хочу сюди!
 

Киев

49 років, рак, познайомиться з хлопцем у віці 42-53 років

Замітки з міткою «село»

Слава Богу, что вилы нынче в ход не пустили


Около 1,5 тысяч аграриев провели митинг сегодня под зданием Кабинета министров и парламента. Участники акций пришли с плакатами: «Нет – уничтожению села», «Бюджет селянам, а не олигархам» и др., передает корреспондент НБН.

Пикетчики заявили, что они вынуждены использовать вилы и косы из-за низкого финансирования сельского хозяйства. Они также потребовали отменить пошлины на экспорт зерновых культур и «закончить эксперименты над сельским хозяйством».

Премьер-министра Николая Азарова пикетчики встретили возгласами «Позор!» и «Азарова в отставку!» Позже аграрии направились к зданию Верховной Рады, где продолжили протест.

С 1 июля, напоминает НБН, были введены пошлины на экспорт зерновых. В результате, экспорт зерновых из Украины почти прекратился – его объемы упали в 5 раз.

Конец цитаты.

Далее - блоггерская отсебятина.

Мне ведь тоже есть что напомнить - и по поводу, и по делу.

А именно - как ветераны-«афганцы» 20-го числа прошлого месяца чуть не взяли штурмом здание ВРУ (Верховной Рады Украины).

К их требованиям, как стало известно вчерась, КМУ прислушался. Не зевая и, поди, не колеблясь.

См.: Предреволюция отменяется?

Только вчера «афганцы» одержали победу над правительством ставленников олигархата и исполнителей воли МВФ, а уже сегодня селяне с вилами и косами на Грушевского пожаловали.

Совпадение?

И ведь к последним, пожалуй, Николаю Яновичу со Кабмин тоже стОит прислушаться.

Ибо если булыжник - оружие пролетариата, то упомянутый сельхозинструментарий... ну, вы поняли.

См. заглавие поста.

Дай Бог, чтоб КМУ удовлетворил требования аграриев!

Карпаты. Горное село.

Карпаты. Поездка в горы
Карпаты. Дача в горах
Карпаты. Маршрут "Зеленица"
Карпаты. Маршрут "Вышки"

Выехав с дачи и за 40 минут проехав 7 км по дорогах описанных в части "Карпаты. Поездка в горы" -  "Сузука" прибыла в "цивилизацию". Местное глухое село.

Вид на речку  с мостика перед селом.

Еще один пейзаж с моста[ Читать дальше ]

На зупинці

На зупинці 

Сільська автобусна зупинка Багато всяких функцій має: Немов малесенька хатинка Стрічає всіх і проводжає, Той сів на лавці відпочити, Чи може дощик переждати, Цей став, щоб ляси поточити, Або об‘яву почитати… Прийшла сюди і Ковалиха Провести сина із сумками, До когось гомоніла стиха – Ділилась стомлено думками: – Оце приїхав син у гості, У місті ще невістка й діти… Сумки важкі, аж ниють кості… Та хай везе! А що робити! Казала б ще про сина свого, Бо страх хвалитися хотіла, Але по розкладу з-за рогу Маршрутка враз прогуркотіла. – Пойду в багаж сдавать, мамаша, – Синок промовив на прощання, – А то тяжолая поклажа. Звоні почащє! До свіданья! – Їдь з Богом! – пролунало тихо… Маршрутка зникла вже за рогом. Понесла сором Ковалиха, Більш не озвавшись ні до кого. Незручно Ковалисі бідній. Бодай і ворог не діждався, Щоб раптом син до нього рідний Чужою мовою озвався. І людям теж незручно стало, Десь повно справ у всіх взялося. Тож кожне в справах тих помалу У різні боки потяглося. На лавці тільки рідна мова Ще довго в самоті сиділа.  Зітхала тяжко, калинова, Немов заплакати хотіла…

Тетяна Чорновіл

Смешные знаки и указатели

Смешные и странные указатели, которые можно встретить на наших дорогах.
Честно говоря, не представляю себе, как люди живут в поселках с такими названиями.


