Осінь – неперевершена пора! Чудовий час для романтичних мандрів нашою дивовижною своєю природною красою,  рідною країною. Дороги осені барвисті і багаті контрастами  та ніжними акварельними  красками мінливих фантастичних пейзажів. В жовтні та листопаді можна зустріти дивовижне поєднання сині небес і золота полів, помаранчевого  вогню лісів і свинцевих налитих дощем хмар, магічного спокою лісу і шуму вітрів,  прощальних криків журавлів    і тихого шелесту листя в безголоссі березового гаю.  Свою жовтневу подорож до моїх  родинних помість починаємо з берегів  Дніпра і чудної річки Оріль.

Добираємось до берегів Ворскли, де її величність впадає в Дніпро.  Тут варто перепочити і насолодитись вволю дивовижними картинами, що відкриваються зору з правого берегу (своєрідними пейзажами української Швейцарії).   

 Погожий день. Яка чудова осінь!

 Яка розкішна золота пора!

 В очах її легенька мила просинь.

 Вона мені подруга і сестра…   (Наталка Ярема)

По дорозі на Полтаву варто заглянути  до березових лісів  у села Чорбівка.  Тут і плодами калини можна поласуватись і підберезовика відшукати…  

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо...

(Ліна Костенко) 

Край Полтавщини настільки багатий, добротний, пишний своєю красою, що взагалі потребує окремої ілюстрації….  Але важко оминути таку красу… 

І нехай кажуть, що не той тепер Миргород ...

Особливо вражає фантастичними  палітрами красок маленька річка  з чудернацькою назвою - річка Свинківка ...

Красива осінь вишиває клени 

Червоним, жовтим, срібним, золотим. 

А листя просить: – Виший нас зеленим! 

Ми ще побудем, ще не облетим.  ( Ліна Костенко)

Вода неначе із джерел холодних,

І берег в кленах золотавих

Це юна  Осінь в шляпах  модних

Знов заплуталась в  октавах 

( Володимир Тертишник)

А дороги до Сумщини – це довгий серпантин тихої краси …

Дихаємо в повні груди...

Після дощику  ліс пахне березою, сосною, озоном і  ... опеньками...

За Котельвою і Охтиркою знову зустрінемось з чарівницею нашого краю – чистою і живописною річкою Ворскла

 Біля славного міста Лебедин не варто оминати березову казку …

Берези стали в щільний ряд

Поета давнішні  подруги

Готові зняти свій наряд

В чеканні  рим, як завірюхи

( Володимир Тертишник)

Мимо чарівної річки Псел,

 добравшись  до козацького села Капустинці і унікальної своєю красою річки Грунь, можна отримати неперевершену насолоду пейзажами осінньої пори ...

Вітерець нудьгу прогнав

На серці вже немає щему 

Сьогодні в зливу я попав 

Із листя клену 

( Володимир Тертишник)  

Осінь як бабуся для  Весни

Застилає  внучечці коляску

Хай будуть їй солодкі сни

Напише небо Вам красиву казку.

 Цей  ліс  живий.  У  нього  добрі  очі.

 Шумлять  вітри  у  нього  в  голові.

 Старезні  пні,  кошлаті  поторочі,

 літопис  тиші  пишуть  у  траві.

 ( Ліна  Костенко)  

 Ліс шелестить пожовклою листвою

 Підріс за літо під дощем,

 Ніколи Осінь  не зустрінеться з Весною

 На серці лиш від цього невимовний щем…..  ( Володимир Тертишник)

Лист осінній Казанова

Знов нам казку заморочить

І перо  поета знову

Всім удачу напророчить  ( Володимир Тертишник)

Берега тихої, спокійної і мальовничої річки Грунь неперевершені в будь-які пори року, зимою вкриті інієм та сніговими наметами, весною прикриті вуаллю ніжної зелені, літом сховані у дібровах, а золотогривою осінню  - сяють платиною берез, рум’яняться плодами глоду та шипшини, що ховаються в тіні дубових крон. Листаючи пейзажні фотосюжети невимушено заряджаєшся позитивом!

Тут раки сами ідуть до Вас ...

При бажанні можна і бобра за хвіст спіймати ...

Красива Осінь в дзеркалі води

Осінній ліс як золоте руно...

Бобри готують хату до зими

А ми червоне приготуємо вино  ( Володимир Тертишник)

Жовтень жде вітрів холодних,

А берег в кленах золотих

Це знову Осінь в шляпах  модних

Малює росами триптих ( Володимир Тертишник) 

Мимо золотого гаю

В’ється стежка до ріки.

