Іван Михайлович Зеленчук, кандидат фізико-математичних наук, який займається краєзнавством.
Іване Михайловичу, чому це раптом Ви, учень академіка Юхновського, фізик, вирішили займатися історією цього краю?
Так життя розпорядилося, що я потрапив у цей край. Думав, що буду жити тут три роки, але вийшло все життя. У 1975 року я потрапив у Криворівню, мій дід звідси родом, а я родом із села Зеленого, там, де уже кінець географії, де кордон з Румунією. Коли я прийшов на роботу, у мене вже був диплом. І була конференція, проводив Петро Петрович Кононенко у Верховині вперше, коли створили Інститут українознавства. А я як людина, яка цікавилася конференціями, пішов послухати, про що мова. До мене підійшов Кононенко і каже: "Ти би пішов до нас працювати в Інститут українознавства?". Я кажу: "Вибачайте, я вам не підходжу, бо я кандидат фізико-математичних наук". А він каже, що в нас буде такий блок, як природа цього краю. А ти фізик, подумай над цим. І таким чином я пішов туди на роботу в 1994 році і попрацював 22 роки.
За 22 роки я не шкодую, що я це зробив, бо таких фізиків, як я, в Україні, багато, а дослідників Гуцульщини небагато, не так легко досліджувати цей край, бо приїхати з Києва на тиждень-два-три – то людина лише ввійде в ситуацію. А ми досліджували цей край 22 роки стаціонарно, я казав, що це – лабораторія з дослідження Гуцульщини в контексті українознавства, яка була створена у Верховині.
Чому Франко, Грушевський, Гнатюк, Гнат Хоткевич, інші українські корифеї приїздили сюди жити влітку, поверталися щороку? Як Коцюбинський наприкінці життя вже їхав не кудись, а саме сюди? У чому цей феномен Гуцульщини і Криворівні? Якщо люди поверталися сюди знову і знову. Значить, були якісь інші причини?
Я схильний думати, що причиною цього був саме рельєф Криворівні. Якщо добре подивитися на цей край, то можна побачити, що тут лише гори. Тому Криворівня дістала назву рівня, бо є трошки рівного, але має форму підкови. Якщо досліджувати Криворівню, то тут у середньому на 5 градусів літо тепліше за рахунок того, що село має форму амфітеатру, це ніби половина великого стадіону, де проводяться олімпійські ігри. І ця половина стадіону повернула на південь. Тому тут і взимку, і влітку набагато тепліше і створюється враження, що ти зайшов у хату, яка створена горами.
Сім гір, всередині є частина рівнини, коли потрапляєте в Криворівню і бачите, що ніби зайшли у велику хату- гражду. Тут є і захисне – Громова захищає нас від холодних вітрів, гори створюють строго південні схили на цю сторону, а Черемош проходить підковою посередині. Тому тут місце зручне, дуже добре підсоння. Це – природня причина.
Але мені здається, що все-таки важливі люди, які тут були. На мою думку, першою людиною, з якої все почалося, був Андрій Бурачинський, який став священиком у Криворівні. Він був тут 40 років, його сім’я мала 12 дітей, в нього за зятя був ректор Львівського університету Яків Головацький. Яків Головацький у 1739 році прийшов досліджувати цей край, одружився на доньці священика Бурачинського. Історія знала таке продовження, що другий етап: внучка Бурачинського стала дружиною Володимира Гнатюка. А Володимир Гнатюк – це з тих трьох людей, які створили Наукове товариство імені Шевченка: Франко, Грушевський і Володимир Гнатюк.
Тому фундатором значною мірою Криворівні як українських Афін був усе-таки Андрій Бурачинський зі своєю дружиною. Коли тут створювалася церковно-приходська школа, то він був першим учителем. Було 132 дітей, вони стали дуже відомими людьми, частина з них емігрувала по світу і стала видатними особистостями. Після того був певний період, пов’язаний з Михайлом Драгомановим і Юрієм Федьковичем. Це період - до Івана Франка. Михайло Драгоманов зупинявся тут, він поставив собі за мету подивитися цю частину Чорногори, потім - Закарпатську частину.
