах, де запроваджено таку модель, у структурі уряду утворюється більш вузька колегія. До неї, як правило, входять глава уряду, його заступники та інші авторитетні міністри. Прикладом може служити Італія, де в ст. 95 конституції припускається утворення уряду в межах його президії.
В англомовних та багатьох інших країнах до складу уряду (кабінету) входять не всі політичні керівники міністерств та відомств, а лише ті, які очолюють най-важливіші з них. Уряду як колегії всіх цих керівників просто не існує. Тому поняття уряду і кабінету збігаються. Члени кабінету нічим не відрізняються від інших міністрів, котрі не мають такого статусу, проте реальні їх повноваження у вирішенні питань урядової політики суттєво різняться. В США до складу кабінету входять усі особи, котрі очолюють міністерства. Але це не означає, що він є осе-редком усієї відповідальної діяльності. Значна частина функцій у сфері виконавчої влади реалізується іншими органами, керівники яких не входять до складу кабінету. між кабінетом і такими органами, як правило, не існує жодних формаль-них зв`язків, і всі вони діють на основі повноважень, делегованих президентом. характеризуючи структуру і організацію урядів, слід у першу чергу зупинитись на питаннях їх складу. Основною діючою основою уряду, формальним і неформаль-ним центром є його глава. Найчастіше він зветься прем`єр-міністром, хоч у деяких країнах прийнято й інші титули: канцлер, президент або голова. У президентських республіках систему органів виконавчої влади очолює президент, а посада прем`єр-міністра відсутня. У цілому ряді країн зі змішаною республіканською фор-мою правління в силу дуалізму виконавчої влади роль центру урядової організації діяльності розподіляється між главою уряду і президентом. Характер цього розподілу визначається конституційними нормами і державно-політичною практикою кожної конкретної країни. При цьому головні повноваження можуть бути сконцентровані або у президента, або у прем`єр-міністра.
Про наявність дуалізму виконавчої влади свідчить зміст конституцій Франції, Росії і деяких інших країн, де прийнято відповідну форму державного правління. Так, у Польщі глава уряду інформує президента про головні питання, що є пред-метом його роботи. З питань “особливого значення” президент може скликати засідання уряду і головувати на них. Водночас президент може призначати спеціальних державних міністрів з метою сприяння здійсненню його повноважень. У Румунії президент може брати участь у засіданнях уряду, на яких обговорюються проблеми національного значення, що виникають у сфері зовнішньої політики, оборони і публічного порядку, а також на пропозицію глави уряду в інших си-туаціях. У Португалії президент головує в уряді на прохання його голови. У Хор-ватії президент може проводити засідання уряду за запропонованим ним порядком денним. Він також головує на усіх урядових засіданнях, де є присутнім.
Елементи дуалізму виконавчої влади простежуються за змістом конституцій окремих парламентарних республік, що свідчить про певну умовність критеріїв прийнятої класифікації сучасних форм державного правління. в Туреччині прези-дент може головувати на засіданнях уряду і скликати їх, коли вважає за необхідне. В Словаччині президент має право бути присутнім на засіданнях уряду, головува-ти на них і вимагати звітів від уряду та його окремих членів.
Проте в інших країнах із змішаною республіканською формою і парламентарними формами правління глава уряду концентрує в своїх руках основні владні повноваження і, по суті, стоїть над урядом. Така централізація і концентрація повноважень відображає об`єктивні закономірності суспільно-політичного розвитку відповідних країн. Тут прем`єр-міністри реалізують не тільки власне урядові повноваження, а й більшість владних повноважень і прерогатив глави держави. До того ж у деяких республіках глави урядів мають пряме відношення до здійснення функцій президентів. Зокрема в Австрії, Росії, Словаччині і Фінляндії главу уряду за певних умов тимчасово заміщує голова верхньої палати парламенту, а якщо останній не може виконувати відповідні функції, це робить уряд в цілому. В Ісландії глава уряду входить до складу спеціальної колегії, яка здійснює таке заміщення.

