хочу сюди!
 

Людмила

39 років, лев, познайомиться з хлопцем у віці 35-43 років

Замітки з міткою «дощ»

Релакс. Дощ. Кантрі.

Порада:

Відкрийте в повноекранному режимі і налаштуйте звук дощу.

На вірш мене пробило...

Шо то мене на вірш пробило... Давно вже не писав...

Цього року осінь затрималась на довго,
В січні йде дощ і все навколо мокро.
На дворі стабільний плюс
І про сніг немає навіть згадки,
А я п'ю чай
І їм молочну шоколадку.
З колонок ліричний реп лунає
І крапля по вікні в низ кудись стикає,
Якісь репер про нерозділене кохання
Знову заспіває.
Взагалі то день пі..тий,
Якщо підкрадаючусь депресію забрати,
Якщо забути про проблеми і втрачені надії,
Та поринути з головою в свої заповітні мрії.
І вже забив на те що сам,
І що життя моє далеко не фонтан.
Та по..й! Кажуть буде краще,
Про те не дуже віриться,
Що буде все інакше.

Сьогодні останній день осені

Сьогодні останній день осені!

Осінь-це пора контрасту! Саме осінню я б радив подорожувати на авто країною, різнокольорові дерева просто заворожують своєю красою. Але в принципі не потрібно нікуди їхати, будь-яке місце осінню змінює свій вигляд і не залежно чи це місто, чи село, чи просто ліс або поле.
Мені дивно, чому про закінчення літа пишуть майже всі, а про закінчення осінні майже ніхто. Я люблю осінь, при чому абсолютно всю, тобто від теплих погожих днів в вересні і до перших снігів в листопаді. Останній день осені видався досить не звичним як на таку пору, він був сонячний і порівняно теплий. Ця осінь взагалі виявилась напродчут сухою і теплою.
Я не розумію людей які не люблять цю пору, не розумію як серед такої краси може бути депресія. Я ж навпаки, осінню мені самий кайф! Звичайно, кожна пора особлива, але осінь найкраща! Лише осінню заходи сонця стають якимись магічними, коли сонце освічує якесь яскраво різнокольорове дерево, дуб або клен. Лише осінню можна гуляючи по парку, заритися в купу запашного листя! 
А ще я люблю осінні дощі, чомусь саме осінні. Люблю гуляти похмурим днем, коли йде дрібненький дощ або мжичка, в такі дні я взагалі люблю подорожувати. 

Осінь царівна,лиш в юності чарівна.

 

Холод, дощ, негода  на  дворі
останнє листя прямує до землі.
Це осінь нам показує стрептиз
свої багряні шати скидає в низ.

 

Але без похоті  ця  голизна,
кому приємна така от новизна.
Чорні і непохитні стоять всі крони,
каркають  на  них  лиш  каркарони.

 

Стебла самі по собі повсихали,
гілячки  листя собі  поскидали,
що  захотіли  те  й  зробили,
от самураї,себе на харакірі засудили.

 

А хто пташок подалі всіх послав,
всіх гарних і співучих повиганяв?
Хто хазяйнує тут? У чому справа?
Кому потрібна,така ото розправа?

 

Це ж осінь з вітром так зійшлася,
що  аж  пиль  за ними понеслася.
Не витримало небо,заплакало дощами,
щоб ця пиль не стояла перед очами.

 

Обличчя обдуває прохолодний вітерець,
танцю осені, крутого, видатний творець.
Хлопець  він  моторний, хоч  куди  козак,
гудуть від жаху електричні проводи,це так!

 

Зі стін злітають навіть дахи,
коли  він робить свої  махи.
Він  гарячкує, іде  в рознос,
коли не до вподоби йому прогноз.

 

Погляньте! Він як дитина грається тепер,
постановкою складних прем’єр
зайнятий  цей  режисер.
Осені чудовий він партнер.

 

Вона стрімко крила розправляє,
коли він з нею вихором кружляє
у  піруетах  бездоганих
по площах й вулицях прибраних.

 

Вони мають вигляд – карнавальних,
сяють розмаїттям кольорів натуральних,
яскравих, барвистих, полум’яних,
від зелених, аж до багряних.


Це  па-де-де  чарує  все  живе,
все що ворушиться в танок іде.
І пташки з ними весело кружляють,
так потихеньку у вирій  відлітають.

 

Плоди  вже  зібрані  давно,
відкрите  навстіж  моє  вікно,
а за вікном, летять ключом, журавлі,
небесні кораблі,їм мало місця на землі.

 

От і летять собі за небокрай,
курличуть,мене кличуть:
- “Давай,  злітай, злітай,
курли,курли,ходи,ходи”- мені кажуть.

 

“Ти  повір  у  чудеса,
поглянь лиш у небеса
води тут, мегатони  блукають,
атмосферний тиск собою понижають.”

 

Повіривши у ці дива
за  ними  я  майнув.
Віра мені тайну цю відкрила
і у небо,безмежне я полинув.

 

Тому  що  ми така  є нація
не страшна нам левітація
і притаманна телепортація,
в раю вже буде реінкарнація.

