Директору  Інституту національної пам'яті Володимиру В'ятровичу

Вельмишановний, пане Володимире! 

Ви, безперечно, великий чоловік для України. Особливо в справі декомунізації. Розумію, що це вельми непроста і клопітна робота. Як можу сприяю вам у популяризації цієї справи. Але ось пригадав одну давню історію, якою хочу поділитися з вами публічно.  

У вісімдесяті роки (напевне, у 1985-му - буде точніше) минулого століття працював я завідувачем відділом і членом редколегії газети "Сільскі вісті" , яка виходила тоді накладом у два з лишком мільйони примірників. Побував я у відрядженні в Володарсько-Волинському районі Житомирської області. Зустрівся там з тодішнім першим секретарем райкому партії Петром Петровичем Олещуком. Запитую, а чому така назва в містечка і району, відповідно? Чому подвійна? Він, щирий українець, каже:"Я сюди засланий з іншого кінця області. Як приїхав, став запитувати місцевих, вияснив, що Володарськ - перша частина, себто, приставна частина назви містечка походить від увіковічнення імені соратника Троцького-Бронштейна, а потім і Лєніна, до якого перейшов революціонер . Згодом, він у більшовиків керував пропагандою і був убитий есерами ще 1918 року.   

Цікаво, що насправді даний революціонер ніякий не Володарський, а Мойсей Маркович Гольдштейн, - казав мені П. Олещук, - і родом він зовсім не з Житомирщини, а з Старокостянтинівского району Хмельниччини. Це за сто двадцять кілометрів по карті, а дорогою - ше далі. Хтось приліпив це ім'я нашому райцентру, так увіковічили пам'ять соратника вождя. Я ось взяв і порушив на сесії районнної ради питання, щоб відчепити цю першу половину імені містечка,назвати селище просто Волинськом. Усе пройшло спокійно, всі підтримали мою пропозицію одноголосно, бо ніяких родичів Володарського в цих краях ніколи не мешкало, і якщо чесно, то тут давно вже ніхто не знав про кого це взагалі йдеться у причепі до назви поселення. За моїм наполяганням послали те рішення до Президії Верховної Ради СРСР. А десь через місяць мені несподівано телефонний дзвінок з Москви поступає. На зв'язку товариш Володарський - голова Центростату СРСР - ЦСУ. Виявляється, він син Гольдштейна. І каже відкритим текстом:  

"Навіщо тобі перейменовувати місто? Забудь про це. Ніхто цього зробити тобі не дозволить, бо я за цим стою. Ти скажи, що тобі потрібно для району. Тільки зараз скажи, офіційні листи писати не потрібно, я тут занотую все, тобі всі заявки прийдуть. Тільки точно назви вашу залізничну станцію ...І щоб більше ніколи про відміну імені Володарського не заїкався ніхто у вас..."  

Ну, й я продиктував, - мовив Петро Петрович. - Через тиждень нам загнали з Азербайджану ешелон бітуму, з інших кінців почали надходити, як за щучим повелінням, вагони комбікорму, шиферу, скла. Поступило десять нових вантажівок, десять молоковозів, цех для машинного доїння корів. Так несподівано прибарахлилися, кілька доріг збудували... Через кілька місяців несподівано приїжджає Кавун, перший секретар обкому і одаразу запитання: "Звідки манна небесна? Хто сипле?" Так і так розповідаю, вислухав. "Гаразд, - каже, - до нього зайду..."   

Сьогодні, в 2016-му, я поцікавився і виявив: все й по нині стоїть мертво, як того хотів голова ЦСУ СРСР Володарський-Гольдштейн у 1985 році. Як, власне, ще товариш Лєнін заповів у 1918-му. Що це справді так, доказую наочно. Заглянув до тамтешньої районної газети "Прапор", яка, виявляється, розміщується, за станом на 12 лютого 2016 року на Червоній площі у Володарську-Волинському. З чим нас усіх і вітаю. Справа Леніна-Гольдштейна живе на Житомирщині й по нині. Мій доказ перевіряється тут -  http://www.prapor-vv.zt.ua/pdf.php- 

Під чиїм ви іменем живете?

