хочу сюди!
 

Купрум

38 років, терези, познайомиться з хлопцем у віці 35-50 років

Моя подорож в Емірати (закінчення)

10.10. 2015 «ФЕРРАРІ-ВОРЛД»,  ДЖАКУЗІ  ТА ВСЯКА  СЕНТИМЕНТАЛЬНА  ВСЯЧИНА

             Яну цього дня ми зі Славкою благополучно сплавили милому Ханні. Він її супроводжував на «Феррарі-ворлд»  (пригадуєте, там  проводилися зйомки «Формули-1»?). А самі насолоджувалися плаванням у басейні, пальмами, неквапним спілкуванням  й усім, чого тільки душа забажає – спокусливим богемним життям. Я думала про те, яке це щастя – мати вдячних діток, і в душі моїй цвіркуни вигравали на  скрипках. Мимохіть спостерігала за перестарілим чоловіком, що пропонував своїй  молодій дружині то шматочок кавуна, то місцеві солодощі, а вона смішно копилила свої гарненькі губи й поверталася до нього спиною (і не дивно, бо ж і бридкий, нівроку!). Цікаві купальні костюми в арабів,  як у дівчаток, так і в хлопчиків, вони більш схожі на костюми водолазів: закривають руки, ноги, шию… На маленьких дівчатках рідко можна побачити золоті прикраси, зате у дорослих арабок їх безліч. Жінки завжди носять їх на собі як запоруку того, що коли чоловік прожене  з дому, то хоча б із чимось залишаться… Багаті арабки мають служниць: філіппінок, тайок, африканок - усміхнених, приязних, завжди готових служити вірою й правдою.

            Потім ми з дитям пішли в СПА-салон і довго ніжилися в джакузі…  Ох ці водні процедури з бульбашками!  Окрема подяка від мене італійцеві Рою Джакузі за чудовий винахід!  Допоки Яночка з Ханною активно проводили відпочинок, випускаючи адреналін, ми з Ярославкою дозволили собі пасивно провести сеанс релаксації, Мільйони малесеньких і більших бульок пестили наші тіла,  розслабляли м'язи, поліпшували  кровообіг, наповнювали  киснем шкіру, а також виводили  токсини, яких ми набралися з надлишком за своє життя. Підсвітки, орхідеї, розслабляючий чай і контрастний душ привели наші тіла й душі в абсолютну гармонію.

            Під вечір  ми лежали на тих же лежачках-диванах біля басейну, піді мною аж поскрипував чистесенький новенький рушничок, нагадуючи, що сьогодні останній день мого раювання на іншому континенті. І не вірилося, що ввечері я буду прощатися зі своєю донею.  На півроку? На рік? Як Бог дасть.  Як Бог…

            Телефонував Ханна. Продав один квиток на «Феррарі-ворлд»  (підприємлива Ярославка навчила), отже, неймовірно дорогі квитки на атракціон «відбив»!  Ох оці вже мені знижки, ваучери й ментальна українська економія… А як же вижити нашому бідному селянину серед акул капіталізму? Зате на фото вони не економили, й чотири професійні світлини коштували стільки, як доба нашого перебування в готелі!

         Так швидко збіг день… Утрьох ми металися в номері, по черзі забігаючи в душову кімнату, поквапом збираючи й розпихаючи свої речі, що якимось чином збільшились удвічі. Якісь із них клали до валіз, а якісь виймали, встигали на ходу щось гризти, запивати, цьомкати одне одного й обмінюватися подарунками, компліментами та вибаченнями.

            А він, цей сентиментальний Ханна, вже понад годину чекав на всіх нас, щоб попрощатися.

            - Чому ж Ханна  не зайде до номеру? – дивувалася я.

            - Тут не прийнято, щоб чоловіки заходили до незаміжніх дівчат.

            - Але ж у приміщенні присутня я, ваша мама.., - почала я, але вчасно прикусила язика, згадавши, що теж незаміжня. – Ну, не  можна, так не можна… Тоді швидше збирайтеся, дівчатка,  незручно: людина чекає!

            Нарешті, ми на вулиці. Ханна робить останні знімки. Обіймає нас. А потім розчулився й ледь не заплакав. Очі зрадливо заблищали, і він підозріливо швидко рушив до машини. За мить до цього він сказав Ярославі, що хоче звернутися до мене. Вона приготувалася перекласти, та Ханна мовив, що перекладати не треба. Активно жестикулюючи, він розвів руки й показав, настільки глибоко я запала в його серце. Ох, ці сентименти… А ще додав, що полюбив мене назавжди. Я відповіла, що його  ще заочно полюбила й обов’язково приїду в Емірати  знову. Як зясувалося, є речі, зрозумілі й  без перекладача…

            В аеропорт Дубаї нас відвозив не Ханна – у цьому еміраті він мав якісь проблеми з документами на авто, а колега Ярослави по роботі. Ми з Яною сиділи мовчазні й упокорені. Янця попросила Ярославку передати нашому арабському другові на електронку, що у нас усе гаразд, ми в дорозі й молимося, щоб у його особистому житті склалося все якнайкраще. Потім ми чомусь розвеселилися, як на погибель. Почали сміятися, мов навіжені, жартувати й кричати на весь салон. Думаю, Ярці стало за нас незручно.

            Прийшла відповідь від Ханни. Він написав нам те, після чого ми знову притихли, а потім заревіли, як два бегемоти. Яна хрюкала, сякалася й просила вологі серветки. Добре, що я ними вдосталь запаслася. А Ханна писав, що прикипів до нас, як до  рідних, тому буде дуже-дуже багато працювати, щоб заробити на поїздку  в Україну… Після цього я твердо вирішила збільшити світлину, де ми всі вчотирьох, й повісити в себе над столом серед інших, еміратських.


