ФЕВРАЛЬ 1949 Р. ЗАПИСКА ПРОКУРОРА КОШАРСКОГО Н.С.ХРУЩОВУ

«Совершенно секретно»

Военный прокурор войск МВД Украинского округа 15 февраля 1949 г. № 4/001345

Секретарю Центрального Комитета КП(б) Украины товарищу Н.С.Хрущеву

«ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА О ФАКТАХ ГРУБОГО НАРУШЕНИЯ СОВЕТСКОЙ ЗАКОННОСТИ В ДЕЯТЕЛЬНОСТИ т. н. СПЕЦГРУПП МГБ» 

Министерством Госбезопасности Украинской ССР и его управлениями в Западных областях Украины, в целях выявления вражеского, украинско-националистического подполья, широко применяются т. н. спецгруппы, действующие под видом бандитов «УПА». Этот весьма острый метод оперативной работы, если бы он применялся умело, по-настоящему конспиративно и чекистски подготовленными людьми, несомненно, способствовал бы скорейшему выкорчевыванию остатков бандитского подполья. Однако, как показывают факты, грубо-провокационная и неумная работа ряда спецгрупп и допускаемые их участниками произвол и насилия над местным населением, не только не облегчают борьбу с бандитизмом, но наоборот, усложняют ее, подрывают авторитет советской законности и бесспорно наносят вред делу социалистического строительства в Западных областях Украины.

Например: 1. В марте 1948 года спецгруппа, возглавляемая агентом МГБ «Крылатым», дважды посещала дом жителя с. Грицки Дубовицкого р-на Ровенской области — Паламарчука Гордея Сергеевича, 62 лет, и, выдавая себя за бандитов «УПА», жестоко истязала Паламарчука Г.С. и его дочерей Паламарчук А.Г. и Паламарчук З.Г., обвиняя их в том, что, якобы, они «выдавали органам МГБ украинских людей». «Крылатый» и участники его группы подвергали пыткам Паламарчук А. Г. и Паламарчук З.Г., подвешивали, вливали им в нос воду и, тяжко избивая, заставили Паламарчук З.Г. и Паламарчук А.Г. дать показания, что они с органами МГБ связаны не были, а, наоборот, были связаны с участниками украинского националистического подполья. Участники спецбоевки предупредили членов семьи Паламарчука о том, что если они посмеют заявить органам Советской власти о посещении их дома бандитами, то над ними будет учинена расправа. На основании полученных таким провокационным путем «материалов», 18 июля 1948 года Дубровицким РО МГБ Паламарчук З.Г. и Паламарчук А.Г. были арестованы, причем, как заявили арестованные, сотрудники райотдела МГБ во время допросов их также избивали, заставляли продолжительное время стоять на ногах и требовали, чтобы они дали показания о связи с бандитами. В результате вмешательства Военной Прокуратуры провокационный характер обвинения Паламарчук З.Г. и Паламарчук А.Г. был установлен, и постановлением УМГБ от 24 сентября 1948 г. дело по обвинению указанных лиц было прекращено.

В ночь на 22 июля 1948 г. спецгруппой МГБ из с. Подвысоцкое Козинского р-на Ровенской области был уведен в лес местный житель Котловский Федор Леонтьевич, которого участники спецгруппы подвергали пыткам, обвиняя его в том, что у него в доме часто останавливаются работники из числа совпартактива и в том, что якобы он выдавал органам Советской власти бандитов. Эти провокационные действия преследовали цель путем истязаний и угрозы лишения жизни заставить Котловского дать показания, что он является врагом советской власти. В результате истязаний Котловский находился на излечении в больнице с 27 июля по 27 августа 1948 г. По заключению больницы, Котловскому Ф.Л. были нанесены тяжелые телесные повреждения, с явлениями сотрясения мозга и омертвлением мягких тканей тела.

В ночь на 22 июля 1948 г. той же спецгруппой был уведен в лес житель с. Ридкив Михальчук С.В., инвалид Отечественной войны. В лесу Михальчук был подвергнут допросу, во время которого его связывали, подвешивали и тяжко избивали, добиваясь таким путем показаний о связи с бандитами. Продержав Михальчука в течение 2 суток в лесу, участники спецгруппы его отпустили, причем в результате избиений он в течение 7 дней находился на стационарном излечении в больнице.

В ночь на 23 июля 1948 г. этой же спецгруппой из с. Подвысоцкое была уведена в лес гр-ка Репницкая Нина Яковлевна, рожд. 1931 г. (т.е. 17-ти лет. В.К.). В лесу Репницкая была подвергнута пыткам. Допрашивая Репницкую, участники спецгруппы тяжко ее избивали, подвешивали вверх ногами, вводили в половой орган палку, а затем поочередно изнасиловали. В беспомощном состоянии Репницкая была брошена в лесу, где ее нашел муж и доставил в больницу, в которой находилась продолжительное время на излечении. Из приведенных выше примеров видно, что действия т. н. спецгрупп МГБ носят ярко выраженный бандитский антисоветский характер и, разумеется, не могут быть оправданы никакими оперативными соображениями. Не располагая достаточными материалами, т. н. спецгруппы МГБ действуют вслепую, в результате чего жертвой их произвола часто являются лица, не причастные к украинско-бандитскому националистическому подполью.

Наряду с этим следует указать, что этот метод работы органов МГБ хорошо известен ОУНовскому подполью, которое о нем предупреждало и предупреждает своих участников. В частности, об этом свидетельствует факт обнаружения у убитого бандита «Гонты» полного отчета о провокационных действиях спецгруппы МГБ в отношении гр-на Котловского. Не являются также секретом подобные «операционные комбинации» и для тех лиц, над которыми участники спецгрупп чинили насилия, например: В августе 1948 года Военной Прокуратурой было прекращено дело арестованных Львовским областным Управлением МГБ Стоцкого Степана Петровича и Дмитрук Екатерины Григорьевны. Указанные лица в сентябре 1947 года были незаконно арестованы и поскольку никаких материалов об их антисоветской деятельности не было, они были пропущены через спецбоевку МГБ, где в результате применения незаконных методов допроса вынуждены были оговорить себя. Насколько жестокими были пытки, которым подвергались указанные выше граждане, свидетельствует тот факт, что Стоцкий с 22 сентября 1947 года по январь 1948 года находился на излечении в Лопатинской больнице и в стационаре внутренней тюрьмы УМГБ по поводу глубоких и обширных язв, образовавшихся в результате физического воздействия на мягкие ткани тела. В процессе следствия выяснилось, что Стоцкому стало известно, что его избивали не бандиты, а лица, имеющие отношение к органам МГБ. В связи с отсутствием материалов для предания суду, СТОЦКИЙ и ДМИТРУК, почти спустя год после их ареста, из-под стражи были освобождены.

В апреле 1943 года Львовским Облуправлением МГБ была освобождена из-под стражи Зацерковная Мария, рожд. 1927 года, арестованная Заболоцким РО МГБ Львовской области. В процессе расследования дела было установлено, что Зацерковная была пропущена через спецбоевку, где, будучи избитой и под угрозой повешения, вынуждена была оговорить себя, что состоит в «ОУН» и является станичной. 10 октября 1948 года Здолбуновским райотделом МГБ, Ровенской области, был арестован за пособничество бандитам житель хутора Загребля, Здолбуновского района Дембицкий Петр Устинович. Дембицкий обвинялся в том, что по заданию бандитов «ОУН» собирал для них зерно. Расследованием установлено, что в сентябре 1948 года к нему в дом явились вооруженные бандиты и потребовали, чтобы он среди жителей хутора собрал для них 30 центнеров хлеба. Боясь репрессии за невыполнение этих требований, Дембицкий обратился к некоторым жителям хутора с просьбой собрать зерно, но в этом ему граждане отказали. Спустя несколько дней к Дембицкому вновь явилось несколько человек вооруженных и, дав ему время один час, приказали собрать у жителей хутора зерно и доставить в указанное место. Боясь неизвестных, Дембицкий запряг свою лошадь, погрузил на повозку 3 мешка лично ему принадлежащего зерна и повез это зерно в указанное неизвестными место. Однако неизвестные, как оказалось, участники спецгруппы МГБ, доставили Дембицкого в райотдел МГБ, где был составлен акт о задержании Дембицкого с поличным. После ареста Дембицкого, в Военную Прокуратуру явилась его жена, которая среди посетителей вела разговоры о том, что под видом бандитов действовали сотрудники МГБ, запугавшие и спровоцировавшие её мужа.

Подобные факты из деятельности спецгрупп МГБ, к сожалению, далеко не единичны и, как показывает следственная практика, если в отдельных случаях спецгруппам, путем насилия и запугивания, все же удается получить «признательные показания» от отдельных лиц о связи их с бандитским подпольем, то добросовестное и проведенное в соответствии с требованиями закона расследование неизбежно вскрывает провокационную природу этих «признательных показаний», а освобождение из тюрьмы арестованных по материалам спецгрупп влечет за собой дискредитацию советской законности, органов МГБ и возможность использования каждого случая (провокаций) во вражеских, антисоветских целях украинскими националистами. Выступая в роли бандитов «УПА», участники спецбоевок МГБ занимаются антисоветской пропагандой и агитацией. Однако серьезная опасность подобной деятельности заключается не только в этом. Выступая в роли украинских националистов, участники спецбоевок идут дальше по линии искусственного, провокационного создания антисоветского националистического подполья.

