Ой,старі кістки ниють,радикуліт зомучив,але ж мушу я і вам понадоїдати своїми розповідями,пра?Словом,можете сильно дивуватись,але була я в горах перший раз(пускаю сентиментальну сльозу))))

День 1 -- перед тим всю ніч не спали,бо весь попередній день їхали в поїзді і не сильно змучились.Зраненька пішли до церкви,бо їздили з християнською організацією,потім сніданок,погуляти,ля-ля-ля,словом,самі знаєте.І по обіді пішли на гору)))Все ніби й нічого,але поки йшли вниз - загубилися(я,подруга і її коханий) Спустилися з величезної скали.а тут,бац, -- і річка,що Прутом зветься)))Мости повінь позносила,перебратися ніяк -- весело було. Потім місцеві викликали МНС,ми по пояс в воді,тримаючись за трос,щоб течія не знесла(бо подруга,наприклад,плавати не вміє)переходили ріку Потім,на другому березі мій телефон впав на каміння і ледь не булькнув в воду назавжди.Місцеві,дивно нас оглядаючи,повідомили,що з тієї скали,звідки ми практично на зубах спустились,бо схил 80 градусів,а деревця ріденькі,тільки за це літо зняли 6 трупів))) І взагалі,це дужжже небезпечний спуск, а ми живі-здорові(синяки і ранки я не враховую))Потім,мокрі,ми добралися до своїх,випили кави,бо їсти вже не могли і ще пів ночі сиділи надворі балакали)))

Ну як,весело я провела,на вашу думку,свій перший в житті день в Карпатах?

      Чимало українців прагне побувати за кордоном, відвідати всесвітньо відомі пам'ятки та полюбуватися  на красиву природу. Однак багато хто з нас не знає, скільки чудових творінь людських рук і розуму розкидано по рідній країні. Зокрема, прекрасні замки України не залишать байдужим жодного мандрівника.

А замків в Україні вистачить не на один рік подорожей! Попри те, що більшість замків перебувають у стадії руйнування, а від деяких не залишилося і сліду, кожен вартий уваги. Ці споруди відіграють значну роль у житті українських земель, оскільки були пов'язані з відомими родинами, постатями і залишили вагомий слід в історії України. 

Отож, подорожуймо Україною, вивчаймо історію рідного краю!

[ Дивитися далі ]

Пропоную відпочинок в Карпатах або на Світязі ( можлива поїздка в Європу), цікавій, веселій, комунікабельній дівчині в обмін на її щире спілкування і дружню підтримку. Радо візьму усі витрати на себе для тієї, що відважиться на спілкування з особливим хлопцем (маю вади мовлення та певні труднощі у пересуванні). Всі подробиці у приватній периписці.

На весь парк (ліс) не вистачило сил та натхнення. Якийсь лінивий день був. Почали похід від метро Голосііївська, обійшли озера та повернулися. 

III.  БОЛІВАР

         Шведський стіл у ресторані. Тут усе, чого душа бажає: овочеві, бобові, пасти й лазаньї, яловичина й курятина, краби, безліч салатів та маринадів,  усілякі східні смаколики (булочки з кунжутом, чорним тмином, тортики й тістечка, муси, йогурти, креми, джеми,  чорний та білий мед), банани в соусі, фініки, персики, яблука, дині, кавуни, грейпфрути та апельсини. Голодним навряд чи звідси вийдеш. От і думаєш, як оті кляті зайві кілограми опісля скидати.

         Тіра – офіціант, що нас обслуговує,  - учора запитав Яну, киваючи на мене:

         - Ето твой сестра?

         - Молодша, - жартує вона.

         А сьогодні я присіла до столу, а він уже метеликом підлітає:

         - Прівєт, а где твой сестра?

         - Десь мотається у пошуках їжі.

         - Ти очень молодой, - солодить пігулку.

         - Хто б сумнівався, - посміхаюся.

         Аж ось і Яна з’явилася.

         - Прівєт, моя королева! Ти скучаль бєз мєня?

