Соблазн приятен в момент действия, а потом приходится начинать платить. Любить - больно и трудно, следовать соблазнам - легко. "Узки врата, ведущие в Царство Небесное...".

Только то богатство приносит счастье, без которого можешь обойтись. Перефразируя: можешь принимать что угодно, с условием, что ты на самом деле этого не желаешь.

Izydy (Isis) Коментар: А ведь действительно... мы можем иногда ощущать, что у нас есть крылья... нам дает их любовь... И ангелы мы или нет... Самое главное не отстаться без сердца.. И пусть иногда оно болит... Но ты ощущаешь, что живешь...
Мне очень понравилась заметка.

ВІдповідь:  Дякую Izidy за гарні слова, твій коментар нагадав мені подію, яка відбулася недавно. Внаслідок цієї події я дещо побачив, про це хочу розповісти.

Коли прийде моя Любов?

Я почув ці слова від знайомої людини - почув їх від неї вже не уперше, але тут, у мене  всередині щось сказало: стоп!
 
Стоп, не може такого бути, щоб людина хотіла Любові, просила її у Світу протягом тривалого часу - і не отримала.

 ЦЬОГО ПРОСТО НЕ МОЖЕ БУТИ! (я так відчуваю).

Значить, зрозумів я, тут щось не так.

А що може бути не так? Я спробував побачити: що означає хотіти Любові?, чи можна неправильно хотіти Любові?

Тут я побачив: як пташка просить у Світу Любові. Вона співає - так її Сердечко випромінює Любов, даруючи світу прекрасну музику.  Як квіточка просить у Світу Любові - вона розкривається своїми ніжними пелюстками, вишуканими кольорами та пахощами, та приваблює комашок.

Значить: в очікувані Любові, усе живе, наперед дарує свою Любов, та наповнює світ найпрекраснішим.

Значить, хотіти Любові повинна не голова людини, а її Серце.

Для того, щоб Світ почув Голос нашого Серця, та відізвався на НАШУ ЖАГУ ЛЮБОВІ:

-  НАШЕ СЕРЦЕ МАЄ БУТИ ВІДКРИТИМ

Доки ми живемо так, як нас навчили - не усвідомлюючи свого Серця, ми, як пташка з хворим горлом, або квітка зі стиснутими пелюстками: - тільки мріємо про Любов.

zydy (Isis) Коментар: Золотые слова!!!! Конечно не всегда
мы можем себя отпускать.... Но как бв было хорошо делать это чаще... И
в вдруг в один момент понять, что очень сильно чувствуешь кого-то, что
можешь пожелиться энергией, и действительно ощущаешь, что сам плывешь в
этом потоке (процессе)

Відповідь: Цікаво, бажаючи відповісти на подальші запитання, знову зустрів твій, Izidy, коментар.

Якщо залишитися у рамках наведеного прикладу, то відпустити себе та увійти у процес - те саме, що для квітки розкрити свої пелюстки.
Для людини, це означає - глибоко розкритися.

Уявіть собі, що ви стаєте повністю відкритою людиною. Важко?

Що нам заважає відкритися?:
- відчуття гріховності своєї природи (про це вже говорили),
- відчуття сорому своїх бажань (бажання близькості, любові),
- страх, що над нами відкритими будуть сміятися, та зневажати нас,
- страх, що нас відкритих образять.
Звідки взявся цей страх? - з соціуму. Тут усе побудовано на страху та на агресії. Доки на тобі не виросте тверда шкарлупа - будеш страждати.

Із за сорому та страху ми усі ховаємося за шкарлупою, за моделлю захисної поведінки, та вважаємо, що сховалися, що нас не видно.
Але це не так -  усе видно.

Більш того, чим товще захисна шкарлупа на тілі, тим крепше вона приростає та робить твердим усе наше тіло.
Навколо багато людей з жорсткими тілами, вони є закритими.
Але: вони також мріють про Любов!!!

Що, знову маємо замкнене коло?

Вихід бачу такий - усвідомити. Усвідомити, що:
-  наша свідомість є штучним соціальним продуктом (відокремивши себе від нього, ми зможемо знайти свою справжню містичну природу).
- наше буденне життя є несправжнім, ми здатні змінити його через встановлення процесуальних стосунків зі Світом та людьми.
- ми можемо змінитися - стати відкритими.

Відкритися не означає розповідати про себе усе.

ВІДКРИТИСЯ ОЗНАЧАЄ - ПРИЙНЯТИ СВОЮ МІСТИЧНУ ПРИРОДУ ТА ВІДКРИТИ ТОНКИЙ ОРГАН БАЧЕННЯ - СВОЄ СЕРЦЕ.

Бажаю вам цього,...

K-ATRIN  Цитата: "Відпустити себе, означає відкритися, перестати стримувати свої почуття, та дії".
- подумалось-- и как скоро после этого наша Земля вместе с нами превратилась бы в пыль????

Наверное, стоит помнить, что сдерживаем мы не только любовь, не только
светлое. что живёт в нас. Но и очень тёмное и низкое. Мы и пришли сюда
затем , чтобы превраить это тёмное , изжить его и стать светом.

Відповідь: Так що у нас всередині - світле, чи темне?
А якщо, не міркувати теоретично, а спробувати відчути себе - яке воно там у нас самих?

Знаєте. що ми там відчуємо? - те, що передали нам наші вчителі. А вони передали нам те, що самі колись прийняли від своїх вчителів.
Так, з покоління у покоління, відтворюється у нас визначене ставлення до себе, до своєї людської природи. Таке ставлення називається позицією.
 
Так от, людина є такою пластичною істотою, що, сприйнявши певну позицію, вона починає відчувати її, як внутрішню реальність.
Як тільки це сталося, переконати людину у помилковості її позиції вже неможливо. Тепер наші слова будуть суперечити її внутрішній реальності.

Нас усіх привчали відчувати всередині "темне та низьке". Як це відбувалося?

