Патріот Віктор Панфілов не потребує визнання чи винагороди. Він живе своєю країною – Олег Володарський

Офіційна заява Руху Ветеранів України щодо суспільно-політичної ситуації, пов’язаної з підписанням угоди в Мінську

1. Ніхто не має права навіть думати, а не те, щоб вголос припускати, що Ветерани допустять хоча б крихітну здачу інтересів України, не кажучи про капітуляцію.

2. Ми ніколи в житті не дозволимо маніпуляції святим іменем Ветеран на користь будь-чиїх політичних амбіцій. Захист Української держави стоїть набагато вище за політичні чвари, і лише відкинувши їх, можна досягти справжньої консолідації, що було продемонстровано, приміром, на Марші Захисників України.

3. Повністю підтримуючи право та бажання членів нашого руху індивідуально брати участь в акціях протесту, ми поки що утримаємось від масового заклику.

4. Виходити на вулиці просто, щоб вийти, ми не будемо, АЛЕ, якщо будь в кого з владних структур, незважаючи на посади та ранги, з’явиться бажання посягнути на святі для нас речі – розмова з ними буде за законами воєнного часу.

5. Президент перед всім Народом України присягнув бути Гарантом Конституції, в якій чітко описані наші права, свободи, територіальний склад нашої Батьківщини та непорушність її кордонів, тож Рух ветеранів України радить йому ЗАВЖДИ ПАМ‘ЯТАТИ присягу, адже кара за зраду буде жорстока і невідворотна. Хочеться думати це для нього так само чітко зрозуміло, як і для нас.

6. Ми пильно слідкуємо за геополітичними процесами та якщо чітко побачимо зраду інтересів України – одразу дамо заклик до дій. Акцій попереджувального характеру не буде.

Ми вже помирали за нашу Країну, тож з радістю зробимо це знову.

А ВИ?

Джерело http://svato.kh.ua/language/uk/ofitsijna-zayava-ruhu-veteraniv-ukrayiny-shhodo-suspil-no-polity-chnoyi-sy-tuatsiyi-povyazanoyi-z-pidpy-sannyam-ugody-v-mins-ku/

Панфілов Віктор Миколайович, терапевт-кардіолог, волонтер, учасник проекту «Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова»

Нація рветься в бій. Кожен нерв, кожен м’яз неймовірно напружені. Нація не погодиться стати на коліна перед давнім ворогом. Кровожерливим ворогом, хижим до безпринципності і неймовірно небезпечним. Небезпечним своїм невпинним бажанням викрасти нашу історію та культуру. Ненаситним до нашої неймовірно красивої землі. Лютий до нашої щирої віри в Господа нашого Ісуса Христа.

Жадібний та жорстокий хижак харчується нашими помилками та роз’єднаністю. Живе за рахунок зради «еліти» посткомуністичного зразка. Злий дух, із чужого нам болотного храму на курячих ніжках, котрий по-варварськи калічить свідомість та душі українців, які не розуміють всю серйозність загрози.

Протягом останніх шести років мене оточують люди, котрі присвятили себе Україні. Події останніх років змусили мене більше уваги приділяти вивченню історії, культури та генетичної фундації нашої Нації. І коли я бачу в соціальних мережах світлини з проханням про допомогу пораненим та їх сім’ям, вкотре відчуваю біль від нашої байдужості та роз’єднаності. Адже ці люди – герої, котрі боронять нашу країну. І це не вони або волонтери повинні просити про допомогу, а саме суспільство, об’єднавшись, має опікуватися тим, щоб вони були забезпечені всім необхідним.

Віктор Панфілов не потребує визнання чи винагороди. Український лікар, патріот, котрий живе своєю країною. Він справжній. Простий. Витриманий. Він в строю!

