Василя Гонтарського, 42 роки, зазвичай називають просто — Вася. Він замовляє дві кави, закурює. По тенту відкритого кафе, де ми сидимо, накрапає дощ.
Гурт, заснований Гонтарським п’ять років тому, зветься ”Вася-Клаб”. Стиль команди визначити важко. Рок, шансон і українське весілля в одному флаконі — так говорять музичні критики. А слухачі відзначають шалену енергетику. Драйв, одним словом. На минулорічному ”Мазепа-фесті” в Полтаві саме виступ ”Вася-клаб” підняв у танок увесь стадіон. Та й на концертах в інших містах реакція публіки схожа.
— Недавно приїхали зі Львова. Там був день пива. Приймали на ура! Тож ми з ”бандою” жахали так, наче останній раз у житті.
А де найкраще приймають?
— В Івано-Франківську. А ще у Львові, Херсоні і... і Донецьку.
Мовних бар’єрів нема?
— Нє-нє-нє. Майже 100 відсотків співаємо українською. Якщо політики не спроможні об’єднати Україну, то це зробить музика. А де тут попільничка? — Вася гасить цигарку. На пальцях срібляться персні. — Це я купив у Львові. Я ж фетишист насправді. Мені дуже подобаються всякі обручки, бранзулетки, кепочки і гітари. А ще — запальнички.
Чому ”Вася-клаб” ще не зірки?
— Парадокс, але дехто каже: неформат. Взяти Англію. Знаєш, яка різниця між англійцями й українцями? Англійці слухають музику, а українці — радіо. От і все! Мої пісні не часто крутять на FMах чи як там.
Потерпаєш від цього?
— Є трохи. Розумієш, ситуація — неадекват. Як виконавець я витрачаю масу енергії. На кожному концерті в мене трусяться коліна. Бо я дійсно хочу подарувати людям максимум радості. А виходить як у приказці: туда дуй, оттуда — ....
Як знімаєш стрес?
— Раніш випивав. Але, чувак, я беру гітару і лабаю концерт. Усі бачать, що я ”в бейті”. Напідпитку тобто. Але це ціле шоу на сцені. Я можу вискочити на барну стійку й бігати по ній. Випити чиюсь текілу, забрати сигару й співати з нею. А чувак мені ще й аплодує. Тепер ось кинув пити. До вересня. Так я вирішив. Усі кіряють, а мені — по цимбалах...
Хлопці теж не подарунки?
— Іноді нас сприймають як персонажів фільму. ”Карти, гроші, два ствола” — пам’ятаєш? Хоча це перебільшення. Коли не наступають на мозоль, нікого не напрягаємо. Нормальна команда. Інтернаціонал такий — українці, двоє татар, єврей, молдованин...
Це впливає на творчість?
— Звісно. У мене в самого мама — чешка, це ще прадіда сюди занесло. На Житомирщину. Карл Прайзнер його звали. Потім, я великий прихильник балканських культур. Зокрема сербської. Та й мегаполіс дався взнаки. Я його дитя і всотав тут багато чого...
Мама померла, переоформлюю на себе хату
Київ?
— Звісно. Воскресеночка. Райончик ще той, робітничі квартали. Хоч спочатку я був правильний, в совєтском духє воспітаний мальчік. Я знав, що таке добро, що таке зло — по книжках. Це вже потім, коли країна вся перегреблася... Коли мене в тюрму посадили...
Було й таке?
— Буває, що й собака співає... Стривай, цигарки скінчилися, — Вася вертається від сусіднього столика. — А спочатку була студія при Театрі оперети. Служба в армії, стройбат. Потім — Київський театральний інститут. Звідки пішов на третьому курсі. Це був початок махрового радянського шоу-бізнесу. Виступав у Москві з гуртом ”Міраж”, із Тетяною Овсієнко. Працював конферансьє. Дружив із Костею Кінчевим з ”Аліси”. І сам трохи почав писати.
А коли самостійно виступив?
— Уже коли з Росії повернувся. 1991 року на ”Червоній руті” в Запоріжжі став дипломантом як бард. А потім почався спад. Став сам себе жаліти. Мовляв, я — такий геніальний, і нікому не потрібний. Жалів-жалів — і дожалівся, що в житті з’явився опіум. Результатом цього знайомства була тюрма.
Як там ставилися до тебе?
— Дуже нормально. Я не давав приводів, щоб було по-інакшому. Не так страшний чорт, як його малюнки — хе! Але й медом там теж не намазано... Можу щиро сказати, що наркотики в минулому. Ого! — вигукує Вася радісно. Дощ посилюється. Переходимо за інший столик. Вася забирає папку з паперами. — Мама померла, давно вже. Переоформлюю на себе хату. Бігаю по ЖЕКах.
А де квартира?
— На Троєщині. У мене досить світлий і чистий дім. Слухаю музику, маю дуже кльову гітару, ”Філ”. І ще квадратного друга люблю — діванчик.
Ти одружений?
— Уже ні. Але був. Кожному нормальному чоловікові хочеться мати сімейне кубельце. Щоб щось маленьке бігало, лазило між капцями. Я згоден на всі ці умови. Та є одне маленьке ”але”: із ким?
А які статки? Машина, дача?
— У мене ж немає гарантійної роботи. То двадцять концертів на місяць, а то й двох нема. Але на життя не жаліюсь. На машину грошей не зібрав, хоча модель уже вибрав — ”Волга-21”.
Які стосунки з колегами?
— Дуже теплі стосунки з Фомою з ”Мандрів”, із Марічкою Бурмакою. Та багато... Я взагалі товариський чоловік. І діапазон дуже широкий — від зеків до академіків.
І братва?
— Безумовно. Є ж естети! У мене був один знайомий, уже покійний. Досить відома особистість у криміналі. Сам він грав ледь-ледь. Але гітара в нього була — ”Джипсон леспол”! Це супер! Каже: люблю всьо красівоє. Ми з ним іноді в нього дома збиралися. Пили портвейн, співали — він пісню, я пісню...
Дощ закінчився. Збираємося. ”Ой ішов я раз по горах, та й зустрів я Гната”, — наспівує Вася коломийку. — Поезія геніальна. Викинути нічого. ”А у того Гната висить пуца, як граната...” — Вася прощається, і з коломийкою рушає вгору по Прорізній.
1964, 10 липня — народився в Києві
1981 — закінчив школу N201
1985–1987 — служба в Радянській армії, стройбат, начальник їдальні
1989–1990 — праця в Москві
1991 — дипломант другого фестивалю ”Червона Рута” в Запоріжжі
2001 — заснування гурту ”Вася-Клаб”
2002 — вихід першого компакт-диску ”Хіпан”
2004 — другий альбом ”Конокрад”
2005 — участь у фільмі ”Прорвемось”
2006 — сольний альбом ”Вася і Хобот”
Павло ВОЛЬВАЧ