Передача позиції не була легким та безболісним процесом. Для того, щоб нав'язати дитині позицію, яка сковує та обмежує її природу, необхідно відокремити дитину від переживання життя, як внутрішньої радості, примусити робити те, чого вона не хоче. Ми так чинимо для блага дитини, оскільки самі впевнені: для того, щоб вижити, необхідно багато та тяжко працювати.

Дитина сприймає світ, як духовна істота - живим та цілісним, їй радісно. Вона внутрішньо відчуває неприродність позиції, яку ми нав'язуємо.
І тут відбувається найважливіше: ми, або самі, або дозволяємо це зробити іншим дорослим:

 - утискуємо, задавлюємо, або ламаємо внутрішню природу дитини.

З цього моменту, дитина повноцінно включається у процес соціалізації - засвоєння соціального досвіду: вирощує у собі штучний інтелект, приймає соціальні цінності, стає повноцінним соціальним гвинтиком. Правда, за рахунок спотворення своєї внутрішньої природи.

А тепер, оскільки ми відчуваємо внутрішню спотвореність, ми впевнені:

ми точно знаємо, що у нас всередині темне та низьке.

А значить, вирішуємо ми, такою визначально і є наша людська природа.

А тепер, давайте, від теорії перейдемо до практики. Ви звертали увагу, які задавлені очі у підлітків чи старшокласників?
У дітей, та у дорослих задавлені тонко-енергетичні центри. Зокрема про Серце (Як нам, та нашим дітям закривають Серце), та Аджну (як перемагати стрес) та (як захищатися від енергетичної атаки) я писав у 2,9 та10-й Бесідах.
Вказані тонкі центри є органами бачення та глибокого розуміння навколишнього світу, людей, себе самих.

Саме тому ми живемо з закритими тонкими органами бачення, упевнені у визначальній темності та низькості свої людської природи.
  
Приймаючи себе такими, ми впевнені у необхідності існування законів та моралі, як норм, які призвані тримати у рамках нашу "людську" природу.
Одночасно, ми самі тримаємо свою людську природу під контролем: соромимося своїх бажань, та стримуємо їх.

Саме з цієї причини людині важко відпустити себе відкритися, перестати стримувати свої почуття, та дії. Вона думає, ні, вона  упевнена, що відпустивши себе, вона скоїть щось дуже-дуже непристойне.

K-ATRIN  Цитата: Даже в самом сильном приступе
мизантропии мне не хотелось бы открыться миру--моя боль и мука--это
только моя боль и мука и мне самой с ней справляться --именно за этим я
и пришла. И тогда --"из этой пытки многократной рождается клинок
булатный"--я рождаюсь и моя сила рождается и я восстаю из пепла.

Відповідь: Біль та мука всередині нас не є частиною людської природи, вони нав'язані нам соціумом. Одночасно соціум пропонує нам ліки. Щоб позбавитися болі, ми маємо досягти вершини соціальної ієрархії, та якомога більше споживати.
Саме споживання: великого маєтку, престижного авто, рахунку у банку - повинні позбавити нас від внутрішньої болі.

Якщо ми не віримо у споживання, культура пропонує нам більш витонченні інтелектуальні засоби позбавлення від болі, але:

ні в культурі, ні в науці, ви не знайдете теоретичних та практичних знань про справжню, містичну природу людини.

Правда дивно?

Mariva Запитання: Олеже! Мені здається, що Ви добре володієте гіпнозом, чи я помиляюся?

ВІдповідь: Колись давно я експериментував з гіпнозом, але дуже небагато. Саме тоді я побачив, що гіпноз є некорисним явищем, він придушує людину.

 Всередині кожної людини є справжня неспотворена основа, яка називається людська самость. Колись у дитинстві ми були цією самостю, а потім наше тонке тіло розрізали на дві частинки. Сердечну дитячу частинку закрили у льох, а голову наповнили інтелектом, та на її основі створили штучну істоту, яка називається особистістю.
.
Так от, ми живемо під керуванням особистості, яка є тираном нашої справжньої природи - самості. Саме тому цей тиран іноді заганяє наше тіло та психіку у глухий кут. Виникає проблема із здоров'ям. Щоб її вирішити необхідно зменшити владу особистості над людиною, та трохи вивільнити самість.

Тут виникає проблема вибору метода. Гіпноз придушує та паралізує особистість, дозволяючи самості вийти на поверхню. Але, після сеансу, особистість повністю опановує себе, та залишається таким само тираном.

Тому я використовую процес. У контексті нашого прикладу, процес - це енергія самості, яка пробивається назовні.
Це нагадує собою струмінь води у джерелі, який пробивається нагору, та виносить з собою усе сміття, що заважало рухатися воді.

Так от, процес допомагає проявитися енергії самості.
В той момент, коли самость виходить назовні, людина  згадує, що завжди знала та відчувала її присутність. Вона переживає радість внутрішнього оновлення, та реально змінюється.

Залишається ще одне запитання: якщо людина себе стримує, то як запустити процес?
Засобів є декілька. С.Грофф пропонує холотропне дихання, А Мінделл пропонує посилювати переживання хворобливої, чи нав'язливої симптоматики, це розганяє процес та дає результат.
Я допомагаю людині увійти у процес тим, що знаходжуся в особливому стані внутрішньої чистоти та відкритості, який ми з моїм другом назвали чистою позицією.
У такому випадку немає необхідності розганяти, чи підштовхувати процес - він починається, протікає та зупиняється сам. .Так відбувається тому, що процесом керує та частина енергії самості, яку наважилася "відпустити" людина, 

Але: найголовніше те, що ми самі можемо спробувати увійти в процес та  згадати відчуття самості.
Це нагадує процес повернення у дитинство, тільки вже дорослими.

 Для цього необхідно пробувати "відпускати себе": не соромитися проявляти близькість, реалізовувати свої справжні (не нав'язані соціумом) бажання, не відкладаючи на потім, НА-СО-ЛОД-ЖУВАТИСЯ ЖИТТЯМ !.

Бажаю вам цього.

Aghtung Warning Внимание! Писал это не я а мой дед он меня попросил как то опубликовать это дело и я в силу своей фантазии выкинул всё это на i.ua кому чо интересно обращайтесь!!!!!