 

Європа,Азія у ній Китай,
чудес тут,хоч відбавляй.
Америка,Атлантика,Європа.
Опа! Я вже в Україні, в дома.

 

Отакий миттєвий мій вояж,
неймовірний,як осені пейзаж,
в якому,свій,вона веде танок,
скидає  за  листком  листок.

 

Осінь  навмисно все  оголяє,
це вона так землю підготовляє,
до  сну  глибокого,  зимового
і сорому у цьому,нема ніякого.

 

У сні, ми сорому  не  відчуваємо,
а проснувшись,щось там одягаємо.
І  робиться  це все навмисно,
але кажуть,що воно корисно.

 

Справа зими – покрити теплою ковдрою,
а весни – прикрасити чарівною обновою,
а справа людини – не робити шкоди
для  цієї  ніжної, чарівної  природи!

 

Хмаринки



Хмаринки химерні, дивної форми
дуже мінливі, дужим вітром гонимі,
дужим вітром гонимі з далекого краю,
з високого плаю, небесного раю.



Гонять вас шторми міняючи форми,
а ви чаруєте очі на кожному кроці,
на кожному кроці у безмежнім потоці
мандруючи в небі у власній потребі.



Вночі і вдень,ввечері і вранці
нам витанцьовують танці небесні посланці,
небесні посланці з цілого світу
витанцьовують танці під музику вітру.

Мерехтливий,сивий дощ періщить по землі,
буде каша й борщ на нашому столі,
на нашому столі пусто не бува,
бо небесні гості рясно землю напува.

Серед них бува, нагряне хмара грозова,
тоді грім гримить, луна по небу йде,
та-так по небу йде, що аж земля гуде,
ховайся хто є де, біда, як блискавка знайде.

А коли вийде сонце і усміхнеться у віконце,
на небі широко розтягнеться його усмішка ясна,
його усмішка ясна, це ж веселка чарівна,
все радіє,тоді,сповна, а особливо дітвора. 

У кожної хмаринки є непосидливі краплинки,
ох,ці непосидливі краплинки,які гарні створюють відтінки.
У небі сонце і вода,у небі хмаринка осяйна,
а та хмаринка осяйна,від нас кудись сплива.

 

І усмішку барвисту в даль з собою забира,
в даль з собою забира і теплу зливу променисту.
Будь-яка погода гарна і ясна, і хмарна,
будь-яка погода мила, і коли сонце, і коли злива.

Люди! На небо хоч інколи дивіться,
таку красу не варто пропускать
її ви у хмаринці роздивіться,
не лінуйтесь,ви її там відшукать.



 

Смуток

Уже другий день іде дощ. Небо похмуре і плаче, плаче... Сумно. Мені катастрофічно не вистачає сонця, хоча зовсім недавно потерпала від спеки. На душі - осінньо-жовтий смуток… З багряним, коричневим і навіть помаранчевим відтінком. З прохолодним подихом вітру, блідувато-сірим кольором неба і мокрим дотиком дощу…

Мелодія дощу

Коли почалася злива, я сів на підвіконня і подивився на пустинну вулицю. Все було спокійно. Я любив дивитися на дощ… як краплинки пролітають повз, та з шумом розбиваються об залізо з іншого боку вікна. Я любив цей звук, цю мелодію дощу.

На вулиці я помітив хлопця, який тримав у руках скрипку.

Він прийшов разом з дощем. Скрипаль стояв посеред вулиці, у стіні зливи його було важко розгледіти.

Він елегантним рухом підняв смичок і заграв.

Мені здалося що час завмер, і світу не існує.

Музика скрипаля була фантастично прекрасною, незрівнянною, живою…

Я ніколи нічого подібного не чув. Нічого подібного не існувало…

Навіть шум дощу поступився місцем чарівним звукам скрипки.

Важко описати музику, а його музику описати просто неможливо, це все одно що описувати почуття кохання, настільки дивного та незбагненного, настільки різноманітного, настільки свого…

Я відчував цю музику душею, вона окутала мене відчуттям спокою та захищеності… але водночас у ній відчувалась і якась туга, що звичайно передалося і мені.

Я почав задумуватися над своїм життям. Дивно. Час іде а я все на тому самому місці.

За 2 роки нічого кардинально не змінилося. Щось заважає мені іти далі, дихати на повні груди, брати від життя все.

Я помічаю як обмежую себе у бажаннях, планах…мріях…

Я розумію, що втрачаю щось, втрачаю відчуття моменту, втрачаю моменти…

Таке враження, що я прив’язаний до стовпа, і не можу звільнитися.

Я боюся. Невпевненість мене починає знищувати. Я боюся зробити помилку.

І в один момент я зрозумів… я відчув як руйнується якийсь бар’єр всередині мене. Я відкрився самому собі. Скрипаль грав дощу,  а його музика подіяла і на мене.

Я подивився на нього і він здався мені примарою.

Я заплющив очі, притулив голову до скла, звуки скрипки повільно стихали.

Краплі дощу, ударами, аплодували скрипалю…