Мене дуже зацікавило ставлення його жінки, дружини, берегині до тієї діяльності, котрій Віктор присвячує своє життя. І я побачив абсолютно симетричне ставлення до того, що відбувається. Вона не менше за чоловіка радіє, коли їм вдалося віднайти рідкісні ліки чи закупити необхідні препарати. Їм обом болить війна, болить Батьківщина. Та між ними є та гармонія та взаємопідтримка, котра надає їм сил та наснаги допомагати іншим. Пишаюся такими людьми! Пишаюся тим, що в них є Україна, а в нашої любої України є вони!

З такими людьми можна товаришувати чи сваритися, домовлятися чи сперечатися, та коли йде мова про Україну, вони стають категоричними та безкомпромісними. Україна понад усе!

Там, глибоко в наших з вами сім’ях, є тонкий та делікатний аспект – довіра. Вона народжується в теплі родинної любові, загартовується в полум’ї родинного затишку і поступово виростає в довіру до своєї країни і свого народу.

А ті, хто захищає зараз нашу країну на сході, і ті, хто їм всіляко допомагає в цьому, не покладаючи рук, насамперед варті нашої довіри. Адже і вони нам довіряють. Довіряють побудову нашого майбутнього, в той час як вони зі зброєю в руках, ризикуючи життям, боронять сьогодення.

Саме таку довіру я побачив, спостерігаючи за цією родиною. Дивлячись на таких людей, ані на мить не сумніваюся, що МИР, про який ми так молимося обов’язково настане. Мир не будь-якою ціною. Мир – як перемога над ворогом, що так жорстоко та цинічно винищує нас вже не одну сотню років. Божий Мир.

Віктор Панфілов. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/bX--Zk02aiE

Патріот Віктор Панфілов не потребує визнання чи винагороди. Він живе своєю країною – Олег Володарський

Офіційна заява Руху Ветеранів України щодо суспільно-політичної ситуації, пов’язаної з підписанням угоди в Мінську

1. Ніхто не має права навіть думати, а не те, щоб вголос припускати, що Ветерани допустять хоча б крихітну здачу інтересів України, не кажучи про капітуляцію.

2. Ми ніколи в житті не дозволимо маніпуляції святим іменем Ветеран на користь будь-чиїх політичних амбіцій. Захист Української держави стоїть набагато вище за політичні чвари, і лише відкинувши їх, можна досягти справжньої консолідації, що було продемонстровано, приміром, на Марші Захисників України.

3. Повністю підтримуючи право та бажання членів нашого руху індивідуально брати участь в акціях протесту, ми поки що утримаємось від масового заклику.

4. Виходити на вулиці просто, щоб вийти, ми не будемо, АЛЕ, якщо будь в кого з владних структур, незважаючи на посади та ранги, з’явиться бажання посягнути на святі для нас речі – розмова з ними буде за законами воєнного часу.

5. Президент перед всім Народом України присягнув бути Гарантом Конституції, в якій чітко описані наші права, свободи, територіальний склад нашої Батьківщини та непорушність її кордонів, тож Рух ветеранів України радить йому ЗАВЖДИ ПАМ‘ЯТАТИ присягу, адже кара за зраду буде жорстока і невідворотна. Хочеться думати це для нього так само чітко зрозуміло, як і для нас.

6. Ми пильно слідкуємо за геополітичними процесами та якщо чітко побачимо зраду інтересів України – одразу дамо заклик до дій. Акцій попереджувального характеру не буде.

Ми вже помирали за нашу Країну, тож з радістю зробимо це знову.

А ВИ?

Джерело http://svato.kh.ua/language/uk/ofitsijna-zayava-ruhu-veteraniv-ukrayiny-shhodo-suspil-no-polity-chnoyi-sy-tuatsiyi-povyazanoyi-z-pidpy-sannyam-ugody-v-mins-ku/

Панфілов Віктор Миколайович, терапевт-кардіолог, волонтер, учасник проекту «Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова»

Нація рветься в бій. Кожен нерв, кожен м’яз неймовірно напружені. Нація не погодиться стати на коліна перед давнім ворогом. Кровожерливим ворогом, хижим до безпринципності і неймовірно небезпечним. Небезпечним своїм невпинним бажанням викрасти нашу історію та культуру. Ненаситним до нашої неймовірно красивої землі. Лютий до нашої щирої віри в Господа нашого Ісуса Христа.