Основание есть то количество, которое сохраняется в результате качественной случайности и продолжает свою бесконечную реализацию в новом качестве.  Основание осваивается качеством в процессе его количественного развития и определяет качество от его исходной единичности (случайности) до результирующей всеобщности (необходимости). Для христианского качества сознания основанием является его дохристианское состояние, предельно определенное в своем завершении иудаизмом.  Иудаизм - основание христианства представляет сознание в непосредственном единстве с материальностью – прахом. Человеческое определение в иудаизме сводится к праху, и следствием этого является отсутствие бессмертия. Христианское качество возникает в иудаизме и крайне противопоставляет себя ему снятостью материальности в нематериальности сознания, в уничтожении материальной конечности и спасении. Непосредственное состояние христианства, рассмотренное в предыдущей статье, есть основная часть всего исторического христианского процесса человечества, и эта первая часть претендует на его полную завершенность бесконечным наращиванием всемогущества христианского сознания от единичности (случайности) бога Иисуса Христа до его всеобщности (необходимости) в аллахе.  Всякое количество сознаний безусловно снимается в качестве аллаха и это есть покорность.  Бесконечный процесс освоения количества в исламе реализуется качественно - случайно переходом к западному христианству. Количество сознаний снято в качестве воли. В этом качестве дискретные носители сознаний – ничто превратились в непрерывную субстанциональную реальность, которая и есть носитель воли – движения. В качестве воли смоделирован переход от непосредственности бытия к его особенности, начатой с сингулярного взрыва и последующего расширения пространства.  Воля – западнохристианское образование, противоположное покорности непосредственного христианского процесса, завершаемого исламом. Воля противоположна также и всеобщности – необходимости восточного христианства. Понятие воли является определяющим для западнохристианского исторического процесса.  Непосредственность качества воли – божественной воли проявляется в случайности творения мироздания, которое в результате оказывается представленным единичными вещами. Таково определение качества воли в средневековом номинализме. В единичности вещей проявляется количественное, разумно постигаемое основание качества воли, которое есть дохристианское состояние, предельно конкретизированное в иудаизме. Иудаизм при этом понимается широко – как сохранение и утверждение в каждом человеке его животного основания, представленного животными чувствами, как дохристианское состояние человечества. Если в непосредственном христианском процессе христианство сохраняло единство со своим иудейским основанием, то в особенности западного христианства качество выделено из основания и есть непрерывность, противопоставленная дискретности основания.   Основание являет себя как материальность, тяготеющая к своему нематериальному центру – абсолюту несуществования, а божественная воля, наоборот, расширяется.  О. Шпенглер определяет возникновение западного христианства через просыпающуюся в 10 веке фаустовскую душу. (1.С.214). Определению фаустовской души соответствует состояние предельной напряженности христианского количества в качестве ислама в Испании и выделенность западного христианства из христианского непосредственного состояния в 1054 году. «Фаустовское же духовенство, которое еще в 900 году не играло особо существенной роли, очень быстро начинает приобретать значение посредника между всем человечеством и макрокосмом…оно достигает своей кульминации в идее папства».(1.С.460). До 10 века в западном средневковье сильно влияние ислама с его необходимостью покорности. Это состояние не дает возможности развернуться фаустовской свободе души («Свободный дух – роковое слово!».1.С.116). «Фаустовское таинство покаяния подразумевает наличие сильной и свободной воли, преодолевающей себя, но ислам как раз предполагает невозможность существования собственного Я».(1.С.308). Бл. Августин мыслит по - исламски еще до ислама.  «В действительности Августин был последним великим мыслителем раннеарабской схоластики, а не воплощением западноевропейского духа».(1.С.309). Поведение Карла Великого и архитектура (церковь в Аахене) свидетельствуют о сохранении исламского мировосприятия. «В Карле Великом ярко проявляется смесь прачеловеческой душевности, свойственной периоду пробуждения культуры, и духовность более позднего периода. Отдельные черты его правления позволяют охарактеризовать его как «халифа–франкистанского».(1.С.109). Воля божественная и воля фаустовская, представляющая основание, в своих крайних определениях соответствует добру и злу. Так конкретизирована христианская эмоциональность – мажорность и иудейская апокалиптическая минорность.Качество божественной воли определяется от исходной единичности (случайности) до результирующей всеобщности (необходимости) через освоение своей количественной реальности, представленной как непрерывностью – субстанцией, так и дискретным основанием. Злом оказывается реальность (материалоноситель), а добром – ирреальность качества, данная как смысл и цель.И добро и зло осваиваются образно – эмоционально. Добро – Мария заступница - это небесное, а зло – это земное.(1.С.375).Зло Средневековья так представлено Шопенгауэром: «сравнение оказалось бы скорее даже не в пользу христианства, если принять во внимание длинный список сопровождающих его бесчеловечных жестокостей в многочисленных религиозных войнах, непростительных крестовых походах, в истреблении значительной доли коренных обитателей Америки и заселении этой части света пригнанными из Африки рабами – неграми, без права, без намека на право, вырванными из своих семей, своего отечества, своей части света и обреченными на бесконечную каторжную работу; в неустанных преследованиях еретиков и вопиющих инквизиторских трибуналах, в Варфоломеевской ночи, в казни 18000 нидерландцев Альбою и т. д.» (6.С.226). Противоположности добра (бога) и зла (дьявола), имеют противоположные направленности развития. Так добро устремлено вперед и есть положительность, созидательность, а зло направлено назад – в абсолют несуществования и есть отрицательность – разрушение.Божественная воля – качество, устремленное к своей завершенности не только особенной, но и всеобщей. Направленность особенности качества вперед характеризуется утверждением его внешней определенности. И эта внешняя определенность развивается от идеала, через идею, к практике и потенциально присутствует уже в Средневековье. В Средневековье реализуется первая – основная часть процесса западного христианства. Первая часть претендует на полную завершенность процесса абсолютизацией особенной формы – внешней определенности.О. Шпенглер утверждает, что религия не может определять социальное устройство. «Религия, которая начала заниматься социальными проблемами, перестает быть религией».(1.С.249). «Христианство Толстого было недоразумением. Он говорил о Христе, а имел в виду Маркса. Христианство Достоевского принадлежит следующему тысячелетию».(1.С.250). «Подозревать Христа в наличии у него социальных намерений равнозначно кощунству».(1.С.279).  Убеждение в том, что человек – индивид в состоянии сам определиться и следовать по пути добра или зла годится для религиозно талантливых, исключительно сильных духом людей - подвижников. Важно, чтобы социум способствовал этому определению человека, хотя может быть и не так, чтобы делать из человека святого, как это было в СССР.Жесткое, бескомпромиссное отношение социума в СССР к животным чувствам человека: к первому (эгоизм), ко второму как отсутствию сексуальности и третьему как любви к Родине, преодолевающей родовую любовь, устремлено к утверждению человеческого послечувства объективной всеобщей любви.