         Хлопчик явно хоче чаєвих. Але йому не таланить: не можу платити за дешеві компліменти, та й узагалі чоловікам. З тих часів, коли розлучилася з колишнім, конем ще тим.

         Ми знову на пляжі. Як швидко забуваєш про щоденні клопоти біля моря. А воно лагідно цілує берег і звабно посміхається до нас. Ми валяємося на дерев’яних лежачках, біля нас голосно цвірінькають кучеряві малі арабчата й ліплять пірамідки з піску. Гучний голос аніматора зове на аквааеробіку, але ми ховаємо голови в лежаки, як страуси в пісок, і насолоджуємося безділлям. Потім   піднімаємо спинки лежаків і спостерігаємо за білосніжними яхтами. Одна з них нагадує пузатого дельфіна. Біля нас – вишка для рятувальника, якого немає й близько, у нього, певно, велика сієста.

         Жовтий грибок, під яким ми розкошуємо, та блакить  єгипетського неба нагадують нам про Батьківщину та Надію Савченко, що  вже вийшла на волю та збирається балотуватися на посаду Президента (про це ми дізналися з місцевого ТБ).  Та  політичні проблеми на відпочинку поступово відходять на задній план, і  ми насолоджуємося морем.

         На градуснику плюс 45. Добре, що в Макаді до червня вітри. Не так відчувається спека. Але пора в готель. До обіду ще є час, і доня чатиться з друзями в прохолодному холі. А я  відвідала магазинчики, придивилася сувеніри друзям, познайомившись із місцевими «підприємцями». А коли підійшла до Яни, вона саме розмовляла із Светою, яка виїхала до Прибалтики.

         - Ха-ха-ха!  Кажеш, Боліваром назвали? - почула я останню фразу.

         - Що там? –  не могла пропустити щось цікавеньке.

        З’ясувалося, що разом із сином Мирославом Светочка виготовила з пап’є-маше та дерев’яної палиці коника й назвала його Боліваром.

         Але для малого кличка коня стала каменем спотикання. Він ніяк не міг запам’ятати, як же зовуть його нового  друга.

         Тож Мирославчик бігав, бігав, в потім  звернувся до Свети:

         - Мамо, а як зовуть нашого коня, бо я вже забувся?

         - Боліваром.

         Через годину синок знову мчить до мами:

         - Мам, мам, а як коня звати?

         - Та Боліваром! – терпляче нагадує Света.

         Довгенько Мирослава не було, а потім з’явився й почав благати:

         - Матусю, а можна, щоб коня було звати Валєра?

         На цьому місці моя доня не стрималася й почала голосно реготати, а з нею і я.

         - Та що ви там так дружно іржете? – запитала на тому кінці Света.

         - Светочко, найбільше від цієї історійки пораділа моя мама.

         - Чому?

         - Та нашого тата, а її колишнього чоловіка, Валєрою зовуть. Тепер вона сказала, що того негідника буде завжди називати  тільки Боліваром!

 

       Дивна і насторожуюча назва міста не завадила нам завітати до нього. Вже давно, в 2014 році, коли я була захоплена посткросингом, мені попала на очі листівка з видом домініканського костелу святого Станіслава. І от з того часу відвідини цього костелу були однією з моїх мрій.

     Коли знаходишся біля костелу, здається неначе це старий мудрий дідусь, який бачив багато на своєму віку. Було таке відчуття неначе він дихає, неначе зараз, як колись в дитячих казках, дідусь прокинеться від глибокого сну, відкриє очі і почне свою цікаву розповідь.

