хочу сюди!
 

Лариса

52 роки, близнюки, познайомиться з хлопцем у віці 38-57 років

Замітки з міткою «війна»

Українська музика 1791







33%, 1 голос

33%, 1 голос

33%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Дитинство, обпалене війною

Знову тривога
Лунає з повітря.
Видно з порога
Серпанка палітра.

Мама, як вкопана,
Шепоче стиха:
"Цариця Небесна,
Лишенько-лихо...

Знову атака!
Щоб воно здохло!
путін собака!
Нехай тобі б всохло!

Скрючило суку
Й не відпустило!"
Мене на руки
Бере щосили...

Сирена з неба,
Далеко ще ранок...
Скоріше треба
Нам у схованок.

Мама за свічку -
В погребі темно.
Я свою ляльку
Хапаю таємно,

Їй самій лячно.
Мерщій від хати -
Можуть до неї
Вдертись солдати,

Орки трикляті,
Російські потвори,
Горіть в багатті!
Горе нам, горе...

Злізли до льоху,
Калатає серденько.
Стихло потроху...
Горнуся до неньки.

Тремтять долоньки
Мама руки до неба:
"Не бійся, доню,
Молитися треба..."

В погребі сиро,
Стиха лине молитва:
"Дай, Боже, миру,
Хай скінчиться битва..."

Здригнулась стеля
Загойдалися стіни,
Гул, як в пустелі,
Невже ми загинем?!!

Я обіймаю
Любу матусю.
Міцно тримаю
Ляльку Катрусю.

- Мої ви дівчатка,-
Дивиться в очі,-
Тихо дитятка,
Врятуй нас, Отче!

Дай днесь у мирі
Жити із хлібом...
В неньки волосся
Покрилося сріблом...

Ховались скільки
Отак невідомо...
Стихло...навшпиньки
Зі схову до дому.

Палають хати
Через дорогу...
Живі, рідненькі...
І Слава Богу...

© Поліна Сікорська

Янголятка

© Гліб Бабіч

"Янголятка"
Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
Піднімаються, наче по сходинках, хмарами вгору до Бога.
Озираються діти самотньо, питають – «Де мамо?», «Де татко?»
Заздрять тим, хто родиною рушив в дорогу.
А на вході до раю блокпост, і Архангел – розгублений ротний,
Опустив автомата, і плаче, і руки тремтять, відчиняючи браму.
Рай поринув у дим. Він бере їх за руки, веде їх наосліп, скорботний.
«Мама?.. Янголе, де вона? Ну ж бо, знайди мою маму!»
Що йому відповісти? Бо страшно, і зуби зчепила судома.
Як це Боже? Чому? Ми ж тримали цей всесвіт? Ми ж начебто варта?
«Тихо дитятко. Все вже скінчилось. Не бійся. Ти вдома.
Мама прийде ось-ось. Я вже кличу. Хоч так і не варто…»
Янгол дивиться вниз, скрізь вогонь, захлинається знову від болю -
Що це? Начебто пекло вже вийшло із прірви на землю роззявивши рота?
Що ж ти, Господи, знов в таку ціну даруєш їм волю?
Хто ж її понесе, коли діти їх стукають в наші ворота?
Там чорти начепивши хрести мажуть в руни броню, і горять, але лізуть.
З неба падає полум’я злива і град - на любов’ю просочену землю.
Діти дивляться в небо, чекають на тебе… Натомість приходить залізо.
Підкажи… Накажи – і я пекло мечем від людей відокремлю.
Бог зітхнув. Бог погладив дітей по волоссю що попелом вкрите.
«Бачиш, янголе, ось і з’ясовано- хто чого вартий, і хто там засвоїв уроки.
Це їх діти, любов їх і сенс - піднялися до неба як квіти.
Як молитва до мене. Віч на віч. Без черги. Без строків.
Я не кину їх, янголе. Надто висока ціна, і зайшло все далеко.
Землю мають тримати живі. Тут в раю вже достатньо дітей і героїв.
Бачиш, гарна прикмета – і попри війну повернулися в гнізда лелеки.
Що ж. Піду на підмогу. Подай мені піксель і зброю.»
Переляканий світ накладе на стурбованість соту велику печатку .
Діти дивляться в небо, де смерть, як лелека, літає по колу.
Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
А назустріч їм Бог в однострої спускається долу.