Процесс социализации христианства – естественный процесс так же, как естественна необходимость перехода всякой непосредственности – неоформленности к последующей особенности – оформленности и к всеобщности, в которой осваивается количество, остающееся в качестве.  Утверждают, что формой качества является христианская церковь. Но эта форма относится лишь к начальному христианскому состоянию идеальности веры, которая еще не поднялась до уровня идеи и, тем более, до всеобщности практики.«Религия, которая начала заниматься социальными проблемами, перестает быть религией».(1.С.249). Эта западнохристианская точка зрения базируется на противопоставлении государства и религии. Если «разделение политики и религии в магическом мире теоретически невозможно», то «в фаустовской культуре борьба между государством и церковью неизбежна и бесконечна».(1.С.313)Гегель полагает, что реальная община, которую мы в общем называем церковью, получает свою завершенность в государстве. (2.С.315). «Истинное примирение, благодаря которому божественное реализуется в сфере действительности, имеет место в правовой жизни государства - это истинное подчинение мирского начала».(2.С.324).Церковь сохраняет непосредственное единство с государством в начале и конце христианского религиозного процесса и противоположна ему в средней части.Если качество – добро направлено вперед, то количество – зло обращено назад, осваивая и снимая чувства вместе с пространством в разуме. Когда мы рассматриваем западнохристианский процесс в единстве Средневековья с Новым временем, то видим, что эмоциональность осваивается разумом от христианского – человеческого послечувства объективной всеобщей любви в Средневековье до первого животного чувства и подсознательности (З.Фрейд) в завершении Нового времени. Освоение чувств происходит совместно с освоением пространства, как это показано в историческом развитии первобытных пространственных искусств. (Статья «Проявление оснований сознания в дохристианской истории человечества»).Завершение непосредственности Средневековья представлено готической архитектурой, а также городскими и цеховыми коммунами.В этом завершении добро и зло от опосредствования в средней части Средневековья возвращается к единству так, что зло оказывается качественно снятым в добре и далее осваивается бесконечно – количественно. Результатом такой реализации добра явилось «то готическое понятие счастья, глубину которого мы сегодня не в состоянии представить себе».(1.С.375). С готикой связано определение «народ» (1.С.229) – такова значимость того социального состояния, которое готика отражает и сохраняет в себе. Общее понятие – народ связано с социальной формой практически реализуемого христианского качества. Форма эта конкретно проявляется в городских и цеховых коммунах, если их рассматривать не как локальное историческое явление, а как такое состояние, которое реализует христианское качество практически.Тогда понятие «народ» обретает значимость движителя истории, как это уже было в исламе. Так, «Ислам является первой школой социальной мысли, которая считает массы – как основу, фундаментальный и сознательный фактор, определяющий историю и общество – не избранные, …а массы».(4.С.304).То же состояние синтезированного нродного сознания проявляется и в готике. «В европейском средневековье около 13 столетия начинается все более заметное crescendo демоса».(3.С.100). «Этим также объясняется – как и в египетских пирамидах – количественный характер средневекового стиля, напряженность, требующая не только определенного качества, но также и известной физической величины произведения. Кафедральный собор это произведение fabricate ecclesiae, а не одного отдельного мастера». Это «эстетический коммунизм».(3.С.95).Средневековье в целом западнохристианском процессе играет роль идеала, который еще должен определиться в идее Нового времени и в практике восточного христианства. Зло снято в добре, представленном экзальтированно архитектурой готического собора, в котором побеждена тяжесть (материальность) – зло. Но зло количественно присутствует здесь же в скульптуре (химеры). Так зло бесконечно осваивается в единстве с добром. Изображение фигур в готике «вытекает непосредственно из архитектонически выраженного чувства взаимной зависимости между людьми, из общей воли готического коллектива. И так как для этого общества коллективное бытие есть данный, не подвергающийся сомнению род жизни, и так как поэтому и пространство, в котором оно переживает свои высшие подъемы - кафедральный собор – есть первичное эстетическое образование данной средневековой жизненной динамики – то пластика и живопись, понятно, становятся служебными искусствами. Материализованная общая воля господствует в виде архитектуры».(3.С.97). «Шлейермахер определяет религию как чувство простой зависимости. Для этого чувства нужно определенное процветание определенной среды: оно развивается наиболее заметно там, где строение общества представляет наиболее благоприятные условия. Это наблюдается в ранней готике. Нигде средневековое благочестие не имело такого освобожденного от крайностей выражения, как в эпоху ранней готики: ни раньше, ни потом. Раньше, в романскую эпоху, чувство зависимости отличалось сильно угнетающим характером.…Но позднее, к концу готической эпохи, люди доходят до противоположного явления. Человек начинает рассматривать религию критически. Он ею овладевает».(3.С.102,103). Композиционная завершенность присуща непосредственной и всеобщей частям христианского процесса. Так для ислама и восточного христианства характерна купольная композиция, а для западного христианства – базилика.(1.С.297).Особенность западного христианства проявляется в композиционной незавершенности. В отличие от исламской и восточнохристианской композиции, представленной точечной симметрией архитектуры культовых зданий, здесь утверждается продольная ось движения в соборе и акцентируется вхождение в него.В этой интерпретации вечного движения нет завершенности, а есть необходимость бесконечного освоения количества и бесконечное приближение к христианскому идеалу через его познание.Особенность западного христианства заключается, поэтому в том, что здесь вера переходит в знание и подтверждается разумом, как это утверждал и Фома Аквинский, считая, что к богу можно прийти и путем разума.Таким образом, уже в Средневековье особенность западного христианства проявляется как знание и идея, как объективность, противопоставленная естественной реальности – материальности.По Ф. Аквинскому человека нужно изучать всего целиком, т.е. в единстве души и тела. (4.С.54). Такова разумная необходимость, соединяющая - снимающая в себе и нематериальность души, и материальность тела. «Вся фаустовская история, на наш взгляд, - это единственное великое желание осознанной логики, которую нации представляли и реализовывали под предводительством своих правителей. Это чисто расовая черта, которая не поддается обоснованию».(1.С.228). Но уже само положение средней части западного христианства в целом христианском процессе определяет его как особенность – внешнюю определенность. Уровень идеи – формы обретает самостоятельность благодаря разуму. Разум оказывается той реальностью, которая обеспечивает особенному христианскому качеству самостоятельное существование, снимая в нем его количественное (материальное) основание – иудаизм.Западнохристианское «великое желание осознанной логики» осуществляется взаимоснятостью качества христианства и количества – иудаизма. Этот возврат качества в основание отмечен переходом от времени к пространству, к утверждению основания как носителя качества и содержания вообще, к утрате качества. В особенности западного христианства уже есть признак всеобщности, поскольку в нем качество соединилось со своим количеством, но только во внешней определенности. Случайность качества создает его внутреннюю определенность, которая есть количество, еще не освоенное качеством и представленное дискретностью множества сознаний.