з нагоди відзначення 9 листопада Дня української писемності та мови
ОДНО СЛОВО
(Оповідання тубільця з півночі)
Було їх тута три, чужих людей;
тепер нема. Один умер одразу,
як тільки що приїхав,— був слабий,
такий, як дівчина, огнем все дихав,
не їв нічого, тільки сніг і лід,
і з того вмер. Другий «чужий» поїхав
кудись, не знаю, може, що додому,
а може, далі, ми не розібрали,
як він казав. А третій зоставався
ще довго тут. І сам у хаті жив,
не хтів нікого. Я ходив до нього,
мій син ходив, сусіди теж ходили.
Приходили — він нам казав: «Сідайте»
(так і казав по-нашому,— навчився
і сього слова, й інших слів багато).
І ми сідали, він давав нам чаю,
і до вогню пускав, і так давав
що-небудь, що просили, тільки часом
нічого не було, то так сиділи:
він в книжку дивиться, а ми на нього.
І довго так, аж поки нудно стане.
А спати не давав у нього в хаті.
Казав: «Ідіть, я буду спати сам,
я буду сам»,— і так покаже палець
один, що так один він буде в хаті.
І вже тоді, як хто не йде, він візьме
за плечі й виведе за двері геть.
Не бив, а так виводив — він ніколи
не бив нас. Як лихий бував, тоді
кричав, ногами тупав, щось багато
по-свойому балакав, тільки ми
того не розуміли. Часом так
хтозна-чого він сердився — «чужий»,
його не розбереш... Ну, все ж був добрий,
не то що наш тойон. У нас казали,
що, може, він дурний, того і добрий.
Але ж дурний хіба на книжці знає?
Він знав, куди і звідки річка йде,
і хто від чого хворий, хто умре,
хто видужає. Він багато знав,
дурний того не знає. Ми питали,
чи він розумний і чи в нього дома
усі такі. То він сміявся тільки,
нічого не казав,— не вмів сказати,
а може, не хотів. Він потім знав
багато говорити і пісень
навчився наших — дивиться на книжку,
таку, що сам зробив, і так співає,
як ми колись співали, геть до слова.
А пастки ставити і невід затягати
не вмів і не навчився, хоч і хтів.
Морозу він боявся. Рідко-рідко
виходив на мороз. Тоді як сполох
бувало видко, він тоді виходив,
хоч і мороз, любив на те дивитись.
У їхній стороні нема такого.
У їхній стороні й зимою сонце,
і щось таке росте, що в нас нема,
і різне єсть таке, що ми не знаєм.
Він нам хотів про все те розказати,
але у нас те все ніяк не зветься —
казав «чужий» — нема в нас слів таких.
Він нам по-свойому казав слова,
як зветься се і те, я знав тоді,
тепер забув — давно було, старий я,—
тоді ще молодий був. І «чужий»
був молодий, а борода велика...
Ще поки був здоровий, не така
була та борода, а як заслаб,
то виросла така, що аж по пояс,
так наче в казці... В нас таких немає.
Він довго був слабий,— казав, від того,
що сторона йому чужа. Хто знає?
Він їв, і пив, і спав, все як здоровий,
казав: «Нічого не болить». А схуд
і перше все лежав, дивився в стіну,
ні з ким не говорив і виганяв,
як хто приходив в хату. Потім раз
прийшов до нас у хату сам. Багато
казав нам і співав своїх пісень,
все про таке, що в нас того немає,
ми слухали, а потім всі поснули.
Прокинулись — він плаче. Ми питаєм:
«Що хто тобі зробив?»— «Ніхто нічого».
Так і пішов, і більше не приходив,
А ми ходили часто до «чужого»,
як він лежав. Він вже не був лихий,
не виганяв нікого, тільки часто
так якось плакав, і сміявся разом,
і все хотів одно якесь там слово
нам розказати так, щоб зрозуміли,
казав, що легше буде, як розкаже.
А ми таки того не розібрали,
то щось таке, що в нас його нема.
Не раз казав, що якби те одно
йому хто дав, то він би був здоровий.
Питали ми, чи то яка ростина,-
чи звір, чи птиця, страва, чи одежа.
Казав, що ні. Раз батько мій сказав:
«Якби тут був твій батько або мати,
брат, чи сестра, чи жінка, певне б, ти
тоді здоровий був,— це ж, певне, їх
немає тут, і може, й звуться так,
як в нас ніхто не зветься?» Він подумав,
а потім головою покивав
і каже: «Ні, ще гірше б я журився,
якби й вони усі були в сій пущі,
якби й вони без того пропадали,
без чого я тут гину...» Батько мій
спитав його: «А в вашій стороні
того багато є?» Він знов подумав,—
такі якісь у нього стали очі,
як в оленя, що на морозі плаче.
«Ні,— каже,— в нас його теж небагато,
ми більше мучимось, коли б здобути,
ніж тішимося з нього, але все ж
нам часом хоч здається, що вже маєм
хоч трошечки, або от-от здобудем,
або хоч забуваєм, що нема.