Как показало расследование, проведенное Управлением Охраны МГБ Ковельской ж. д. по делу Ногачевского Ф. И. и других, спецгруппа Ровенского Областного Управления МГБ в составе «Степового», «Верхового» и других, действуя провокационным путем, проводила среди граждан Козинского района, Ровенской области, антисоветскую агитацию, обрабатывала граждан в националистическом духе, создала из местного населения антисоветскую националистическую группу в составе 9 человек, через которую проводила сбор денежных средств и продуктов питания, якобы для нужд «УПА». Не говоря уже о том, что подобная «деятельность», которую кое-кто пытается оправдать соображениями оперативного характера, прямо направлена против мероприятий партии и правительства, проводимых в Западных областях Украины,— кто может поручиться за то, что «обработанные» таким провокационным путем лица не уйдут из-под контроля органов МГБ и не совершат террористический акт, диверсию или иное злодеяние. Ведь имеют же место факты, когда в результате беспечности и притупления бдительности со стороны отдельных работников МГБ даже агентура МГБ выходила из-под контроля органов государственной безопасности и занималась антисоветской деятельностью.

Например: в ночь на 13 сентября 1948 года в с. Ставки, Ровенского района, Ровенской области, участниками антисоветской националистической организации был разоружен боец самоохраны Ковалишин и совершен террористический акт над жительницей с. Ставки Кучинец Лидией Фадеевной, являвшейся секретным сотрудником органов МГБ. Как установлено предварительным и судебным следствием, организаторами данной националистической группы и инициаторами убийства гр-ки Кучинец Л. Ф. являлись секретные сотрудники Ровенского РО МГБ — Парфенюк Н. В. и Грицай С. И., которые в результате преступного делячества и притупления бдительности со стороны Нач-ка РО МГБ майора Егорова к уголовной ответственности привлечены не были.

Получив данные о причастности Парфенюка и Грицая к националистической организации, разоружению бойца группы самоохраны и убийству гр-ки Кучинец Л. Ф., Нач-к РО МГБ майор Егоров вызвал Парфенюка и Грицая в РО МГБ и, установив в беседе с ними, что они являются организаторами и участниками перечисленных выше преступлений, тем не менее не арестовал их, а по «оперативным соображениям» отпустил. Воспользовавшись этим, Парфенюк и Грицай, предупредив о возможных арестах других участников террористической группы, скрылись. Участники спецбоевок МГБ совершают ограбления местных граждан. По сообщению Козинского райпрокурора, Ровенской области, в июле 1948 года на территории района ими были ограблены граждане Швейда Йосиф, Грабовский Иван и другие. Подобные факты имели место и в других областях и районах. Эти грабежи, как и другие нарушения советской законности, оправдываются также оперативными соображениями и не только рядовыми работниками МГБ, но и самим Министром тов. Савченко, который в беседе со мной заявил: «Нельзя боевки посылать в лес с консервами. Их сразу же расшифруют». Таким образом, грабежи местного населения спецбоевиками рассматриваются как неизбежное зло и политические последствия подобных эксцессов явно недооцениваются.

Насилия и грабежи, даже самый факт появления в населенном пункте спецбоевок, действующих под видом банды, как и любое бандитское проявление, действует на жителей устрашающе и несомненно мешает делу социалистического строительства в Западных областях УССР, создает у некоторой части населения ложное мнение о том, что бандитское подполье еще сильно, что его следует бояться и т. п. ОУНовские бандиты терроризируют граждан, желающих вступить в колхозы, но если в селе появляется не ОУНовская банда, а действующая под видом банды спецбоевка, от этого положение не меняется.

В этом отношении характерен следующий случай: 28 сентября 1948 года в Каменец-Подольский горотдел МГБ колхозники села Завалье по телефону сообщили, что в селе появилась вооруженная банда в составе 12 человек, которая подошла к кооперативу и колхозному амбару, проверила замки, а затем проследовала в направлении с. Слободка-Рихтецкая. Фактически это была не ОУНовская банда, а спецбоевка Тернопольского областного управления МГБ. Характерно, что эту спецбоевку приняли за банду не только колхозники, но и работники Каменец-Подольского горотдела МГБ, откуда для ликвидации «банды» на грузовой автомашине была направлена группа сотрудников и офицеров Каменец-Подольского военного училища МВД.

Эта «операция» закончилась тем, что в результате аварии автомашины были убиты офицеры — ст. лейтенант Харченко И. П. и лейтенант Кирпачев В. М., а 16 офицеров и шофер-солдат Кондрацкий получили телесные повреждения. Примеры из деятельности спецгрупп, повлекшие преступные результаты, можно бы было продолжить, но материалы, которыми располагает Военная прокуратура, конечно, не исчерпывают всех случаев нарушения советской законности, допускаемых спецгруппами. Факты, о которых я докладываю Вам, были вскрыты в процессе расследования конкретных следственных дел, однако не каждый случай нарушения советской законности находит свое отражение в следственных делах и расследуется. Мне кажется, что большинство фактов именно не расследуются.

Больше того, если Военная прокуратура и ставит перед МГБ УССР вопросы о наказании преступников, грубо попирающих советские законы, то со стороны МГБ УССР это не находит должного и быстрого реагирования: выискиваются не столько доказательства преступной деятельности лиц, грубо нарушивших закон, сколько различные поводы для того, чтобы «опровергнуть» факты, сообщенные Военной прокуратурой, и заволокитить следствие. Например, о фактах грубейшего нарушения законности спецбоевиками УМГБ Ровенской области Военная прокуратура сообщила в МГБ УССР еще в начале октября 1948 года, но тем не менее преступники были арестованы только в феврале с. г., причем до ареста их Начальник Управления МГБ по Ровенской области тов. Шевченко пытался «опровергнуть» факты, вскрытые Военной прокуратурой, и убедить секретаря Ровенского обкома КП (б)У тов. Бегму, что эти факты якобы расследовались и нашли подтверждение.

Органы МГБ под руководством партии проводят огромную работу по выкорчевыванию остатков украинско-националистического бандитского подполья, в борьбе с которыми хороши все средства и нужны хитрость и изворотливость. Но несмотря на сложность обстановки и коварность врага, недопустимы нарушения партийных и советских законов, недопустимы нарушения постановлений СНК СССР и ЦК ВКП (б) от 17 ноября 1938 года и постановления ЦК КП (б) У от 23 января 1948 года, на что Вы, Никита Сергеевич, неоднократно указывали. Поэтому, как коммунист, для которого партийные решения являются незыблемым законом жизни, я считаю своим долгом о приведенных выше фактах доложить Вам.

Военный прокурор войск МВД Украинского округа

полковник юстиции Кошарский

Листопад 1944 р. Тернопільський обком КП(б)У

ПОСТАНОВА БЮРО ТЕРНОПІЛЬСЬКОГО ОБКОМУ КП(Б)У ПРО ПОРУШЕННЯ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ЗАКОННОСТІ ПРАЦІВНИКАМИ НКВС У с. КРИВЕНЬКЕ ПРОБІЖНЯНСЬКОГО РАЙОНУ ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

25 листопада 1944 р.

ДОПОВІДЬ ВІЙСЬКОВОГО ПРОКУРОРА тов. БАРТКОВА

До обкому КП(б)У надійшла доповідна записка секретаря Пробіжнянського РК КП(б)У Шинкаренка про факти грубого порушення революційної законності групою працівників НКВС і начальником штабу 174 ОСБ майором Полянським у с. Кривеньке Пробіжнянського району. Завдяки здійсненій перевірці шляхом виїзду на місце і матеріалам слідства, проведеного військовим прокурором військ НКВС, установлено:

21.10.44 р. до с. Кривеньке прибула група у складі 15 чол. для виселення сімей активних членів ОУН і УПА. У селі група була обстріляна бандою, що знаходилась там. Втративши 3-х чол. убитими, група повернулась до райцентру. Вранці 22 жовтня для ліквідації банди у с. Кривеньке з м. Чорткова прибули бійці військ НКВС близько 60 чол., на чолі з майором Полянським і представником УНКВС мол. лейтенантом Молдовановим, але бандитів у селі не виявили. Перебуваючи у нетверезому стані, майор Полянський, мол. лейтенант Молдованов розстріляли ні в чому не винних громадян віком від 60 до 80 років у кількості 10 чол. і спалили 45 будинків з надвірними будовами, хатнім майном і великою кількістю намолоченого хліба. Серед убитих 5 сімей е червоноармійськими (Капустяник В., Поломар М., Остапчук І., Савуряк А., Київський П.). З числа 45 спалених будинків близько 20 є червоноармійськими. Присутні при підпалюванні дворів і розстрілах громадян начальник райвідділу НКДБ Бєляєв, начальник райвідділу НКВС Костін, райвоєнком Кондрашкін не вжили рішучих заходів для припинення провокаційних дій з боку майора Полянського і молодшого лейтенанта Молдованова, а навпаки, були безучасними свідками, коли їх підлеглі брали активну участь у розстрілах громадян і підпалюванні дворів. Помічник оперативного уповноваженого райвідділу НКВС Литвак п’яним особисто розстріляв двох старих людей і дав наказ спалити два будинки. Помічник оперативного уповноваженого райвідділу НКДБ Полянський спалив п’ять будинків. Оперативний уповноважений райвідділу НКВС Смирнов застрелив за наказом Молдованова старого. Начальник паспортного столу райвідділу НКВС Фірсов забирав горілку в будинках громадян села, напився мертвецьки п’яним загубив головний убір і п’яним же був доставлений у райцентр. Працівник районного військового комісаріату капітан Починець особисто підпалив будинок, брав участь у пиятиці. Бійці вказаної групи за наказом майора Полянського і молодшого лейтенанта Молдованова стріляли гусей, займались мародерством, користуючись панікою серед населення, що була викликана пожежами й розстрілами. Бюро обкому КП(б)У вважає подібні дії майора Полянського і молодшого лейтенанта Молдованова провокаційними, спрямованими на те, щоб викликати невдоволення з боку населення. Бюро обкому КП(б)У постановляє:

·         Доручити військовому прокурору військ НКВС тов. Барткову упродовж 10 днів закінчити слідство і передати матеріали військовому трибуналу на майора Полянського і молодшого лейтенанта Молдованова, і помічника оперуповноваженого Пробіжнянського РВ НКВС Литвяка, як на організатора підпалення будинків і розстрілу ними ні в чому не винних громадян с. Кривеньке.

