І  НЕХАЙ  СВІТ  СПОЧИНЕ  БІЛЯ  НАШИХ НІГ!

            Вдосталь накупавшись, ми зручно вклендалися ні, не на якісь там пластмасові шезлонги, а на королівські (а може, й шейхівські?) ліжка з пругкими матрацами. Під розкішним балдахіном їх було всього лиш два, але ми  дружно втиснулися на них  утрьох (затісно трохи, зате вкупі) і тихо ловили кайф, поклавши ногу на ногу, як три напівграції (ви, напевно, читали книгу Катерини Вільмонд?) і вели бесіди про не важливі на перший погляд, елементарні речі. Треба ж, за тисячі кілометрів від Батьківщини я нарешті вперше про неї забула і на деякий час відчула себе не жителькою України, а частиною тієї нації, що зветься людською расою.

            Термін «людська раса» мені різонув слух, коли я перекладала книгу «Заповіт крові» американського євангеліста Джона Метьйоса. Тоді я дуже здивувалася, як таке може бути. Виявляється, може, ще й як! Повз мене неквапом сновигали німці, поляки, африканці, тунісці, араби, звичайно, а мене це надзвичайно тішило, здавалося, світ проходив повз мене, так-от робив дефіле, а я мило споглядала його не з екрану телевізора чи монітора, а наяву.

            Ніч тут настає дуже швидко – нечутно сиза пітьма огорнула серпанком  і наш готельний комплекс, і басейн, і все навкруги. Загорілися сотні вогників, ми споглядали підсвічені пальми, прозору водицю басейну і одна одну, адже не бачилися сто років. І раптом я підняла голову вгору й помітила її – зірочку! Сльоза розчулення покотилася по моїй щоці, бо без зірок, як з’ясувалося, я зовсім не можу існувати!

            На острові, здається, і повітря інше, нарешті я відчула довгоочікувану прохолоду.

            Гречний африканець приніс із ресторану замовлену піцу, ще теплу, із в’яленою яловичиною та овочами, а  також апельсиновий фреш. Дитя дало чайові – і   ми отримали комплімент: пляшечку холодної негазованої води.

            О 23-й в басейн уже заходити не можна. Нам ввічливо повідомили, що на ніч в нім  воду спускають, наповнюють свіжою, дезінфікують. Тож ми знехотя підвелися з шезлонгів, віддали великі сині рушнички, які отримали перед входом на територію басейну, і пішли до готелю.

            Закінчувався найщасливіший день мого життя. Я це усвідомлювала, і тому знову очі були на мокрому місці.

            -  Мамо, ти колись перестанеш плакати? – запитувала стурбована Ярославка.

             Та то  од щастя, - посміхалася я крізь сльози.

(Продовження. Далі буде).

07.10. 2014. «ХЕППІ  БЕЗДЕЙ…»

            Нерозпещені українським сервісом, ми зайшли в такий крутячий, такий чистесенький, такий усміхнений хол. І знову яблучка на ресепшн, тільки червоні, великі, соковиті. Тут нас оформили, зареєстрували та видали картки-ключі від номеру.

            Коли  речі доставили і ми зайшли в кімнату, наші шість пар очей завмерли від здивування: тут чекали, певно, на молодят, бо ліжко було велике-превелике, такий собі сексодром. На сніжно-білих простирадлах із темно-червоних пелюсток троянд виклали  «Love», а пара  закоханих лебедів із таких же білих рушників схилила свої голівки одне до одного і застигла у вічнім коханні. У нас спочатку сталася істерика (ви, певно,  чули вислів «гомеричний сміх»? Так от, йому до нашого було далеко!) Портьє довго вибачався і запропонував інший номер, але ми відмовилися – і почалася спека! Ох і ж нафотографувалися ми!

            - Зробіть мені приватне фото в купальнику! – репетувала я. – Тільки не сплутайте з  іншими й не закиньте до «Контакту» чи в «Однокласники»!

            А дівчата несамовито гуділи: «Хеппі бездей…» і цьомкали мене в щоки. За криком не відразу почули, як хтось постукав у двері. Тоді ми принишкли й випхали Ярославку «врегулювати обстановку». Високий красень-портьє заніс до номеру шоколадний торт з вітальним написом і двома полуничками  та привітав мене із минулим Днем народження.  «Дочечко, дай чайові», - зворушено замуркотіла я до Слави. А сама була приємно здивована таким кніксеном. У моєму серці раптом затьохкав соловейко та  почали витати маленькі янголики щастя. Розчулена, я дякувала доні за такий незабутній ювілей, а Богові – за  вдячних, золотих  донь (ось де справжні коштовності в Еміратах!)