 11. 04. 2015. АЕРОПОРТ «ДУБАЇ»

          Незчулися, як опинились  в аеропорту.. У готелі зважити валізи, пакунки й пакуночки не вдалося. Тепер перед нами постала дилема: як спакувати всі речі в три валізи. Я почала нервуватися, Яночку лишила в черзі біля каси, а сама з Ярославкою не йшла – бігла до пункту пакування. Попереду Славка, як та комашина, пхала непідйомний груз кілограмів так з півста,  позаду неї дріботіла я, швидко-швидко перебираючи своїми ноженятками. Зараз доня, як ніколи, нагадувала мені свого батька – росіянина за паспортом, єврея за сутністю та українця за своїми патріотичними переконаннями! Тільки він, здавалось би, із безвихідної ситуації, може знайти отой єдиний вихід!

             Баранка зважила речі – і почався «шмон!». Вона їх кидала туди-сюди, а я тільки крутила головою, як циган сонцем. Як вона все вдало розштовхала – до сих пір дивуюся! Лишилася лише  пара кефірчиків та хлібчик.

            Розплата за наше невгамовне іржання в машині дорогою до аеропорту таки прийшла.  А я вже думала, що пронесло! Мою валізу прийняли, а от дві Яниних треба було спакувати, як один «твікс». І знову наша мурашка поштовхала через увесь аеропорт візочок з валізами для перепакування. Це ще не все. Біля каси з’ясувалось, що Янин квиток є, але  її дані не внесені до компютера … Півгодини очікування результату зробили нас смиренними й покірними.  Зате потім ми відігралися й попросили квитки ближче до хвоста літака.

            Якщо дорогою в Дубаї мене обмацували в Борисполі (спрацював пасок на джинсах), то тепер  не поталанило Яні – в її сумочці знайшли підозріливий предмет – залізну кришку-сувенір для пляшок.

            На нервовому грунті мене занесло до туалету. Я рвонула на всіх вітрилах у вільну кабінку. «Чому так смердить?» - здивувалася я. Після чистесеньких дубайських туалетів з живими орхідеями та м’якими  шкіряними кріслами, де можна присісти, поправити макіяж, це мені здалося досить дивним. Але часу на роздуми не було: до відльоту літака лишалося зовсім нічого.  І я помчала мити руки. Мабуть, я їх так і не помила, бо вилетіла з приміщення як навіжена – туалет виявився чоловічим.

            - Ярославко, мене не заарештують? – зарепетувала я.

            - Ні, мамо, - заспокоїла доня.

            - І не оштрафують?

            - Уже ні, ти так рвонула, що тебе й собаками не наздоженеш! – посміхалася вона.

            - Я так злякалася…

            - А араб, напевно,  ще дужче, - реготала пізніше Яна.

            Минуло шість годин. Ну от ми й наближаємося до рідної землі. Зліва – туман, справа сходить сонце.

            Добридень, Україно! Ти не повіриш, але перед першою поїздкою за кордон я найбільше боялася двох речей: літака й розлюбити тебе. Літати  я вже не боюся, та й розлюбити тебе ніколи не зможу. Бо, перефразовуючи Коцюбинського,  «поза всякими програмами й партіями» ти належиш мені! Ти моя. Всю тебе, «велику, розкішну, створену вже, — всю я вміщаю в собі!» І де б мене не носило, я завжди повертатимуся до тебе!

           

10

Коментарі

111.04.15, 00:24

привіт. ти перейшла на прозу?

    211.04.15, 00:26Відповідь на 1 від SunnySide

    та ні.. Просто поезії не пишуться, а спогади потрібно було закінчити, це ж уже наша сімейна історія)))

      311.04.15, 00:26

      І знову
      І ось
      Та ось
      Ось
      І ось
      - так абзаци не починають

        411.04.15, 00:27

          511.04.15, 00:27Відповідь на 3 від SunnySide

          врахую) Дякую)

            611.04.15, 00:28Відповідь на 5 від sonce-33

            врахую) Дякую)я звикла, що ти пишеш дитячі віршики,

              711.04.15, 00:32Відповідь на 6 від SunnySide

              Та ну... не такі вже й дитячі...) Днями отримала "Антологію сучасної поезії й новелістики, 2014", там мої 5 віршів... Хай завтра кину в співтовариство..

                811.04.15, 00:37Відповідь на 7 від sonce-33

                Та ну... не такі вже й дитячі...) Днями отримала "Антологію сучасної поезії й новелістики, 2014", там мої 5 віршів... Хай завтра кину в співтовариство..якщо не забуду почитаю

                  911.04.15, 03:46

                  Привіт, Сонечко!!!! Так якось тебе давно не бачила, аж скучила
                  Пишеш як завжди чудово... В одному з інтерв’ю з кимось з відомих письменників, на жаль не згадаю зараз ім’я, прочитала його слова - "захоплююся тими, хто розкошує в мові". Як він влучно висловив мої відчуття
                  В мене один знайомий є, він років 10 їздить в командировки по світу, бував десь в понад 60ти країнах, завжди казав, що космополіт і ніколи не відчував дуже чогось до батьківщини особливого, навіть навпаки. А оце переїхав за кордон, прожив з пів-року і написав - що парадокс, але ніколи в житті він не почувався таким патріотом України як тоді, коли відчув, що таке жити не вдома.

                    анонім

                    1011.04.15, 05:05

                    Радісних свят! http://blog.i.ua/community/2176/

                      Сторінки:
                      1
                      2
                      3
                      попередня
                      наступна