І вже коли прийшов Іван Франко і сказав, що це – гуцульська столиця, то він фактично геніально сформулював те, що вже давно було, одним реченням. Тому потім пішов процес – ми називаємо період Франка. Я би хотів сказати, що Франко прийшов до видатних особистостей, Грушевський – також. Франко спочатку жив на Заріччю у Проця Мічука, який вважався одним із кращих лікарів місцевих, такий, що робив вироби з металу. А вироби - такі точні – рідко хто в нас робив. Після того він 6 років жив на цій стороні, у Василя Якібюка. Грушевський спочатку жив у Пилипа Зеленчука, це був війт села Криворівня і хата його була в самому центрі. Після того він купив землю і садибу у Владислава Чудановського. Гнатюк – зять Бурачинського, і він 17 літ тут жив, у тій самій хаті Михайла Мосейчука, жив і Михайло Коцюбинський. Бо я називаю Коцюбинського і Гнатюка духовними братами. І саме Коцюбинський, коли прийшов сюди і написав "Тіні забутих предків", то світ почав про нас знати.
Але цей знаменитий вислів "Українські Афіни" належить Володимиру Гнатюку, і під Афінами розуміються не столиця Греції, а центр, де зібралася і література, і наука, і культура, і мистецтво. На той час на Криворівню випало велике щастя, що саме на той час було наукове товариство імені Шевченка у Львові – це своя академія наук, у люди, які були причетні до науки і мистецтва, тут були. І поява Лесі Українки – це вже аж рідкісний випадок, уявляєте, Леся Українка вперше побачила Франка у Криворівні. І вона прийшла лікуватися у Буркут, і казала, що якщо ця вода мені не допоможе, то вже не знаю, що мені допоможе. Далі – Хоткевич, який прийшов зі Слобожанщини сюди, він тут 6 років жив. Але жив у знаменитого газди – Петро Потяк. Тут дуже багато прізвищ є Потяк, і Потяки є великими господарями. Він жив там 6 років, не літ. І далі - молоде покоління, я їх назву так. Це Станіслав Вінценз та Петро Шекерик-Доників. Вони дивилися на Франка, Грушевського як на світил, бо різниця у віці була 30 років. Я вважаю, що все-таки природа і люди, які були тут, стали тією основою, що Криворівні пощастили і на природу, і на людей. Природа – від Бога, та й люди – також, бо також притягалися.
"Криворівня – літня культурна столиця України" триває, і ми говоритимемо ще з одним гостем – Марією Бурмакою. Маріє, дякую, що приїхала.
Дякую, що запросили, тому що з першої хвилини, коли я в’їжджала в цей регіон, моє серце почало сильніше стукати. Тому що хвилююче, бо такий фантастичний форум тут відбувається. Мені здається, це вперше.
Чим цей регіон – знаю, він для тебе не чужий – відрізняється від інших регіонів України для тебе?
Напевне, багато хто вам каже про красу Карпат, про унікальність культурного спадку, тому що це – фантастична музика, це Довбуш, це Франко, це – література, це Коцюбинський, "Тіні забутих предків" - це все розлито в повітрі. А я хочу сказати ще про особливий характер людей – гуцулів, які тут живуть. Тут люди не звикли до напівтонів, тобто якщо вони кажуть правду – то це правда, якщо вони люблять – то всім серцем. Тому гуцульський характер – дуже стриманий, сильний, мужній – можна відчути тут, але для цього треба сюди приїхати. Або треба приїхати і пробути тут багато днів, або побачити, як гуцули танцюють аркан – це десь у цьому танці гуцульський характер, якого не побачиш більше ніде. І ця музика, культура, вишивка, народні свята – це справді гірська культурна елітна столиця всієї України може бути.
Що сюди притягувало українську інтелігенцію - письменників, політиків, Грушевського, який тут 12 років жив у Франка? Чому вони їхали саме сюди? Коцюбинський до цього їздив відпочивати на Капрі або в Крим, а після цього – весь час приїздив у Криворівню.
Перш за все – клімат, особливе повітря гірське. Тут же, крім того, розріджене повітря, ми знаходимося зараз високо в горах, тому світліше думається. Мені здається, всі ці люди приїздили сюди за натхненням, приїздили за справжнім, тому що це те, що без напівтонів. Якщо хочеш справжніх почуттів. Почитайте про Довбуша, послухайте ці пісні, які живуть, це якщо любив – то любив. Справжні почуття – це тут. Для мене є багато причин, чому цей край особливий, є багато причин. Одна з них – я приїхала сюди зі своїми батьками, зайшли в будинок, де жив Франко, і мій тато сказав фразу, яку я пам’ятаю все життя. Він сказав, що багато, що змінилося, але Франко так же дивився у вікно і бачив ці гори. Ландшафти не міняються. Відчути те, що відчували корифеї української літератури, відчути, що відчував Параджанов, коли знімав "Тіні забутих предків". Просто треба сюди приїхати.
