Мелодія дощу

Коли почалася злива, я сів на підвіконня і подивився на пустинну вулицю. Все було спокійно. Я любив дивитися на дощ… як краплинки пролітають повз, та з шумом розбиваються об залізо з іншого боку вікна. Я любив цей звук, цю мелодію дощу.

На вулиці я помітив хлопця, який тримав у руках скрипку.

Він прийшов разом з дощем. Скрипаль стояв посеред вулиці, у стіні зливи його було важко розгледіти.

Він елегантним рухом підняв смичок і заграв.

Мені здалося що час завмер, і світу не існує.

Музика скрипаля була фантастично прекрасною, незрівнянною, живою…

Я ніколи нічого подібного не чув. Нічого подібного не існувало…

Навіть шум дощу поступився місцем чарівним звукам скрипки.

Важко описати музику, а його музику описати просто неможливо, це все одно що описувати почуття кохання, настільки дивного та незбагненного, настільки різноманітного, настільки свого…

Я відчував цю музику душею, вона окутала мене відчуттям спокою та захищеності… але водночас у ній відчувалась і якась туга, що звичайно передалося і мені.

Я почав задумуватися над своїм життям. Дивно. Час іде а я все на тому самому місці.

За 2 роки нічого кардинально не змінилося. Щось заважає мені іти далі, дихати на повні груди, брати від життя все.

Я помічаю як обмежую себе у бажаннях, планах…мріях…

Я розумію, що втрачаю щось, втрачаю відчуття моменту, втрачаю моменти…

Таке враження, що я прив’язаний до стовпа, і не можу звільнитися.

Я боюся. Невпевненість мене починає знищувати. Я боюся зробити помилку.

І в один момент я зрозумів… я відчув як руйнується якийсь бар’єр всередині мене. Я відкрився самому собі. Скрипаль грав дощу,  а його музика подіяла і на мене.

Я подивився на нього і він здався мені примарою.

Я заплющив очі, притулив голову до скла, звуки скрипки повільно стихали.

Краплі дощу, ударами, аплодували скрипалю…