·         За невжиття заходів з метою припинення провокаційних дій у с. Кривеньке зняти з роботи заступника РВ НКВС Пробіжнянського району тов. Костіна і начальника РК НКДБ тов. Бєляєва. Питання про партійність тт. Бєляєва і Костіна розглянути після закінчення слідства.

·         Доручити начальнику облуправління НКВС тов. Малініну притягти до відповідальності учасників підпалювань дворів і розстрілу у с. Кривеньке оперуповноваженого РВ НКВС Смирнова, начальника паспортного відділу РВ НКВС Фірсова, оперативного РВ НКДБ Полянського.

·         Зобов’язати секретарів партійних організацій УНКВС і УНКДБ обговорити дане рішення на закритих партійних зборах первинних партійних організацій УНКВС і УНКДБ.

·         Зобов’язати секретаря Пробіжнянського РК КП(б)У тов. Шинкаренка подати допомогу у придбанні лісу для будівництва помешкань для сімей червоноармійців, що були спалені.

Секретар Тернопільського обкому КП(б)У ]

В. Дружинін

* * *

ВИТЯГИ З АРХІВІВ

"25 октября 1944 г. участковый уполномоченный Порицкого района Волынской области Воротников получил задание от начальника районного отдела НКВД задержать в селе Ляхово гражданина Парфенюка, якобы дезертировавшего из Красной Армии. Взяв четырех бойцов из местной охраны общественного порядка, Воротников в 20.00 окружил дом Парфенюка и ворвался в него. В доме находилась семья Парфенюка: жена, два сына, три дочери, из них одна трехмесячного возраста. Не обнаружив Парфенюка, Воротников застрелил его жену, пятнадцатилетнего сына, трех дочерей, в том числе трехмесячного ребенка (!). В живых остался только младший сын, который спрятался на печке. Расстреляв семью Парфенюка, Воротников с целью сокрытия своего преступления поджег дом и сарай Парфенюка, однако после его отъезда дом был спасен жителями села. Возвратившись в районный центр, Воротников объяснил, что якобы "из дома Парфенюка в него стреляли бандиты”. При расследовании Воротников был уличен оставшимся в живых сыном Парфенюка, после чего он сознался в совершенном преступлении. Впоследствии установлено, что гражданин Парфенюк находится в Красной Армии и никогда из нее не дезертировал. (Центральний Державний архів громадських об’єднань України. Фонд 1. Опис 30. Справа 183. Лист 6).

"…в ночь на 30 октября 1944 г. в село Смородовэ была направлена группа работников Млиновского РО НКВД Тернопольской области под руководством милиционера Шваба и участкового уполномоченного Клименко с заданием установить, посещают ли бандиты дом священника Прибытовского. Прибывшая группа, вместо продуманных действий по выполнению задания, подошла к дому священника и открыла беспорядочную стрельбу, в результате чего был зажжен сарай. Войдя в дом, прибывшие работники НКВД нанесли несколько ударов Прибытовскому, разбили всю его мебель. Не успокоившись на этом, участковый уполномоченный Клименко и милиционер Шваб вывели на улицу священника Прибытовского, его жену, одиннадцатилетнего сына, 70-летнего отца и дочь, всех их поставили на колени перед горящим сараем, а в это время забрали всю одежду и ценности, принадлежащие семье священника. После совершенных издевательств участковый уполномоченный Клименко отвел в сторону священника Прибытовского и расстрелял его” (там же, лист 6). 

ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА НАЧАЛЬНИКА ОТДЕЛА КОНТРРАЗВЕДКИ "СМЕРШ” ВНУТРЕННИХ ВОЙСК МВД ПОЛКОВНИКА ПАВЛОВА ЗАМ.НАРКОМА Т. СТРОКАЧУ, № 5694/30 ОТ 18 ИЮЛЯ 1946 Г. "ОБ ОТРИЦАТЕЛЬНЫХ НАСТРОЕНИЯХ СРЕДИ ЛИЧНОГО СОСТАВА ЧАСТЕЙ И СОЕДИНЕНИЙ ВВ МВД УКРАИНСКОГО ОКРУГА”:

"…на протяжении II квартала 1946 г. среди личного состава оперативных войск МВД Украинского округа зарегистрировано ряд случаев, когда отдельные военнослужащие войск МВД, имея широкое общение с окружением в районах западных областей Украины, подвергаются влиянию враждебной среды и ОУНовского подполья, скатываются не только на путь преступлений, но и являются носителями разных антисоветских настроений. Причем по своему содержанию нездоровые высказывания распространяются по двум основным направлениям: во-первых, в направлении клеветы на колхозное строительство и восхваление единоличной жизни крестьян в западных областях УССР и за границей; во-вторых, нежелание вести борьбу с украинско-немецкими(!) националистами. Об этом свидетельствуют следующие факты: — рядовой взвода связи третьего стрелкового батальона 332-го стрелкового полка Захаров в беседе среди бойцов на тему борьбы с ОУНовским подпольем 2 мая 1946 г. заявил: "Самостийники живут лучше, чем наш народ. Поэтому они и борются за свои интересы и борьбы не прекращают, а наоборот, ушли в глубокое подполье, и все же ведут борьбу с советской властью”; — рядовой второго стрелкового батальона 332-го стрелкового полка ВВМВД Ушаков, будучи недовольным службой в войсках МВД по поводу проводящихся операций с бандитами в начале июля 1946 г. в присутствии старшего сержанта Сулейманова заявил: "Разве в этом доме мы найдем врагов советской власти, тогда как население сел отдает нам все до последнего куска хлеба? Зачем нас гонять по селам и заставлять наводить страх на этих людей?”.

…командир 3-го взвода первой стрелковой роты 86-го стрелкового полка младший лейтенант Н. Казаков, участвуя со своими подразделениями в проводимых операциях по борьбе с бандами УПА, систематически нарушает революционную законность: производит незаконные задержания местных жителей, подвергает задержанных во время допросов нечеловеческим пыткам, в результате чего одна из задержанных, гражданка Дума, будучи на допросе, умерла…

…практика нарушений советской законности и допросов задержанных лиц, в том числе и женщин, с применением избиений и прочих пыток в первом батальоне 86-го стрелкового полка вошла в систему, и командованием батальона такая практика поощряется. Больше того, заместитель командира батальона капитан Шашин лично сам неоднократно участвовал в подобных "допросах” задержанных и применял к ним пытки. … Такая практика избиения задержанных и применения к ним пыток введена работниками местных органов МВД в лице начальника Подгаецкого РО МВД лейтенанта Юрьева и его заместителя старшего лейтенанта Рылова”

  Іван Андрійович Варгулич (1909-1942) із верховинського села Бистра був серед тих, хто зі зброєю в руках став на шляху коричневої чуми фашизму ще в 1936-1939 рр.. на теренах Іспанської республіки.
     Народився і виріс майбутній антифашист у гірському селі нашого краю Верховина Бистра (Великоберезняського району Закарпатської області). Його родина належала до малоземельних, тому Іван був змушений податися на заробітки.
     Спочатку опинився у словацькому містечку Міхаловце, а потім емігрував аж у Бельгію. Тут, у місті Льєж, пішов працювати на вугільну шахту, а потім через скорочення шахтарів став безробітним. Без довгих вагань записався добровольцем іспанської республіканської армії.
      Документально засвідчено, що у 1938 році Іван Варгулич воював у Іспанії в складі інтернаціональної бригади 45-ої дивізії, тричі був поранений. Сам про один з епізодів маловідомої для наших сучасників війни розповідав так:
     «Коли надійшла команда про відкликання інтернаціональної бригади з Іспанії, розпочалася евакуація у напрямку до французького кордону. Але війська профашистського диктатора Франко наступали дуже швидко. Тоді командування республіканської армії  звернулося до нас з проханням зупинитися і стримати наступ франкістів, прикривши таким чином організований відступ республіканців до Франції. Кожен вирішував за себе добровільно. У числі добровольців опинився і я. У наступному бою мене поранило у шию та ногу...».    Цілком очевидно, що мова іде про заключні акорди громадянської війни в Іспанії і, зокрема, про бої у грудні 1938-го та лютому 1939-го у провінції Каталонія на північ від міста Барселона.
   Подальша доля іпсанського волонтера  з Ужанської Верховини була наступною: концтабори Аржелес в Іспанії і Боре на півдні Франції, звідки волонтерів інтернаціоналістів відправили по своїх країнах. Так учорашній камрадо (по-іспанськи товариш) Варгулич знову опинився у бельгійському місті Льєж. Знову працював там у шахті, а коли німецькі фашисти окупували країну, переїхав до німецького міста Гельсінкірхерхорст. Звідси попросився у відпустку до рідного села.
   Була вже осінь 1940-го. Деякий час Іван перебував у своїх сестер, але ті жили бідно і бути на утриманні їх сімей невдовзі не схотів. До того ж, ним зацікавилися мадярські жандарі.
     А сталося це так. Василь Вудмаска, бойовий побратим Івана по іспанській війні і його земляк, розповів про їх пригоди у далекій Іспанії своїй дружині Олені Лукан, а та довела все до відома жандарів. Не чекаючи арешту,  11 березня 1941 року поблизу с. Сянки Іван Варгулич перетнув кордон СРСР. Червоні прикордонники повезли його у селище Сколе. І почалися довгі допити. Та обставина, що Іван перебував і працював деякий час на території Німеччини, давала змогу енкаведистам підозрювати його у шпигунстві. Не допомагала і участь у боротьбі із фашистами в Іспанії...
   16 грудня 1941 року «особлива нарада» засудила І. А. Варгулича  на 5 років ув’язнення і вислала у Вятський табір, де 30 липня 1942 року він помер. Так радянська влада оцінила діяльність добровольця-антифашиста.