Качество – божественная воля отождествляет себя с субстанциальной реальностью и в этом отождествлении противопоставляет себя своей дискретной пространственной реальности. Так, «для Пелагия…воля – это деятельность, не имеющая моральных качеств».(1.С.310). У Спинозы «Бог – это чистая субстанция».(1.С.310).Тенденция к утрате качественного смысла в западном христианстве усиливается и доходит до утраты моральных ориентиров в угоду свободе воли, как это произошло сейчас с отстаиванием права на карикатуры Мухаммеда в Дании. У Гегеля абсолют также оказывается разумом и субстанцией, движущей весь мировой процесс, который и есть ни что иное, как самодвижение абсолюта, предопределяющее поглощение субъективности объективностью.Качество проявляется в своей непосредственности, как это представлено в номинализме, и снимается в количестве переходом к единичным вещам и к разуму. Так качественная содержательность (цель-смысл) исчезает в реальности качества и, таким образом, постигается не качество, а только количество. Это восприятие и освоение качества иудейским основанием ведет к утрате качества, к его поглощению реальностью – разумом, который обоснованно претендует не только на форму, но и на содержание – определение цели и смысла. Качество божественной воли в завершении Средневековья бесконечно осваивает в себе свое внутреннее количество и соединяется с ним как движение с материальностью вообще в закономерностях формообразования.Так формируется знаковая однозначная искусственная реальность – форма необходимого социума, в котором естественная реальность, представленная иудейским основанием, должна быть снята.Необходимо подчеркнуть, что особенность всегда остается особенностью и не в состоянии сама по себе - количественно перейти во всеобщность, а может лишь бесконечно приближаться к ней. Это значит, что противоречие между внешней и внутренней определенностями стремится к предельному. Форма – социум крайне противостоит каждому индивидуальному сознанию. Количественная реализация качества приближает его к необходимости точного познания и определяет переход от идеала к идее. «Шлейермахер определяет религию как чувство простой зависимости…оно развивается наиболее заметно там, где строение общества представляет наиболее благоприятные условия. Это наблюдается в ранней готике. Нигде средневековое благочестие не имело такого освобожденного от крайностей выражения, как в эпоху ранней готики: ни раньше, ни потом. (3.С.102). Но позднее, к концу готической эпохи, люди доходят до противоположного явления. Человек начинает рассматривать религию критически. Он ею овладевает…Первый шаг в этом изменении – это субъективизм буржуазной мистики».(3.С.103).Добро и зло – эмоциональные, субъективные определения. Качественная снятость зла добром в завершении средневекового христианского процесса и дальнейшее бесконечное количественное освоение зла в единстве с ним реализуется качественно переходом к Новому времени и, в частности, к Возрождению. Новое время – это средняя, особенная часть западнохристианского процесса, в которой особенность качества утверждается на уровне идеи.Эмоциональные определения добра и зла взаимоисчезли в разумной необходимости гуманизма. Качество христианства получило свою реальность – форму в социальной утопии. Так осуществлен переход от христианского идеала - интуитивного познания к христианской идее – точному познанию.Христианская необходимость, бесконечно реализуемая в форме городских и цеховых коммун, качественно определяется в социальной утопии. Социальная утопия полагает научное (на уровне идеи) освоение христианского социума, обеспечивающего реализацию заповедей Христа.Конкретизация социальной утопии от Т. Мора и Кампанеллы, через утопии Сен-Симона, Фурье, Оуэна до К.Маркса делает возможным практическую реализацию социальной утопии в качественном переходе к восточному христианству.Евреев обвиняют в организации революции в России. «Еврейские большевики» осуществили коммунистический переворот. (5). Очевидно, не без влияния евреев осуществлен и переход от Средневековья к Новому времени. Но разве не естественно то, что качество христианства, однажды возникшее в иудаизме, теперь в нем же реализует себя количественно? Разве не живет необходимость коммунизма в самом христианском основании? Достаточно вспомнить сельские объединения евреев – кибуцы, чтобы понять, что часть основания таким образом устремлена вперед, а не назад - к собственной консервации. О. Шпенглер пытается представить будущее восточного христианства: «Любая книга по истории религии утверждает, что в христианстве было две эпохи, сопровождавшихся подъемом мысли: с 0 до 500 года на Востоке и с 1000 до 1500 года на Западе…Третья, «одновременная» им, начнется в первой половине следующего века в русском мире».(1.С.338).Но О. Шпенглер не видит, что качество восточного христианства и есть коммунизм, в котором сняты все религии, и именно так – в идее только и может быть реализована всеобщность христианства.Коммунизм обеспечивает реализацию заповедей Христа. Жесткое, бескомпромиссное отношение социума в СССР к животным чувствам: к первому (эгоизм), ко второму как отсутствию сексуальности и к третьему как любви к Родине, преодолевающей родовую любовь, устремлено к утверждению единственного человеческого послечувства объективной всеобщей любви. Никто, однако, не желает узнавать в качестве коммунизма необходимый социум Христа, как это было в свое время и с самим Христом. Коммунисты не узнают, поскольку отрицают религию вообще, отбрасывая это бесконечно реализующееся основание точного познания, а западное христианство, - поскольку подспудно исповедует иудаизм и уже давно следует заповедям Моисея, а не Христа. Для Запада бог давно умер, как заметил Ф. Ницше, поэтому «В материализме отсутствует глубина, но есть честность, а в игре в религию нет ни глубины, ни честности».(1.С.402). Нельзя забывать, что всякое качество уже своего основания вследствие своей единичности (случайности) так, что основание с возникновением нового качества не исчерпывается и всегда сохраняет свою актуальность. Для практики христианства в коммунизме таким основанием оказывается христианство в своей качественной непосредственности. Это, прежде всего, неисчерпаемость жизни и заповедей Христа, к полному исполнению которых можно лишь бесконечно приближаться. Восточное христианство является третьей – завершающей частью западного христианства, поскольку именно в нем идея получает свою практическую реализацию, соединяясь с материальным количеством. Эта соединенность внешней – качественной и внутренней – количественной определенностей ведет к всеобщей завершенности, к снятию материальной определенности в качестве вообще. Но восточное христианство и самостоятельно по отношению к западному христианству, поскольку в целом христианском процессе соответствует его непосредственности, реализованной на уровне всеобщности.  Западное христианство оказывается средней особенной частью целого процесса, опосредствующей качество и количество. В нем возникает внешняя определенность христианского качества и в нем она бесконечно приближается к своей всеобщности, осваивая и снимая в себе множество ничто сознаний. Восточное христианство симметрично непосредственному христианству относительно западного христианства.В переходе к Новому времени иудейское основание христианства проявляет себя как самостоятельная часть христианского процесса, претендующая на первенство и на снятость в себе христианского качества, превращение его в количественную определенность иудаизма.

