Любі друзі і подруги, громадяни України, націоналісти і просто патріоти!!!
Щиро поздоровляю Вас з двадцятилітнім ювілеєм "Дня незалежності", з найпершим державним святом по його важливості для української нації. Все є в нас для нормальної цивілізованої державності. Хоча багато є речей, які існують "догори ногами". Є чим зайнятися і нам і прийдешним поколінням.
Любі токмачани, українці, громадяни України!!!
Оздоровлюйтеся! Гуртуйтеся! Навчайтеся!
Дай Бог вам козацького здоров'я і мужньої вдачи!!!
Місто Токмак, Запорізької області.
24 серпня 2011 року.
"День незалежності України".
Святкові державні прапори "забули" вивісити на міськвиконкомі і районній державній адміністації, райраді і міськраді (один будинок), будинку районного суду і Службі безпеки України. Зрозуміло, що після такого "чину" не всякий заклад освіти і не всякий підприємець осмілиться вивісити державний прапор на своїй школі, чи на своїй будівлі. Не помічено жодного транспоранта поздоровлення зі святом по місту. Отакі на Токмаччині 100-відсоткові воріженьки, що мають зникнути якнайшвидше!

Не хочу розмовляти російською. І не буду.

Всім відомо: "По одежці зустрічають", так само, всім відомо, але вже набагато менше людей звертає увагу на те, що "Перше враження можна створити лише один-єдиний раз, другого шансу не буде"

Перше враження - це один з найголовніших аргументів в бізнесі. Він впливає практично на весь подальший розвиток взаємин. Що потрібно для того, щоб перше враження було відповідним до вимог бізнесу? Дуже легко, це знов-таки знає кожен... але знов-таки далеко не кожен звертає увагу на ці вимоги, особливо останнім часом серед тих, хто намагається пробитись в бізнес самотужки..

Коротко - костюм, черевики, краватка, наручний годинник, портфель (сучасна заміна дипломату в малому бізнесу або кейсу.. в принципі практично рівноважно із кейсом, але краще мати добрий якісний кейс), дрібні аксесуари - мобільний телефон, запанки, "крокодил" для краватки, тощо... Далі йдуть вже більш вагомі аксесуари для більш грошового бізнесу - авто, офіс (якщо є можливість його презентувати, нерухомість і таке інше). Практично впевнений в тому, що для 99,99% читачів блогів інформація починаючи від "авто" буде не цікавою та не актуальною. Але факт є фактом.

А тепер, годі про загальновідоме. Хочу повідомити свої власні роздуми. Літерально вчора я замислився над тим, а яка ж саме вартість всього цього? Як та що можна оцінити? Що є ознакою чого? Та прийшов до ось яких висновків:

1) Годинник. Це було найпростіше. Годинник, який людина носить на своїй руці точно вказує на вартість однієї години часу цієї людини. Ні, не просто однієї години. Вказує на вартість однієї години ВІЛЬНОГО часу цієї людини. Так як вільний час бізнесмена - це час налаштування контактів, то можна навіть зрозуміти вартість його контактів по часу який він витрачає на них, помноженому на коштовність годинника на руці.

2) Черевики. Це сімвол вартості переміщення людини. Як відомо (сподіваюсь), людина досить суттєву частину свого часу проводить в русі (переміщення між об'єктом А та Б - як з дому до магазину, так і з однієї країни до іншої - будь-яке переміщення в просторі займає певний час, який людина витрачає, за за певних умов, переслідуючі якусь мету. Не суттєво, яку мету переслідує. Вартість черевик - це вартість години часу, яка людина проводить під час руху.

3) Краватка. Це вартість слів людини. Вартість кожної завершеної думки. Людина, що носить краватку не витрачає жодної фрази просто так. Навіть якщо вам це так здається. (Не будемо пригадувати стенд-ап коміків, для яких наявність краватки лише засіб вказівки на те, що його сатира та гостроти спрямовані в адресу інтелегенції. Маю на увазі саме бізнес-спрямованої людини). Балачки людини без краватки переважно можуть бути справедливо розцінені пустими балачками... але коли справа йде про гроші - ніхто з бізнесменів при розумі не забуде про краватку, та обов'язково зробить все, щоб ствердити її вартість словами та дією.

4) Кейс - прямо вказує на ступінь вартості бізнесу, із яким має справу людина що його тримає в руках. Тут вєе й пояснювати нема чого. Такі ознаки мають сприйматись підсвідомо...

5) Зовнішній вигляд - нігті, зачиска, поголеність, зуби, очі, чистота шкіри - все це вказує на охайність людини в будь-якій справі. Бізнес розпочинається із себе. Якщо в тобі самому негаразд - бізнесу не буде спокою та розквіту! На це потрібно звертати увагу.