Л.Р. Прозоров

ВНЕШНОСТЬ КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА ИГОРЕВИЧА КАК ЭТНООПРЕДЕЛЯЮЩИЙ ПРИЗНАК 1060-летию Русского Героя Ижевск

ВСТУПЛЕНИЕ

Не первый век идёт спор между учёными об этнической принадлежности племени русов ("русь" летописей, "россы" греческих источников, "ар-рус" арабских и т. д.), объединивших под своей властью славян и ряд неславянских племён Восточной Европы и создавших Русское государство.

В последнее время вопрос этот решается с чисто лингвистической, даже с чисто ономастической точки зрения(1). Основным доводом при определении происхождения русов служит этимология слова "русь", имён послов "рода Русского" в договорах с Византией Х в., "русские" названия порогов у Константина Багрянородного. В то же время упускается огромный пласт сведений о культуре и быте, обычаях русов, содержащийся в источниках. В частности, описания внешнего облика и "причёски" русов, самым ярким из которых является описание внешности вел. кн. Святослава Игоревича у Льва Диакона (кн.9, гл. 11): "Вот какова была его наружность: умеренного роста, не слишком высокого и не очень низкого, с мохнатыми бровями и светлыми глазами, курносый, безбородый, с густыми, чрезмерно длинными волосами над верхней губой. Голова у него была совершенно голая, на одной стороне её свисал клок волос - признак знатности"(2). Это описание чрезвычайно ценно для нас тем, что является единственным подробным описанием внешности знатного руса той эпохи, сделанным его современником под непосредственным впечатлением либо со слов очевидца. Возникает ряд вопросов: во-первых, может ли причёска служить признаком этнической принадлежности, во-вторых, насколько это обличье было характерно для русов IX-XI вв., в-третьих, поскольку сейчас господствует теория скандинавского происхождения русов, как соотнести эти описания со скандинавскими обычаями, в-четвёртых, поскольку, как мы увидим ниже, эту причёску связывают с тюркским влиянием, насколько она соответствует тюркским традициям. Наконец, каковы были славянские обычаи в этой области быта и сильно ли они отличались от обычаев русов. Решив эти вопросы, мы сможем судить о внешнем облике вел. кн. Святослава Игоревича в частности и русов вообще, как этноопределяющем признаке, что поможет в решении проблемы этнической принадлежности русов средствами, как представляется, более надёжными, чем ономастические.

Період раннього середньовіччя позначений загальним занепадом. Завмирає життя в містах, занепадають торгівля, ремесла. У монастирях ледь жевріють залишки культури...

Та не можна змальовувати всі події і явища тих часів тільки чорною фарбою. Поряд з мракобіссям, невіглаством, проявами дикого фанатизму в надрах середньовіччя пробиваються паростки майбутнього культурного піднесення. І корінням цих паростків частенько була античність.

У IX-XI сторіччях у деяких монастирях переписують твори античних авторів. Завдяки цим, не відомим нам ченцям-переписувачам, збереглися для майбутнього, в першу чергу для діячів Відродження, твори античних авторів.

Але більше ченців читають і пишуть тільки богословські книги. Читають і пишуть, звичайно, латиною.

Пергамент коштує дуже дорого. Тому з сторінок старовинних книг змивають або стирають старі тексти, щоб втулити туди свої. Траплялося, що якийсь нетямущий "брат-писарчук" чи й освічений чернець, обмежений владою релігійних забобонів, чинили справжній злочин: з пергаменту змивали рідкісний твір античного автора, натомість записували "житіє" святого покровителя свого монастиря або звичайний рахунок. Так, поверх Ціцеронового трактату "Про державу" були записані коментарі до псалмів блаженного Августіна. В одному музеї зберігається пергаментна книга, на якій писали тричі: у сьомому, дев’ятому та одинадцятому сторіччях.

Книги, написані на стертому або змитому стародавньому тексті, називали п а л і м п с е с т а м и. Нині хіміки винайшли спосіб поновлення змитих літер. Врятовано деякі твори Вергілія, Евкліда, Ціцерона. Але скільком шедеврам вже немає вороття!

Паола Утевська Невмирущі знаки Київ "Веселка" 1981 С. 195-196

У IX сторіччі в Скандінавії з’являється новий рунічний алфавіт - "молодші руни". Він має всього шістнадцять знаків. Цікаво, що серед шведських молодших рун подибуємо неодноразові згадки про воїнів, які пішли воювати русичів і полягли в бою з ними на далекій руській землі"
Цікаво, про що тут йдеться?
Тобто, що це за згадки і де можна про це знайти зараз?

© Олеся Ісаюк, «Український тиждень»

ut.net.ua/art/168/0/3576

Факт спроби людського співіснування повстанців і червоноармійців був поразкою радянської системи. Радянська пропаганда не шкодувала сил, щоб змалювати повстанців у якнайтемніших кольорах. Та тільки-но Червона армія зустрілася з живими повстанцями, пропаганда перестала діяти – такий сильний був контраст.

[ ДАЛІ ]

  Здавна мешканці Ужанської Верховини (Великоберезняський район, Закарпатської області) використовували мінеральні , вуглекислі, солоні й сірководні джерела для пиття, купання і лікування. Але тільки в с.  Ужок використання мінеральних джерел було настільки інтенсивним, що дає  підстави говорити про справжній курорт, хоча  нині у цьому селі про нього залишилися хіба що перекази та кілька пов’язаних із ним топонімів…

      Водолікувальна установка в Ужку була розташована впритул до однойменного перевалу на висоті 563 метри, закрита від холодних вітрів вершинами, порослими колись смерековими лісами. Тут на правому березі Ужа з давніх – давен були відомі людям джерела «квасної води».
     Пишуть, що було їх сім. З тих семи три джерела використовувалися для пиття, а чотири інших завдяки температурі близько 11 градусів за Цельсієм, підігрітих для купання, допомагали при різних недомаганнях, неврозах, катарах дихальних шляхів, у гінекології.
    Свого часу ужоцькі мінеральні джерела мали й назви – Берченій, Геркулес, Бела, Ласло… Перша із перерахованих назв засвідчує, що ужоцькі купелі належали колись графу Міклошу Берчені, котрого і вважають засновником курорту в Ужку. Після 1711 року всі маєтки М. Берчені конфіскувала австрійська держава. Очевидно і купелі на Ужку перейшли тоді у володіння Унгварської казенної домінії.  В усякому разі її урбарій 1793 року згадує в Ужку «тутешні квасні води ».
    «Золотий вік» ужоцького водолі-кувального курорту припадає на ХІХ століття. Забезпечені модерним на ті часи купельним обладнанням, достатньою кількістю будов, липово – смерековим парком із фонтанами і статуями, ужоцькі "квасні води" вабили до себе не тільки місцевих урядників і духовників, але й представників аристократії великих міст, переважно польських.
   Від початку ХІХ століття поляки частіше за інших відвідують Ужоцький курорт ще й тому, що хорошої дороги із Унгвару до Ужка тоді практично не було. Непогода і підняття рівня води в Ужі нищили всі комунікації. І лише до 1858 року побудували таки дерев’яні мости і привели у задовільний стан шлях Великий Березний – Ставне…
    У краєзнавчій літературі є згадки про дві статуї – Геркулеса (на фото) і Венери (Геракла і Афродіти). Першу вважають навіть найдавнішою пам’яткою залізоливарного мистецтва Закарпаття» (1842 р.). Нині вона – в Ужгородському замку.

    Про «богиню краси» з Ужоцького курорту відомості дуже скупі. У записаній 1991 року Іваном Сеньком легенді сказано, що ужоцьку Афродіту «розбили» під час боїв, що проходили тут у 1914 – 1915 рр. Однак то тільки легенда … Мешканці Ужка і навколишніх сіл у своїх переказах по різному іменують статуї згаданих персонажів давньогрецької міфології. І «моцний хлоп» та «файна жона» і «желізний Іван» та «желізна діва », і навіть іронічно – «смолавий дідо» й «гола баба» …
    Поширена думка, що Ужоцький курорт пропав внаслідок боїв Першої світової війни. Однак його занепад почався задовго до цього у зв’язку із зміною власників. Війна тільки довершила справу і привела до його повного запустіння. У тридцятих роках минулого століття багато писали і про необхідність відродження Ужоцького курорту, і про те, як він виглядав раніше:
  «Поблизу "Квасного Потоку" були два купельні будинки із 28 кабінами, а недалеко на пагорбі була розташована прекрасно устаткована водолікувальна установа із залами для гімнастики й фізкультури та 5 особняків із 60 покоями. Внаслідок боїв у 1914 – 1915 рр. п’ять будов були зруйновані, однак джерела залишились неушкодженими»
  Відродженню Ужоцького курорту у 30-х рр.. ХХ ст. заважали ще й такі обставини: «Нині Ужоцькі купелі є маєтком польського громадянина, котрий має у Кракові повноправного заступника Тадеуша Якубовського» (1935 рік).
   До повного запустіння Ужоцького курорту радянські часи додали ще й повне забуття його минулої слави. А поряд з іншими обставинами саме вона, майже забута колишня слава,  могла слугувати одним із перших кроків до відновлення водолікувального курорту на Ужку і його прекрасною рекламою та історичною візиткою до використання мінеральних вод всієї Ужанської Верховини.