---

  Поспілкуватися зі мною ви зможете через скайп - process57

---

Mamay Запитання: Можна попросити детальніше чи в
прикладі розширити цю тезу про потік. "Світ, з її позиції, є процесом,
потоком речей та подій, який сам по собі рухається у належному
напрямку."

Відповідь: З потоком я уперше стикнувся під час психологічних консультацій, тоді, коли людина, з якою я працював, "відпускала себе".
 
Відпустити себе, означає відкритися, перестати стримувати свої почуття, та дії.

Коли людина відкривається, вона починає проявляти почуття, які довгий час вона тримала під контролем. Людина могла говорити, проявляти емоції, щось згадувати, переживати події свого минулого.
Іноді усе це відбувалося настільки яскраво, що мене та людину захоплював незвичайний стан занурення та затягнення у ці події. Це відбувалося на тлі підвищення концентрації нашої уваги.
Моя увага, та увага людини, концентрувалася настільки, що у нас зникали  думки.

Події захоплювали нас повністю, ми, як одне ціле проходили через них, однаково відчували та переживали їх.
Потім події завершувалися. Тут виникало відчуття зупинки, у голові знову з'являлися думки, повертався  звичайний буденний стан.

Такі консультації завжди були надзвичайно ефективними, після них людина мінялася.
Це виглядало так, нібито людина усвідомила щось таке, чого раніше вона не бачила, та не розуміла.

Під час таких консультацій проявлявся ще один незвичайний феномен: тонке бачення енергетичного потоку, який був схожий на річечку, або струмок, що протікав через кабінет, у якому я працював. Причому, поки відбувався процес, бачення енергетичного струменя було неусвідомленим, а коли процес закінчувався, я "згадував", що весь час бачив цей потік.
 
Була ще одна характерна риса - таке своєрідне відчуття перебування у потоці.

В той час я працював із своїм колегою, та другом. Ми обоє відчували процес однаково.
А потім у літературі (О.Лоуен, А. Мінделл) ми знайшли схоже явище, яке автори так і називали: процесом.

Уперше, я стикнувся з процесом на консультації, але з часом досвід переживання процесу та його розуміння  розширився на саме життя, та поєднався з досвідом інших людей, та знаннями які набувалися з часом.

Навіщо я так детально описую досвід входження у процес?
Для того, щоб ви зрозуміли, що процес - не теоретична абстракція, а реально існуюча сторона реальності.
Проблема є у тому, що, поки ми перебуваємо у звичайному, буденному стані свідомості, ми не відчуваємо процесу.
Ви, напевно чули такі вислови: все йде на краще, все буде добре. Звичайно, подібні вислови ми розуміємо, як заклик до оптимізму. Можливо, ці вислови віддзеркалюють явище процесу, яке ми, зазвичай, не помічаємо.

Тепер по суті процесу: що це таке?

Тут знову усе впирається у наш світогляд.
Людина є такою містичною істотою, що, якщо вона вірить, що світ матеріальний, то НІЧОГО ОКРІМ МАТЕРІЇ ВОНА ПОБАЧИТИ НЕ ЗМОЖЕ.

Але, якщо ваш світогляд розширюється, та ви допускаєте існування духовної реальності - усе змінюється: тепер ви здатні відчути та побачити тонко-енергетичні чи духовні прояви реальності.
Процесуальність світу і є одним з проявів складної реальності, якому ми можемо навчитися.

У минулих бесідах я описував процес, як річку, що тече у потрібному напрямку.
Чи не означає це, що усі події у нашому житті йдуть у правильному напрямку?

Але: правильність подій огортає тільки тих людей, які стали частиною процесу.

Тут йдеться про ти людей, які є відкритими. Відкритими світу та людям.
 
