На прем'єру "Осінньої музики" Ганни Гаврилець

Київським квартетом саксофоністів

і Національним заслуженим академічним симфонічним оркестром

в Національній філармонії України 21.09.2015

 

 

Вилущуються

Цілі ноти - каштани

Контрабасові

 

*****

Листя грушеве

З нотного стану дощу

Розлітається.

Синкопує листопадом

Партитура жовтнева

 

*****

З утроб золотих

Чотирьох саксофонів –

Плач, схлип, літепло

Листопадово-синє -

Осіння мелодія…

 вересень-жовтень 2015

© Copyright: Марина Степанська

Раздел: восток: рубаи, хокку, танка

Свидетельство о публикации № 70919

Нова Англія, США

Астурія, Іспанія

Сіетл, Вашингтон

Прагa, Чехія

Округ Сонома, Каліфорнія, США

Уельс, Великобританія

Китай

Шотландія

Татарстан, Росія

О.Райдуга. Полотно, олія. 34,8 х 53,7 см. 2015 р

цей світ яскравий -
звідки він?..
чи стало що?..
чи то хмаркИ поспішно так
у тінь ховаються у нОчі?
чи то лиш вітер
полоще інеєм
волося, вкрите сивиною,
й жбурляє в очі зорі всі?..
але у тьмі цій баезпросвітній
настирне світло
в серце б"є
і переплутує з нудьгою
нестерпний біль
і жаль за втраченим,
згортає
усе минуле
у вогняну сліпучу дзигу,
яка гудить, летить і пада
мов куля в омахах з небес,
подібна місяцю
на мене...
і в мить оцю я прокидаюся,
від жаху
мені обличчя захололо... -
а то лише на мене
дивився місяць
і дощем
мов попіл листя обпадало,
сковзало,
билося у скло -
неначе пальчиками осінь
стучала тихо у вікно...

[ Читати далі ]

46. в осінній оповіді біль...

так кажуть, все йде по спіралі...
куди ж нас виведе крива?..
у смерть і злидні зараз граєм,
золою мокрою слова.

ця у вибоїнах дорога -
куди веде? ніхто не зна.
іржаво-чорна від порога
зникає в темряві вона.

і хмарне небо із землею
зійшлися обрієм на згуб.
уздовж дороги, понад нею
дими палаців і халуп.

і брязкалами жовкле листя
гримить на розі всіх стихій,
з гілля злітає наче з вістря
як фатум, сполох в долі злій.

і дощ спаде холодний мжею,
з вітрами сіє на окіл.
а за туманною межею
в осінній оповіді біль

і сум важкий, жалі, печалі...
краси вже в осені нема.
о, так! усе йде по спіралі.
за заворотом,
там -
зима...

45. буденне.

1.
вітер бавиться барвистим листям
раз по раз виблискує промінь сліпучий
заполоненого хмарами сонця
обіцяючи день без дощу
пташиного співу не чути
а чути гармати за містом
то одиночні
то залпи... -
війна.

зрадники
ряжені козачки
зайди-москалики
і бандюки
граються у визволителів
захисників
і діячів
грають в державність
і наче у карти
в республіки -
звичайне знущання над Україною
ця вітчизняна війна
розпочата
паранойїком і ксенофобом з кремля.
жорстока буденність
і проза буття
повсякденність -
злидні
депресії
апофеоз глупоти
що радіє полону
байдужа до вбивств
до знищення міст
і людей України

...дихає холодом осінь
красиво
і плавно
граційно
опадають дерева
й одразу старіють
і старцями завмирають
печальні
в роздУмі
тримають крихкими гілкАми
хмари і сонце
і
до людей осудні
хитаються кронами
зі скрипом дряпають небо...

2.
коли дерева опадають - сумно
коли квітка ронить пожовклі пелюстки - боляче
коли сонце затуляють хмари - плаче небо
коли вбивають кохання - гинуть світи
і немов світлячки
сліпі душі
штовхаються
б"ються відлунням битого скла
і гаснуть
зникаючи у небутті
...коли вмирає кохання - панує темрява...

41. у крихкості ночі (читаючи Рільке).

де зорі згублені в небі
і хмари тінями чорні
торкають у томності крони,
які у чеканні сонця
хитають, росхитують темінь
і холод вповзає в оселю,
оманно де жевріє світло
з підсвічника біля
глибокого крісла м"якого,
в якому
читаю Рільке
я,
гортаючись в пледі,
зіщулений мерзло
в стінах
 самотності сірої долі,
у котру занурене місто
злиденне й вороже до світу...

аби врятувати душу
читаю лірику -
ліри
велично лунають струнні
мелодії у передзвонах,
хвилюють чуття і роздУми
у вишуканості слова.
о, ночі осінньої крихкість!
непевне де все,
умовність
і не стійке,
і згубне,
розстріляне
і жорстокість
у місиво місить
кров"ю
политую землю, з якої
дерева ростуть
і квіти,
і трави хлібні,
і постає жертовність
багаторядно хрестами.
з землі стражденної також
хворобно щкіриться місто -
немов гнилими зубами
будівлями в темне небо,
в яких де-не-де випадкове
виблискує світло у вікнах -
ті зуби (криві, росхитані)
стирчать у погризаний обрій...
це хворе, довбане місто,
в якому я скніти мушу,
ковтнуло моє майбутнє,
у посміху так і завмерло.
втискаюся глибше в крісло
наляканий тим, що все це
завалиться, згине,
манаттям
придушить мене в цих стінах
зі спогадами у тінях
(які не згадаю ніяк
і ніколи!),
загорнутого у саван,
у лахи самотності рвані...

вчепився у томик Рільке,
в останній зв"язок зі світом...
і визирнув раптом місяць,
бліда між хмарами кома,
і крапками світлими зорі
мені замигтіли спасінням.

о! ночі осінньої крихтість...