 

Швидкоплинний час стирає з пам’яті багато подій і фактів. Коли як краєзнавець намагаюся встановити якісь додаткові подробиці про далеке й не надто далеке минуле міста Радивилова на Рівненщині і нашого краю, щоразу натикаюся на нестачу достовірної інформації. Звичайно, Радивилів ніколи не був таким містом, яке б привертало особливу увагу істориків, художників, фотографів. А все ж навіть те, що в ньому, бодай проїздом, бували Григорій Сковорода і Леся Українка, Іван Франко і Михайло Грушевський, Оноре де Бальзак і Олександр Купрін, роблять минувшину Радивилова більш привабливою. Про Радивилів згадували в  своїх творах Микола Гоголь і Лев Толстой, Володимир Короленко і Михайло Шолохов, Козьма Прутков і Ісаак Бабель… І з огляду на це кожний новий факт історії набуває важливого значення.

Адже навіть про те, як жилося нашим краянам за часів Польщі, вже мало хто зі старожилів може пригадати – як-не-як, від часу входження Західної України до складу Великої України (тоді УРСР) минуло понад 70 років.

Про ті вже доволі далекі части ділиться спогадами голова районної ветеранської організації Віктор Якович Повшик:

– Я 1930 року народження, у тридцять сьомому батько відвів мене в школу, яка діяла біля залізничного вокзалу в Радивилові (Радзивилові). А жили ми в Лев’ятині, який здавна славився джерельною водою, і в цю школу ходило до 70 дітей – з нашого села, яке мало до ста хат, а також із частини Немирівки і з околиці міста (Цибухів і привокзальний район). Було чотири класи, уроки проводили суміщені – другокласники з четвертокласниками, першокласники з третьокласниками. Школа розміщувалася на першому поверсі в двоповерховому будинку – ще з тих, які залишилися з часів Росії. Всього їх було три чи чотири, за теперішнім сквером і вулицею М.Залізняка, стояли майже рядком паралельно до залізниці. До Першої світової війни там розміщувалися прикордонні і митні служби. Будинки були знищені в роки Другої світової війни, коли біля міста майже чотири місяці стояв фронт, а це – безперестанні гарматні обстріли, авіаційні нальоти і бомбардування гітлерівців. Тоді ж, до речі, була зруйнована Свято-Введенська церква, яку спорудили під кінець ХІХ століття для потреб головним чином тутешніх військових та митних чиновників.

А церква виявилася обстріляна з гармат через те, що тут сидів навідник «катюш», які тримали під прицілом позиції ворога, знаходячись на піщаній горі біля Лев’ятина. Ставу тут ще не було, його облаштували в 50 – 60-і роки – з використанням техніки із бродівських військових частин.

Про моє навчання. Були тільки двоє вчителів, чоловік на прізвище Карч (він же директор) і його дружина. Викладання велося польською мовою. Ми сиділи за учнівськими партами, за зарахування на навчання батьки повинні були заплалити певну суму – «описове», тож потім нам видавали книжки, що їх ми носили з собою, зошити, олівці-ручки; чорнильниці з фіолетовим чорнилом стояли на партах. При нестачі якихось книжок їх розігрували між учнями, одного разу виграв книжку і я, тому до мене в селі приходило чимало учнів – узяти її почитати. Бібліотеки в школі не було.

Взимку будинок опалювався дровами і вугіллям – пічки були в кожному класі. Щоп’ятниці проводилися уроки Закону Божого – приїздив бричкою ксьондз із радивилівського костелу (уже був збудований із цегли на місці колишнього дерев’яного), приїздив бричкою і православний священик Біронт з привокзальної церкви, приходив рабин. Розводили нас по різних кімнатах: православних, католиків і – називали по-польськи – жидів (їх було найбільше). Але щоранку і після закінчення уроків мусили ми проказувати «Отченаш» польською мовою. Часто вчитель за гарну відповідь на уроці заохочував дитину цукеркою.

Готувалися свята з нагоди польських дат історії і на честь діячів Польщі. У самому приміщенні висіли портрети на той час уже покійного президента Пілсудського і його соратника маршала Ридз-Смігли. Одного разу до свята потрібно було зробити прапорці Польщі, і мої батьки сплутали розміщення білої і червоної смуг, за що я отримав добрячих ляпасів по обличчю. Для зібрань з нагоди польських свят був великий зал у довгому цегляному двоповерховому будинку під цинковою жерстю, мабуть, там проводили якісь заходи й залізничники.

На перерві можна було через гарно доглянутий парк із акуратними, посипаними гравієм доріжками побігти в розкішний буфет, що працював у тоді ще двоповерховому приміщенні вокзалу. Вчителька часто посилала мене туди по спеціальні жіночі цигарки. Поїзди курсували через Радивилів від Варшави до кордону під Житомиром, у нас зупинялися біля водокачки. Була велика рампа (неподалік мосту через Слонівку, зі сторони Лев’ятина, при відступі в 1944 році німці той міст підірвали), з рампи відправляли на Європу велику рогату худобу, свиней, значними партіями заготовлені в нас раки і зелені жаби – населення на цьому промислі непогано підзаробляло.  Від того чудового парку, в якому пожежники навіть регулярно скидали на землю воронячі гнізда, до наших днів залишився досить занедбаний сквер, але дерева там є іще ті, що були посаджені в ХІХ столітті.

У 1939 році я закінчив два класи польської школи. 17 вересня 1939-го у Радивилів увійшли червоноармійці, незабаром Західна Україна офіційно була включена до складу Радянського Союзу як частина УРСР, і навчання школярів відновилося, але вже в іншому приміщенні – під школу відвели пристанційний будинок по другий бік колій (зараз вулиця 24 Серпня). Перевезли сюди парти. Однак уже в 1940 році під школу визначили колишній польський народний дім, де в 30-і роки збиралися учасники художньої самодіяльності, організовувалися вечори і концерти (тепер там районна ветеринарна лікарня, це по вулиці Тихій). Тут і почався новий навчальний рік у вересні. Уже було не чотири класи, як раніше, а сім. Учелів працювало четверо-п’ятеро. У класах висіли портрети Леніна, Сталіна, а також Молотова, Кагановича, інших членів політбюро партії. У цьому будинку діяв і районний військовий комісаріат, який призивав юнаків в армію. Четвертий клас я так і не встиг закінчити – почалася війна, довчатися довелося після вигнання гітлерівців, школа була в Лев’ятині, сьомий клас закінчував в Опарипсах.

Напередодні приходу більшовиків і в перші дні їх перебування в місті звідси виїхало багато польських родин. Разом з тим червоноармійці заарештували чимало колишніх польських офіцерів з числа тутешніх осадників. Справа в тому, що ще в 20-і роки відповідно до колонізаторської політики польського уряду територію нинішнього Радивилівського району почали заселяти польські осадники. Біля Радивилова польська влада їм виділила масив – від ставу (став Молодіжний – сьогоднішня назва; а переліска, який зараз є при дорозі до табору «Веселка», не було) аж до Бродівського лісу і від лісу біля залізниці до автомобільної дороги на Броди. До кінця 30-х років тут сформувалося приміське поселення з хутірським розселення на півтора – два десятки сімей: вони змурували добротні будинки і сараї, заклали садки, облаштували криниці. Лев’ятинці наймалися сюди на роботу – копати криниці, обробляти поля, доглядати худобу, збирати врожай. Поляки непогано платили.

Але в 1939 році цей плин життя припинився: багатьох чоловіків заарештували, сім’ї втекли в Польщу, яка вже була втягнута у війну. Польських полонених помістили в приміщенні, де я починав вчитися в школі, та інших сусідніх приміщеннях поблизу залізниці. Польські бійстя  біля міста залишися бездоглядні. Частково вони були розграбовані в роки війни. А остаточно понищені навесні 1944 року, коли опинилися в зоні фронтового протистояння.

Пам’ятаю, як у 1942 році через наше село, повз кладовище за залізницею, до хутора Пороховня вели розстрілювати євреїв. Старих, жінок і дітей везли підводами. До того всіх їх утримували за колючим дротом у трьох гето – на території теперішнього парку Т.Шевченка, в районі лікарні при вулиці Почаївській і там, де недавно біля комбінату хлібопродуктів був речовий ринок. До речі, в тому місці, де була стара контора комбінату, а тепер стоїть елеватор, після війни проводили земляні роботи і натрапили на великий скарб золотих речей. Ймовірно, були скуплені євреями, але мали й мистецьку цінність, бо знахідками зацікавилися працівники ленінградського Ермітажу, їх приїхав оглянути в райвідділі міліції перший секретар обкому компартії.

Зігнані в колону нещасні не знали, куди їх поведуть, тому мали з собою якісь пожитки. Місце страти майже трьох тисяч чоловік опинилося тепер серед густого лісу, а тоді, як і навколишні піщані пагорби, було поросле незначними верболозами, молодою посадкою, так що розстріли з кулеметів та автоматів було чути і в нашому селі. Ями дещо раніше викопали радянські військовополонені. Тоді ж було прочищено дорогу від зарослів. Під командуванням німецьких офіцерів стріляли поліцаї з місцевих прислужників. Після війни одного з них, знаю, розшукали аж у Польщі, кари він не уникнув.

