http://nctv.in.ua/video/watch/lazar-kaganovich-teror-proti-ukra-nskogo-narodu

Дніпропетровські журналісти зняли фільм про Кагановича та про його злочини.

***********************************************************************************************************************
Сьогодні мені, як і мільйонам громадян нашої країни, незрозуміло чому в угоду купці комуністів, які незаконно, не дивлячись на осуд всього світу діянь Сталіна, встановили йому бюст – кату нашого українського народу, судять хлопців, які захистили честь і гідність мільйонів невинно убієнних голодоморами і репресіями?
************************************************************************************************************************
Повний текст листа-звернення батька одного із хлопців "Тризубу" читайте тут:
http://zhsich.org.ua/index.php?m=content&d=view&cid=196

5 березня асоціюється з двома подіями мого життя.

  У цей день 1953 року, коли мені було 8 років, я хворів на застуду і не пішов до школи. Був яскравий, сонячний  і дуже морозний ранок.  Тоді я жив з батьками та братом у Жмеринці  Вінницької області неподалік залізничного вокзалу. Десь біля 10 години ранку з базару  прийшла мама. Не роздягаючись, вона підійшла до мого ліжка. Дмухаючи на змерзлі руки,  вона якось буденно промовила: - Сталін помер...  Мене аж підкинуло: - А як же ми тепер будемо без Сталіна...?!   - Буде хтось інший!  Буденно відповіла мама.   Мама - Ядвіга Петрівна(полька)  у 1937 році  втратила свого першого чоловіка Висоцького Алоїза - поляка за національністю, висококласного ливарника - формувальника Браїлівського цукрового заводу  під Вінницею. Мама розповідала, що Алоїз дуже подобався такій собі пані Кміцінській, що мешкала у сусідньому будинку. Доречи, у Жмеринці жінки спілкувалися між собою тільки через "пані": пані Картасевічова, пані Боскалевич - бабця мого шкільного товариша Толі Пономарьова.   Всі знали, що Кміцінська агент НКВС, зневажали і дуже  боялися її наклепів,  обходили десятою дорогою.  Мама була  привабливою жінкою і звичайно Алоїз  на інших жінок уваги не звертав . Це дратувало залицяльницю і донос на сусіда - "ворога народу", був своєрідною помстою.  Репресованого Висоцького розстріляли у Лук"янівському СІЗО м. Києва, а маму з двомісячним братом  Мар"яном  виселили з помешкання у м. Браїлів Вінницької області.  Лише у 1939 році, завдячуючи Н.К.Крупській, мама змогла  повернути  свою нерухомість у Жмеринці по вул. Шевченка і перед війною переїхати туди жити. Алоїза реабілітували у 1956 році і мамі виплатили грошову компенсацію у розмірі близько 1200 рублів (випуску 1947 року), або 120 рублів зразка 1961 року.   У 1951 році  батько у Москві купив  радіоприймача "Москвич", і не зареєструвавши його у компетентних органах, замаскував у схованці у книжкової шафи.  Пізніми вечорами. коли не дуже дошкуляли радіо глушники, він слухав "ворожий  "Голос Америки". Я особливо не дослухався до цих передач, але дещо відкладалося у моїй пам’яті. Батько якось почув від мене коментар  щодо "голосу" і дуже розстроївся. Надалі   суворо заборонив мені будь кому розповідати, що у нас є радіоприймач і які передачі він слухає.   На час смерті Сталіна я вже  знав трагедію життя мами, відчував на собі "щасливе дитинство", за яке ми мали дякувати "Товаришу Сталіну", але  Радянська пропаганда все ж таки змогла зомбувати  дітей, зокрема мене, до такого стану, що я вже не уявляв  життя СРСР без Сталіна.  Не дивно! Мене оточували портрети Сталіна, транспаранти, які малював мій батько - художник залізничного вокзалу ст. Жмеринка. На замовлення керівництва вокзалу він виготовив скульптуру "Вождя", яку було встановлено поруч  у сквері  на височенному постаменті. Коли приходив до батька у майстерню на вокзалі, то інколи чув з "Красного уголка" вигуки комуністів, які зібралися на чергові партзбори: - Слава Великому Сталіну!", і довгі  руко плескання на його честь. У мене навіть збереглася світлина з дитячого садочка, на якій я з іншими дітлахами граюсь перед портретом  "Великого Сталіна". Свою справу зробило радіо. Вже після смерті Сталіна серед зібраної макулатури у школі я побачив  випускний твір одного з медалістів нашого навчального закладу на тему: Сталин наша слава молодая!.... Сталин - нашей юности полёт!   5-го березня 1980  року, пішла з життя моя мама - Чмирьова Ядвіга Петрівна, полька, католичка, 1902 року народження, уродженка м. Старокостянтинів( тепер Хмельницької області), знала мови: польську, українську, російську, єврейську( ідиш чи іврит ), молдавську, гарно співала, тривалий час була хористкою у місцевому костьолі, складала вірші. Не було такої роботи, якої мама не могла би виконати. Шила нам одяг або перелицьовувала старий, допомагала  батькові у оздоблювальних роботах (оформлення драпіровкою кабінетів великих начальників. Після війни батько робив популярні тоді гіпсові копилки у вигляді  котів, курей, статуетки. Він у мене  професійний художник. Закінчив  художнє училище у Білорусії. Мама цих котів  продавала на базарі. Поралася на городі, вирощувала всі овочі; від картоплі до помідорів, квасила у бочках вирощені огірки, капусту, яблука. У 50-х  раз на рік відгодовувала кабанчика у підвалі будинку, коптила сало та м"ясо. Вона могла  з ночі  зайняти  чергу і по 5-6 годин вистоювала в ній, очікуючи на   телячі хвости, субпродукти, або свинячі ребра  у магазині "Копита". Це прізвище продавця, яке дивним чином співпадало з тим, що у цьому магазині продавали. Я й досі не можу збагнути коли мама  спала.  Я засинав - мама ще поралася по господарству, я прокидався - вона вже поралася. Готувала сніданок, а влітку поралася на городі.  Коли я прокидався серед ночі то бачив на кухні світло. Мама щось там робила.  Вона ніколи не визнавала, що захворіла. Ніколи не лежала хвора у ліжку, боялась створити незручності для чоловіка та дітей. Вона тихо і померла. Начебто нездужала, як завжди, але батькові не скаржилася.  Лягла спати  вечором, а вранці 5-го березня 1980 року не прокинулася. Світла їй пам"ять і Царство небесне. 