Смешные знаки и указатели (26 фото)
[ Читать дальше ]

Украинские села пустеют и вымирают

По данным Счетной палаты Украины, за 19 лет независимости с административной карты страны исчезло более 300 населенных пунктов. Причина вымирания украинских сел и деревень – тяжелые условия жизни регионов, и как следствие этого – миграция и высокая смертность среди работоспособных граждан. Ни одна из правительственных программ спасения ситуации к реальным результатам пока не привела. Старенький грузовой "ГАЗ" с трудом преодолевает искусственные перевалы бывшего глиняного карьера. Владелец машины Леонид он же водитель и единственный в округе предприниматель, по привычке ругает плохие дороги и скептически высказывается о демографической ситуации на своей родной Сумщине. "Когда-то здесь было хорошее село – Александровка, - тычет Леонид пальцем то ли в небо, то ли в сторону пустыря (в зависимости от положения грузовика, то проваливающегося в яму, то наклоняющегося на правый бок). – Но старики в большинстве своем умерли, а молодежь подалась в города – искать лучшей судьбы". "Сейчас в этой Александровке живут две бабушки да двое их великовозрастных племянников, пьющих все спиртосодержащее, - продолжает Леонид. - Доставляю им продукты по мере возможности, а также исполняю роль почтальона и даже журналиста – рассказываю последние новости. Таких клиентов у меня в округе едва наберется сотня на пятнадцать-двадцать сел в округе". Дорога жизни Энтузиастом своего дела Леонида можно назвать лишь условно – его работа по доставке тех же продуктов и почты в отдаленные пункты спонсируется несколькими благотворительными фондами и государственной программой поддержки малого бизнеса.

Иными словами, отдельно взятый предприниматель, используя личный транспорт, примерно два раза в неделю "навещает" жителей так называемых "депрессивных территорий", подвозит им продукты первой необходимости, получая взамен льготные условия налогообложения его деятельности. Эта программа, заложенная в регионах еще во времена президентства Виктора Ющенко, действительно возымела свой эффект. "Благодаря этим автолавкам, мы имеем связь с внешним миром, - говорит жительница хутора Александровка Мария Станиславовна. – Для нас маленькая дорожка через карьер – это как дорога жизни для блокадников Ленинграда". Бывшая учительница истории, волею судьбы оказавшаяся отрезанной от внешнего мира в мирном веке двадцать первом, не перестает мыслить историческими категориями. "Правительству, наверное, все равно, что мы вымираем, - говорит Мария Станиславовна. - Но вот ведь что хочется сказать – власть имущим нужно обратить внимание на эту проблему, ибо уже скоро в селах и деревнях не останется никого, а города захлебнутся в потоке бездельников". Как поддержать провинцию?

О том, что в этом отношении правительству "не все равно", официальный Киев в последнее время заявляет достаточно громко. В рамках общественного форума Ассоциации органов местного самоуправления под названием "Поддержим провинцию" по всей Украине проходят заседания представителей местных администраций и независимых наблюдателей, которые наперебой дают оценку нынешнему статус-кво на украинской периферии, а эксперты предлагают собственные пути выхода из сложившейся ситуации. Среди "инноваций" – возрождение коллективных и совместных хозяйств в аграрной сфере, строительство на селе новых школ, библиотек, домов культуры и привлечение в регионы молодых людей, официально числящихся на биржах труда безработными. Иногда это стремление принимает довольно радикальные формы. "Да ведь нет у нас такого понятия, как тунеядец и бездельник, - говорит один из авторов "программы спасения села" фермер Николай Осадчий. – Лично я могу заинтересовать примерно сотню работников, которые в течение месяца возродят отдельно взятый населенный пункт. Привлеку самых отъявленных маргиналов". "Только потом пусть всевозможные правозащитники не говорят, что я морил голодом и трудом алкоголиков и наркоманов, - продолжает Осадчий. - Этот контингент у меня быстро бы вылечился, а на месте разрушенных и оставленных сел цвели бы сады". Подобная риторика все чаще находит понимание в кулуарах Верховной Рады. "Для поддержки провинции все средства хороши, - говорится в заявлении инициативной группы "Возрождение", в которую входят народные избранники сразу от нескольких парламентских фракций. - Будет большим успехом, если даже те, кто еще вчера был, что называется, за бортом жизни, сегодня будут строить будущее Украины не только как промышленного, но и как аграрного государства. В противном случае нас ждет страшная статистика по отдельно взятым областям". Региональная статистика действительно впечатляет. Глава Харьковского областного совета Сергей Чернов заявил, что в 74 селах этого региона проживает от 1 до 9 человек, в 250 селах - от 10 до 45 человек, и более чем в 350 селах живет до 100 человек. Сокращение населения