Осінь! Я тебе кохаю...

Де ж ті юності роки…

 Немає бажання покидати цей блаженний край ... 

Та життя диктує свій ритм…  Беремо курс на  м. Суми . Та знову зупиняємось...

Пломеніє ліс дубовий

Нарядився наче в вишиванки

Стоїть то жовтий то ліловий…

До Зими готуйте санки

Пора повертатись до дому, до  рідної хати...

Усе як є – дорога, явори,

усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

(Ліна Костенко)

Осінь! Моя улюблена пора

З берези листя майже злива

Шумлять  собі як дітвора…

Хай буде осінь всім щаслива! 

                                                                                                Єва Філіпович-Магера

                                                                                                                        (м. Рівне)  

  ОДНА ЗНАЙОМА

(нарис)

Маю одну знайому... По при всі наші стосунки, мою симпатію та прихильність до неї – ми, скільки себе пам’ятаю, лише знайомі. Навіть не приятельки.

Прагнути зламати між нами кордон розмежування і сягнути допустимих меж у тісніших взаєминах - визнати свою неспроможність осмислити та й зрозуміти все, що відбувається під час наших зустрічей або тривалого перебування поруч за певних обставин.

Часто відчуваю розгубленість перед її незбагненністю. Воістину потерпаю від мук і страждань у своєму разючому безсиллі охопити серцем та  розумом її сутність. Тому, останнім часом, перш за все прагну розібратися в собі з особистим. Це - не самоціль, а потреба навести лад у власній душі.

Ми бачимося лише раз на рік. Я знаю, що наша зустріч буде тривалою. Хвилююсь, однак голови не втрачаю. Налаштовую себе на філософське сприймання її чергових гостин. Вона ніколи не почувалася, як гостя. Все у ній виказувало господиню. Без усяких сумнівів і вагань ця її манера визнається кожним, хто знав, знає і буде її знати.

Вона ніколи не з'являлась без попереджень. Однак, не раз траплялося що приходила вона непомітно. Не пригадую за нею раптового чи завчасного візиту. Та й запізнювалася вона дуже рідко.

Вражає той феномен, що відразу відчуваєш, під чию руку потрапляєш. Усі це сприймають, як неминучість, і ніхто не влаштовує сцен на знак протесту та не робить з того трагедії.

З нею мені буває важко... Мабуть, це тому, що в її колоритній натурі не вловлюється трепетний імпульс ніжності. Не радість, а меланхолія передається через стрімку різноманітність змін її настроїв і станів. Все в ній виразно бачила і відчувала, а от ніжності - ні. Скороминучу мить її ласки розцінюю, як поблажливий вияв прихильності до армії шанувальників.

Парадокс ще й в тому, що я її люблю. Це почуття єднає мене з іншими людьми, не викликаючи ні заздрощів, ні ревнощів, ні суперництва. В своїй любові перед нею всі ми - рівні. Враження від її величі і краси спонукають не до бездіяльного споглядання, а до роздумів. Їх породжує здивування, одкровення, тихий смуток...

З нею не хочеться літати. Вона не мрійниця, а реаліст. Вся складність її натури полягає в невичерпності і тій повноті, яка у ній є, і яку вона може дати. Ні її матеріальні, ні духовні скарби нікого не принижують і не викликають пересудів. Багатства її неоціненні, однак, вона ні над ким не вивищуються. Вона живе втіхою від тієї радості, якою вона обдаровує інших. Її щедрість нікого не дивує та не породжує ажіотажу. Усім - по заслузі, без нарікань і образ. Це оцінка того, хто чого вартий...

Вона прийде і піде... А я залишуся з її дарунками і власними набутками. Не дорожити ними - не робити висновків, не стати нарівні із нею хоча б у чомусь в пору осені власного життя!

...Осінь знає про мене все. Вона мене приборкувала, вгамовувала, відроджувала і творила - трудилася наді мною увесь цей час, аби я стала гідним втіленням в життя її планів та задумів щодо мене самої ж...

Багрянцем вкриваються клени,

Жовтим полум"ям займаються берези,

У червоні шати увібрався дикий виноград,

Міддю відливає вбрання дубів,

Жовтогарячою строкатістю красується горобина,

У сарі місячного кольору вдяглися тендітні тополі -

Всі приготувалися до осінньго балу...

Закружляють у танку,

Захмеліють від жовтневих  п’янощів,

Поскидають своє чудове вбрання

і заснуть... до весни...