18-річний Юрій Поправка – перший закатований під час російської агресії на Донбасі активіст. Його вбили у між 17 та 20 квітня 2014 року. «За даними слідства, убивством мого сина, Юри Дяковского та Володимира Рибака керував особисто Гіркін», – розповідає сьогодні мама Юрія. У річницю загибелі юнака Радіо Донбас.Реалії нагадує його історію.

(Ця стаття вперше була опублікована у грудні 2019 року)

Весною 2014 року події в Україні розвивалися більше ніж просто стрімко. У квітні у захопленому російськими гібридними силами Слов’янську з’явилася інформація про так званий пасхальний розстріл. Тоді бойовики угрупування «ДНР» під керівництвом російського полковника Ігоря Гіркіна (Стрєлкова) заявили, що бійці «Правого сектору» розстріляли їхній блокпост прямо на Великдень, 20 квітня.

Напад тоді намагалися «повісити» на групу активістів Майдану, серед яких були 18-річний Юрій Поправка, 25-річний Юрій Дяковський та 22-річний Віталій Ковальчук. Насправді ж вони не могли навіть теоретично розстріляти блокпост поблизу Слов’янська, адже 20 квітня двоє з трьох хлопців уже були вбиті.

Через два роки, навесні 2016-го, тепер уже екслідер «Правого сектору» Дмитро Ярош в інтерв’ю «Цензор.Нет» розповів, що напад на блокпост бойовиків угруповання «ДНР» й справді був. Тоді ж народилася «візитівка Яроша» – її й справді знайшли на місці бою. Поправка, Дяковський і Ковальчук не були причетні до тих подій – вони потрапили у полон орієнтовно 17 квітня.

За словами Яроша, у великодньому бою загинув 31-річний киянин Михайло Станіславенко. Його тіло перепоховали уже після звільнення Слов’янська. Також під час перестрілки був поранений 25-річний боєць «Правого сектору» Ярослав Антонюк із позивним «Бурий». Хлопець отримав першу групу інвалідності.

Юрія Поправку, Юрія Дяковського, а також незнайомого з ними депутата міськради Горлівки Володимира Рибака закатували ще до 20 квітня. Їхні тіла кинули у річку Торець. 18-річного Поправку поховали під Києвом 28 квітня. А з 25-річним Дяковським попрощалися у рідному місті Стрий аж 8 травня.

Віталій Ковальчук – єдиний з групи активістів Майдану, хто вижив після полону. За його словами, йому пощастило, адже погодився перейти на російську мову і сказати, що ходить до храму Московського патріархату. Дяковський та Поправка під час допитів продовжували говорити українською. І обидва заявили, що не визнають ніякої іншої церкви, окрім (тоді ще) церкви Київського патріархату.

Майже через шість років після вбивства Юрія Поправки Радіо Донбас. Реалії зв’язалися з його мамою Ярославою Поправкою. Жінка виховує двох малюків, семи і двох років, але не перестає наголошувати, що має троє синів. Нижче – її монолог.

«Ми в родині, – розповідає жінка, – ніколи не насаджували Юрі ненависть до російської мови. Та й правила говорити лише українською не було. Мова – його свідомий вибір. До смерті сина я могла перейти на російську у відповідь. Після трагедії – принципово не переходжу. Тепер це і мій свідомий вибір.

Юрій був активістом Майдану. Перед трагедією він запевнив близьких, що їде до друзів у Харків

Весною 14-го разом з іще чотирма активістами Майдану Юра таємно поїхав партизанити під Слов’янськ. Хлопці не були підготовлені, але були вкрай патріотично налаштовані, і просто не могли змиритися з тим, що хтось захоплює їхню країну. Мені він сказав, що їде до друзів у Харків. Врешті, виявилося, що у Харкові вони просто пересідали до активістів Автомайдану, які погодилися підвезти хлопців до Ізюму. Далі всі п’ятеро йшли по навігатору. Ледь не одразу їх група попалася бойовикам: двоє дивом втекли, троє – Дяковський, Ковальчук і мій Юра, – потрапили в полон.

Тоді я ще цього не знала, і почала пошуки сина. Пам’ятаю, як дзвонила на його мобільний, а слухавку знімав якийсь дядько і відповідав російською, що Юру вбили.

Дуже важко було, коли мене покликали на впізнання у Києві. Слідчий показував жахливі фото після катувань і якогось часу у воді. Перед смертю над Юрою знущалися – йому, зокрема, розрізали живіт. Я досі не знаю, як таке взагалі могли зробити люди.

За даними слідства, убивством мого сина, Юри Дяковского та Володимира Рибака керував особисто Гіркін.

Палачі, виконавці катувань, також встановлені. Це – громадяни України, жителі Харкова й члени «Оплоту» – проросійської організації і бійцівського клубу одночасно. Є інформація, що їх уже немає в живих. Але я, певно, до кінця життя думатиму, як же люди, у яких є діти, змогли до смерті закатувати чужих дітей.

Коли тіла знайшли, столичні слідчі сказали, що у Слов’янськ ніхто з них не поїде. Мовляв, забирайте самі. Я вже почала збиратися і думати, на кого нам із чоловіком залишити меншого сина, аж тут подзвонив мій брат Андрій Тарасенко. Він був рятувальником, працював у ДСНС. Щоб геть не втратила глузд, мене посадили на сильнодіючі заспокійливі: і перевозку тіла, і організацію поховання, здебільшого, взяв на себе брат. Пізніше він і сам героїчно загинув. Влітку 2015-го Андрій ліквідовував пожежу на «БРСМ-Нафта» під Києвом. Як завжди, поїхав рятувати інших, але сам не повернувся.