Радивилів років війни запам’ятався як малолюдний. Магазини й численні єврейські крамнички зачинилися. Люди виживали як могли. Вимінювали жито (пшеницю не сіяли) на одяг, взуття. У районі залізничного вокзалу стояла військова частина з мадярів, їх розмістили в колишніх царських казармах, у службових будинках залізниці і колишньої митниці. Вони організовували відправку молоді на примусові роботи в Німеччину, забезпечували безпеку проходження фашистських ешелонів з технікою і живою силою, з залученням населення цілодобово охороняли оточене лісом залізничне полотно в напрямку Бродів. Мій батько теж за наказом виходив з вилами на чергування, люди стояли на віддалі бачення один одного. Далі в сторону Бродів пильнували чоловіки з Гаїв-Лев’ятинських, Гаїв-Дітковецьких. 

У повоєнні роки Радивилів довго відбудовувався. У центрі, на місці теперішнього адміністративного корпусу райради, був двоповерховий будинок, у ньому працював молокозавод, діяли загс, аптека. Поряд, на розі, стояв ще один невеликий двоповерховий дім – у ньому продавали ланцюги, скоби та інше залізяччя. Через вулицю напроти був базар, працювали буфет, ще з часів Польщі – фотоательє.

При відбудові залізничного полотна і самого міста була остаточно знищена велика піщана гора біля Лев’ятина перед залізницею, її почали розкопувати ще 70-і роки ХІХ століття, коли взялися сполучити залізниці Росії і Австро-Угорщини на ділянці Радивилів – Броди.

Як бачимо з розповіді В.Я.Повшика, навіть упродовж віку однієї людини Радивилів зазнавав неабияких змін. Тож, не маючи відповідних документів, важко скласти уявлення, як виглядало містечко, наприклад, сто літ тому, не кажучи про більш давні часи. Тим важливіші для збереження пам’яті ось такі спогади. Тож звертаюся з проханням до вчителів історії, до старшокласників: у написанні історії своїх населених пунктів використовуймо і свідчення старожилів, поквапмося їх записати. Можливо, сімейні фотоальбоми зберігають і рідкісні знімки першої половини ХХ віку – вони теж багато в чому могли б допомогти нам при вивченні минувшини рідного краю.                           

 

Володимир ЯЩУК, краєзнавець. (2010 рік).

На фото: виступає Віктор ПОВШИК.

Народ, який не має честі, не матиме і хліба. Д. Рікардо Приближається 23 лютого. Одна з дат, що випробовує українське суспільство на зрілість, тестуючи кожного з нас на громадянську свідомість. А точніше – на рівень здатності сприймати і творити реальність з точки зору громадянина України, а не людини совково-малоросійської. Тобто, як розумієте, дуже потрібна дата! Святкування колишніх радянських свят викликає у нас різні відчуття. 8-го березня, наприклад, ми, українські чоловіки, знову мобілізуємо всю свою галантність для більш чи менш вишуканих подарунків і теплих слів для наших чарівних жінок. Вони цього заслуговують! І Клару Цеткін з Рузьою Люксембург ми згадаємо хіба що для жарту чи 3-го тосту за святковим "засіданням". Легку усмішку викликає у багатьох і святкування 1-го травня. Втім, день боротьби за права трудящих, себто найманих працівників, проти гнобителів нам дійсно ще довго буде потрібен – без прив’язок до вірнопідданських одобрямс-карнавалів радянської епохи, але й без спекулятивних шоу тих чи інших політичних партій сьогодення. Правда ж, шановний читачу, ви також відчули якусь суміш нових відчуттів при рефлексії цього, нібито старого, терміну – "гнобитель"? Але повернімось до 23 лютого. Відзначення свята захисника Вітчизни для нашого суспільства і кожного громадянина зокрема, вважаємо, має бути одним із найпріоритетніших шляхів самоусвідомлення нації і формування нової особистості. Бо, мабуть, немає більше на землі такої держави і суспільства, які б протягом свого становлення мали стільки своїх героїчних захисників. І – були б в такому кричущому боргу байдужості перед ними… Не будемо аналізувати причини, які спонукали Л. Кучму декілька років тому відновити офіційне святкування цього дня. Принаймні, хтось відновив ще один привід вшанувати, згадати і випити. А також, хотілося б, – ще одну нагоду спроби усвідомлення себе і своєї Вітчизни. Тому давайте проаналізуємо це свято – День захисника Вітчизни – за складовими: 1) День; 2) Захисник; 3) Вітчизна . Тобто, що саме той день (ті дні), ті захисники означають для нашої Вітчизни (і не нашої також). 23 лютого – день радянського дезертира Як стверджують комуністи, 23 лютого 1918 року загони Красної армії отримали свої перші перемоги під Псковом і Нарвою над регулярними військами кайзерівської Німеччини. Все, що тоді відбулося і було оголошено всенародним святом “День Радянської армії і (чомусь?) військово-морського флоту". Подробиці перемог ніколи не наводилися. Бо було це так. Під Нарву і Псков В. Лєніним були послані 6 тисяч балтійських матросів під командуванням П.Дибенка. Інших сил тоді не було. При перших же зіткненнях з противником (є свідчення, що це була рота велосипедистів) матроси на чолі з “полководцем" П. Дибенком побігли. Бігли до самої Гатчини (близько 120 км). У Гатчині вони захопили ешелон, і втеча на схід відбувалася вже більш комфортно. Петроград був залишений без усякого захисту. Внаслідок Псковсько-Нарвського масового дезертирства більшовики були вимушені підписати з німецьким кайзером ганебний Брестський мир, визнати незалежність України, що відстрочило капітуляцію Німеччини до листопада 1918 р. Тоді, 25.02.1918 р., переляканий Лєнін писав у статті "Тяжелый, но необходимый урок" в газеті “Правда": "Мучительно-позорны сообщения об отказе полков сохранять позиции, отказе защищать даже нарвскую линию, о неисполнении приказа уничтожить все и вся при отступлении; не говоря уже о бегстве, хаосе, близорукости, беспомощности, разгильдяйстве". А Дибенківських “захисників Вітчизни" розшукували по всій країні. Виявили їх лише більше ніж через місяць за Волгою, в Самарі. У самарський губком була надіслана телеграма за підписом Бонч-Бруєвича з вимогою негайного затримання П. Дибенка і супроводження його в Москву за самовільне залишення бойових позицій. П. Дибенко був затриманий, відправлений до Москви, звільнений з усіх посад, засуджений Ревтрибуналом, і виключений з партії (відновлений в 1922 році). У 1938 р. був розстріляний. В більшовицькому керівництві у 1930-і роки побутувала ідея про перенесення свята на літо. Або про прив’язку його до якихось благородніших "легенд". Наприклад, що саме на цей день, 23 лютого, випав пік ентузіазму серед добровільно бажаючих записатися до лав РА. Або що напередодні цього дня Лєнін буцімто звернувся до колишніх царських генералів ("воєнспеців"), і вони перейшли на службу більшовикам. Виникає запитання: чому і російські більшовики різних періодів та "епох", і теперішні "українські" "комуністи" так старанно маскували і продовжують маскувати правду про дату і саму мету створення Радянської армії під таку малоестетичну легенду і ганебну дату? І яка справжня дата та мета її створення? Архіви дають однозначну відповідь на це запитання: Радянський уряд (Рада народних комісарів) видав Декрет про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії (РСЧА) 15 січня 1918 року. То чому ж не святкувалася і так стидливо замовчувалася ця дата? Тому що насправді Радянська армія була створена вождями радянської соціалістичної Росії Лєніним і Троцкім для вторгнення в дійсно радянську соціалістичну Українську Народну Республіку. Для повалення соціалістичної ж, але законної, її – радянської ж – влади. Зазначимо, що слова "вторгнення" і "повалення" не зовсім передають зміст того дійства, яким займалася щойностворена Радянська армія в Україні – це була страшна різанина, поряд з якою блякнуть всі "подвиги" попередніх окупантів нашої Вітчизни: від А. Боголюбського і Батия до турків з татарами (ну, Петро 1, звичайно ж, – поза конкуренцією…). "Смерть украинцам и буржуям" - з такими першими гаслами-дороговказами на своїх "банерах" народилася Радянська армія Російські імпер-більшовики атакували кордони Української Народної Республіки у січні 1918 року, одразу після ухвалення Центральною Радою IV Універсалу про оголошення України самостійною державою, – тобто за місяць до міфічного 23 лютого. Це була цілеспрямована, відверта інтервенція. Більшовицькі "брати" навіть не приховували своєї мети – вони прагнули окупації України. "Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и Советская власть, и мы с вами. …Знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши", – виголошував перед російсько-радянськими загарбниками Л. Троцкій (праці Українського Наукового Інституту. - Варшава, 1932. - С.149-151). Не будемо описувати, по суті, перші масові геноцидні явища в українських містах при просуванні Радянської армії зі сходу і півночі до Києва – це було ще в січні. А ми ж святкуємо в лютому! Зазначимо тільки, що трагедія Крут 29-30 січня була далеко не найбільша… Так що ж було в лютому? 9-го лютого 1918 р. після дев’ятиденного обстрілу Києва з крупнокаліберних гармат (їх хтось залишив у Дарниці, - тільки у Печерській Лаврі було зафіксовано понад 700 вибухів) 30-ти тисячна армія Муравйова та Ремньова увірвалася у святе місто. Лише за перші 3 дні жахливої середньовічної різанини (людей убивали багнетами і ножами, економлячи таким чином патрони), червоноармійські загони розстріляли, спалили живцем і замордували, за різними даними, від 6 до 12 тисяч киян. Зокрема, біля Лаври було заколото багнетами Митрополита Володимира. 200 школярів - учасників Українського спортивного товариства було страчено більшовиками біля Маріїнського палацу того ж 9 лютого. Цікавими є спогади вірного лєнінця В. Затонського, які безпосередньо стосуються цього періоду (В. Затонський "З спогадів про українську революцію". – Літопис революції. - 1929. - № 5-6. - С.116-117): "Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище. ...Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх … просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча. …Я пригадую, влетіло й М. О. Скрипнікові. Знов-таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича". В. Затонський недаремно зазначав українську мову своєї посвідки – в лютому 1918 року в Києві, та й по всій Україні, розстрілювали тих, хто розмовляв українською або просто носив український одяг, або мав у себе в оселі на стіні портрет Тараса Шевченка. Зауважимо також, що просто на вулицях людей не розстрілювали не те що німецькі нацисти, але навіть і "червоні кхмери" в Камбоджі! Можливо, саме 23 лютого 1918 р. "захисники Вітчизни" співали в Києві першого гімна Радянської армії, мародерствуючи і пострілюючи юних киян: Эх, яблучко, сбоку красное. Что Украине конец – Дело ясное... "Стан червоногвардійців і їхніх зверхників", який вони продемонстрували в Києві і на Україні, пояснювався навіть наївними українськими комуністами у "Програмі Української Комуністичної партії" (Винниця, 1920. - С.25): "Зважаючи на нерозвинену комуністично і ще імперіалістичну волю російського пролетаріату в Росії і почасти на Україні, У. К. П. бореться з усякими контрреволюційними спробами використати се явище в інтересах імперіалістичної політики Росії відносно України..." Прозрілий В. Винниченко пише в 1919 році драму "Між двох сил". Ось монолог одного з героїв цього твору: "Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке – и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы – и к стенке. … Как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий". Пом’янемо жертв. І героїв! Ніхто ще не підрахував кількість жертв геноциду українців внаслідок трьох військових агресій в Україну з боку Радянської Росії та її армії 1918-21 рр., який набрав розмаху якраз в лютому 1918 р. Хотілося б, щоб 23 лютого ми пом’янули їх. Але не тільки. Давайте більше говорити не тільки про жертви, а, насамперед, про наших героїв. Що ми знаємо про них? У ті ж лютневі дні 1918 р. Запорізька бригада УНР, очолювана генералом К. Прісовським, вела героїчну оборону Житомира і бої за Бердичів від червоної армії В. Кіквідзе. Загони В. Кіквідзе пішли у контрнаступ, і виникла загроза цілковитого знищення 1-го і 2-го корпусів Запорізької бригади. Ситуацію врятувала батарея сотника Савицького, яка не зрушила з місця і прикрила вогнем частини, що відступали. До останнього снаряду і набою! Усі вони загинули. Згодом одну із батарей Запорізької бригади було названо “батареєю імені отамана Савицького". Наступного дня запорожці з'єдналися з гайдамаками С. Петлюри і поновили наступ на Бердичів з житомирського і шепетівського напрямків. Опівдні 26 лютого українські війська (тобто, наші захисники нашої Вітчизни!) переможно увійшли до Бердичева… А що ми знаємо про тисячі таких от сотників Савицьких, про полковників – хоча б таких легендарних, як Петро Болбочан, чи хоча б про генерала К. Прісовського? І, головне – а чи дуже ми хочемо знати про сильних українських особистостей, чия доблесть і честь мали б формувати й живити доблесть українського мужчини сьогодення? Бо сильні нації і сильні особистості формуються на героях, а не зрадниках чи жлобуватих вічних Стецьках. А де хоч один документальний, хоч один художній фільм про індивідуальний і масовий героїзм таких от українських Чапаєвих, Матросових, Гастелло і т. п? Чи нам уже не вирватися з інерції вічних плачів за жертвами? Шановні чоловіки! Якщо 23 лютого вам доведеться "засідати", – згадайте не тільки свої 2 роки служби у Радянській армії, "прапора-куска" і буфетницю Маньку (мовляв – да-уж, були діла, були процеси!). Вшануймо тих, хто в ті лютневі дні (і не тільки ті), не продавши свою честь, відстоював право нашого народу бути самим собою… …На прапорі 2-го Запорізького пішого полку Запорізької бригади полковника Петра Болбочана довкола тризуба був напис: "З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!". Була у них і своя полкова присяга. Вслухаймось у неї: Тобі, мій краю дорогий, Складаю я свою присягу — Тебе любить, Тобі служить, За Тебе вмерти біля стяга. І прапор наш жовто-блакитний Клянусь довіку боронить. І за народ забутий, рідний, Останню кров свою пролить. Отже – будьмо! За сотника Савицького, за Болбочана, за генерала Прісовського!

