Колись давним - давно на Землі був острів, на якому жили всі духовні  цінності. Але одного разу вони помітили, як острів йде під воду... Всі цінності сіли на свої кораблі і відплили. На острові залишилася лише Любов. Вона чекала до останнього, але коли чекати вже стало нічого, вона теж захотіла відплисти з острова. Тоді вона покликала Багатство і  попросилася до нього на корабель, але Багатство відповіло:
- На моєму кораблі багато дорогоцінностей і золота, для тебе тут немає місця.
       Коли поруч пропливав корабель Скорботи, вона попросилась до неї. Але та їй відповіла:
- Вибач, Любов, я настільки сумна, що мені потрібно завжди залишатися наодинці...
       Тоді Любов побачила корабель Гордості і попросила про допомогу її, але та сказала, що Любов порушує гармонію на її кораблі. Поряд пропливала Радість, але та була настільки зайнята  веселощами, що навіть не почула її голосу. Тоді Любов зовсім розчарувалася. Але раптом вона почула голос десь позаду:
- Ідем, Любове, я візьму тебе з собою! Любов обернулася і побачила старця. Він довіз її до суші, і коли старець відплив, Любов спохватилася - адже вона забула спитати його ім"я. Тоді вона пішла до Пізнання.
- Скажи, Пізнання, хто врятував мене? Хто був цей старець? Пізнання подивилося на Любов:
- Це був Час.
- Час? - перепитала Любов. - Але чому він врятував мене? Пізнання ще раз поглянуло на Любов, потім вдалину, куди відплив старець:
- Тому що лише Час знає, наскільки важлива в житті ЛЮБОВ.

"Все буде добре" - саме ці слова кажуть, коли хочуть заспокоїти. А чи буде? Цьго не знає ніхто. Але точно якось буде.     "І це пройде" - саме ці слова мудрого Соломона будуть більш точні. Кожна наша дія є поворотом власної долі. З будь-якої точки нашого буття розбігається ціле віяло (веер) шляхів вибору. Прям як у Макаревича "Перекресток семи дорог". Вибирати треба одну і прямо зараз. Всі решта - це те що з тобою могло відбутися, але вже ніколи не відбудеться ("Власть Несбывшегося" Макс Фрай). Здається у цій книзі згадується бібліотека ненаписаних книжок. А скільки у цій "бібліотеці" незроблених відкриттів, несказаних слів, нездійснених зустрічей, пропущених поцілунків і ненароджених дітей?
Можливо ця "Власть" і є основою "кризи середнього віку", коли цього "несбывшегося" накоплюється критична маса? Чогось згадав одне з перших телешоу "Зигзаг удачі", коли один з учасників у студії штовхав вагонетку по стрілкам, але бачив лише кілька сантиметрів перед собою, а інший,бачив всю студію по телевізору і по телефону керував. При досягненні певної мети обидва отримували винагороду. Іноді хотілося б щоб хтось підказав вірний шлях… Але чи буде це тоді твоє повноцінне життя з лише тобою досягнутими радостями і перемогами, лише тобою зробленими помилками і твоїми розчаруваннями?
 Єдине, що засмучує у цій ситуації, безліч невикористаних варіантів...

Брехня вже стала настільки звичною формою життя, що на людину, яка намагається говорити чи знати правду дивляться як на невиліковно божевільну.   Складається стійке враження, що людина навчилася говорити лише з одною метою - брехати іншим, а зараз вже все частіше і самій собі. Відшліфовуємо мистецтво брехні на найближчих людях. Батьки брешуть дітям, чоловік - дружині, підлеглий - начальнику, влада - народу. І це не говорячи про масмедія.
Правду говорити не приємно, не вигідно... Говорячи правду, ми боїмося бути не зрозумілими, бути відкритими та вразливими або боїмося образити близьких людей. Також за допомогою брехні намагаємося підняти свій рейтинг, виглядати краще ніж є...
А скільки разів ми не знаходили слова, щоб висловити своє почуття?  Мабуть тому, що з самого початку мова не задумувалася творцем, як інструмент передачі відчуттів та почуттів... Може це якийсь додатковий канал передачі, а основний ми втратили в процесі гонитви за багатством , владою та розкішю ? Втратили ми не тільки канал правди, але і саму потребу говорити і чути правду.  І тепер її ніхто ніколи не дізнається... Шкода?   Судити вам нам!

Те, що у нас в країні педагогам платять 1000-1500 гр. за титанічну працю, перевірку
зошитів ночима і т.д, а, наприклад, оренда однокімнатної квартири в столиці
коштує 3000 гр., при тому що орендодавці отримують гроші за ніщо, за стіни і
навіть не платять податків, говорить про те, що це дійсно країна ідіотів, в
якої немає майбутнього.