Відкритий лист до жителів вулиці імені Карла Маркса в Андрушівці Житомирської області

Регіна Миколаївна Лялюшко народилася і виросла в Андрушівці на Житомирщині. Закінчила Одеський державний університет імені Мечникова. Захоплювалася хімією. Захистила кандидатську дисертацію за цим напрямом, викладала дисципліну у виші над морем. Вийшовши на пенсію, всю теплу пору року, від ранньої весни до пізньої осені мешкає в рідній Андрушівці. Її покликання – активна громадська робота. Вона діяльна поборниця захисту української мови, поширення знань про історичну минувшину України та рідного краю. Над її помешканням майорить державний прапор…

Під стать матері донька – Наталка Лозицька. Вона мешкає в Бразилії, її ім’я, поборниці всього українського, добре відоме в діаспорі Ріо-де-Жанейро.

         Минулої осені Регіна Лялюшко багато зусиль доклала для роз’яснення громадянам суті декомунізації, перейменування вулиць райцентру. Що з цього вийшло, можна зрозуміти з її публічного листа, який вона надіслала для публікації.   

         "Торік я чимало зусиль потратила на те, щоб розшукати, виявити, оприлюднити цікаві деталі, штрихи з життя чудової людини, Громадянина з великої літери, лікаря Миколи Скочинського. Патріота, який порятував життя, напевне, сотням жителів Андрушівки та району, був доктором у підпільників відомого партизанського загону антифашистів Івана Богорода, котрий базувався в наших чарівних Лебединцях.  Ці мої старання мали одну щиру мету – в благодатну пору декомунізації переконати всіх у тому, що імена наших народних, некоронованих героїв мають носити й наші вулиці. Власне, на це була спрямована й моя публікація в районній газеті «Новини Андрушівщини».

         Я вельми сподівалася, що в депутатському корпусі міської ради знайдуться люди, які вже нарешті живуть без облуди комуно-радянських шор, мислять широко і вільно, одірвалися від пропагандистської мішури кремлівського словоблуддя. На це мене, принаймні, наштовхує бодай масове святкування релігійних пошанувань у наших краях, а особливо ж велелюддя в поминальні дні на районному і сільських кладовищах. Значить, розуміємо, що потрібно поклонятися не надуманим, спущеним з гори ідолам, яких боготворила і зробила іконами московітська пропаганда, а простим людям, котрі жили серед нас, але дочасно пішли за світи. Ось серед них ми й маємо знаходити своїх героїв. Їх іменами, хто на це заслужив, називати свої вулиці й провулки, тим самим передаючи нетлінну пам’ять про їхню старанність, добросовісність новим поколінням.

         Але ні ж, добитися цього поки що ніяк не можна. Виявляється, у середовищі обранців до міської ради є справжнє засилля комунофілів, замшілих совків і глибоко радянських людей. Вони, як виявилося, на смерть стояли на сесії міської ради за те, щоб в Андрушівці обов’язково, приміром, була вулиця головного комуністичного ідеолога планети Карла Маркса. Знайшли, знаєте, цьому таке кумедне пояснення: мовляв, він відомий у світі філософ.

         Панове! Але ж уточняйте, носієм, якої саме філософії є ваш божок. Очевидно, ви посоромитесь це зробити. За вас це зроблю я. Карл Маркс родоначальник і головний носій філософії людожерства, вчені кажуть - антропофагії. Від себе додам: у примарній боротьбі за торжество проголошеного ним «царства свободи», начебто за «рівноправність» знищено десятки і десятки мільйонів простих людей. Марксова теорія привела до створення перших на планеті концентраційних таборів (найперший, під іменем «Кожухів» з’явився 1923 р. у Москві), до культу більшовизму, який немислимий без масового знищення за рознарядкою «ворогів народу», до розстрільних трійок, виселення з рідних місць поселення цілих націй. Як вчинили послідовники теорії Маркса комуністи щодо стражденного кримськотатарського народу.

         Та що там говорити про це масштабно, коли і в долі однієї сім’ї, про яку розповім нижче, як у краплині джерелиці, віддзеркалюється все «велич і грандіозність» людоїдної філософії їхнього божевільного Карла Маркса. 

         Минулої зими письменник Олександр Горобець, який почасти мешкає в Андрушівці, підготував до Вікіпедії - Інтернет енциклопедії статтю про львівського доктора права Романа Домбчевського. Зустрівши це незнайоме прізвище в одному з архівних номерів україномовної газети «Свобода», яка з 1893 року видається в США, дослідник розкопав унікальну і трагічну історію незвичайної сім’ї, котра неймовірно постраждала якраз саме завдяки ревному втіленню у життя комуністичних ідей філософії Карла Маркса його фанатичними послідовниками. (Заради цікавості прочитайте в Вікіпедії всю статтю, раджу).