            Чи  почувалися ви коли-небудь на сьомому небі від щастя? На ньому я  побувала  сьомого жовтня 2014 року!

            Опісля цьомкань та сюсюкань щасливе сімейство сиділо на балконі з прозорими стінами й трапезувало, тобто справляло святковий підвечірок, а також  милувалося видом на Перську затоку, зеленим полем для гольфу, смарагдовим басейном та жаданими пальмами. Ми насолоджувалися щебетом якихось екзотичних пташок, заходом сонця і смакували каву з вершками та неймовірно смачнючим іменинним тортиком.

            Через півгодини, високо задерши носи  й поважно крутячи задами, як пінгвіни в дубайському акваріумі,  ми почимчикували до басейну.

(Продовження. Далі буде).

            Сьогодні ми покидаємо Дубаї, і, за планом Ярославки, відвідаємо острів Яс, де й залишимося до кінця подорожі. На нас там чекають зелененькі, а не запилені пальми, басейн і Ханна – єгиптянин, друг доні. Я вже четвертий день говорю дівчаткам, що тільки-но побачу Ханну, то обійму його, як рідного сина.  У такому великому бажанні є  доля меркантильності – дуже вже мені набридло ловити таксі, а в нашого Ханни чудове авто.

            Оскільки доня побивалася, що не змогла за такий короткий термін показати якомога більше дубайських принад, то вирішила сумістити приємне з корисним – замовила для нас із Яною оглядову екскурсію «Джумейра».  З вікна таксі ми бачили море зелені (те, чого мені так не вистачало), вілли для богеми з пташечками, квіточками, пальмочками та іншою екзотичною красою. Особливо вразила резиденція одного з місцевих шейхів.

            Авто заїхало в підземний перехід – повіяв вітерець. Ярослава пояснила, що зараз ми знаходимося під водою – і спрацював природний інстинкт: мене почало нудити. Найбільше я боялася за водія-пакистанця ( міліція ж не винна, що коні здохли…).

            Нарешті, ми вибралися із підземелля. І Яночка захотіла сфоткатися, адже тут було справді чудово! Дитина робила чергове селфі, лічильник байдуже рахував дирхами, У моїй голівоньці грали марші та фуги. Водій звично дивився на воду. А Ярослава терпляче спостерігала за всіма нами.

            Доїхати до готелю на цім таксі не вдалося. Діти мене пожаліли й випустили на волю. Але тридцятип’ятиградусна спека не приносила поліпшення, і доні вирішили мене тимчасово транспортувати туди, де є кондиціонер,  – на станцію метро. Я й там надулася, як та жаба-ропуня, і то плакала, то сміялася, життя втратило свої барви, стало нелюбим, немилим і пісним, а я жалілася, що тут, у цій Арабії, немає навіть зірок. Слабкий аргумент, однак, адже Яна одну все ж бачила.

            - Мамусю, а почитай нам свої дорожні нотатки! – раптом почула голос старшої.

            - І справді, мам, що ти там накрапала? - це вже Яна.

            Знайшли-таки моє слабке місце. Мене ж хлібом не годуй – дай вдячного слухача. І я купилася. Знову розплакалася, потім розсміялася. Потім реготали вже всі ми. І мене врешті попустило. Під кінець я вже іржала, як старий німецький трофейний кінь.

            Автобусом добиратися не ризикнули – тож знову вмостилися в таксі на заднє сидіння. Я по черзі лежала то на м’якесенькім Яненяті, то на субтильній Славці. Голівонька мені вже не належала, а капелюх покоївся десь у ногах під сидінням. Доні принишкли, як пташенята перед грозою. Дякуючи Богові, грози не сталося, і ми, нарешті, під’їхали до готелю «Park in».   

            О, диво! Нарешті я побачила свою давню мрію – білосніжний готель серед зелених пальм! Це повернуло мене до життя, і я почала думати, що воно мятежне,  непередбачуване й таке принадне!

( Продовження. Далі буде)