Який стимул навчати дітей для педагогів, які ледве зводять кінці з кінцями? Хто буде виховувати наступне покоління?

Попав на очі підручник історії:

В умовах рабовласницького суспільства розвивається велике виробництво, засноване на простій кооперації праці, що значно підвищувало продуктивність праці.
Основний економічний закон рабовласницького суспільства - це закон виробництва додаткового продукту для рабовласників шляхом експлуатації рабів, які перебували в повній власності рабовласників.
Хоча рабовласник повністю розпоряджався матеріальними благами, створеними працею рабів, проте він вимушений був передавати частину матеріальних благ рабам у вигляді засобів існування, тобто у вигляді необхідного продукту.
Основними досягненнями рабовласницького суспільства були:
розвиток нових галузей в сільському господарстві ;
винайдення і застосування нових знарядь праці ;
освоєння великого будівництва (греблі, зрошувальні системи, шляхи, кораблі, міста);
вдосконалення виробничих навиків та поява нових професій.
Розвиток науки, архітектури, мистецтва.
В умовах рабовласницького ладу відбулося виникнення купців, а поряд з цим з'явилися й металеві гроші. Виникає торговий капітал та лихварський капітал.
Конкретними формами прояву основної суперечності рабовласницького способу виробництва були:
протиріччя між розумовою та фізичною працею. Рабовласники з презирством дивилися на фізичну працю, примушуючи до неї рабів. Самі ж виконували розумову працю (вели державні справи, займалися наукою, мистецтвом і ін.);
протиріччя між містом та селом (міста були центрами ремісницького виробництва, торгівлі і культури, а околиці міста і далекі провінції їх придатками);
протиріччя між великим виробництвом рабовласників і дрібним господарством вільних ремісників і селян (розорення та витіснення вільних дрібних робітників).

     Щось знайоме, вам не здається???

Є таке життєве правило: "Мы любим тех, кто нас не любит...", і я ніяк не міг зрозуміти його логіку - чому так?

А все, виходить, дуже просто. Своєю надмірною любов'ю ми просто не даємо іншим проявляти їх любов до себе.

Коли кохаєш щиро, пристрасно, то віддаєш себе усього... а як може інша людина хотіти те, що у неї і так є цілком та повністю?

Коли любиш, то робиш всі кроки першим - дзвониш, вітаєш, вибачаєш, поступаєшся, пропонуєш тощо... навіть якби іншій людині і було б приємно зробити те ж саме, в неї просто немає шансу. Максимум, що може зробити інша людина в такій ситуації - сказати: "Мені якраз хотілось зробити те ж саме!!!" - і замовкнути з посмішкою, або з сумом на обличчі.

Коли дієш за покликом почуттів, то зазвичай надаєш коханій людині все те, чого їй хочеться, здійснюєш її мрії, допомагаєш втіленню її бажань та планів... і тому їй більше просто нема чого хотіти від того, хто кохає!

Звісно, бувають виключення, коли виникає "взаємність"... але якщо такого щастя не сталось, то лишається просто кохати як є і без претензій на вдячність.

Тепер закінчився ще один етап, з яких складається наше життя. Хоч просто гра, але по суті така сама, як і власне життя, просто на багато менше. Лунає фінальний гонг, можливо це й пафосна алегорія, але як по мені симпатичніша за свисток. Нажаль у цій грі мені довелося зійти з дистанції, так склалися обставини. І вийшло так, що інші гравці, з якими я спочатку йшов разом, здобули перемогу, дійшовши до кінця. Що ж, тепер я радію за них, і давно вже вмію приборкувати зелену земноводну тварюку в собі, розправляючись із нею ще ікринкою, то ж бентежить мене зовсім інше. Ця гра, цей випадок, назвати можна як завгодно, дуже добре для кожного з нас проілюстрував якщо й не все попререднє життя, то значну його частину, доносячи до нас дуже наочний урок. Скажу по правді, не раз бувало, що я сходив з дистанцій на півдороги до фінішу, щоправда лише потім дізнаючись, чи здогадуючись, що то була половина. А тут тобі яскрава ілюстрація: йдеш далі –тримай виграш! За грою можна тут мати на увазі що завгодно.