Андрій Тарасенко, дядько закатованого активіста, загинув в результаті трагедії на нафтобазі під Києвом

За ці майже шість років без Юри я говорила з десятками людей. З випадковими свідками, з безпосередніми учасниками подій, з тими, хто також був у полоні. Всі вони єдині у тому, що у сина був шанс жити, якби він все-таки перейшов на російську мову і збрехав, як хотіли кати, що ходить у церкву Московського патріархату.

Управління верховного комісара ООН з прав людини встановило, що під час бойових дій під Іловайськом поранених українських військових вбивали, коли ті були позбавленні боєздатності, після закінчення бойових дій. Це вдалося з’ясувати після того, як ООН провела понад 80 інтерв’ю з жертвами та свідками тих подій. Окрім того, моніторингова місія ООН зазначає, що близько 300 українських військових та добровольців утримували в нелюдських умовах.

За даними Генеральної прокуратури України, під час бойових дій під Іловайськом загинуло 366 військовослужбовців та добровольців, 429 були поранені. Причиною смерті, згідно з доповіддюУправління верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ), в більшості випадків стали вибухові та осколкові поранення.

УВКПЛ повідомляє, що деякі поранені українські військовослужбовці були вбиті, коли вони були hors de combat (позбавлені боєздатності), після закінчення бойових дій. Радіо Свобода публікує дані, які вдалося зібрати ООН.

Вбивство українських військовослужбовців hors de combat

УВКПЛ отримало інформацію про те, що вранці 29 серпня близько 20 українських військовослужбовців сіли в одну з вантажівок колони транспортних засобів, в яких українські сили відступали з села Многопілля до села Новокатеринівка. Через 30 хвилин після виїзду вантажівка потрапила під обстріл, і більшість військовослужбовців, що були на ній, загинули або були поранені. Вижити вдалося семи солдатам. Багато з них мали легкі поранення. Вони сховалися недалеко від дороги. Після закінчення бою вони вивісили імпровізований білий прапор. Озброєні чоловіки, які перебували на сусідньому пагорбі, закричали, щоб вони склали зброю і повзли на пагорб. Коли українські військовослужбовці залізли на вершину пагорба, командир озброєної групи наказав їм зняти куленепробивні жилети і шоломи та роздягнутися. За словами одного з тих, хто вижив, один із військовослужбовців знімав одяг дуже повільно, тому що був поранений. Це розлютило старшого лейтенанта. Він почав стріляти у військовослужбовця: у спину і голову жертви.

Потім військовослужбовцям наказали встати і йти. Сержант кілька разів просив старшого лейтенанта не вбивати його військовослужбовців, оскільки вони були дуже молодими. Двоє свідків повідомили УВКПЛ, що вони бачили, як старший лейтенант зробив два постріли з автомату Калашникова у спину та голову сержанта.

Під час переходу ще один військовослужбовець неодноразово звертався до старшого лейтенанта з проханням дозволити йому подзвонити матері. Двоє свідків чули два чи три постріли. Коли вони повернулися, то побачили, що на землі лежить людина.

Пізніше тих, хто вижив, передали українським силам.

29 серпня вбили поранених українських солдат hors de combat (позбавлених боєздатності) після закінчення боїв, йдеться в доповіді.

В одному з випадків поранений український військовослужбовець сховався в лісі після того, як його машина потрапила під обстріл. Коли той закінчився, він почув, як люди кричали: «Я поранений!». Але після цього лунали одиночні постріли.

Насильницьке зникнення, яке, можливо, призвело до смерті

УВКПЛ з'ясувало, що 30 серпня кілька десятків поранених українських добровольців, переважно з добровольчого батальйону «Донбас», опинилися в селі Червоносільське. З пораненими були декілька фельдшерів із батальйону та неозброєний лікар. Ті, хто вижив, повідомили, що в цей день в село приїхала вантажівка. Командир загону наказав пораненим українським добровольцям та медикам сісти у вантажівку і додав: «Ми не воюємо з лікарями». В якийсь момент фельдшери помітили, що лікар зник. Повідомляють, що він залишився в Червоносільському. Кілька днів потому озброєні чоловіки увірвалися до будинку, де він переховувався, вивели на подвір'я, побили, а потім поїхали, забравши його з собою. Після цього його більше не бачили.

Катування, жорстоке поводження та нелюдські умови тримання під вартою

За даними Генеральної прокуратури України, під час подій під Іловайськом було захоплено близько 300 українських добровольців та військовослужбовців. Цих військовослужбовців та добровольців перевозили до чотирьох основних місць, контрольованих різними озброєними групами: захопленої будівлі міліції у місті Сніжне, будівлі на вулиці Борців Революції, захопленої Академії внутрішніх справ, захопленої будівлі обласного управління Служби безпеки України (СБУ) у Донецьку.

Умови у всіх місцях тримання під вартою у Донецьку та Сніжному були нелюдськими, йдеться в доповіді УВКПЛ, через переповненість, недостатню кількість або повну відсутність матраців, відсутність денного світла, брак свіжого повітря, неадекватні санітарні умови, недостатню кількість або відсутність їжі та брак медичної допомоги. Озброєні групи катували під час допиту захоплених військовослужбовців та добровольців, щоб отримати інформацію, покарати їх за приєднання до добровольчих батальйонів або спробувати змусити їх приєднатися до озброєних груп.

Найпоширенішими формами катувань, за даними моніторингової місії ООН, стали побиття, в тому числі з елементами сексуального насильства, імітація страти та інші погрози фізичного насильства.