Для решти, тих хто пливе проти течії процесу, життя перетворюється у нескінченну боротьбу з подіями, обставинами, з іншими людьми.

Mamay Запитання: Пливе собі подія як... але ж можуть
бути різні умови, різні стани, а відповідно і подія по різному
розвинутися, тут виходить відсутніть самих рамок. Інакше кажучи, які
степені вільності має людина.

Відповідь:  Усе своє життя ми проводимо у рамках: закону, моралі, соціальних психологічних рамках.
Усі ці рамки обумовлені  нашим матеріалістичним світоглядом.

Через численні рамки не протікає енергія потоку, тому, що усі вони суперечать нашій людській природі.

З точки зору духовної реальності РАМОК ТА МЕЖ НЕ ІСНУЄ, вони є умовністю, якої притримуються люди.

Для того, щоб це відчути, необхідно вийти за штучні рамки (вихід людської свідомості за рамки буденності вивчає транс-персональна психологія) та пережити новий досвід буття, спілкування та самореалізації - без рамок.

Для того, щоб вивільнитися від рамок, ми повинні відкинути страхи та невпевненість, та дозволити нашому тілу, нашим почуттям увійти в справжнє, відкрите, як синє небо, життя, та пережити процес.

Бажаю вам цього

---

  Поспілкуватися зі мною ви зможете через скайп - process57

---

Sh@doW Запитання: Чому консервативні люди є невігласами? За їх сталі погляди? Але це не завжди погано. І, мабуть, вони також мають свої духовні цінності..
...
Відповідь: Нагадаю, що: Невіглаством у Тибеті називають небажання визнавати духовну природу реальності.

Наша цивілізація, а разом з нею і культура, намагаються відтворити у людини тваринну свідомість.
Ми опираємося цьому, особливо тоді, коли відчуваємо свою духовну природу.
Як говорила одна дівчина: - я виходила зі школи, піднімала голову, та дивилася у небо. І в мене виникала думка: - Навіщо ця школа, коли над головою справжнє НЕБО?

Приймаючи нав'язаний світогляд, ми відмовляємося від своєї духовної природи та витрачаємо своє життя на біологічне та соціальне виживання.

Ви можете зауважити: але ж нам дійсно необхідне виживання, як без нього?
Поясню думку на прикладі.

Уявіть собі Велику металеву клітку.
У клітці знаходяться чудесні білосніжні, сяючі істоти у подобі людей, тільки з крилами. Це - Ангели.
Внаслідок чиєїсь злої волі, у Ангелів заплющені очі, вони не бачать своїх крил, та не здогадуються про своє божественне походження.

Очі Ангелів закриті. Але вони здатні чути. Вони прислухаються тому, що їм нашіптують.

Що нашіптують Ангелам - КОЖЕН З ВАС ЗНАЄ САМ!

Так от, поки Ангели вірять тому, що їм нашіптують, вони бачать сон.

Їм сниться, що вони у подобі безкрилих істот живуть у байдужому та жорстокому світі. Тут вони вимушені весь свій час, та усі сили витрачати на боротьбу за виживання.
 
Але ось, - щось сталося!

Хтось з Ангелів розплющує очі, він усе бачить та розуміє:
-  Він є Божественною Істотою з Крилами, ВІн знаходиться у клітці, а навколо нього такі ж самі - Ангели!

Розкриваючи очі, Ангел відчуває потрясіння, а коли він його опановує, виникає бажання: РОЗБУДИТИ АНГЕЛІВ, ЩО ПОРУЧ.

                  ВИНИКАЄ БАЖАННЯ РОЗБУДИТИ УСІХ АНГЕЛІВ.
 
Тут його чекає ще одне потрясіння - він розуміє, що НІКОГО РОЗБУДИТИ НЕ-МОЖ-ЛИ-ВО.

Ангела з заплющеними очима (навіть, якщо він тобі ДУЖЕ близький та рідний)  пробудити НЕМОЖЛИВО. Доки він, не захоче цього САМ.

А що потім?

А потім радість та хвилювання від пробудження змінюється смутком, потім почуття змішуються та розчинюються у спокої, який несе у собі БАЧЕННЯ.

ТЕПЕР БАЧЕННЯ СУПРОВОДЖУЄ АНГЕЛА  ЙОГО ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ.

Ангел БАЧИТЬ, що кожна засліплена людина має Дар - розкрити очі, та взнати про своє Божественне Походження.

Він БАЧИТЬ, що цей Дар у людей НІХТО ВІДІБРАТИ НЕ МОЖЕ.

Ще Ангел БАЧИТЬ, що НІЯКОЇ МЕТАЛЕВОЇ КЛІТКИ НЕ ІСНУЄ, що вона є лише частиною сну, у якому перебувають Сплячі Ангели - Люди.

Правда, гарна вийшла історія?

А знаєте чому?
Тому, що ВИ, МОЇ ДРУЗІ - Є ПОРУЧ.

Little Love Запитання: Я не все розумію та коли не розумієш складно сформулювати питання.
По перше якщо наше життя фактично є сном і смерть теж сном то що є пробудженням?
Відповідь: Наше життя є сном у фізичному тілі. Саме завдяки тілу, ми знаходимося на фізичному рівні існування. Наше тіло,  як поплавець на воді, воно не дає нам зануритися в глибину у нижчі світи, та не пускає злетіти у повітря - у вищі.
Коли ми пробуджуємося, та усвідомлюємо свою Ангельську духовну природу, з нами відбувається просвітлення.

В момент смерті, ми залишаємо своє тіло, відв'язуємося  від поплавця, та не можемо втриматися на фізичному плані. Тепер починає діяти закон притягнення.
Нас притягує один з світів, пристрастю якого ми наповнені.
Якщо ми агресивні,  або жадібні, нас притягують нижчі світи.
Якщо ми наповнені усвідомленням своєї духовної природи, та пишаємося цим, ми притягуємося вищими світами.
Усе, що відбувається з людиною після смерті описано у книзі Бардо Тходол - Тибетська книга життя (більш відома, як Тибетська книга смерті).
На 49 після фізичної смерті (так вважають тибетці), ми знову народжуємося в новому фізичному тілі.
Найвищим досягнення, тибетці вважають вихід за межі шести світів існування. Досягти цього можна через повне пробудження, як під час фізичного життя, так і у безтілесному стані (між фізичною смертю та народженням).