Гнат Хоткевич, який тут був і створив гуцульський театр, як і ти, був з Харкова, зі Слобожанщини. Я знав твого покійного батька, знаю, що ти з батьками сюди приїжджала, вони були українською інтелігенцією в Харкові. Коли вони сюди вперше приїхали – це з тобою, чи були раніше?
Зі мною.
Яка була їхня реакція? І наскільки слобожанському серцю близька ця зовсім інша Україна. Чи навпаки, це просто дивує?
Слобожанському серцю близька Україна. Тут жив Гнат Хоткевич, він придумав свій стиль гри на бандурі, він був основоположником цього. Він написав про цей край багато. І мої батьки, і я вперше приїхали сюди після того, коли вже побачили і "Тіні забутих предків", і прочитали "Камінний хрест", і зачитувалися творами і Стефаника, і Франка, і Коцюбинського. Це все наповнилося тільки більшими фарбами. Тому що те, що ти собі уявляв, тут побачив у реальності. Справа в тому, що у гуцулів зараз так само весілля – на конях. Коли заходиш у церкву в Криворівню, приміром, на Різдво чи Великдень, а чоловіки і жінки тут заходять, як ми знаємо, з різних сторін, а жінки – в хустках, і коли всі схиляють голови, тобі здається, що ти перебуваєш у 18 столітті. Я пам’ятаю – це одне із найсильніших моїх вражень було. Зі Східної, Центральної України якщо ще хтось не був – обов’язково треба їхати сюди. Це тоді – відчуття повної України. Ми знаємо наші пісні, традиції, але щоб відчути повну культурну картину нашої Батьківщини, треба обов’язково приїхати і сюди, високо в гори.
В чому сила цієї гуцульської традиції? Чому вона збереглася досі? Вона насправді унікальна. По-друге – гуцулів не так і багато. Тут, у Верховинському районі, - 30 тисяч людей. Люди пережили складні час, були різні імперії. Чому це зберігається?
Сама природа, ландшафти. Ми їхали сюди зі Львова через Косів, і Микола, чоловік, який нас віз, казав: "Дивіться, які гори – спробуй тут людей завоювати". Бо так і є, гори – це складно, це ландшафт неабиякий, тільки люди, які тут знають кожен сантиметр землі, відчувають себе тут удома, і свою землю вони не віддадуть. І клімат, який сприяє цьому характеру – це ж взагалі в комплексі. Тому гуцулів з їх характером, волелюбністю, внутрішнім сенсом завжди завоювати було не просто складно, а неможливо. Тому ми знаємо, наскільки тут волелюбні люди і вони себе – що їх небагато – не вважають. У розмовах, які я пам’ятаю, завжди починає йти мова про великий гуцульський народ.
Якби ти була одним з керівників держави і хотіла б допомогти людям, які тут живуть, що в першу чергу тут потрібно зробити?
Я би зробила, звичайно, дороги насамперед. Вони вже робляться, треба сказати, що ми їхали через Косів, раніше їхала через Яремче і Ворохту, там дорога, навіть у центрі, якщо їхати з Криворівні до Ворохти, з Криворівні до Верховини, то дорога, чесно сказати, не дуже. Це інфраструктура. І я би зробила все для того, щоб це стало туристичною меккою. Тому що я не так давно була в Канаді, там Банф, Джаспер, Калгарі – гірські масиви, куди вся Канада приїжджає, і це здається чимось фантастичним. Я би заманила якось сюди кіноіндустрію, бо тут - знімати і знімати, знімається, але треба більше.
Я би трохи допомогла тим людям, які цих туристів мали би прийняти, з організацією садиб, харчуванням, інфраструктурою. Про решту – люди знають. Я не можу забути, я перший раз приїхала у Верховину і була тут на Великдень. І оцей момент, коли ти приходиш о 4-5 годині до церкви, і всі зараз будуть святити паски, і в кожної родини є своє місце, куди вони стають вже десятиліттями, а потім спускаються жінки десь із гір. І в них пучки у фарбах, бо вони малювали писанки. І вони – з такими хустками, закрученими, і навіть я бачила – прядками волосся, як колись крутили гніздо. І ти розумієш, що ти просто частина історії. Ти такого не відчуєш більше ніде. Тому якщо хтось ще не був тут, то треба їхати мерщій, просто зараз сідайте в потяг і їдьте!