         Випускник юридичного факультету Львівського університету Роман Домбчевський на початку минулого століття і до початку Другої світової війни був переконаним борцем за українізацію судочинства в пригнобленій поляками Західній Україні. Виступав за те, щоб українці в судах володіли правом розмовляти, подавати документи рідною мовою. 1934 року навіть видав книжку, озаглавлену «За права мови».

         Коли «золотого вересня» 1939 року у Львів вступили радянські війська, одним із перших енкеведисти кинули до в’язниці доктора права Романа Домбчевського. Його дружина Ірина, львівська журналістка, громадська активістка разом із дочкою Христиною зуміла втекти до Польщі, за тим до Німеччини, звідти перебралася до США. Тим часом її чоловіка, після катувань і неймовірних страждань засудили до восьми років каторги і відправили відбувати покарання до Північної Колими. Роман Йосифович витерпів усі поневіряння, відсидів свій строк, накинутий на його фактично нізащо до останнього дзвоника. Але коли звільнявся, його попередили: в’їзд до Західної України йому закрито. Він надалі не має права займатися юридичною практикою. Доктору права заборонено будь-що писати, будь-де публікуватися. Одне слово, йому суворо наказали забути те, ким він є, чому присвятив своє життя, що було суттю його життя. Ось вам чітке та конкретне втілення у життя філософської теорії Карла Маркса про боротьбу з вільнодумством.

         Дружина пана Романа Ірина Домбчевська, поселившись з донькою у Чикаго, з усіх сил боролася за те, щоб бодай якусь отримати вісточку про свого судженого. Де він, що з ним? Чи живий? Десятки разів зверталася з запитами до радянського посольства у США, у відповідь – гробова мовчанка. До ООН. І на її запити з СРСР уперто не відповідали. До останніх днів свого життя в 1965 році пані Ірина плекала щиру надію на зустріч з чоловіком, шукала шляхи бодай щось дізнатися про Романа Йосифовича. Катма. З цим і померла. Звісно ж, не знаючи про те, що з Колими її чоловік, відомий на Львівщині правник Роман Домбчевський відправився до Одеси. Там влаштувався працювати… вантажником. І помер з розпуки та горя ще 1952 року.

         Цікав деталь. Дочка Романа та Ірини Домбчевських Христина Навроцька стала відомим діячем українського руху в Сполучених Штатах Америки. Багато років вона працювала заступником голови Союзу Українок Америки (CУА).

         Ця трагічна історія родини Домбчевських, в яку втягнуті люди, котрі мешкали на різних кінцях планети, для мене особливо близька і зрозуміла тому, що на прохання мого андрушівського сусіди письменника Олександра Горобця я намагаюся віднайти місце поховання львівського доктора права Р. Домбчевського в Одесі. Щоб і цей штрих внести до Інтернетівської енциклопедії – Вікіпедії. Щоб він став відомим історії та людям. Справа ця, зрозуміло, надзвичайно не проста, позаяк поминуло вже стільки літ, але я не падаю у відчай, продовжую пошук. А ці рядки пишу лише для того, щоб їх прочитали насамперед люди, які мешкають по вулиці Карла Маркса в Андрушівці, проповідника філософії комуністичного фашизму. Нехай задумаються мої добрі та щирі земляки над тим, під чиїм ім’ям рахуються їхні помешкання. За якою страшною адресою надходять їм передплачені газети й журнали, куди їм доставляють поштівки і телеграми милі наші зв’язківці. І «подякують» за цю недолугість представникам депутатського корпусу, які голосували за те, щоб ім’я людожера Маркса красувалося на їхніх будинках нашого міста.

         До речі. Якщо депутати Андрушівської міськради так залюблені в філософів і їм конче хочеться, аби ім’я такого носила одна з вулиць нашого поселення, то відомих українських імен тут, хоч гать гати. Починаючи від Володимира Мономаха до українського релігійного філософа Івана Вишинського, Дмитра Донцова, Михайла Драгоманова, Якима Яреми, письменника Миколи Руденка. А чим не поетичний філософ наша сучасниця Ліна Костенко?

Одне слово, міські обранці застрягли в радянській минувшині, а життя пішло далеко вперед. Думаймо всі разом над тим, як ліквідувати цю диспропорцію".

Регіна Лялюшко,

науковець, громадський активіст.

м. Андрушівка Житомирської області.