Звичайно, на противагу одразу пригадую все до дрібниць і собі кажу: була ж дійсна обставина, що примушувала завершити гру. Була? Чи я її знайшов? На той час це був вихід, ніби, і при розповідях все ніби збігається, однак не відомо, чи був би інший варіант хибним, він же так і не випробуваний. Всюди свої плюси та мінуси, вже починаються ступіні порівняння, на зразок «хибніший», «вірніший». І це здавалося б розумним і об’єктивним, однак заплутує ще більше. Краще вже йти за тактикою «або так, або ні». Якщо вже граєш, то грай! Обставини? А кого вони потім хвилюватимуть? Та ну, треба ж думати, що буде далі, і робити те, у чому будеш певен... І власні міркування заводять ще далі, вони все поставлять під інший кут. Неприємно те, що в таких ситуаціях доводиться брехати, при чому здебільшого собі. Неправда во спасіння, чи щось таке... Так ти ж і сам не зрозумієш, де саме вона починається, і де ж є правда. Ще одне самовиправдання. А чому б і ні? Чи краще себе звинувачувати? Як по мені, то самозвинувачення – одне з найбезглуздіших занять на землі. Та й інших звинувачувати не треба, хай там як у нас із ними не склалось. Чи не забагато звинувачень на сьогодні, і не замало подяки? Від першого краще було б відмовитись взагалі, бо що воно дасть, а друге бажано взяти на озброєння. Подякувати ситуації за винесений урок, бо навіть у цьому є свій виграш, однак це ніяк не виправдання. А побєдітєлям – слава! На всіх виграшів не вистачає, а комусь вони потрібніші. Відчуй потребу – вигравай.

Цікаво, що коли ти бачиш, що гра зривається, або що команда розсипається, насправді все відбувається інакше: зривається не гра, а ти сам, і команда на місці  - розсипаєшся ти. Все викривляється відносно тебе, а тверезо оцінюєш ситуацію лише потім. В якийсь момент починаєш жаліти себе і здаєшся, думаючи, що здаються інші, і завжди знайдуться люди, які скажуть що робиш вірно, якщо ти сам цього хочеш.

Ніколи, нізащо не можна спокушатися думкою про легкий виграш, або легку здобич, якщо так і буває,то зі своїми нюансами, а отже налаштовуватись на таке не варто. Тому, що поробиш, треба віддаватися цілком. Авжеж природним є у багатьох бажання всістися на кілька стільців однією дупою... Так вірогідно зовсім не присісти... Звичайно, бували люди, могли, але куди нам... ті чи послідовніші були, чи розумніші, чи здібніші, а може просто працьовитіше...

Хай там як, я знову у грі, не в цій маленькій, а в тій, що зветься життям, вона продовжується і треба діяти, добиватися перемоги, бо в ній, здається, після фінішу я фінального гонгу вже не почую.

20-21.09.2010

Наскільки актуальними та єдино вірними зараз здаються такі лозунги, як : «іти вперед, не озираючись в минуле», «забути все, що було, жити тут і зараз», або щось на зразок того… І дійсно, саме в цю епоху, коли час, подібно до гірської річки, неспинно й невловимо тече, прискорюючись на каскадах, коли один напрям руху майже безслідно замінюється іншим, і все здається миттєвим, невічним, тимчасовим, - думати інакше просто неможливо. Озирнешся в минуле – теперішнє втече від тебе безслідно, заблукаєш в думках про майбутнє -  час нинішній прийде в запустіння. І все це вже здається настільки зрозумілим, зовсім не новим, і часом навіть банальним, що і повторювати зайвий раз не хочеться… Щось на зразок беззаперечної істини, що має бути відомою спочатку, образно кажучи, входити в базову комплектацію свідомості. Ще й практика життєва час від часу підтверджує дані постулати… Але ж ні! Не можна так прямолінійно й невідхильно все сприймати… Майбутнє… Теперішнє… Вчорашнє… Цілком ймовірно, що десь там у минулому загубився вірний слід, не знайшовши який, прямуєш до тупіку, чи просто припущено помилку, що й досі вимагає виправлення. Історія повторюється, можливо саме тому, що не відчуває достатньої до себе уваги… Як на мене, то в такому випадку погляд в минуле є порятунком, чи принаймні шляхом до нього. А щодо майбутнього, то не думаю, що хоч якийсь серйозний крок є розумним без елементарного уявлення про його майбутні перспективи. Тобто і туди заглядати час від часу потрібно. Залишається тільки визначитись із мірою цих речей. Що й казати, в таких галузях немає ані норм, ані стандартів, і будь-які кліше так само приречені на поразку, як і на успіх. Тільки ситуація залишається суддею, за участю обставин… Та чи важливо все це? Крок уперед, чи назад, поразка чи перемога… Не все добре, що добре одразу, й погане так само… Час, як стане потрібно, крапки порозставляє, навіть без нас, а нам залишається вірити. Здається навіть, що не суттєво, у кого, чи у що, чи навіщо… Вірити так, щоб із вірою у нас посилювалась жага до гідного життя.