На зображенні може бути: 3 людини та на відкритому повітрі

Українська музика 1790







0%, 0 голосів

67%, 2 голоси

33%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Війна в Україні очима кінооператора Сергія Михальчука

Сергій Євгенович Михальчук — український кінооператор. Заслужений діяч мистецтв України, володар «Срібного ведмедя» Берлінського кінофестивалю за видатний внесок у мистецтво та призер Міжнародного кінофестивалю в Сан-Себастьяні – з першого дня війни не розлучається зі своєю головною зброєю – камерою, документуючи наслідки вторгнення Росії на нашу землю.

Київ 26.02.2022


Київ 4.03.2022

Темрява.

  Одного ранку в казковій країні, народ якої з нетерпінням очікував на весняні сонячні дні, сонце не з’явилось на небокраї. Темні хмари закрили небо, а смертоносні блискавки руйнували все, куди потрапляли.
  І полетіла звістка чорним птахом, що країну накрила темрява. І стиснулись серця людей від болю і відчаю. І з кожним днем то тут, то там душа невинної дитини покидала землю і янголом злітала в небо. "Я буду турбуватись про тебе, мамо" – чи то ехом чи то в уяві матері, прозвучали останні слова дитини, голос якої вона вже ніколи не почує.
  Країну накрила темрява, але весна вселяє надію, що сонце проб’ється скрізь хмари і настане той день, коли люди казкової країни відбудують зруйноване і заживуть щасливим життям.

Маленькие большие люди


Маленькие большие люди

Мартин Брест


Пулемет совершенно по-идиотски смотрится среди этих деревьев, этой травы, этого утра, этого прозрачного воздуха и неожиданного пения птиц.

Пулемет совершенно органично смотрится среди этих людей. Они ходят в военной форме с элементами флибустьерского шика, много курят, мало спят и постоянно хмыкают. Им всем хорошо за тридцать, они хитры, недоверчивы и очень толковы, они умеют и зброю почистить, и насос починить, и зае...ать всех своими жуткими, но очень смешными шутками.

Они находятся в своей стихии. В состоянии долбанного комфорта, если вообще можно употреблять это слово в нашей стране крайние восемь лет. На них ото смотришь и думаешь: “Люди на своем месте, йопт”. Олег Бондаренко ворчит, Игорь Тамплиер в пятый раз рассказывает мне, откуда и куда стрелять. Я вроде не тупой, с третьего раза понял, но Игорь в это явно не верит.

Все цокают и хмыкают на “хеклер”, лениво отстреливают по магазину и сдержанно интересуются, где такое можно намутить. На самом деле, им по...еру. Они умеют воевать любым оружием, делают это привычно, экономно, рассчетливо и обязательно – с мерзкими комментариями.

И всем давно наплевать, кто как смотрится, кто как выглядит, у кого и о ком какое мнение. Все пришли в войска, стали под команду и виконують задачі за призначенням, даже долбанный пулемет, которому восемьдесят лет, и который своим грохотом совершенно не мешает утреннему пению птиц.

Маленькие большие люди.