6) Кольори.. окрема тема. Розповім лише за гроші (-; Це комерційна таємниця 

7) Прикраси. Якщо без перебільшень - то це ознака того, що людина вміє вести бізнес із шиком та задоволенням. Браслети, кільця, ланцюжки, оригінальни прибори... Але тільки якщо без перебільшень. В іншому разі, коли прикраси не когерують із першопереліченими атрибутами - це ознака того, що людина навпаки нічого не тямить в грошах, витрачає їх бездумно.

В принціпі, не поглинаючись в подробиці, якими можна роздути цю тему, на цьому можна і завершити. Приємних вам всіх справ у стосунках із людьми, що позіціонують себе як бізнесмени.

Я не претендую на те, що мої роздуми та міркування на всі 100% вірні, але впевнений, що все є саме так, як я зараз написав, практично без варіацій. Якщо ж хтось знає таємниці глибше - пишіть, обговоремо 

***

Із турботою та любов'ю до вас.

Калакуцький Микола Костянтинович!

6. тобі дозволено Богом...

тобі дозволено Богом складати якісь віршИ
розпоряджатись життям як тобі заманеться і хтозна як
любити жінок і горілку сало і з м"сом борщі
трактувати зло і добро абстрактновідстороненобАйдужеабияк
тримати в кишені ключ від вагомих дверей у духовний храм
і дріб"язкове вважати величним величне мілким
полюбляти розумні розмови із мареннями напополам
і суперечки по суті із світом й з собою самим
протиріччя занурити в п"яний задушливий чад
і озирати навколишнє з-під обважнілих повік
як абсурднокумедний щоденний ляльковий парад
і ліків немає від цього і часу втрачається лік
і бурмочиш мовиш вустами пошорхлими в дим
- ...усе не так просто!
хоча спочатку вважалось таким простим...

Родич виїхав за кордон тимчасово і попросив погасити його заборгованість по Кредиту у Приватбанку.  Маючи номер його кредитки заходжу до центрального відділення Приватбанку у місті Токмак. Всюди черги. Зайняв найменшу з них. Стою. Звільнився стілець. Присів. Дочекався черги. Прошу за номером рахунка прийняти гривні для погашення кредиту. Касир питає: «Скільки Ви бажаєте внести?» Відповідаю, що 300 гривен. Мене посилають у коридор шукати якусь Алу, що допоможе мені виконати цю операцію на нещодавно встановленому якомусь автоматі. Виходжу. В коридорі справді стоїть чудо-автомат біля якого черга. Поки стояв второпав, що чергу до каси я втратив, а купюр заплатити в мене немає. На чудо-автоматі написано, що він як піп гроші не повертає. Озираюся довкола. Бачу касу біля якої черга не дуже велика. Краще б я став до каси де черга найбільша. Там скоріше працює касир. Ось і віконце завітне. Знову прошу прийняти гроші по кредиту. Знову питають скільки? Почувши, що лише 300, касирка повідомляє, що з такими смішними грішми вони не працюють. Правда згодилася розміняти 500 гривен, за що я їй маю дякувати. Знову йду у четверту чергу до чудо-техніки. Я стою втомлений, щойно з нічної зміни, а це «чудо» повідомляє мені, що «принтер не працює», що «квитанцію видати не має можливості». Згадав в душі усіх банкірів, касирів, нелагідним словом. Скормив «чудо-тварі» ледь не останні гроші і побіг додому відпочивати. Та як заснеш? Де гарантії, що гроші не пішли на покращення життя зовсім не моєму родичу. І чим я йому доведу, що я виконав обіцянку.  До яких пір банкіри будуть вирішувати скільки грошей щось важить для людини, а скільки можна викинути на вітер, чи довірити «залізному чуду»?

Спати не можу і крутяться в моїй голові гасла антиреклами.

«Кредит у Приватбанку додасть Вам проблем, впорається з гарним настроєм і чудовим здоров’ям!

Не маєте проблем, маєте добре здоров’я, маєте багато вільного часу, Ваші рідні мають чудове здоров’я – візьміть кредит у Приватбанку і життя Ваше зміниться!

Маєте гарний сон – кредит у Приватбанку і з ним впорається!»

 

До шибки горнеться холодна темна ніч
І в душу загляда мені незримо...
Щось тисне каменем печалі поміж пліч -
То ангел споминів вмостився за плечима!

І серце крилами своїми обійняв,
І міцно стиснув так, що аж до крику!
- Усе мине, - мене він тихо запевняв,
А серце плакало і голосило дико...

Коли не стало вже ні сил, ні сліз, ні слів,
І пустка серце оплела лозою —
Здійнявся в небо чорне, мовчки відлетів,
І все у ніч пішло холодною сльозою...