 

27.09. 2009 р.

Вкотре перед очима звичайний буденний ранок великого міста. Не важливо якого саме, просто метрополісу, одного з багатьох на нашій планеті. Автошляхи переповнені машинами, громадський транспорт – людьми, всі поспішають на роботу, на навчання або по інших справах. Іноді перебуваючи у цьому біоритмі «години-пік», стає цікаво спостерігати за його учасниками «метрополянами». Це дійсно ніби якийсь синдром, а чому саме, спробую пояснити далі.

Кожна людина за своє життя має потребу опинитися у великому місті. По-перше там «є все», а бо принаймні те, чого не знайдеш у селах чи маленьких містечках. Окрім широкого спектру товарів і послуг метрополіс зваблює великою кількістю можливостей навчатись, працювати за більші гроші, та ще багато чого. Щодо розваг – то саме тут є все те, чого забажає душа провінціала. Високі споруди, великі площі, багато людей та дорогих авто – все це мимоволі приваблює.

Через велику кількість людей і ресурсів на одиницю площі тут більша ймовірність здобути освіту, знайти роботу, заробити гроші, витратити їх, знайти друзів, зустріти кохання й втратити його. Темп життя швидший, ставки більші, розмах ширший, цілі глобальніші. Щороку з новим сезоном сюди прибувають нові партії молодих амбіційних осіб із великими планами на майбутнє, пов’язане на їх думку із цим містом. А тут свої правила і норми, що ніде не прописані, однак  місто щодня диктує їх своїм мешканцям. Якщо вже дійсно вирішили жити в ньому, користуватись його благами, то нікуди не подінешся, будеш жити за цими правилами. Темп життя дійсно швидкий, тому необхідно навчитися бути більш організованим, як найчіткіше планувати кожний день, думати про кілька справ одразу, розставляти приорітети за ступенем важливості. Суха прагматика, однак декому вдається обходитись і без неї.

Метрополяни схильні до стресів, оскільки щодня навколо безліч індивідуумів, і з боку кожного емоційний та інформаційний тиск. Самої інформації теж безліч: на роботі, в транспорті, по дорозі, реклама, агітація, об’яви, просто спілкування, захоплення і розваги – й ті іноформаційно ємні. Шуми міських мереж та мешканців, швидка їжа, людський фактор, постійні справи з грошима – і стресу вже не уникнути. Є засоби для його усунення, однак,  позбавивши нас від стресу цього разу, вони роблять нас вразливішими до нього потім. Разом із тим багато прив’язаностей і залежностей на додачу до загльних тютюнових та алкогольних: від спілкування, від думки оточуючих, від телебачення чи інтернету, від ігор, дорогих речей, магазинів, престижу, грошей, громадських порядків та збоїв роботи систем. Багато чого доводиться робити не тому що хочеться, а тому що треба, при чому за несподіваних обставин.

Вченими доведено, що корінні жителі міст зазвичай слабші у відтворені потомства. В середньому сім’ї  міських жителів мають від одного до двох дітей. Тобто відтворення не є повним, і це не тільки через забруднене міське повітря і слабше здоров’я, а зразок біологічного сигналу, коли особина помічає завелике скупчення своєї популяції в одному місці, загроза перенаселення стає причиною зменшенню народжуваності на підсвідомому рівні. Однак чисельність населення міст росте за рахунок приїжджих, що жили у більш просторому середовищі і ще не мають явних ознак синдрому метрополянина. Та з часом пастка затягує, для чого є безліч механізмів у місті, і приїжджі стають частиною метрополісу, підхоплюючи цей синдром.