Вже знаючи історію Чорткова я розумію, що розповідь цього дідуся в деяких частинах буде важкою і сумною. Та навіть легенда про заснування міста вже диву дає: «Коли Земля була зовсім юна і не знала не те що мобілок, а й людей, боги займалися географією. Прикладною: упорядковували ліси й поля, направляли ріки в русла, наповнювали озера водою. Через конфлікт інтересів (а злі язики подейкують, що через банальну заздрість) посварився тоді Чорт з Богом. Що деміург не зробить — нечистий напартачить, шкоду якусь втне. А якраз час запускати воду в річку Серет. Чортяка перегородив русло кам’яними насипами. Так як займався лише географією, фізику встиг підзабути: сила води розірвала перепони. Не здався нечистий, знову перегородив Серет, на цей раз земляним валом, ще й каміння додав, щоб надійніше. Вдоволений справою розлігся на березі, запалив файку і регоче, потішається. Тут на допомогу прийшли водяні змії, прорили нори, через які прорвалася вода. І втретє Чорт спробував перегородити русло камінням, і втретє вода виявилася сильнішою, закрутила диявола у водоверті, накрила товстим шаром намулу, поховала на дні. Вибратися чортяка вже не зміг. А пізніше на зелені береги прийшли люди, оселилися в спокійній улоговині і назвали її Чортовою долиною. А місто, що з’явилося тут ще пізніше, отримало назву Чортків.

Навіть виплутавшись з легенд, все одно натрапимо на плутанину: чи то місто відразу називалося Чортковиці — і вже від нього взяв собі прізвище «Чартковський» один з власників поселення, чи то якраз власник, пан Єжи, поселення назвав на честь свого прізвища. Чорт його знає, як то все було... На карті польського короля Казимира Великого місто позначене саме як Чортковиці, а офіційний дозвіл перейменувати місто в Чортків дав наступний король, Сигизмунд ІІІ.»

    Міського голову Чортківської райради 2008 року звали Роман Чортківський, а міським краєзнавчим музеєм заправляв Ярослав Чорпіта. Містика!

Перша письмова згадка про Чортків пов’язана з наданням йому Магдебурзького права в 1522 р.

Найграндіознішою спорудою міста є костел св. Станіслава домініканського монастиря. Його гострий шпиль помітний з багатьох точок Чорткова. Шкода, що від первісного храму, зведеного Станіславом Гольським для домініканців у 1610 році залишилося не багато: в рік 400-ліття святині її докладно перебудували в стилі надвіслянської готики за проектом відомого майстра Яна Зубжицького. Як виглядав костел колись підкажуть лише антикваріатні поштівки. Костел святого Станіслава - унікальна будівля, масштаби якої вражають не менше ніж безпосередньо сама архітектура. Костел був збудований на початку ХХ століття на місці старого костелу, історія якого почалась в 1610 році. Ніяка фотографія не передає тієї величі, яку втілив в цій будівлі польський архітектор Ян Кароль Зубжицький.

Первісно споруда мала оборонне значення (оборонні стіни, бійниці, башти розібрані на початку ХХ століття) Перебудови були у 1731 та 1910 роках, коли костел набув сучасного «готичного» вигляду. У повоєнний час в костел було доставлено частину органу з Дрездена, але на жаль його почастинно продали як кольоровий метал. 

Мене більше всього вразило те, що оглядаючи костел з різних сторін здавалось, що це не один і той же храм, а зовсім різні будівлі.  

В центрі міста, трохи нижче костьолу на Ринковій площі збереглись торгові ряди ХІХ століття (часто їх помилково називають Старою ратушею). Двоповерхова будівля з колонадою використовується за призначенням. Навколо вирує міський ринок. Частиною торгових рядів є прегарна будівля мініатюрної годинникової вежі з флюгером-півником. Таке сподіваєшся побачити десь в Баварії. Споруда давно припада до смаку кінематографістам: тут знімались фільми "Вершники", "Діти підземелля", "Квартет Гварнері", "Вишневі ночі". 

Після відвідин костелу ми пройшли трохи прогулятися містом, вверх по вулиці Степана Бандери - колишній вулиці Міцкевича, яка є справжнім музеєм австро-угорської архітектури кінця XIX - початку XX століття. За останні сто років, вулиця майже не змінилась, більшість будинків можна легко впізнати на старих польських листівках початку XX століття.

Недалеко від костьолу Святого Станіслава, стоїть колишній будинок товариства "Сокіл" - сьогодні це районний будинок культури імені Катерини Рубчакової - акторки і співачки, котра народилась в Чорткові. Будинок яскравий, гарно доглянутий з цікавими архітектурними елементами.