Little Love Запитання: Людина за своє життя може бути у різних станах, якийсь період може бути охоплений злістю, якийсь любов'ю, якийсь страхом.
Страхи теж бувають різні але від цього вони все одно залишаються
страхами. І зараз я кажу не про страх висоти, а про страх втратити
відчуття любові (яке є набутим, адже не всі люди із дитинства ростуть в
ньому)... тобто страх повернутись у ту реальність в якій людина була до
того як її відкрилась любов.

Відповідь: Стан Любові є природним станом людини. Коли людина входить у цей стан, її тіло "згадує", та вже не забуває його.
З іншого боку, поки ми наближуємося до відкриття свого Серця, але ще не відкрити його остаточно, наше УСВІДОМЛЕННЯ є нестабільним. Люди та події здатні стягувати нашу свідомість униз, ми тимчасово повертаємося у звичайний, буденний стан свідомості зі страхами, невпевненістю, з недовірою до світу.
Потім знову шлях нагору, доки не вийдеш на вершину.

Нагадаю, що є Любов приватна, та Любов Універсальна (про це ми говорили напередодні).

NaWau Запитання: А если от любви реально пришлось отказаться - выкчеркнуть из сердца, то это какая форма сосуществования?

Відповідь: Коли  працюєш з людиною, бачиш, що відбувається з її Серцем.
Наше Серце може бути вкрите панциром, нести на собі тягар, може боліти анатомічне серце,   А ще наше Серце.може бути розбитим.

Мій  друг психолог один раз зустрів людину без Серця. Він не знайшов Серця у тілі цієї людини.
Думаю, що та людина, колись, на дуже глибокому рівні, відмовилася від свого Серця.

Якщо ми викреслюємо Любов  із Серця, ми можемо покласти на нього тягар, можемо його розбити.
Щоб побачити, що відбувається з Серцем людини, потрібно з нею поговорити.

Даруйте, що не охопив сьогодні усі запитання, постараюся завтра.

З Повагою,...

Зачем вообще отвечать за слова? Кажется – ну ляпнул – ну и фиг с ним…Но задумываемся ли мы, что ответственность за слова - это по сути установление связи между своими словами и реальностью окружающего мира. 

Если что-то сказал - так оно и должно быть. Если что-то есть – так и сказал. Приучая себя отвечать за слова человек учится признавать реальность окружающего мира, узнаёт законы по которым его слова могут влиять на реальность, менять её. Проследив последствия своих слов до конца можно много узнать о настоящем. В конечном счете человек приходит к принятию реальности мира, к признанию его самостоятельного существования а также к своей реальной  возможности на него влиять.

Что сказал - в такой реальности жить. Если сказал не то - признать это, постараться изменить реальность пока не поздно, но быть готовым к тому что реальность закостенела и тебе скажут - нет, братан, за язык никто не тянул, теперь делай, это уже реальность а не сон.

А вот практические  рекомендации моего знакомого- ШУТКА, хотя в каждой шутке, всего лишь только доля шутки...

 Попробуйте "отвечать за базар". Это очень мощная техника, с её помощью слова мага получают силу. Она заключается в том, чтобы всегда делать то, что сказал, и никогда не обещать того, в чем не уверен что сможешь или вообще не собираешься делать. Также никогда не расказывать то, что не прочувствовали сами. Поменьше пустых слов, которые не значат вообще ничего. А если вы собираетесь возразить, что тогда вам, вероятно, придется просто все время молчать, тогда заткнитесь, раз вам сказать пока нечего.

Человек, у которого нет тайны - никто, чистый лист бумаги. Жизнь такого человека пуста и бессмысленна. В таком человеке нет ничего такого, что оправдывало бы его существование, придавало бы ему смысл. У него нет также никакого достоинства, кроме собственной важности. Чаще всего, у такого человека даже нет своего имени - только идентификатор.

Поскольку такой человек не живёт по настоящему, он существует в постоянном страхе смерти, возможно, подавленном. Естественно, такие люди прячутся от этой пустоты в деятельности, в развлечениях, но пустота от этого никуда не исчезает... И эта пустота куда хуже гордого одиночества. И самое главное – человек без тайны, а, следовательно, без индивидуальности не может управлять своей жизнью.

Только человек, имеющий свои тайны может в какой-то степени управлять своей жизнью, а не болтаться в её волнах как ананас в шампанском. А быть хозяином своей жизни(повторюсь"своей") - это гораздо лучше чем быть её рабом... Потому что если ты раб своей жизни - ты раб и всех принимающих в ней участие. Раб своих желаний, родственников, коллег, начальства, хулиганов на улице и пр.

Что может помешать человеку быть счастливым? Отчего люди бывают несчастны, отчего не имеют причастности ни к чему?

Ответ - только от незнания себя, своего собственного достоинства, также известного как своё место в жизни. Достоинство - это то, чего конкретный человек стит, и на чём стоИт. Раз человек жив, значит у него ещё есть силы, энергия, а энергия - это универсальная валюта, и её всегда можно во что-то вложить, получив взамен акции причастности. Ведь мир устроен так, что счастливым можно быть где угодно и с чем угодно, хотите верьте а хотите – проверьте.

Но когда человек забывает о реальном размере своего достоинства, у него появляются либо слишком большие, необоснованные амбиции, либо наоборот, заниженная самооценка. Больше всего он боится узнать что действительное положение вещей гораздо меньше его амбиций, и что он может гораздо меньше чем хочет. Такой человек не знает и не желает знать, кто он такой на самом деле и что ему надо. Он пренебрегает тем хорошим, что имеет, а вместо этого начинает придумывать и желать что ему не полагается, да и просто не надо на самом деле. Но даже если диким напряжением сил он добьется всего чего захочет - счастливее он не станет, потому что это - не его, и нужно кому угодно, но только не ему.