зелене платтячко в горошок, пастельна крейда, костьол у Львові
- 23.12.14, 21:09
Давно це було. Одні з самих райдужних й світлих днів життя.
Знаю, мій бувший хлопець періодично читає цей мій блог, передивляється фото в альбомі й деколи нагадує про себе простим коротким повідомленням.
Між мною і ним була колись давно любов, але то не було кохання. Він навчав дорослішати, навчав сексу, а я думала, що зі мною щось не так. Бо не було ніякої альтернативи щоби порівняти. Ті стосунки були як дуже міцна дружня любов, як любов сестри до брата – голову будь-кому були готові відірвати одне за одного – але ніби сповнені якогось гидкого інцесту. Хоча ми зовсім не родичі, але відчуття були завжди саме такі.
То був прекрасний ранок у Львові. Ще один чудовий день одного чудового моменту життя. Пригоди завжди нас із ним переслідували, а часто ми й самі їх для себе створювали. Я навчалася на другому курсі в інституті. В нас саме була практика. Вона полягала у зобов’язанні намалювати безліч етюдів. Ми мали намалювати багато замальовок архітектури, тварин, людей, природи, тощо. Однокурсники як каченята за гускою ходили за професором Києвом мальовничими місцями, насолоджувались спекотним літом й малювали за мольбертами. Та моя постійно заклопотана ідеями голова породила геніальне рішення – приєднатися до відрядження свого хлопця, подорожувати різними містами його програми із ним, і паралельно виконувати свої завдання – малювати етюди. Тієї сесії в мене були кращі замальовки накидані похапцем у різних частинах західної України. Дивовижний костел, собор під час реставрації, нікому не відома церква якогось села, тощо.
Мого хлопця така компанія зробила ще щасливішим, бо тільки й мріяв скрізь бути разом плече до плеча наче ті папуги-нерозлучники. Прив’язаність часто нагадувала кошенят, які туляться одне до одного.
Коли хотіли – спали в різних готелях. Але того разу до готелю не хотілося. Всю ніч гуляли Львовом, балували себе смачненьким у різних ресторанчиках й кав'ярнях, а на світанку я попросила припаркуватися біля костьолу недалеко від вокзалу аби малювати.
Нашу новеньку сріблясту машинку було припарковано навпроти костьолу. Він розклав на повну собі крісло й вирішив поспати, сховавшись за дуже затемненими вікнами. Я ж собі примостилася поперек сидіння що біля водія зі своїм етюдом. Техніку завчасно обрала – пастель. Добре, що перед нами суворо не ставилося вимоги чим створювати свої етюди, тож було дуже зручно малювати практично на ходу.
Пам’ятаю було дуже не зручно сидіти упоперек крісла, виставивши загорілі ноги на асфальт вулиці. Та мій невеликий зріст був на руку, терпіла й малювала. З наших динаміків грала гучно якась музика в стилі метал, бо йому подобалося спати саме так.
Метал, величний костьол, загорілі ноги виставлені з модненького сріблястого авто, коротка зелена сукенка у білий горошок з мереживними оборками, етюд пастеллю – все в комплексі картинка дуже дивна. А на дивне чіпляється дивне.
Якийсь величезний джип загальмував гучно посеред дороги вкритої старовинною бруківкою і став як вкопаний трохи подалі збоку біля мене. Я малюю, а він так й стоїть посеред дороги. Йому вже й сигналили, й об’їжджали зі сварками – а людині байдуже. Стала собі посеред дороги й милується дивною картинкою.
Стало моторошно. Відчувала пильне спостереження й очікування будь-якої зачіпки аби почати розмову. Але мені було не до того, мій хлопець міцно спав і йому необхідно було виспатись. Вирішила ігнорувати. Людина все стояла посеред дороги, спостерігала той ігнор і не могла подолати мур того ігнору аби бодай щось сказати.
До однієї дивної ситуації приєдналася друга ще дивніша.
Спочатку було смішно. Але коли людина пів години стояла посеред дороги й мовчки терпіла як її сварять інші водії і об’їжджають – стало вже не смішно. Крадькома помітила у його відкрите вікно, що людина в машині одна, - за кермом якийсь чоловік. Але було страшно навіть видати свої кілька поглядів – від такої дивної людини можна було очікувати чого завгодно.
Я малюю – чорний вилискуючий на сонці величезний джип стоїть. Я малюю – а він все стоїть.
В уяві вже вимальовувались страшні картини про маніяків, і починали складатися плани втечі: ось я домальовую, мій хлопець прокидається, ми швиденько зачиняємо двері, заводимо машину, та зі скавчанням шин рвемо з місця, а потім погоня заплутаними вулицями Львова, й лишається тільки сподіватися, що знання Львова моїм хлопцем переможуть над перевагами двигуна того джипу. Але це тільки в уяві. Насправді ж я не знала як пояснити хлопцеві, щоб він швидко прокидався й тікав звідти.
Зараз смішно й згадувати. Може людина була нормальна й сором’язлива, і насправді стояла й цілу годину вигадувала як же ж познайомитись.
Десь через годину, мій хлопець прокинувся, підняв своє крісло, вийшов на вулицю, почав позіхати й випростовуватись.
Щойно водій джипу побачив, що я не сама – з силою рвонув з місця. Гнав на повну так, ніби за ним хтось женеться. Мабуть то було роздратування. А може й відчай. А може гординя, що його такого всього крутого не захотіли помічати.
Я зітхнула з полегшенням – проблема видалилася сама по собі.
Етюд був готовий, пастелі й аркуші складені.
Подорож продовжилася.
, что они их
подождут 
На том сели ожидать. И здесь неожиданная неудача. Наш поезд
отправился дальше. Мы с переживаниями выглядывали в окна, потому что не учтиво
было, после такой теплой встречи, поехать и не попрощаться. Едем мы, набирая
ход и видим белорусы курят в тамбуре. Увидев нас жестами показывают "Вы
куда? А по 
