41. у крихкості ночі (читаючи Рільке).

де зорі згублені в небі
і хмари тінями чорні
торкають у томності крони,
які у чеканні сонця
хитають, росхитують темінь
і холод вповзає в оселю,
оманно де жевріє світло
з підсвічника біля
глибокого крісла м"якого,
в якому
читаю Рільке
я,
гортаючись в пледі,
зіщулений мерзло
в стінах
 самотності сірої долі,
у котру занурене місто
злиденне й вороже до світу...

аби врятувати душу
читаю лірику -
ліри
велично лунають струнні
мелодії у передзвонах,
хвилюють чуття і роздУми
у вишуканості слова.
о, ночі осінньої крихкість!
непевне де все,
умовність
і не стійке,
і згубне,
розстріляне
і жорстокість
у місиво місить
кров"ю
политую землю, з якої
дерева ростуть
і квіти,
і трави хлібні,
і постає жертовність
багаторядно хрестами.
з землі стражденної також
хворобно щкіриться місто -
немов гнилими зубами
будівлями в темне небо,
в яких де-не-де випадкове
виблискує світло у вікнах -
ті зуби (криві, росхитані)
стирчать у погризаний обрій...
це хворе, довбане місто,
в якому я скніти мушу,
ковтнуло моє майбутнє,
у посміху так і завмерло.
втискаюся глибше в крісло
наляканий тим, що все це
завалиться, згине,
манаттям
придушить мене в цих стінах
зі спогадами у тінях
(які не згадаю ніяк
і ніколи!),
загорнутого у саван,
у лахи самотності рвані...

вчепився у томик Рільке,
в останній зв"язок зі світом...
і визирнув раптом місяць,
бліда між хмарами кома,
і крапками світлими зорі
мені замигтіли спасінням.

о! ночі осінньої крихтість...