Жадібний та жорстокий хижак харчується нашими помилками та роз’єднаністю. Живе за рахунок зради «еліти» посткомуністичного зразка. Злий дух, із чужого нам болотного храму на курячих ніжках, котрий по-варварськи калічить свідомість та душі українців, які не розуміють всю серйозність загрози.

Протягом останніх шести років мене оточують люди, котрі присвятили себе Україні. Події останніх років змусили мене більше уваги приділяти вивченню історії, культури та генетичної фундації нашої Нації. І коли я бачу в соціальних мережах світлини з проханням про допомогу пораненим та їх сім’ям, вкотре відчуваю біль від нашої байдужості та роз’єднаності. Адже ці люди – герої, котрі боронять нашу країну. І це не вони або волонтери повинні просити про допомогу, а саме суспільство, об’єднавшись, має опікуватися тим, щоб вони були забезпечені всім необхідним.

Віктор Панфілов не потребує визнання чи винагороди. Український лікар, патріот, котрий живе своєю країною. Він справжній. Простий. Витриманий. Він в строю!

Мене дуже зацікавило ставлення його жінки, дружини, берегині до тієї діяльності, котрій Віктор присвячує своє життя. І я побачив абсолютно симетричне ставлення до того, що відбувається. Вона не менше за чоловіка радіє, коли їм вдалося віднайти рідкісні ліки чи закупити необхідні препарати. Їм обом болить війна, болить Батьківщина. Та між ними є та гармонія та взаємопідтримка, котра надає їм сил та наснаги допомагати іншим. Пишаюся такими людьми! Пишаюся тим, що в них є Україна, а в нашої любої України є вони!

З такими людьми можна товаришувати чи сваритися, домовлятися чи сперечатися, та коли йде мова про Україну, вони стають категоричними та безкомпромісними. Україна понад усе!

Там, глибоко в наших з вами сім’ях, є тонкий та делікатний аспект – довіра. Вона народжується в теплі родинної любові, загартовується в полум’ї родинного затишку і поступово виростає в довіру до своєї країни і свого народу.

А ті, хто захищає зараз нашу країну на сході, і ті, хто їм всіляко допомагає в цьому, не покладаючи рук, насамперед варті нашої довіри. Адже і вони нам довіряють. Довіряють побудову нашого майбутнього, в той час як вони зі зброєю в руках, ризикуючи життям, боронять сьогодення.

Саме таку довіру я побачив, спостерігаючи за цією родиною. Дивлячись на таких людей, ані на мить не сумніваюся, що МИР, про який ми так молимося обов’язково настане. Мир не будь-якою ціною. Мир – як перемога над ворогом, що так жорстоко та цинічно винищує нас вже не одну сотню років. Божий Мир.

Віктор Панфілов. «СПОВІДЬ» – авторська програма Олега Володарського

https://youtu.be/bX--Zk02aiE

МОЛИТВА ЗА ЗЦІЛЕННЯ ТІЛА

Ісусе, твої руки і ноги були пробиті. Пробитий був також Твій бік. Усе було пробите, щоб ми могли бути зціленими, і наше тіло, храм Святого Духа, очищене. Ісусе, через Твої терпеливо знесені терпіння, зціли нас! Зціли нетерпеливість наших хворих і тих, хто доглядає за ними. Ти знаєш, як страждання може зробити нас нетерпеливими. Віднови любов до нас, щоб ми могли зносити біль так, як Ти.

Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами! Ісусе, ти прийняв терновий вінок на голову і Тебе били по голові. Завдяки Твоїм ранам і вінкові із терня, зціли болі, які я маю в своїй голові.

Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами! Ти закривав очі. Віднови зір сліпим.

Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами! Ісусе, Ти слухався Свого Батька, Ти слухався Його Слова і прославляв Його Своїми устами. Віднови наш слух і мову. Зціли німих і глухих.

Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами! Ісусе, Своїми руками і ногами, пробитими цвяхами, зціли всякі види паралічу. Відкрий також усі стиснуті в кулаки руки.

Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами! Ісусе, Тобі відкрили груди і пробили Твоє серце. Зціли наше хворе серце, проблеми з кровообігом, кров’ю і кістками.

Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами! Ісусе, ти страждав невинно. Я молюся за тих, хто страждає через байдужість безсердечних і зарозумілих. Зціли їх, Ісусе!

Ісусе, Сину Давида, змилуйся над нами! Маріє, ми з Тобою біля підніжжя Хреста. Ти знаєш наші скорботи, проблеми і болі та як страждають наші душі. О Мати Утіхи, як я дякую Тобі, що не є один(одна)! Я дякую Тобі, що Ти зі мною у болях і на хресті. Я простягаю до Тебе свою руку, я посвячую своє життя Тобі, так щоб я міг(могла) стояти біля Хреста Твого Сина.

Мамо, ось Твої слова: «Дорогі Діти! Я хочу день за днем одягати вас у святість, доброту, послух і любов Бога, щоб ви з кожним днем ставали красивішими і достойнішими свого Господа. Дорогі Діти, слухайте мої послання і живіть згідно з ними. Я хочу вести вас»

О Маріє, Мати з ніжним серцем, огорни нас, приготуй нас, омий нас, щоб ми були готові служити нашому Господу Ісусу і служити один одному. (Помоліться: «Отче наш», «Богородице Діво», «Слава Отцю»)

Хай благословення миру, любові, милосердя і духовного та фізичного здоров’я зійдуть зараз з Хреста на мене і на цілий світ! В ім.’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми волонтер Богдан Неділь

Під’їжджаючи до будинку Богдана ми побачили жвавого малюка, котрий біг нам назустріч. У молодшого сина Богдана настільки живі та цікаві оченята!

Ми зайшли на подвір’я, де нас зустрів Богдан із дружиною, Наталією. Любляча родина, двоє діток. І два інвалідних візки – у батька і у старшого синочка…

Ми з Богданом виїхали за ворота і сіли під горіхом. Подивилися в очі одне одному і розпочали «Сповідь». Хвороба вразила тіло Богдана, та він вірує так, що перехоплює дух. Це суть українства, коли випробування не ламають, а загартовують. Дивлячись на таких людей, бачиш не фізичну слабкість, а сталеву волю.

Він дивився на мене довго, вивчаючи. І не промовив ані слова. «Я радше помру, але не зраджу Україну», – бачив я в його очах.

Яке право маємо ми з тобою, жовто-синій, скаржитися, коли посеред нас є такі, як Богдан, котрий ДІЄ, не покладаючи рук ані на мить?! Яке право на байдужість до війни і Батьківщини маємо ми, коли поруч із нами палає Україною Богдан Неділь?!

Настає новий час. Нова епоха. Зараз навіть слово «патріот» відходить у минуле. Націоналісти. Або так, або відійти на узбіччя історії і не заважати відбудовувати Україну і Українство. Машина змін вже запущена і вона знищить будь-які перепони, що стоять на шляху до відбудови нашої державності, не важливо будуть вони колорадські, шоколадні чи зелені.

У суспільстві процесінг одужання. Усе фальшиве, байдуже, жадібне відмирає та вимирає. Ми втратили довіру до ЗМІ, котрі маніпулюють нами на замовлення «згори». Та, на жаль, разом з цим ми втрачаємо довіру один до одного. Саме на це розраховують і зовнішній, і внутрішній ворог – на роз’єднану, слабку Україну. Даремно. Нація перероджується. Кров, котру проливають найкращі, не дає можливості бути слабким, байдужим, безвольним. Навпаки, в пекельному полум’ї війни виковується інший, потужний і генетичний характер усвідомлення УКРАЇНСТВА. Замість недовіри і страху – рішучість та безкомпромісність. Замість слабкості та байдужості – ВОЛЯ і ВІРА.

