хочу сюди!
 

Алиса

40 років, діва, познайомиться з хлопцем у віці 32-52 років

Моя подорож в Емірати (ч.6)

І  НЕХАЙ  СВІТ  СПОЧИНЕ  БІЛЯ  НАШИХ НІГ!

            Вдосталь накупавшись, ми зручно вклендалися ні, не на якісь там пластмасові шезлонги, а на королівські (а може, й шейхівські?) ліжка з пругкими матрацами. Під розкішним балдахіном їх було всього лиш два, але ми  дружно втиснулися на них  утрьох (затісно трохи, зате вкупі) і тихо ловили кайф, поклавши ногу на ногу, як три напівграції (ви, напевно, читали книгу Катерини Вільмонд?) і вели бесіди про не важливі на перший погляд, елементарні речі. Треба ж, за тисячі кілометрів від Батьківщини я нарешті вперше про неї забула і на деякий час відчула себе не жителькою України, а частиною тієї нації, що зветься людською расою.

            Термін «людська раса» мені різонув слух, коли я перекладала книгу «Заповіт крові» американського євангеліста Джона Метьйоса. Тоді я дуже здивувалася, як таке може бути. Виявляється, може, ще й як! Повз мене неквапом сновигали німці, поляки, африканці, тунісці, араби, звичайно, а мене це надзвичайно тішило, здавалося, світ проходив повз мене, так-от робив дефіле, а я мило споглядала його не з екрану телевізора чи монітора, а наяву.

            Ніч тут настає дуже швидко – нечутно сиза пітьма огорнула серпанком  і наш готельний комплекс, і басейн, і все навкруги. Загорілися сотні вогників, ми споглядали підсвічені пальми, прозору водицю басейну і одна одну, адже не бачилися сто років. І раптом я підняла голову вгору й помітила її – зірочку! Сльоза розчулення покотилася по моїй щоці, бо без зірок, як з’ясувалося, я зовсім не можу існувати!

            На острові, здається, і повітря інше, нарешті я відчула довгоочікувану прохолоду.

            Гречний африканець приніс із ресторану замовлену піцу, ще теплу, із в’яленою яловичиною та овочами, а  також апельсиновий фреш. Дитя дало чайові – і   ми отримали комплімент: пляшечку холодної негазованої води.

            О 23-й в басейн уже заходити не можна. Нам ввічливо повідомили, що на ніч в нім  воду спускають, наповнюють свіжою, дезінфікують. Тож ми знехотя підвелися з шезлонгів, віддали великі сині рушнички, які отримали перед входом на територію басейну, і пішли до готелю.

            Закінчувався найщасливіший день мого життя. Я це усвідомлювала, і тому знову очі були на мокрому місці.

            -  Мамо, ти колись перестанеш плакати? – запитувала стурбована Ярославка.

             Та то  од щастя, - посміхалася я крізь сльози.


(Продовження. Далі буде).

10

Коментарі

18.01.15, 20:02

правільно радійте життю бо як у радянському союзі создаем трудності а потом преодолеваем іх.

    28.01.15, 20:03Відповідь на 1 від Gogilo

    без таких моментів не було б самого життя, слава Господу, що Він їх нам посилає!

      38.01.15, 20:08

      Книги Вильмонт - это что-то Интересные и фильмы по её книгам, кроме "Три полуграции"- "Счастье по рецепту", "Я тебя люблю" с Марией Шукшиной.

        48.01.15, 20:39

        Особенно впечатлило -"І раптом я підняла голову вгору й помітила її – зірочку! Сльоза розчулення покотилася по моїй щоці, бо без зірок, як з’ясувалося, я зовсім не можу існувати!" СОНЕЧКО моя люба,плачу вместе с тобой....от радости...

          58.01.15, 21:45Відповідь на 3 від Рассветная*

          мені теж подобається таке легке іронічне чтиво)

            68.01.15, 21:46Відповідь на 4 від Хайбиби

            Дякую, це так і було...

              анонім

              78.01.15, 22:18

                88.01.15, 23:48Відповідь на 7 від анонім

                  99.01.15, 03:02

                  В містах зірок не видно взагалі... а от зорянішого неба, ніж в пустелі вночі - кажуть хіба в морі побачити можна. Але всерівно тільки вдома вони "свої"

                    109.01.15, 07:10

                      Сторінки:
                      1
                      2
                      попередня
                      наступна