, як гаранта Конституції: - припинити відновлення політики сталінізму в Україні, публічно засудити сталінізм та вжити заходів щодо притягнення до кримінальної відповідальності його адептів. - припинити переслідування в Україні за політичними ознаками і вжити заходів щодо негайного звільнення політичних в'язнів Юрія Гудименка, Едуарда Андрющенка, Пилипа Тарана, Василя Лабайчука, Романа Хмару, Сергія Борисенка, Олексія Зануду, Віталія Вишнюка, Василя Абраміва, Юрія Пономаренка, Анатолія Онуфрiйчука та інших.

- звільнити міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова за здійснювані його відомством політичні репресії та зобов'язати притягнути до відповідальності правоохоронців, що вдаються до політичних переслідувань".

http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/018986/  24 січня 2011 Прес-служба ВО "Свобода"

http://i.piccy.info/i5/23/56/905623/getattach1.jpg

Відео знищення запорізького "пам'ятника" психопату

Метаморфози

Степан Хмара бачить владу на палі через пам'ятник Сталіну
Влада втратила інстинкт самозбереження

Колишній нардеп і дисидент Степан Хмара вважає, що проти тих, хто ініціює встановлення пам'ятників Сталіну в містах України, треба порушувати кримінальні справи.
“Організатори цього всього мають нести кримінальну відповідальність”, - наголосив він у коментарі Gazeta.ua.
За його словами, наша влада просто втратила елементарний глузд.
“Якби був інстинкт самозбереження, то він би диктував інші правила поведінки. Адже наші владарі дограються до того, що їх не просто на вилах винесуть з кабінетів, а на палю посадять. Людей можуть допровокувати до того, що їм просто кишки випустять за такі речі, які зараз робляться. Бо так нагло себе ніхто не вів, як ця влада”, - обурився Хмара.

На переконання Хмари, подібні речі - це глум над людьми, нахабство. Він також виключає проведення референдуму для встановлення пам'ятників радянським вождям.

Взято з «Мои 5 копеек (противоречивые заметки близнеца)»

“Це вже маразм. В мене викликає сміх, коли цьому ублюдку (Сталіну – ред.), який влаштував геноцид проти українського народу, хочуть встановити пам'ятник”, - додав екс-нардеп.

«Темні» сторінки діяльності більшовиків


Сюжети, пов’язані із темою «Ленін, гроші та революція», — невичерпні і для історика, і для психолога, і для сатирика.
Та зараз мова не про ці самі собою цікаві сюжети, а про інше. Про те, звідки діставав Володимир Ілліч шалені кошти на партійну діяльність напередодні революції і на її початку.

За останні десятиліття опубліковані цікаві матеріали на цю тему, проте й досі багато що залишається незрозумілим. Наприклад, на початку ХХ століття на підпільну газету «Іскру» гроші давав таємничий доброзичливець (індивідуальний чи колективний), зашифрований у документах РСДРП як «Каліфорнійські золоті копальні». На думку деяких дослідників, ідеться про підтримку радикальних російських революціонерів американськими банкірами-євреями, здебільшого вихідцями з Російської імперії, та їхніми нащадками, які ненавиділи царський уряд за його офіційний антисемітизм. Під час революції 1905—1907 років більшовиків спонсорували американські нафтові корпорації з метою усунути зі світового ринку конкурентів (а саме — нафтовий картель Нобеля з Баку). У ці ж роки, за його власним визнанням, більшовикам давав гроші американський банкір Яків Шифф. А ще — сизранський фабрикант Єрмасов та підмосковний купець і промисловець Морозов. Потім одним із фінансистів більшовицької партії став Шміт, господар меблевої фабрики у Москві. Цікаво, що і Савва Морозов, і Микола Шміт врешті-решт вкоротили собі віку, а значна частина їхнього спадку дісталася більшовикам. І, звичайно, чималі кошти (сотні тисяч тодішніх рублів, або десятки мільйонів гривень, за теперішньою купівельною спроможністю) діставалися внаслідок так званих ексів — а простіше, грабунків банків, поштових відділень, вокзальних кас. На чолі цих акцій стояли двоє персонажів зі злодійськими прізвиськами Камо і Коба — себто Тер-Петросян і Джугашвілі.