Там, на віддаленій околиці Кремінця, серед мальовничих пейзажів стоїть будинок УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ. І голова сім’ї, Богдан Неділь, замість того, щоб жаліти себе або на щось скаржитися, вже п’ятий рік поспіль молиться і збирає допомогу для наших воїнів. Лише хвороба тримає його в тилу. Та він теж учасник цієї війни. Воїн.

Звертаючись за допомогою, він нічого не просить для себе чи хворого сина. Лише для тих, хто на фронті. Для мене це еталон служіння нації.

Але я не сказав про найважливіше. Наталя Неділь – дружина Богдана – той виняток, коли просто не вистачає слів, а будь-які фрази здаються недолугими, кострубатими. Просто зазирни в ці очі, жовто-синій. Просто подивися на неї… На ту, хто дає сили, надихає на щоденну боротьбу. На ту, хто присвятив себе сім’ї, дітям, Богу та Україні. Хто вимолює ночами чоловіка та дітей. Хто говорить з Богом кожним своїм рухом…

Ми підіймалися вгору від Кремінця, виїжджали із тінистого тунелю дерев і їхали відпочивати. Я мовчав. Подумки я ще був на тому гостинному подвір’ї, де нас пригощали кавою після «Сповіді»… Є такі емоції, такі усвідомлення, після яких ще довго «збираєш себе докупи»… Я їхав і читав Молитву, посміхаючись УКРАЇНСЬКОМУ СОНЦЮ, що сідало за небокрай.

https://youtu.be/Wmhc7YyxXOg

Як уважно цей українець слухає запитання, а потім виважено і шанобливо на нього відповідає – Олег Володарський

Розмірковуючи про земну Вітчизну, ми, звичайно, погоджуємося з тим, що віруючі, спасенні Христом, становлять окремий народ дітей Божих незалежно від нації, і є громадянами Царства Небесного. Але ця істина не повинна робити нас байдужими до краю нашого тимчасового перебування, бо байдужість межує із зневагою. Ми ж народжуємося не з власної примхи, не вибираємо собі батьків, як і не вибираємо землі й народу для своєї появи на світ. Все дається Богом як дарунок – і чи можна зневажати Божий дар? Кожен віруючий мусить задуматися, що дарунок, який він отримав від Господа – народитися в Україні, має бути не тільки вдячно прийнятим. Він ще й зобов’язує любити той народ і ту землю, яку отримав у тимчасовий спадок, робити все можливе, щоб рідний народ пізнав світло Євангелії, а рідна земля стала благословенною.

Куди б ми не поїхали і як би довго не говорили чужою мовою, але завжди земля народження буде наймилішою, а мова дитинства – музикою. Представники нації, до якої належимо, на чужині сприймаються як брати, викликають у душі спогади про рідні місця. І спогади бувають настільки глибокими, що пригадуються не лише дорогі серцю обличчя, краєвиди, речі, кимсь сказані слова, але й запахи. Смуток, туга наповнює серце, аж до сліз – взяти б крила й полетіти на рідні плеса.

Любов до Вітчизни, до народу, з якого вийшов, є складовою тієї великої любові, яка починається з любові до ближнього й закінчується любов’ю до Господа, і яка ніколи не перестає. Тому ми глибоко помиляємося, коли говоримо, що любимо Бога, але не любимо той край, де народилися, і той народ, до якого належимо з Його волі. Бо ж наш ближній насамперед той, з ким нас єднає одна земля, одна нація, одна мова. І якщо ми не любимо його, то чи повірять нам, що ми любимо поляка чи американця. І чи буде правдою, що ми любимо народ Божий? Велике бо починається з малого! – «Вірний у малому і у великому вірний; а неправедний у малому, неправедний і у великому» (Лк. 16:10).