Організація урядів у країнах світу в кожному конкретному випадку має свої особливості. Однак існують і певні загальні її риси, серед яких слід назвати ство-рення різноманітних міжміністерських органів і органів при главі уряду. Всі вони здебільшого функціонують поза формалізованою структурою уряду і так чи інакше присутні в державному механізмі країн з парламентарними і змішаною республіканською формами правління.
У Великій Британії сюди мають бути перш за все віднесені комітети кабінету. Існує два різновиди таких комітетів - постійні і створювані у конкретному випадку. Останні, як правило, утворюються у зв`язку з виникненням гострої політичної ситуації для розробки необхідних урядових рішень. Історія свідчить, що іноді такі комітети відігравали роль головних урядових центрів на період політичної кризи. Всі комітети утворюються та ліквідуються за рішенням прем`єр-міністра. Він же є головою найважливіших з них.
Незважаючи на те, що прем`єр міністр у Великій Британії займає ключове положення в системі виконавчої влади, при ньому формально немає спеціального органу,який би здійснював функцію координації в межах самого уряду.
Подібною до британської є організація урядів у більшості країн з парламентарними формами правління.
У Німеччині так звані комітети формуються на основі рішень федерального уряду. Головою кожного такого комітету є канцлер. До їх складу входять міністри за профілем проблем, які розглядаються в конкретних комітетах. Формою відповідної урядової діяльності у Німеччині є й міжміністерські комітети. Вони створюються за рішенням уряду або за домовленістю зацікавлених міністерств. Керівництво такими комітетами здійснюється міністрами. Головною їх функцією є координація діяльності міністерств. Урядові і міжміністерські комітети виносять за межі уряду значну частину його роботи.
У Франції створення спеціальних органів виконавчої влади, які існують поза офіційною урядовою структурою передбачене самою Конституцією. “Президент очолює збройні сили. Він головує в радах і вищих комітетах оборони”, - сказано в ст. 15. Міжміністерські ради і комітети не тільки готують відповідні проекти рішень Ради міністрів, а й у межах своєї компетенції при    й мають самостійні управлінські рішення. Ці ради і комітети можна розглядати не тільки як робочі органи уряду, а і як допоміжні структури при президенті і прем`єр-міністрі. В деяких випадках вони можуть навіть підміняти Раду міністрів.
Нарешті, аналізуючи особливості організації виконавчої влади в США, необхідно вказати на існування різноманітних і численних федеральних органів, які не входять до названих структур, самі не складають єдину структуру і діють са-мостійно під загальним керівництвом президента. Це адміністративні, регулюючі агентства тощо. Частина з них утворюється на основі актів Конгресу, а їхні керівники відіграють не менш важливу роль ніж міністри. Про це свідчить той факт, що вони запрошуються на засідання кабінету. Важливе місце в системі виконавчої влади займають і так звані президентські комісії, які, як правило, утворюються актом глави держави. В багатьох випадках керівники таких комісії призначаються з “поради і згоди” Сенату. Ці органи виконують різноманітні функції за дорученням президента.
 
ГЛАВА ДЕРЖАВИ
ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО СТАТУСУ ГЛАВ ДЕРЖАВ
Одним із найважливіших елементів державного механізму є глава держави. Глава держави - це особа, яка займає формально вище місце в структурі держав-них інститутів і водночас здійснює функцію представництва самої держави в цілому. З іншого боку, глава держави розглядається як один з її вищих органів.
У країнах з монархічними формами державного правління главою держави є монарх, з республіканськими - президент.