І – за нашу честь! Слава героям!!!

Олег Надоша, Володимир Гонський

Книга не просто відкриває очі на "подвиги" радянської влади, Сталіна і його підручних, а об’ємно висвітлює всю їх діяльність. Основа - факти і документи, які не можна заперечити.
Автор: Суворов Віктор, колишній радянський розвідник.
Нижче буде приведено уривок книги, її вступ.
Завантажити книгу повністю можна тут:
http://files.litru.ru/4book/30000/27000/26400/26360/26357/txt/Suvorov_Viktor__Ledokol_www.Litru.ru_26357.txt.zip

Аннотация: «Ледокол» Виктора Суворова, по оценке лондонской газеты «Таймс», — самое оригинальное произведение современной истории. Книга переведена на 27 языков, выдержала более 100 изданий. В ней автор предлагает свою версию начала Второй мировой войны.

---------------------------------------------

Виктор Суворов

Ледокол

(Ледокол-1)

К МОЕМУ РУССКОМУ ЧИТАТЕЛЮ

Я не согласен ни с одним словом, которое Вы говорите, но готов умереть за Ваше право это говорить.

   Вольтер

«Мнение Виктора Суворова в области обороны становится общественным мнением. Он его формирует».

   «Интернэшнл дефенс ревью», Женева, сентябрь 1989 г.

«Эта книга написана профессиональным разведчиком, а не историком, и это резко повышает ее ценность. Советские товарищи и их западные друзья будут в дикой ярости. Без боя они не отдадут последнее „белое пятно“ в их истории. Не слушайте их, читайте „Ледокол“! Это честная книга».

   «Ди Вельт», 23 марта 1989 г.

«Суворов спорит с каждой книгой, с каждой статьей, с каждым фильмом, с каждой директивой НАТО, с каждым предположением британского правительства, с каждым чиновником Пентагона, с каждым академиком, с каждым коммунистом и с каждым антикоммунистом, с каждым неоконсервативным интеллектуалом, с каждой советской песней, поэмой, романом, с каждой мелодией, которые были услышаны, написаны, спеты, выпущены, исполнены за последние 60 лет. Даже за одно это следует считать „Ледокол“ самым оригинальным произведением в современной истории».

   «Таймc», 5 мая 1990 г.

Простите меня.

Если не готовы прощать, не читайте дальше этих строк, проклинайте меня и мою книгу — не читая. Так делают многие.

Я замахнулся на самое святое, что есть у нашего народа, я замахнулся на единственную святыню, которая у народа осталась, — на память о Войне, о так называемой «великой отечественной войне». Это понятие я беру в кавычки и пишу с малой буквы.

Простите меня.

Вторая мировая война — это термин, который коммунисты приучили нас писать с малой буквы. А я пишу этот термин с большой буквы и доказываю, что Советский Союз — главный ее виновник и главный зачинщик. Советский Союз — участник Второй мировой войны с 1939 года, с самого ее первого дня. Коммунисты сочинили легенду о том, что на нас напали и с того самого момента началась «великая отечественная война».

Эту легенду я вышибаю из-под ног, как палач вышибает табуретку. Надо иметь жестокое сердце или не иметь его вообще, чтобы работать палачом, тем более — палачом, убивающим национальные святыни великого народа своего собственного народа. Нет ничего страшнее, чем выполнять работу палача.. Эту роль я принял на себя добровольно. И она доводит меня до самоубийства.

Я знаю, что в миллионах наших домов и квартир на стенах висят фотографии тех, кто не вернулся с войны. Такие фотографии висят и в моем доме. Я не хочу оскорблять память миллионов погибших, но срывая ореол святости с войны, которую затеяли коммунисты на нашу общую беду, я словно невольно оскорбляю память о тех, кто с войны не вернулся.

Простите меня.

Сейчас Россия лишилась насильственно прививаемой ей идеологии, и потому память о справедливой войны осталась как бы единственной опорой общества. Я разрушаю ее. Простите меня, и давайте искать другую опору.

Но не подумайте, что, разрушая и оскорбляя святыни, я нахожу в этом удовлетворение. «Ледокол» не принес мне радости. Наоборот. Работа над книгой опустошила меня. У меня пустая душа, а мозг переполнен номерами дивизий. Носить в мозгу такую книгу я долго не мог. Ее НАДО было написать. Но для этого надо было бежать из страны. Для этого надо было стать предателем. Я им стал.

Эта книга принесла столько горя в мой дом! Мой отец — Резун Богдан Васильевич — прошел войну с первого до самого последнего дня, он был ранен несколько раз, и тяжело, почти смертельно. Его я сделал отцом предателя. Как он с этим живет? Не знаю — у меня не хватает смелости это представить… Кроме всего, я разрушил его представление о войне, как о войне великой, освободительной, отечественной. Мой отец был моей первой жертвой. Я у него просил прощения. Он меня не простил. И я снова прошу прощения у своего отца. Перед всей Россией. На коленях.