Василь Мартинюк

Отець Іван Рибарук познайомив нас з надзвичайно цікавою людиною, волонтером, краєзнавцем Василем Зеленчуком. На території храму Різдва Пресвятої Богородиці в с. Криворівня, в якому ми знімали «Сповідь», біля церкви поховано декілька поколінь родини Зеленчуків. Я підійшов до могил і завмер, прислухаючись до відголосків стародавньої Молитви, котру навіюють карпатські вітри.

В храмі йшла недільна служба. Ми зайшли всередину. Українські гуцули стояли на колінах в молитві. Увесь храм. 100-150 чоловік. Вони були неймовірно занурені в молитву, у спілкування  з Господом. Діти, літні люди, чоловіки та жінки…

На обличчях читалися милосердя та любов, каяття та смиренність, що переповнювали прихожан. «Рідні мої!», – вистукувало серце. «Господи!», – лунало в душі.

Ми з Василем Зеленчуком потиснули одне одному руки і сіли знімати «Сповідь» прямо під стінами храму. Простий, щирий та змістовний діалог. Складнощів не виникало. Василь дуже виховано і помірковано реагував на мої емоції, котрі переповнювали мене на Гуцульщині і які я не зміг стримати в цій програмі.

Ми говорили, а погляд сам собою повертався до величних Карпатських гір. Храм позаду нас закликав до щирості, а гори – до усвідомлення гідності маленького, але такого надзвичайного етносу, котрий так любить Україну.

Треба уважно придивитися до того, як цей українець слухає запитання, а потім виважено і шанобливо на нього відповідає. Храм, Молитва, гори… і могили предків. Це не можна описати словами, це потрібно відчути – дух українця, котрий впевнено стоїть на своїй землі, повністю усвідомлюючи своє коріння…

А в цей час у храмі лунала спільна молитва… Його односельчани хором славили Господа, а він споглядав гори, вершини дерев та небокрай. Чарівна обитель Господа – Криворівня.

Таке просте, навіть дитяче запитання «за що Ви любите Україну?» Людей, відданих своїй Батьківщині, воно заводить у глухий кут… Сотні років нашої історії доводять, що любити Україну – це боляче. Та ніхто окрім нас самих не відбудує ту Україну, любов до якої буде приносити лише радість. Почуй мене, жовто-синій.

Я досі пам’ятаю як стою навколішки там, в храмі Різдва Пресвятої Богородиці, поряд з гуцулами, такими щирими і такими рідними в тій молитві, і разом з ними молюся за наших воїнів. Я молюся с заплющеними очима тобі, Господе, за переселенців і добровольців, за волонтерів і за солдат, за матерів та батьків, за дітей, за стражденних… і за янголів, котрі пішли на небо… Боже, бережи Україну!

Господь народжує в нас найкраще, випробовуючи нас на віру. З усією своєю батьківської любов’ю Він дарує нам саме ті випробування, котрі необхідні нам для того, щоб ставати кращими.

Тихо та сумно від відлуння повоєнної гарі. І коли я пишу ці рядки, я згадую кожного із 100 героїв «Сповіді». Моєї сповіді і сповіді моєї Нації. Сповіді перед Богом… під час війни…

Я люблю тебе, Україно! І взявшись за руки з українцями, котрі зуміли не ховати своїх почуттів ані від Бога, ані від нас, ані від себе, я зможу почати молитися вголос… Я мрію лише про одне – щоб ця Молитва долинула до кожної дитинки, котра не дочекалася з війни маму чи тата… нехай ця молитва допоможе їм почути одне одного…нехай вони відчують її, наче обійми, котрих їм тепер так не вистачатиме…

Господи, допоможи нам відкрити серця, скалічені байдужістю, недовірою, болем… Напоум нас, Боже…і помилуй!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Зеленчук

https://youtu.be/oIt4aIldh1Y

«Основная ваша ошибка заключается в том, что вы недооцениваете значения человеческих глаз. Поймите, что язык может скрыть истину, а глаза — никогда!»

Михаил Булгаков «Мастер и Маргарита»

Вы когда-нибудь видели отражение войны в женских глазах? В глазах матери, супруги, сестры?