Особливістю конституційного статусу монарха є наслідування його влади представниками правлячої династії. Порядок престолонаслідування, як правило, визначається конституціями. У розвинутих країнах з парламентарно-монархічною формою правління прийнято три системи престолонаслідування: салічна (Бельгія, Норвегія і Швеція), кастильська (Велика Британія, Данія та Іспанія), і австрійська (Нідерланди та Японія). За салічною системою, наслідування престолу здійснюється тільки чоловіками у порядку первородства. Кастильська система віддає перевагу чоловікам, хоча визнає право наслідування престолу і за жінками. Австрійська ж система зумовлює наявність такого права у жінок лише в тому ви-падку, коли відсутні законні претенденти чоловічої статі. Питання престолонаслідування лише зовні є малозначущими. Від їх рішення може залежати політична доля самої монархії. Історії відомі випадки виникнення кризових і навіть конфліктних ситуацій у суспільстві в наслідок вакантності престолу монарха.
Сама ж вакантність престолу, незалежно від її причин, завжди має певні юридичні наслідки. Одним із таких наслідків може бути встановлення регентства, тобто тимчасового правління іншої особи або групи осіб (регентської ради) замість монарха. Конституції багатьох парламентарних монархій регламентують порядок встановлення регентства та його здійснення. Регентство може бути встановлене і за умов тимчасової недієздатності монарха, його малолітства та в деяких інших випадках. Іноді воно виконує роль гнучкого політичного інституту.
Конституції більшості парламентарних монархій відносять вирішення питання про заміщення вакантного престолу монарха за умов відсутності законних спадкоємців до компетенції парламентів. Усунення монарха з престолу юри-дичними засобами практично неможливе, але його можна примусити відректися. Новітня історія знає чимало випадків, коли монарх усувався з престолу, по суті, насильницьким шляхом за наслідками кардинальної ломки політичної системи і змінення форми правління.
До особливостей конституційного статусу монарха слід також віднести наявність у нього особових прав, пільг і привілеїв. Серед них можна виділити право на титул. У розвинутих країнах прийнято такі титули монархів, як імператор, король, великий герцог і князь. Одним з особових прав монарха є право на державне утримання за рахунок цивільного листа. Ще однією особливістю статусу монарха є те, що в конституціях окремих країн встановлюється вимога належності монарха до офіційної церкви (Велика Британія, Данія, Норвегія, Швеція).
У президентських республіках і країнах із змішаною республіканською фор-мою правління глава держави обирається шляхом проведення загальних виборів. Ці вибори звичайно мають прямий характер, хоча зустрічаються і винятки (США).
Для обрання на посаду президента практично в усіх країнах встановлено більш високий віковий ценз, ніж для пасивного виборчого права на парламентських виборах. Найчастіше це 35 років (Австрія, Ірландія, Ісландія, Португалія, більшість країн Західної та Східної Європи, США та інші президентські республіки). Нерідко встановлюється вищий ценз - 40 років (Болгарія, Греція, Естонія, Латвія, Литва, Македонія, Чехія, Німеччина), іноді - навіть 50 років (Італія). З іншого боку, у Франції віковий ценз для кандидатів у депутати нижньої палати та у президенти збігається і становить 23 роки.
Строк повноважень президентів, як правило, варіюється від 4 до 7 років. Зокрема, чотирирічний строк встановлений у конституціях Ісландії, Молдови, Росії, Румунії, Угорщини і США, п`ятирічний - Греції, Індії, Португалії, Німеччини, більшості країн Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворились на теренах колишнього СРСР, шестирічний - Австрії, Мексики і Фінляндії, семирічний - Ірландії, Італії, Франції.
Конституції багатьох країн встановлюють обмеження на переобрання президента. В Мексиці  не допускається навіть повторне переобрання однієї і тієї ж особи. В Ірландії, США і в багатьох інших країнах одна особа не може бути обрана президентом більше ніж два рази. В Австрії і Німеччині, а також у більшості країн Східної і Центральної Європи, можливим визначається тільки одне переобрання президента після закінчення першого строку його перебуванні на посаді.
До особливостей конституційного статусу глави держави в деяких парламентарних республіках і республіках із змішаною формою правління віднесене те, що тут утворюються спеціальні органи, покликані сприяти реалізації президентами своїх найголовніших повноважень. Назва цих органів - державна рада (Ірландія і Португалія) і рада республіки (Греція).