Загальний стан здоров’я метрополянина також не є добрим, по-перше – стреси, по-друге – екологія, по-третє – наслідки темпу життя міста, такі як швидка їжа, великі перерви між нею, споживання її на ходу, недосипання й моральне виснаження, а також брак руху. Так, не дивлячись на те, що простір міста великий і шлях від дому до роботи налічує часто чималий кілометраж, метрополяни не рухливі, своє пересування вони давно довірили громадському та персональному транспорту. М’язи не отримують мінімально необхідні навантаження, кров не має достатньо імпульсів для розгону, кістки і суглоби стиснуті статичними позами їх хазяїв, такий режим експлуатації не є прийнятним, однак він частково продиктований містом. Робота – здебільшого сидяча,  пересування - в основному в транспорті, часу – обмаль.  Спорт, як подолання гіподинамії має місце в окремих випадках, однак по закінченню шкіл та інститутів у більшості метрополян перестає бути актуальним. Правило приорітету спрацьовує не на користь фізичної культури, хоча вони і усвідомлюють її необхідність. Тільки як проблема постає ребром, вона набуває актуальності. Спасіння мають ті, хто може дозволити собі абонементи у фітнес-зали, бо залежність метрополянина від грошей  змушує його ходити на процедури, що вже проплачені. Також добре, якщо є команда однодумців, які вирішують цю проблему разом, по-перше так веселіше, по-друге  - домовились – мають виконати, по-третє – стадний інстинкт. Хоч житель сучасного міста теоретично – це інтелектуально розвинена особа, носій та джерело інформації, прояв людського розуму (нажаль лише теоретично), однак інстинкти правлять ним не менше ніж первісним дикуном. Вони як на мене менш шкідливі, ніж рефлекси прищеплені містом. Однак ментальність осіб здебільшого проти зайвих рухів. Метрополяни із прогресуючою формою хвороби навіть одну зупинку, якісь там 500 метрів, їдуть маршруткою, яку доводиться чекати іноді довше, ніж пройти дану дистанцію пішки. При цьому вони ладні пхатись у переповнену машину, наступати один одному на ноги і лаятись, аніж пройтися тротуаром подихати повітрям і помилуватись своїм містом, чого не зробиш притиснутим до вікна маршрутки. Буває що кількість зупинок їх не влаштовує і вони, аби не пройти зайвого метра просять зупинитись біля магазинів, світлофорів, сміттєвих урн чи знаків, цим самим уповільнюючи рух транспорту загалом. 

Але це аж ніяк не означає, що метрополяни полюбляють скупчений натовп, і наступна ситуація це продемонструє. Буває так що транспорт напівпустий. На парні сидіння маршруток люди всідаються по одному, на довге сидіння вагону метро, що розраховано на шістьох, двоє різних людей всядуться по різні боки, аби їх розділила відстань у чотири сидіння. Явище переконливо свідчить, що метрополянину не просто неприємно знаходитись у натовпі, він підсвідомо протестує проти  нього, готовий втекти, розсередитись аби всі ці люди віддалились, і дали вдихнути на повні груди і насолодитись простором. Але до натовпу вони прив’язані, як і до всього міста, тому ця жага залишається криком душі, що може втілитись лише на короткий час на вихідних, чи у відпустках, і то далеко не у всіх.

Про те, що метрополяни заселяються у мурашинники, і не знайомі зі своїми сусідами через стінку, відстань між життєвими просторами яких зовсім мізерна, сказано уже багатьма людьми  за роки існування великих міст, і цей принцип також нав’язаний метрополісом і технократією. Ми маємо бездротовий зв’язок із людьми різних континентів, однак зв’язки із близькими людьми слабші і мізерніші. А вони насправді нам потрібні більше.

Можливо хтось і зараз не згоден із тим, що я застосував тут слово «синдром», але на скільки прийнято в науці, то хворобою називається будь-яке відхилення від природного стану організму. А метрополізм – це дійсно відхилення, ще й не аби-яке! То ж, ми з вами хворі на одну хворобу, і боюся, що вона не виліковна, їй можна просто не давати розвиватися. Единий спосіб запобігти захворюванню – не пов’язувати своє життя із великим містом.

                                                                                                  4.10.2010

Привіт ВСІМ!

і знов та ж сама тема ..... Новий східний рік.... колись О.Осипенко сказала, що в кожного астролога свій Уран.. і це схоже на правду . Скільки шкіл, скільки напрямків!!! є розбіжності, але в нас товариство Астрологічне, і тому ми тут намагаємося зібрати все до купи , тож доповнюю інформацію про Новий китайський  рік.

Мій друг - спеціаліст з китайської астрології, сьогодні привітав нас з Новим роком... (от класно нам... таке враження. що Новий рік вперто не хоче йти геть ..дійсно..хай залишається з нами! )

Сергій Радонежський здається, або Серафим Саровський.. нажель я забула хто з них,  вітав всіх круглий рік словами "Хрестос Воскрес!!" на згадку того, за для чого ми живемо - за ради свого Воскресіння - підняття своїх вібрацій, які допомагають оточуючим теж підніматися....
Тож мені здалося,  що цього року я кожного дня кажу всім: "З новим роком вас, Люди!" ... Може це правильно, бо Новий День, це Новий рік, а новий рік - це ще один Новий День Вічності.....

Тож, З Новим роком Вас, ЛЮДИ!
З Новим Світлом!
З Новою Радісттю Дня!



а це трохи про символізм року Білого Кота:





Тож бажаємо всім знайти в собі свого Білого кота і Хай Прибуде з Вами Сила Світла!