Це геноцид

Це геноцид
Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Коли йдеться про різню в Бучі, Ірпені, Бородянці, Ворзелі напрошується питання: «Навіщо?!». Перше, що спадає на думку, це списати все на довічне російське бузувірство і зневагу до людського життя. Звісно, таке має місце ще з часів общини та домостроя. Проте, як на мене, пояснювати все одною лише відсутністю у росіян емпатії до всіх, починаючи від себе, буде надто легковажно.
Дуже багато ознак вказують на те, що події у Бучі були спланованою операцією, підготовленою заздалегідь.
По-перше, масове мародерство. Вже написано кілька статей про те, що початися воно не могло без санкції з самого верху. Навіть у Чечні росіяни мародерили по-тихому, по дрібницях, з простої причини – ніякий офіцер не хоче відповідальності. Російська бюрократія бездушна. Спустять з гори наказ «боротися з мародерством» – не відкрутишся. Зате. Ми бачили, як натхненно мародерили російські війська у Грузії. Ба більше, росіяни практично хвалилися пограбуванням грузинів. Навіщо? Бо це форма приниження. «Я тут пан, тому я беру що хочу, а ти або погоджуєшся, або вмираєш».
По-друге, численні зґвалтування. Що це нагадує? У Німеччині 1945 р. зґвалтування німкень солдатами Червоної армії мали масових характер. Ветеран тої війни Ніколай Нікулін описав апокаліптичні картини, коли ґвалтували під гарячу руку навіть радянських жінок-військовослужбовців, якщо ті були в цивільному. Нічого дивного, з давніх давен масові зґвалтування були інструментом придушення волі населення на завойованих теренах. Москва відродила у 21-му ст. цю бузувірську технологію.
По-третє, мішки для трупів і мобільні крематорії. Ми ще дивувалися – навіщо їм стільки? Невже вони планують втрати більші за обидві Чеченські війни? Тепер очевидно. Все це було не для окупантів, а для нас.
По-четверте, вам не спадало на думку, чому окупанти кидали трупи просто валятися на вулицях багато днів? Вони ж, хай їм, можуть бути джерелом зарази для самих же окупантів! Тим не менше, окупанти навіть не думали прибирати вбитих. Ховали їх переважно місцеві мешканці. Не дивно, що тікаючи з Бучі та Ірпеня, про вбитих окупанти просто забули. Що нам нагадує це? Відповідь – Батурин 1708 року. Так само місто було вирізане. Так само ніхто й не думав прибирати трупи. А Петро І потім за всякої нагоди погрожував містам, що пручалися, «сотворіті яко в Батурінє».
Вже відомо, що окупанти в зайнятих містах шукали цілком певних людей – за заздалегідь складеними списками. Активістів українських партій, учасників АТО, волонтерів тощо. Про складання таких списків раніше попереджала американська розвідка.
Ба більше, після Бучі прийшла інформація, що у захоплених районах Маріуполя окупанти заходилися негайно прибирати трупи і спалювати їх у мобільних крематоріях. Цивільне населення масово вивозять на окуповані райони Донбасу і в Росію. Очевидно, Москва масово прибирає сліди та свідків своїх злочинів.
Все перелічене свідчить – ми мали справу з організованими масовими вбивствами і насиллям. Так, на рівні виконавців кожен бузувірствував на власний розсуд, але карт-бланш давали згори.
Але навіщо?
Відповідь – аби зламати і роздушити.
Політексперти не можуть збагнути – як Москва зважилася на пряме вторгнення до України? Хіба Москва не відала, що в українців довга історія боротьби за свою незалежність? У Москві забули про Отаманщину та про опір ОУН-УПА? Відповідь, як на мене, така. Ні, там як раз гарно про це знали. Тому вирішили діяти за рецептом більш давнім – часів Петра І. Україну вирішили ламати так само, як після виступу гетьмана Мазепи – різнею в Батурині, різнею на Чортомлицькій Січі, Лебединською комісією тощо. А далі до діла став би весь інструментарій 20 сторіччя – до концтаборів, Биківні та Голодомору включно. Нам готували злам самої національної свідомості – через насилля. Все це називається просто – ГЕНОЦИД.
Партія «Європейська Солідарність» зареєструвала постанову, якою закликає ВРУ та світову спільноту визнати воєнні злочини Росії геноцидом проти українців. Підстав – більше ніж достатньо.








Українська музика 1789






17%, 1 голос

67%, 4 голоси

17%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.