"Я уверен, что ситуация на Харьковщине по количеству вымирающих сел еще далеко не самая худшая на Украине", - констатировал чиновник. По данным Счётной палаты, села, в которых проживает менее 100 человек, составляют 48% общего количества населенных пунктов. Как сообщают крымские источники, в прошлом году, во время масштабной милицейской операции по выявлению пустующих и бесхозных домов, правоохранители насчитали 7 сел, находящихся на грани исчезновения, и 21 селение, где проживают меньше десяти семей. С карты полуострова уже исчезли 10 сел в степных районах Крыма. Подобное наблюдается не только в южных и восточных частях Украины - в Ивано-Франковской, Хмельницкой и Волынской областях отмечен массовый отток работоспособного населения: многие местные жители предпочитают искать лучшей доли либо в странах Евросоюза, либо в России. При этом, население Украины на 1 сентября этого года составило 45,8 млн человек, из которых 31,4 млн – это городское население и 14,4 млн – сельское. В 1993 году, когда население страны достигло исторического пика, здесь жило более 52 млн человек.

"Я бы не стал сгущать краски, - возражает Николай Осадчий. - Проблема вымирания села характерна не только для Украины и уж тем более для отдельно взятой ее области. Во многих странах, в том числе и развитых, наблюдается отток населения из провинции. Все дело в грамотной правительственной политике. Вспомните австралийскую историю". Под "австралийской историей" украинский фермер подразумевает информацию о привлечении потенциальных жителей в деревню Трандл. В этом поселении насчитывается всего 380 жителей, и они пытаются привлечь новые семьи низкой платой за аренду жилья – всего один доллар в неделю (австралийский доллар примерно равен американскому). "Не нужен нам берег испанский" Кроме того, энтузиасты рассчитывают на поддержку благотворительных фондов, которые, если верить планам украинского правительства, смогут беспрепятственно спонсировать программы поддержки села. Например, в Крыму группа энтузиастов уже создала на базе "депрессивных сельхозпредприятий" несколько артелей по культивированию элитных сортов пшеницы. В Прикарпатье возрождены артели по выращиванию ценных пород хвойных деревьев, а на Сумщине большой популярностью пользуются фермы по откорму породистых коров и свиней. Впрочем, на сегодня деятельность этих благотворительных фондов государством не регулируется. "Да не нужен нам берег испанский, - философски замечает водитель старого "ГАЗа" Леонид, проводя свой видавший виды корабль карьеров через очередную рытвину. – Дайте нашему мужику нормальную работу дома. Он бы и не пил, и дом бы себе строил, и жену любил. И никогда бы не слышал в свой адрес таких плохих слов, как "алкоголик" и "тунеядец". Вот только кто же эту нормальную работу даст?". 

Димитрий Бабич

Источник: http://kazakh-zerno.kz/index.php?option=com_content&view=article&id=26576&fromfeed=1

В Рай за... 10 грн... :-)

Ще обідаючи у піцерії в центрі Бережан, ми вияснили у господині, що автобусів до Раю сьогодні вже не буде, але туди можна дістатися на таксі і попросили у неї телефон знайомого таксиста. До Раю звідси менше 3 км, і за поїздку він взяв з нас 10 грн. car money smile 
Рай - це село поблизу Бережан. Погодьтесь, ми не могли пройти повз  село з такою назвоюangel Тут граф Потоцький у 1760-1770 році побудував мисливський палац, на місці дерев"яної хижки Сенявських
, та розбив навколо чудовий парк з каскадами ставків, джерел та водоспадів, що перетиналися чудовими містками та несли свої води повз сотні різноманітних сортів дерев та кущів. Непоправних збитків нанесла парку Друга світова війна, пропали магнолії, тюльпанове та полуничне дерево і багато інших цінних рослин. Зараз у палаці знаходиться притулок для дітей-інвалідів, а парк використовують місцеві жителів для відпочинку.


У ставках купаються і ловлять рибу. Відпочивають у тіні верб та кипарисів. (Дивитися фото)
Ще однією фішкою було фотографування біля знаку при в"їзді в село umnik , але ми його так і не знайшлиprostite , хоч до Бережан поверталися пішки, але все ж влаштували фотосесію на зупинці.
Назад поверталися повз Бережанський склозавод, який ніби ще функціонує. Не всі вже згадають, що у радянські часи Бережанськи бокали були досить популярні. У нас дома ще досі збереглося кілька стаканів!