Але ж ми живемо хоч трохи... ну не знаю,
як се по-вашому... не так, як тут живуть».
На се і я сказав: «Та вже ж, у вас
і їжі, й всього більше».— «Ні, не те,—
сказав «чужий»,— я не про те кажу.
Ну, от коли хто хоче вийти з юрти,
а тут його не пустять, ще й прив'яжуть,
то як по-вашому, де він сидить?»
«Та вже ж у юрті!» — всі ми загукали.
«А як не в юрті, а де-небудь так,
аби се там було, де він не хоче,
то це як зветься?» — Тут ми не вгадали:
один казав «у лісі», другий «в полі»,
усе не до ладу, а я мовчав,
бо що так говорити, як не знаєш?
«Чужий» усе загадував: «Ну добре,
а як то зветься, як хто має пташку
таку, що довго вже сиділа в нього,
і випустить летіти, як сказати,
куди він випустив її?» Знов кажуть
хто «в поле», хто «в тайгу», а хто «на сніг».
«Чужий» розсердився та вже до мене:
«Ну,— каже,— як тебе тойон посадить
в холодну...» — «За що він мене посадить?
Я заплатив усе!» — кажу «чужому»,
та й сам розсердився. Той засміявся.
«Ну,— каже,— не тебе, а так кого,—
то що тому найгірше у холодній,
чи те, що їсти й пити не дають,
чи те, що родичів нема в холодній,
чи те, що йти додому не пускають
і не дають робити, що він хоче?»
«Та як кому, хто що найбільше любить»,—
сказав мій батько. Тут «чужий» зрадів
(не знаю вже чого!) і знов питає:
«Отож, коли хто любить, щоб пускали
ходити скрізь, робити все, що хоче,
то як сказати, що він любить? тільки
одним сказати словом? Ну, хто скаже?»
Тут хто сказав «робити», хто — «ходити»,
а хто — «не знаю». Зморщився «чужий».
«Ні,— каже,— все не те, немає слова!
Ну, я вам так, без слова розкажу,
ви тільки добре слухайте».— «Та добре»,—
сказали ми, хоч нам уже обридло,
та жаль було «чужого», бо слабий.
Він став казати: «Бачите, для мене
найкраще те, як можна скрізь ходити
і все робити, от сього й немає».
Ми засміялись: видумав «чужий»!
Він скрізь ходив, куди і ми ходили,
хіба що сам не хтів, коли мороз,
а то ходив на влови, і на рибу,
і раз далеко їздив до «чужих»
і до тойона, та й до нас приходив,
усюди був і все робив, що хтів:
дивився в книжку, сам робив книжки,
і шив, і чай варив, і їв, що хтів,
що тільки мав, не одбирав ніхто.
«Хто ж не дає ходити і робити?—
кажу йому.— Не ми ж?» — «Та ні, не ви!»
«Хіба тойон? Так він коли приїде!
А ти собі тим часом скрізь ходи
і все роби, що хочеш, ми не скажем
тойонові!» — «Тойонів тих багато,
не тільки сей один»,— сказав «чужий».
«Та ті ще далі, ніж оцей, бо зроду
сюди не приїздять, ти їх не бійся,
не знатимуть»,— вмовляли ми «чужого»,
а він махнув рукою: «Що казать вам!
Не знаєте! Куди я тут піду?
І що я тут зроблю у вашій пущі?
А геть від вас поїхати не можу,
нема ж мені тут... ех, немає слова!»
Та як замовк «чужий», то так до ночі
просидів і до нас не озивався.
Не знаю й досі, що йому зробилось,
що він такий лихий в той вечір був!
І нащо там йому здалось те слово?
Нема, ну то й нема! багато слів
було у нього в книжці, ну й казав би
собі, яке хотів, а ми не знаєм,
у нас нема книжок і мало слів.
Еге, не доказав я про «чужого».
Так, знаєте, умер він. Я до нього
усе ходив. Питав я раз його,
чого він умирає: чи з морозу,
чи з кого слабість перейшла на нього
(він часом так про інших говорив,
коли хто умирав). «То ж ти розумний,—
сказав я,— знав про інших,— знай про себе»
А він сказав: «Я знаю, я від того
вмираю, що у вас ніяк не зветься,
хоч єсть його без міри в вашім краю,
а те, від чого міг би я ожити,
не зветься теж ніяк, немає слова,
але й його самого в вас нема...
Якби було хоч слово, може б, я
ще й жив би з вами...» — і «чужий» аж плакав,
як те казав, і я заплакав з ним,
бо жаль було «чужого»,— добрий був.
А теє слово раз мені казав «чужий»
по-свойому, та я його забув,
чуже воно,та й що ним називати?
Не треба нам його.Чужим, бач, треба,—
казав «чужий», що не один вмирає
отак, як він, і ще умре багато...
Уже б ми їм казали теє слово,
як хто з чужих людей отак заслабне,
так що ж, коли його у нас нема.
І що воно й до чого теє слово?
То, певне, чари, то якесь закляття,
коли від того люди умирають...
1903