Знову повернувшись до костелу пішли трохи в іншу сторону і натрапили на Міську раду і дивного вигляду храм - Катедральний собор Верховних Апостолів Петра і Павла. Великий храм започатковано у 1992 році. Найцікавішим є те, що куполи храму утворюють тризуб.

Незважаючи на дещо містичну назву, Чортків місто тихе і спокійне з привітними людьми, які на звернення до них охоче підказували нам куди пройти, де випити кави і взагалі привітно спілкувались і жартували.  

 

Додому поверталися ще зарано, то ж вирішили не виходячи з автобуса, що йшов на Рівно, проїхати до старовинного села Білокриниця, що у 5 км від Кременця, де розташований шикарний панський палац.

Знайти палац було досить легко, хоч він і стоїть не понад дорогою. Зараз у Панському палаці розташований лісотехнічний технікум, куди і показує стрілка від зупинки. Палац нагадує середньовічні англійські замки. Почав його будувати князь Чесновський у псевдоготичному стилі, що тільки-но входив у моду, у 40-х роках 19-того століття, але завершити не встиг. Завершував будівництво Олександр Воронін, що викупив маєток на аукціоні за борги. Перед смертю він заповідав лишити всі свої надбання на освіту місцевих дітей. Тож у 1892-році тут з"являється сільськогосподарська школа з трирічним терміном навчання, що проіснувала тут до Першої Світової війни. Територія технікуму і сам палац у гарній формі. Прибрані та пофарбовані. Є гарний парк та озеро з рибами та жабами... А також дендроголічний парк з різними деревами та грибами. Піймавши маршрутку до міста, ми поїхали додому, бо ще мали плани відсвяткувати День Народження у місцевому ресторані...

Було не дуже людно , зате смачно!

А перед цим ми забігли практично за кілька хвилин до закриття до представництва Life:), де Света підключилася до цього оператора і купила собі чехольчик для нового телефону. Представники, розгорнувши паспорт кілька разів протягом оформлення документів вітали її з Днем Народження і в кінці подарували портативний зарядний пристрій...

Знову репортаж виходить  із страшенним запізненням. 

Тут вчора один таваріщь видав в фейсбуці півтони тексту про покатульки в неділю при тому каже що то ліпше, ніж 7 сезонів Сімпсонів поспіль.

Цю річку ми перетинали разів зо сім, а як називається -- забув...

Місцеві породи -- прапра-корова видно согрішила з буйволом.

Через кожні 20 км зупинка. Вибалакатись і посьорбати водички. Вода до речі стає противно-холодною у цій порі року.

Старі розвалені мости -- казковий дестрой.

Воловець. Звідси ми й починали дорогу.

Кусок гір, нічого особливого

Ближче до Мукачево зацінюєр місцеву архітектурку недавнього часу. Новобудови вже йдуть з іншим закосом.

Розказую як є на той випадок, якщо буде знов кудись кликати:
- ставати треба зранку шостої години. Що само по собі напряг;
- через збитий режим наступні пару днів не буде сили сидіти вечорами в неті;
- більшість лоботрясів, яких підписуєш зіскочуть в останній момент. отож, готуйтесь їхати мінімальною купкою;
- вай-фаю нема...
- графіка в цю пору року нікудишня. Карпати виглядають гірше, ніж на моєму нетбуці-дворнязі; Значить красівих селфі для гарного соціального резонансу не вийде;
- доведеться педалити 80км+ і робити вигляд, що дуже від того тащишся;
- якщо не береш фотік, матюкаєшся, бо потім всеж находиш прикольні кадри;
- вода в флязі стає паскудно холодною;
- якщо береш -- можеш не встигнути на електричку;
- багато не вип'єш. Залишки здорового ґлузду кажуть не брати більше 50 грам коньячку;

Єдиний можливий бонус від цього непотребу -- повна перезагрузка працездатності (актуально для всяких компутерних задротів). Сьогодні в мене другий понеділок, а при всіх напрягаг температура мізків лишається в межах 36.6.

Джерело