Було колись на лівому березі Дніпра чарівне село - Позняки.


СЕЛО ПОЗНЯКИ (КИЇВ)

 

    Було колись на лівому березі Дніпра навпроти Києва чарівне село, яке мало Незвичну назву — Позняки. Потопало воно у квітучих садах, заливалося співом солов'їним, чарувало прохолодою і красою озер, безмежною повінню навесні, зеленими луками із запашною травою, прохолодними гаями та біленькими хатками.

 


Вперше згадуються Позняки 1571 року як поселення «бояр путних» — тобто тих, хто ніс «пут-ну» (шляхову) службу при київському воєводі. Розташоване воно було на березі Позняківської затоки Дніпра, біля Либідського перевозу — там, де тепер яхтклуб.

 

Назва села, ймовірніше за все, походить від прізвища Позняк, бо родина Леонтія та Мойсея Позняків володіла на лівому березі Дніпра поселенням Паньківщина, яке називали також Позняківщиною (не плутати зі слобідкою Паньківщина, назва якої походить від родини Паньковичів, що володіли нею у 1516— 1570 рр., і яка була розташована на правому березі Дніпра, там, де зараз пролягають вулиці Тарасівська,   Саксаганського,   Паньківська   і Микільсько-Ботанічна).

 

У 1631 році село Позняки було передане (чи продане) митрополиту київському Петру Могилі, а вже той, у свою чергу, 1635 року відписав його Києво-Братському монастирю на Подолі  (в дарчій грамоті так і вказано:

«хоуторь» Позняковщузна, на Дьньпрь льжащая»).

З метою залюднення лівого берега Дніпра, селян, які погоджувалися обробляти ці землі, на сорок років звільняли від трудової повинності. Так виникли села Позняки, Воскресенка, Микільска Слобідка, Дарниця, Троєщина, Осокорки...

Існує  побіжна згадка вже в XI ст. У книзі М.О.Рибакова «Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва» згадується про село Позняки, яке виникло за часів литовського панування і було розташоване біля Позняківської затоки Дніпра: «Згідно з люстрацією 1571 року, тут проживали бояри, які відбували шляхову повинність київському воєводі.

Ці дані підтверджуються і приведеною в книзі М.Рибакова грамотою Сігізмунда І, виданою Видубицькому монастиреві й датованою 1538 роком.

Російські царі і українські гетьмани в XVII–XVIII ст. неодноразово підтверджували монастиреві право володіння «...на село Позняки на Днепре лежащее, с землями, с полями, пахотными сеножатыми, огородами, озерами, борами, лесами, иными угодьи...». Джерела свідчать про зростання села. Якщо у 1636 р. йде мова про «хутір Позняківщина», то через З0 років згадується вже «деревня Позняки», а в 1694 р. — «село Позняки». Що ж до назви села, то серед топонімів багато таких, які утворилися від імен чи прізвищ перших поселенців. Можливо, Позняк — прізвище засновника чи володаря села» (цит. за М.Рибаковим).

Пізніше Позняки поступово перетворилися на дачну місцевість, і називали їх легенями Києва. Хто хоч раз побував у Позняках, назавжди закохувався у їх неповторну красу.

 

Люди жили тут привітні, добрі, талановиті — вміли працювати та активно відпочивати. Село мало свої «кутки» з історичними назвами: Корольок, Гай, Убедь, Острів, Пограниччя, Заріччя, Лавин куток, Красииця, Бесарабочка, Могущий, Дарницький... І кожен куток мав свої пісні, своїх артистів, музикантів.

 

Здавна у Позняках займалися скотарством (бо достатньо було заливних луків, вкритих соковитою травою), рибальством (бо безліч було риби у численних озерах, затоках і малих річках, що впадали у Дніпро), городництвом.

 

Позняківські умільці плели кошики з червоної лози, якої багато росло навколо водойм. Деякі селяни мали свої пасіки, займалися будівництвом, гарно викладали печі, робили меблі з дерева. А вже шити й вишивати вміла будь-яка дівчина. І легко вгадувалися позняківські рушники та сорочки; бо вирізнялися вони своїм унікальним орнаментом і  кольором ниток,..

 

Свої вироби, рибу, мед, молоко доставляли позняківські жінки на базари та безпосередньо у помешкання киян.