Эта книга несла горе всем, кто рядом со мной. Чтобы написать «Ледокол», я пожертвовал всем, что у меня было: ради книги своей жизни, которая мне не дает ничего, кроме бессонных ночей и яростных нападок критики. Сейчас «Ледокол» признан во многих странах. Но не всегда так было…

Мои приговоры заслужены мной полностью. Я не прошу прощения за свое предательство и не желаю прощения за него. Простите за книгу. Мои приговоры к смертной казни справедливы до последней точки. И пусть не хлопочут те, кому предписано приводить их в исполнение: я сам себя накажу.

Я не боюсь смерти. Страшно было умереть, не написал этой книги, не высказав того, что открылось мне. Страшно было, когда все издатели русских книг на Западе грубо или вежливо мне отказали. Книга вышла уже на одиннадцати языках. В Германии выдержала восемь изданий, в Польше три издания только за май 1992 года. Но на русском языке ни один издатель, начинал с 1980 года, так и не решался публиковать ее полный текст. Вот это было страшно. Сейчас первый из трех томов, наконец, выходит на. русском языке, и потому я больше ничего не боюсь. Ругайте книгу, ругайте меня. Проклинайте.

Но — проклиная — попробуйте попять и — простить.

Мою дерзкую книгу, мой вызов обществу простили многие. Среда зарубежных издателей русских книг храбрецов не нашлось, но главы из «Ледокола» публиковали свободные русские газеты и журналы. Меня сразу и до конца поддерживали правозащитники Владимир Буковский, Эдуард Кузнецов, Ирина Ратушинская, Игорь Геращенко. Арина и Александр Гинзбурги, Ирина Алексеевна Иловайская, главный редактор «Русской мысли»-газеты, в течение семи лет публиковавшей главы из моей книги, славный триумвират из русской службы БП-БИ-СИ в составе Леонида Владимирова, Всеволода Новгородцева, Алексея Леонидова. В трудные годы. моей жизни меня поддерживали многие люди, и каждому из них я благодарен. Мне пришлось пробивать «Ледокол», доказывать и настаивать, пришлось отнимать время и нервы у многих. Защищая свою идею, я был вынужден огрызаться, обижать и оскорблять противников и оппонентов, а иногда — рвать глотки. Всех, кого невольно обидел, еще раз прошу: простите меня.

 Я предатель, изменник… Таких не прощают, но я все равно прошу:

 ПРОСТИТЕ МЕНЯ.

 Виктор СУВОРОВ, 21 октября. 1992 года, Бристоль.

КТО НАЧАЛ ВТОРУЮ МИРОВУЮ ВОИНУ?

…Запад с его империалистическими людоедами превратился в очаг тьмы и рабства. Задача состоит в том, чтобы разбить этот очаг на радость и утешение трудящихся всех стран.

   И.Сталин, 1918 г.

На этот вопрос отвечают по-разному. Единого мнения нет. Советское правительство, например, по данному вопросу меняло свое мнение многократно.

18 сентября 1939 года советское правительство в официальной ноте объявило, что виновником войны является Польша.

30 ноября 1939 года Сталин в газете «Правда» назвал еще «виновников»: «Англия и Франция напали на Германию, взяв на себя ответственность за нынешнюю войну».

5 мая 1941 года в секретной речи перед выпускниками военных академий Сталин назвал еще одного виновника-Германию.

После окончания войны круг «виновников» расширился. Сталин заявил, что Вторую мировую войну начали все капиталистические страны мира. До Второй мировой войны все суверенные государства мира, кроме СССР, по сталинскому делению, считались капиталистическими. Если верить Сталину, то самую кровавую в истории человечества войну начали правительства всех стран, включая Швецию и Швейцарию, но исключая Советский Союз.

Сталинская точка зрения о том, что виноваты все, за исключением СССР, надолго стабилизировалось в коммунистической мифологии. Во времена Хрущева и Брежнева, Андропова и Черненко обвинения против всего мира неоднократно повторялись. Во времена Горбачева в Советском Союзе изменилось многое, но не сталинская точка зрения о виновниках войн. Так, в горбачевские времена главный историк Советской Армии, генерал-лейтенант П. А. Жилин повторяет: «Виновниками войны были не только „империалисты Германии, но и всего мира“ („Красная звезда“, 24 сентября 1985 года).

Имею смелость заявить, что советские коммунисты обвиняют все страны мира в развязывании Второй мировой войны только для того, чтобы скрыть свою позорную роль поджигателей.

Давайте вспомним, что после Первой мировой войны Германия потеряла право иметь мощную армию и наступательное вооружение, включая танки, тяжелую артиллерию, боевые самолеты. На своей собственной территории германские командиры были лишены возможности готовиться к ведению агрессивных войн. Германские командиры не нарушали запретов до определенного времени и не готовились к агрессивным войнам на своих полигонах, они делали это… на территории Советского Союза. Сталин предоставил германским командирам все то, чего они не имели права иметь: танки, тяжелую артиллерию, боевые самолеты. Сталин выделил германским командирам учебные классы, полигоны, стрельбища. Сталин открыл доступ германским командирам на самые мощные в мире советские танковые заводы: смотрите, запоминайте, перенимайте.

Если бы Сталин хотел мира, то он должен был всячески мешать возрождению ударной мощи германского милитаризма: ведь тогда Германия оставалась бы слабой в военном отношении страной. Кроме слабой в военном отношении Германии в Европе была бы Британия, не имеющая мощной сухопутной армии; Франция, которая почти весь свой военный бюджет тратила на сугубо оборонительные программы, возводя подобие Великой Китайской стены вдоль своих границ, и другие более слабые в военном и экономическом отношении страны. В такой ситуации Европа была бы совсем не столь пожароопасной… Но Сталин с какой-то целью не жалеет средств, сил и времени на возрождение германской ударной мощи. Зачем? Против кого? Конечно, не против самого себя! Тогда против кого? Ответ один: против всей остальной Европы.

Но возродить мощную армию в Германии и столь же мощную военную промышленность — это только полдела. Даже самая агрессивная армия сама войн не начинает. Нужен кроме всего фанатичный, безумный лидер, готовый начать войну. И Сталин сделал очень многое для того, чтобы во главе Германии оказался именно такой лидер. Как Сталин создал Гитлера, как помог ему захватить власть и укрепиться — отдельная большая тема. Книгу на эту тему я готовлю. Но об этом речь впереди, а сейчас мы только вспомним, что пришедших к власти нацистов Сталин упорно и настойчиво толкал к войне. Вершина этих усилий — пакт Молотова-Риббентропа. Этим пактом Сталин гарантировал Гитлеру свободу действий в Европе и по существу открыл шлюзы Второй мировой войны. Когда мы недобрым словом поминаем пса, искусавшего пол-Европы, давайте не забудем и Сталина, который пса вырастил, а потом и спустил с цепи. Еще до прихода его к власти советские лидеры нарекли Гитлера тайным титулом — Ледокол Революции. Имя точное и емкое. Сталин понимал, что Европа уязвима только в случае войны и что Ледокол Революции сможет сделать Европу уязвимой. Адольф Гитлер, не сознавая того, расчищал путь мировому коммунизму. Молниеносными войнами Гитлер сокрушал западные демократии, при этом распыляя и разбрасывая свои силы от Норвегии до Ливии. Ледокол Революции совершал величайшие злодеяния против мира и человечества и своими действиями дал Сталину моральное право в любой момент объявить себя Освободителем Европы, заменив коричневые концлагеря красными. Сталин понимал, что войну выигрывает не тот, кто в нее вступает первым, а тот, кто вступает последним, и любезно уступил Гитлеру позорное право быть зачинщиком войны, а сам терпеливо ждал момента, «когда капиталисты перегрызутся между собой» (Сталин, речь 3 декабря 1927 года).

Я считаю Гитлера преступником и мерзавцем. Я считаю его людоедом европейского масштаба. Но если Гитлер был людоедом, из этого совсем не следует, что Сталин был вегетарианцем. Сделано немало для того, чтобы разоблачить преступления нацизма и найти палачей, совершивших тяжкие злодеяния под его флагом. Эта работа должна быть продолжена и усилена. Но разоблачая фашистов, мы обязаны разоблачать и советских коммунистов, Которые поощряли нацистов на совершение преступлений и намеревались результатами их преступлений воспользоваться.

В Советском Союзе давно и тщательно почищены архивы, а то, что и осталось, исследователям почти недоступно. Мне посчастливилось совсем немного поработать в архивах Министерства Обороны СССР, но я совершенно сознательно архивные материалы почти не использую. У меня много материалов из германских военных архивов, но и их я практически не использую. Мой главный источник — открытые советские публикации. Даже этого вполне достаточно для того, чтобы поставить советских коммунистов к стене позора и посадить их на скамью подсудимых рядом с германскими фашистами, а то и впереди.

Мои главные свидетели: Маркс, Энгельс, Ленин, Троцкий, Сталин, все советские маршалы во время войны и многие ведущие генералы. Коммунисты сами признают, что руками Гитлера они развязали в Европе войну и готовили внезапный удар по самому Гитлеру, чтобы захватить разрушенную им Европу. Ценность моих источников в том и заключается, что преступники сами говорят о своих преступлениях.

Знаю, что у коммунистов найдется много защитников. Господа, я поймал коммунистов на слове и позвольте им защищаться самостоятельно.

Виктор СУВОРОВ, декабрь 1987 года, Бристоль