А вещий Олег свою линию гнул,
Да так, что никто и не пикнул, -
Он только однажды волхвов вспомянул,
И то - саркастически хмыкнул: ..........

Володимир Висоцький"Песня о вещем Олеге"

Хотите ли Вы иметь больше времени каждый день для выполнения Ваших желаний? Задумывались ли Вы, как совершать дела более эффективно, чтобы фокусировать внимание на наиболее важных из них?

Из опыта ведущих психологов я сгруппировал 5 основных правил "поиска" времени каждый день. Эти правила можно комбинировать для достижения наилучшего эффекта. Вкратце, они таковы:

1. Смещайте рабочие часы,

2. Комбинируйте действия,

3. Уменьшайте затраты времени на вредные привычки,

4. Работайте быстро,

5. Будьте готовы.

Разберу подробнее каждый пункт.

[ Читать дальше ]

Iснує легенда, що десь далеко живе маленький тихий чоловічок, який збирає всі сумні сльози, робить з них зірки і вішає на небо. А коли зникає причина печалі, зірка падає, щоб хтось, там, на землі, міг загадати щасливе бажання .........

Тож нехай над нашою Україною буде мирне зоряне небо, щоб ми мріяли та загадували бажання ...... І щоб вони ЗБУВАЛИСЯ………….

Я занурюю руку в море і починаю пальцями ворушити камінці під водою. Вони рухаються дивним сповільненим чином за рахунок в’язкості води, за рахунок втрати ваги, але я усвідомлюю, що не це мене бентежить.

Мене вражає те, що я уявляю, як звук від шурхотіння камінців звідси з Затоки вирушає у далеку путь, і ось він досягає кримських бухт, згодом берегів Тамані, Грузії та Туреччини, і нарешті, поштовхавшись у тісних берегах Босфору, виринає у Середземному морі.

А далі – прямісінька дорога у океани.

Це відчуття світового наслідку моєї простої дії приголомшує мене. Цей миттєвий стан співучасті у величній мізансцені розкріпачує мій погляд, і я в одно час помічаю все розмаїття світу, що мене оточує: мені здається, що для мене розкрились усі його зв’язки, а минуле і майбутнє згорнулось в єдину мить екстазу. Буденне і суєтне щезло, воно упокорилось величній картині втіленого промислу.

Навкруг мене усе унікальне: немає двох однакових камінців, дві піщинки, якими б вони не видавались подібними, є абсолютно різними, немає двох однакових листочків на дереві і двох однакових груш.

Згадка про груші мене збиває – чому, власне, груші?

А виноград?

Фруктовий ряд виводить мене зі стану якогось трансу. Але відчуття, досі незвідане, вже закарбувалось у пам’яті.

Я мимоволі починаю гадати, чи ще доведеться колись таке пережити, і формую вислід, що усе в світі неповторне, і тому нас оточує хаос індивідуальності. Але, щойно я спробував сформулювати висновок, що однакові елементи – це витвір людської уяви, як нове видовище приголомшило мене: серед хаосу каміння, піску, води, хмар я побачив ідеальну форму, створену самою природою.

Просто переді мною між стрімкоплинним захмареним небом і грайливим морем горизонт витворив ідеальну нерухому пряму лінію. Хаос не зник, ця лінія, своєю довершеністю, лише підкреслила, що чогось подібного навколо людини немає і бути не може. Я дивився в бік моря так, ніби бачив горизонт вперше. Вже пізно вночі, я заспокоїв себе тим, що ще Місяць, коли він у повні, може теж бути зразком, але ідеального кола або диску.

Про ці свої враження розповів дідусеві, намагаючись у нього довідатись, а що ж це воно було?

Дідусь Іван уважно вислухав мене, потім посміхнувся і сказав: "Ти доторкнувся до вічного, тому то тебе так і збентежили твої відчуття".

Мені сподобалась його метафора, але я був переконаний, що він вжив її не тільки, як літературну форму. Так і сталося. По хвилі додав: "Справа в тому, що горизонт – це особлива штука. Люди приходять і відходять, минають століття, а він – незмінний".

Помітивши мою розгубленість, дідусь додав: "Таким, яким бачив горизонт ти, його бачила людина і сто, і тисячу років тому. Різним було лише усе навкруги – і природа, і обставини. Але коли ти повністю зосередився лише на цій лінії між небом і морем, коли для тебе зникло усе навкруги, а думки ти на мить відклав на бік, то ти, разом з тисячами людей, що були до тебе і будуть після тебе, побачив тільки пряму, ідеальну пряму. Ти усвідомив творіння природи у чистому вигляді. Це і об’єднало тебе на мить і з минулим, і з майбутнім, бо в тому, що ви усі побачили була лише незмінна пряма, а навколо неї нічого, що б змінювалось і вказувало на плин часу".