 

Молоко  носили у банках, підв'язаних до коромисла, а зверху ще й прив'язували букетик квітів — щоб було «і красиво, і корисно».

 

Нині назва Позняки асоціюється з бетонними багатоповерхівками серед асфальту, тоненькими хворобливими деревцями та засиллям автомобілів. Забудова, розпочата в кінці 80-х років минулого століття, швидко знищила неповторну красу Позняків.

 

 


І більшість сучасних мешканців Києва навіть збагнути не може, що там, де залишилися лише маленькі болітця, які будівельники поволі засипають сміттям, раніше були неповторні озера й річки, а там, де нині височать хмарочоси, простиралися безкрайні луки та зелені гаї з голосистими пташками і неляканою дичиною».

 


Сьогодні  ще можна доторкнутися до зелені колишнього села Позняки, послухати спів зозулі та солов'я, вдихнути свіже повітря, помилуватися чарівним озером Жандаркою, в якому колись сходилися річки Дарниця і Позняківка і потім текли єдиним руслом до Дніпра.

 

Біля  Жандарки, в 1635 році була побудована велика цегляна церква, а при ній відкрита церковно-приходська школа (там, де тепер будинок №2 по вулиці Бойка)

 


 Зараз немає вже цих річок, та й озеро значно поменшало і втратило свою історичну назву. Хоча, можна сподіватись, що воно не зникне, як більшість інших — його планують облаштувати і відновити зв'язок із Дніпром за допомогою підземних гідротехнічних споруд.

 

 

газета    «У озера»      

Музей «Позняки і позняківці».

вул. Здолбунівська, 7б.

Оргкомітет СЗШ №111    ім.  С.А.Ковпака

 

вик. vced@i.ua

 

Одесса... мне понравилось. (кратко)

 Драсте вам господа блогерры, блогерши и блогастики. Закончилась моя поездка в славный город Одесса. Впечатления конечно достаточно интересные. Есть плюсы, есть минусы. Я ща расскажу в кратце, а потом полный атчод.
 Вобщем город меня очень порадовал. Красивый. Старые, фотогеничные здания. Симпатичные девачки. Камрад Злой провел мне экскурсию по старому городу, посидели на Дерибасовской поглядели и обсудили девок. Посетовали что не пьем, потому и сидели как два дурака трезвые :) А в остальном.. в остальном все ок. Дали буде...
ЗЫ: Чуток фотак



Подушке безопасносте!!! ЫЫЫ! (Обнаружена Злым)



Чикаладко



Степная коротконогая (с) Злой



Ми-ми-ми-мииии... просто няшечка!



Сопчах младшайа! Как она там выеживалась.. и ношку подымет.. и попку оттопырит.. и гупку надует!! Ух!!



 

Маленька Батьківщина

Мабуть, у кожної людини є у світі місця, до яких линеш сердцем все своє життя. Є такі місця і у мене. Поки що я намагаюся бувати там щороку, зарядитися енергією на наступні півроку-рік. Одним з таких місць є моя Мала Батьківщина - невеличке село у Чернігівському Поліссі на кордоні з Білоруссю - Мощенка. Саме тут я народився і провів щасливі перші роки життя. Цього року я їздив туди на травневі свята, зібралися ми там усі - 5 онуків, як колись у далеких 80-х. Щоправда причина була досить сумна - річниця з дня смерті дядька, але за інших обставин зібратися було б практично не можливо. Пом’янули, домовилися про встановлення пам’ятника, допомогли бабусі по господарству. Побачилися з двоюрідними братами та сестрами, поспілкувалися, бо життя трохи розкидало нас по суміжних державах.
Якраз перед нашим приїздом на стовпі між 4-ма жилими дворами на нашій вулиці лелеки почали будувати гніздо. Цікаво було спостерігати за тим, як вони, зносячи по гілячці вже за пару днів заклали міцний фундамент майбутнього гнізда. Дивні вони, на мене з фотоапаратом дивилися з підозрою, значить, не дуже довіряють людям, а вибрали найбільш жилу ділянку на вулиці. Сусід гордий тим, що вони обрали саме його стовп, хоч і сміття вони наносили добренько і всю лавку загадили. Односельці збиткуються, що ще й дитинча йому у дзьобі принесуть, хоча він вже пару років як вдівець і має п’ятеро дорослих дітей та пару онуків, що живуть окремо.
За ці кілька днів часто їздили за село, де колись бігали босоніж, збирали гриби та суниці, пасли корів. Згадували різні епізоди свого дитинства. Можливо хтось буде сперечатися, але я точно впевнений, що ландшафти Полісся є одними з наймальовничіших на Землі. Особливо навесні, коли квітне все живе навколо, рожево-білим маревом розквітають яблуневі сади та жовтіють килими з кульбаби.
Як сказав мій брательник: "Жалко тех людей, что живут здесь постоянно, им некуда приехать и отдохнуть душой". Дійсно, роботи в селі практично немає, поля заростають березами, ферми руйнуються та розбираються на будматеріали, чоловіки спиваються потроху, молодь їде у райцентр, Чернігів, Київ. Шкода, бо село потребує міцних рук, толкових голів, добрих хазяїв. Ходять слухи, що багато земель викупили російські та київські багатії, хочуть будувати ското-ферму та будинок відпочинку в лісі. З одного боку і жалко, що цим може порушитися та тиша і спокій, що зараз панує на тих порослих лісом пагорбах, з іншого, вселяє надію, що при умілому та бережливому природокористуванні у селі відновиться інфраструктура, з’являться робочі місця. Про одне тільки мрію, щоб нові хазяї любили та берегли цей куточок рідної мені землі так, як би це зробив я.