В семье на войне сразу четыре воина, один из которых – дочь. Которая потом получает ранение. Операция за операцией. Больница за больницей. И молитва, которая обжигает душу. Непослушными губами повторяет каждую минуту: «Спаси и сохрани, Господи!». Не спит, не ест и срывается с места при каждом телефонном звонке, в надежде услышать один из родных голосов. А когда наконец-то тот самый звонок, оттуда «с нуля», сердце сжимается от боли и беспокойства. Сердце, которое не умеет не любить. УКРАИНСКОЕ сердце.

Плетёт сетки, консервирует, готовит передачи фронт. Поёт, плачет, и молится Господу. И живет... как в тумане. Безумный и беспощадный марафон войны, не жалеющей никого.

Этих матерей нельзя обижать отказом присесть к столу. В этом есть что-то особенное, национальное. Они обожают угостить, обнять, приютить странствующую душу. Успокоить. Такое огромное и необъятное слово – Ненька!

Наталья Кручинина. Неизгладимое впечатление от её взгляда. Греческая красота, привлекающее спокойствие и глаза... невероятно глубокие и исстрадавшиеся.

Рывки с волонтеркой. Война. Больницы. Семьи воюющих и погибших. Глаза безумно уставшего человека, у которого семья воюет, как и все те, кто по-другому не умеет. Вот на этих глубоких, красивых и уставших женщинах держится сегодня наша страна. Ведь только по ним можно определить состояние дел на войне и в обществе. Они душой чувствуют состояние общего счастья.

Эти глаза видят все – подмечают коляску на улице, звонок ребёнка, отец которого воюет, отсутствие реальной поддержки семьям наших воинов. Координаторы социального мышления. В стране, где есть «люди», которые не замечают войны. У которых все хорошо – у них все дома.

А Наташа теперь туфлям на шпильке предпочитает, комфортную обувь, которая не помешает ей в любой момент сорваться с места и бежать на помощь. Всем без исключения.

Никогда и никто этих людей, таких как Наташа Кручинина, уже не изменит. Боль жестокой войны смешалась с болью семьи, которая воюет. У них нет разницы «своё-чужое». У них, по сути, нет чужого. У них осталась только их УКРАИНА.

Их глаза – это термометр войны, который измеряет градус боли внутри нашего общества. В них надо обязательно заглядывать, чтобы не утерять связь с сегодняшним, с происходящим здесь и сейчас. А они, не спрашивая и не сомневаясь, ныряют в самую страшную боль. И не имеют права не помочь, потому что не простят себе. Вот такая душа отражается в этих глазах. Душа украинской женщины, матери, берегини, которая любит и защищает тех, кто больше всех нуждается в милосердии.

Я увидел эту боль и покраснел. Мне стало стыдно. Мне было неудобно перед этой хрупкой и самоотверженной женщиной. Я опустил глаза...

И если ты знаешь таких людей, а их немало в нашей ВОЮЮЩЕЙ стране, улыбнись им приветливо и радостно, покажи им, что мы их очень уважаем и ценим. Они вытягивают страну на своих хрупких плечах. Они и есть настоящая УКРАИНА.

Улыбнись этим глазам – они СВЯТЫЕ.

Авторская программа Олега Володарского «ИСПОВЕДЬ». Герой программы Наталия Кручинина

https://www.youtube.com/watch?v=JO53C7DTHRs&feature=youtu.be

ВОЛОНТЕР

Пишаюсь я козацьким духом,

Незламним, сильним та міцним,

Потужним волонтерським рухом,

Та як народ наш - вольовим.

Непереможним, нескоримим,

Несущим синьо-жовтий стяг,

Єдиним, як ніколи, вільним,

Твердим, немов сталевий цвях.

Тим, хто бере до рук не зброю,

І ризикуючи життям,

Везе солдатам гум-конвої,

Рідненькі, дякуємо вам.

Хто день і ніч плете та шиє,

Тушкує, смажить та пече,

Хто нагодує, обігріє,

Від Бога, волонтером є.