Мені здалося, що я не просто зрозумів дідуся, а, що саме це, я і відчував тоді 07-07-77 року у Затоці.

Та мене бентежило вже інше: звідки ці відчуття відомі дідусеві, адже, здається, що і на морі то він не був жодного разу. Тож, я вагався, запитувати його про це чи ні.

Але дідусь пояснив усе сам: "Те, про що ти розповів, мені добре знайоме, хоча у нас немає такого горизонту, як на морі. Але ми маємо нічне небо. Це щось подібне, тому що, коли у нього вдивлятися пильно і не відволікатися на жодні думки, то можна потрапити у таке перевисання часів".

Я не втримався і перебив, про що відразу пошкодував: "Але ж чому нічого подібного не відчуваєш під зоряним небом у місті?"

Поки я карав себе за легковажність питання, дідусь з посмішкою мені сказав: "Ви там у себе в місті просто не бачите зоряного неба, воно у вас не справжнє: на ньому плями ліхтарів, вогні феєрверків, спалахи запальничок і світло телевізорів. Ви, навіть якщо і піднімете очі до неба, то лише для того, щоб подивитись чи є хмари, і, що вдягати завтра на роботу".

Помітивши, що я страждаю від його глузування, дідусь несподівано додав: "А ти, до речі, сам якось мені розповідав про свої враження від ночі на полонині. Це саме воно. Тоді тебе закрутило у часову пастку, але я тобі, щоб не лякати, розповів байку про тіні, які на Купала з’їдає полонина". Я згадав свої враження від того походу на полонину і на мить закляк.

А дідусь продовжив. "Світ, що нас оточує, постійно змінюється, тому між минулим і дійсним, між дійсним і майбутнім є нездоланна межа. Щоб повернутися у минуле, або потрапити у майбутнє, потрібно їх точно відтворити, але зі змінними засобами – оточуючим світом – цього зробити неможливо. І лише сталі в часі, однакові і в минулому, і в дійсному, і в майбутньому, речі можуть людину впровадити у стан абсолютної єдності того що було, що є і того, що буде".

Це якась машина часу – подумав я, а дідусь, ніби вгадавши мої думки мовив: "Це не машина часу, це ідеальні стани людини і світу, над якими час не має влади. І хоча людина неперервно змінюється, ці стани у ній постійно присутні. І коли ти мене питаєш, що таке Віра, що таке Любов, що таке Надія, ти питаєш саме про це. Саме ці стани і тримають у купі людство і не дають можливості розпастися часу, в якому воно існує".

Я повертаюся з села до Львова і дорогою починаю розуміти, що  почуті слова мені ще доведеться переосмислювати і довго усвідомлювати глибинний їх зміст. Але для мене очевидним стає той факт, що не догляд за минулим, чи клопіт щодо майбутнього є запорукою успішного життя.

Любов і Віра є основою, яка день вчорашній примирить з днем сьогоднішнім і виведе на щасливе завтра. А, якщо попереду цих основ, ми поставимо непевні спокуси матеріальної доцільності, то людство приречене пережити розпад часу, коли майбутнє перестане бути продовженням минулого. І відбудеться це дуже просто – люди втратять Надію, а відтак, вони перестануть мріяти.

Ми наближаємося до цієї межі, бо замість вірити – торгуємось, замість любити – домовляємось, а замість мріяти – лише хочемо.

От і нині я пригадую слова давно покійного дідуся Івана про те, що раніше людей єднав спільний погляд на Сонце, на зірку, на горизонт, а нині їх об’єднує спільний перегляд телепередачі. Ба скажу більше – реальне спілкування за горнятком кави ми змінили на віртуальне у «всесвітній павутині» (а назвали її так мабуть недурно!). Колись їх єдність гуртувалась навколо величного творіння природи, і вони відчували себе його продовженням.

Зараз їх збирає до купи витвір людського задуму.

Задуму не завжди доброзичливого та безкорисливого. Тож вони відчувають себе не продовженням промислу, а інструментом, часом ганебного, замислу.

Це і визначить розпад часів.

"Тому не слід занадто багато очікувати від кінця Світу, ми можемо необачно витворити його самі, і буде він значно страшніший".

Але, поки щоночі над гірським перевалом вітер напинає зоряний парус неба, а в Затоці світанкове море щоранку невтомно чертить ідеальну лінію горизонту, поки щодня Сонце світить для кожного і усім, а щоночі Місяць зазирає під спідниці хмар, людство ще має шанс.

І він дуже простий: "Коли зачиняють усі Виходи, потрібно виходити через Вхід".