'самогоне, самогоне, хто ж тебе тепер не гонить?'

САМОГОНЕ, ХТО Ж ТЕБЕ ТЕПЕР НЕ ГОНИТЬ?'
Спивається і деградує поліське село       Без будь яких сексотів, які глибоко законспіровані в першому ліпшому селі легко можна виявити тих хто  жене на "продаж".      Інформатори, жінки п"яниць, прокласифікують наявну в селі групу самогонників (список далеко не повний) на види. Зокрема, є спеціалісти, в яких виробництво одурманюючого напою поставлено мало не на конвеєр і цілодобово спраглий люд частують за гривні. Як відомо, для цього промислу ліцензія не вимагається. Є кмітливі фахівці, які працюють на бартерних умовах, тобто, якщо приніс споживач щось у мішку чи кошику — отримуй преміальні сто грамів. У селі також визначались заможніші господарі, які мають техніку, добрива, а також сулії з самогонкою. У той же час виник “пролетаріат”, котрого за якусь гривню і все ж ті преміальні можна дешево найняти. Нібито ось таке гасло на озброєнні в деяких дрібних новітніх українців: “На наш вік рабів вистачить”. Очевидно, мається на увазі, що потік самогонки як основного стимулу до праці не обміліє.      В любому селі в зустрінеш флегматичного чоловіка, що ще до обіду дивиться в землю посоловілими очима і котрий так оцінить ситуацію: у селі всі гонять і п’ють самогон, бо щодня є якісь празники, професійні свята, іменини і просто зустрічі в колі друзів. Слова компетентної людини знайшли своє побічне підтвердження в сільському магазині. Продавець запевнила, що, буває, не продає за день жодної пляшки горілки чи вина. А від чого ж люди хмеліють? На жаль, для загалу “чорнило”, яке колись продавали за рубель, зникло разом з радянською владою. З магазину “казьонку” чи вино беруть на якусь оказію, щоб урізноманітнити святковий стіл. Це начебто екзотика. Натуральний продукт  поза конкуренцією.      Пиятика і злодійство ходять в обнімку, як коханці. Давно минули ті часи, коли в селах не замикали домівок, а двері “перехрещували” палицею. Раніше не крали — “брали” своє майно у колгоспі — і в цьому й сорому не вбачали. Оскільки соціалістичні набутки, вважай, скінчилися, а хватка залишилася, то дійшли руки і до хазяйського, бо випити хочеться.т Коли в середині “смалить”, то підеш на будь-які, навіть підступні і огидні вчинки.      Такого в селі раніше не було: досить  добро перенести від хати до хати, щоб отримати від сусіда заповітну пляшку. Не допомагають толерантні вмовляння сільського голови: “Розумію, якщо пенсіонеру треба вигнати самогонки на свято, урочистість. Але ж не торгуйте, невже запоможетеся тією гривнею?”. Скільки каліцтва через горілку, скільки людей пішло з життя — бідкаються в селі. Треба “гайки” прикрутити, розпустилися — звертаються хтозна до кого. Чекають доброго “царя”, який наведе порядок.